Категории и разделы

Несмотря на то, что внимание к церкви поклонники старины начали проявлять ещё в конце 19 в, долгое время здесь не проводили раскопок. Их, насколько мне известно, не было ни в 1-й пол. 20 в., ни в конце 1940-х (когда был создан первый проект реставрации авторства Петра Юрченко). С 1970-х гг. храм исследовала Евгения Пламеницкая (планировавшая осуществить реставрацию церкви по своему проекту), однако, насколько могу судить по имеющейся у меня на данный момент информации, в центре внимания долгое время была только архитектура, а вот до этапа раскопок добрались аж к концу 1980-х, т.е. более чем через век после появления на свет первых публикаций, сделавших этот храм широко известным. Долгое время об этих раскопках мне были известны лишь небольшие обрывки сведений, полученных от Ольги Пламеницкой. Я знал, что какие-то раскопки были, что они выявили какую-то сложную историю с фундаментами, что культурный слой был в значительной степени сформирован слоем засыпки и т.п. общие тезисы. На момент когда я мог уточнить эти детали и даже может получить сам отчёт о раскопках, эта тема меня не сильно интересовала, так что единственный имеющийся у меня источник на эту тему представлен вот этой вот титульной страницей отчёта: Планировал, что позже постараюсь получить доступ к этому документу, т.к. не думал, что есть иные источники на эту тему.  И тут совершенно случайно узнал о том, что оказывается в 1996 г. в сборнике конференции "Меджибіж: 850 років історії" была опубликована небольшая статья (или даже скорее заметка/краткие тезисы) Александра Склярского "Архітектурно-археологічні дослідження Покровської церкви-фортеці в с. Сутківці (нові дані)". И там как раз очень кратко были описаны те самые малоизвестные раскопки 1989-1990 гг. Примечательно, что в ходе составления списка источников, касающихся памятников Сутковцов, я не натыкался на упоминания этой публикации, и узнал о её существовании когда фильтровал все публикации с упоминанием Сутковцов в одной из библиотек Хмельницкого. Сборника в Сети не нашлось, но, к счастью, Олег Погорелец и Игорь Западенко из того самого Меджибожа, где проводилась та самая конференция, любезно предоставили нужную статью, благодаря чему я могу ей с вами поделиться.  Может показаться, что там нет ничего особенно примечательного, однако с учётом белых пятен в других публикациях, и с учётом практически нулевых сведений об этих раскопках, данный материалы выглядит весьма интересным и полезным для анализа.    Некоторые технические моменты раскопок: Узнаём, что в раскопках участвовал автор статьи Александр Склярский из Киева, специалист института "Укрпроектреставрація". К сожалению, мне о нём ничего не известно. И всё же эта информация даёт нам понимание, что раскопками занималась не сама Е. Пламеницкая (хотя на других объектах она сама иногда проводить подобные работы), а специалист-археолог.    Обратите внимание на приписку "Нові дані" в названии статьи. Там действительно есть новые данные, причём не только по состоянию на 1996 г., но также и по состоянию на наши дни, поскольку и после 1996 г. об упомянутых в статье деталях более никто не писал, и даже эта публикация не вызвала большого интереса, что, честно говоря, не удивительно, если учесть её небольшой объём, общее/краткое описание мелких (и мало кому интересных) деталей (полноценно раскрывающих своё значение только при сопоставлении их с данными публикаций Е. и О. Пламеницких), а также отсутствие иллюстраций.   В публикации указан период 1989-1990 гг. Из этого можно сделать предположить, что было два сезона раскопок. На фото обложки отчёта стоит дата "1989", так что, возможно, был и ещё один отчёт за 1990 г. К счастью, А. Склярский опубликовал свои мысли в 1996 г., т.е. по итогу проведения всех этапов работ (если сезонов действительно было несколько).    Е. Пламеницкая скончалась в 1994 г., а статья о раскопках была опубликована в 1996 г., т.е. двумя годами позднее. Ещё спустя 4 года после этого О. Пламеницкая опубликовала своё первое краткое описание истории архитектуры храма, где в общих чертах были изложены взгляды Е. Пламеницкой. Т.е. статья о раскопках была опубликована как бы в промежутке между тем, как Е. Пламеницкая уже закончила свой жизненный путь (но ещё не была опубликована её версия развития архитектуры храма), а её дочь ещё не подхватила тему анализа этого памятника. Потому статья А. Склярского может быть относительно автономной, с чистыми взглядами этого автора, без влияния со стороны гипотез Пламеницких. Может по этой же причине статья о раскопках лишена привязки обнаруженных слоёв к определённым периодам/датам, тогда как Е. и О. Пламеницкие все эти слои и этапы преображения памятника снабжали привязками к определённым векам, а иногда даже небольшим отрезкам времени.   Хотя раскопки были точечными, а заметка о них не пестрит перечислением широкого перечня находок, автор публикации все же считал, что в ходе работ была получена "широка архітектурно-археологічна інформація".    Раскопки проводили при помощи шурфов, которых (судя по нумерации) было не менее 8. Часть из них была сделана внутри, а часть снаружи памятника. К сожалению, автор не предоставил сведений ни о размере шурфов, ни о глубине, ни об их расположении. Пожар: Внутри церкви заложили несколько шурфов. Автор употребляет выражение "внутрішній об'єм споруди", и тут нет чёткого понимания, имеется ли ввиду интерьер храма в целом, или же "внутрішній об'єм" это только центральная четырёхуольная секция нефа? В паре из шурфов "первинна стратиграфія практично не збереглась", но остальные на глубине 40-60 см. от уровня пола (т.е. совсем неглубоко) выявили следы большого пожара, который некогда случился на этом участке. Это крайне интересно, поскольку было получено свидетельство того, что церковь пережила пожар, но при этом у нас нет сведений о том, когда и при каких обстоятельствах это произошло - автор не стал фантазировать или строить хотя бы ориентировочные предположения, а вместо этого напрямую написал, что раскопанные материалы "не дають можливості хоч би якось хронологічно обгрунтувати час його [пожежного шару] винекнення". Автор сообщает, что следы пожара "охоплюють всю споруду по периметру", и тут не до конца понятно, подразумевается ли под периметром внутренний контур, или же внешний? А отсюда непонятно, были ли следы пожара выявлены только внутри, или также и снаружи? На изображении ниже условно показал красным линию слоя со следами пожара. Тут, конечно, стоит взять во внимание, что у нас нет сведений о площади, на которую этот слой распространился (может он концентрировался в центральной части храма и не выходил за границы апсид), так что всё это схематично, просто чтобы в условиях отсутствия в публикации иллюстраций дать хоть какое-то представление о том, как этот след пожара расположен относительно существующего памятника: Тут стоит вспомнилось, что в описании церкви, которое О. Пламеницкая опубликовала в 2000 г. [0], была такая строка: "Протягом XVI-XVII ст. храм кілька разів горів. Пожежі супровождувались ремонтами і переробками ...". Долгое время я думал, что это условность, ведь известно, что через село неоднократно проходили татары и турки, и эти земли действительно не раз опустошались (иногда тотально), так что предположение о том, что храм мог неоднократно гореть выглядело вполне логично. Однако после знакомства с заметкой о раскопках ситуация стала выглядеть иначе, поскольку теперь мы знаем, что Е. и О. Пламеницкие не строили предположения - они знали про обнаруженные следы пожара. Впрочем, синхронизация между данными двух публикаций всё же не идеальная, т.к. в статье о раскопках автор сообщает, что были выявлены следы "великої одноразової пожежі", тогда как О. Пламеницкая сообщила, что "храм кілька разів горів". А. Склярский не датирует слой пожара, тогда как О. Пламеницкая указывает, что храм горел в 16-17 вв., но если речь идёт о следах пожара, выявленного раскопками, то тогда такая датировка противоречит многим другим гипотезам Е. и О. Пламеницких, ведь по версии (о ней ниже) А. Склярского нынешняя версия церкви была построена уже после пожара, а если пожар был не ранее 16 в., то как тогда квадрифолий можно датировать ок. 1475 г., не говоря уж о рубеже 14-15 вв. (именно тогда, по версии Е. Пламеницкой, сформировалась крестовая планировка памятника). История с пожаром (или несколькими пожарами) особенно интересна потому, что это действительно мог быть тот тип события, которое способно привести к изменению облика храма (его реконструкции или же постройке нового сооружения). На показанном ниже плане, составленном О. Пламеницкой, разными цветами выделены два этапа формирования объёмов церкви (Е. и О. Пламеницкие, на основе проведённых исследований, пришли к выводу, что три апсиды не были первоначальными, а были пристроены к более ранней версии постройки). И вот вначале я подумал, что теоретически гореть могла не поздняя версия церкви (в виде греческого креста/квадрифолия), а более ранняя версия каменного храма (показана жирным чёрным контуром). Однако сведения, которые были приведены в заметке о раскопках, если правильно понял, сообщают, что тут могла гореть ещё ранняя постройка, предшествовавшая всему тому, что мы видим на этом плане. Источник: O. Пламеницька. Церква-донжон в Сутківцях ... // Українська академія мистецтва. Дослідницькі та науково-методичні праці. – № 15. – Київ, 2008.   Почти наверняка ответы на возникшие вопросы уже были получены во время раскопок, ведь по расположению этих следов пожара, а также по их соседству с существующими каменными стенами, вероятно, не сложно понять, происходил ли пожар в существующей в наши дни постройке (и в какой именно её части?) или она была полностью с нуля (и в два этапа?) построена позднее на пожарище. Так что если доберёмся до полноценной версии отчёта о раскопках, то этот источник, хочется верить, поможет решить проблему белых пятен.   Загадочные фундаменты: Далее читаем об обнаружении ещё одной интересной находки: "Велику цікавіть викликає факт зміни характеру кладки підмурків ... Складається враження про різночасовість їх спорудження" + "Глибочини залягання "пожежного шару" всередині об'єму храму і глибина, на якій відмічається зміна порядку підмуркової кладки, практично співпадають ... ".  И на основе всего этого автор делает следующий вывод: "... маємо всі підстави для того, щоби зробити висновок про ймовірну вторинність всього, що нині існує, об'єму Покровської церкви" + "Можливо під час одного з таких набігів [татар] споруда, що існувала від початку на цьому місці, була дощенту зруйнована і спалена. Згодом на цьому місці зводиться новая будівля на давніх вцілілих підмурках". А затем автор добавляет новые детали: "Це з'ясовує наявність функціонально нетотожних виступів в основі підпружних арок внутрішнього об'єму. За повторного використання підмурку, вони не були задіяні, можливо через неповне співпадіння проектів храму. Найвірогідніше, на той час було вирішено відмовитись від будь-яких конструктивних елементів, що правили їм за основу". На показанном ниже фото (слева неф, справа - южная апсида), сделанном в ходе реставрационных работ 2006 г. я стрелками показал хорошо различимый шов между двумя слоями фундаментов (сейчас всё это находится в подземном ярусе, под полом церкви, но рассмотреть там ничего нельзя, т.к. стены покрыты штукатуркой), а человек слева стоит приблизительно на уровне современного пола храма. Рискну предположить, что эта и есть та часть, где видна "зміна характеру кладки підмурків". Т.е. слой кладки ниже шва - это фундаменты сгоревшей постройки (слой со следами пожара был обнаружен на 10-15 см. выше шва), а всё что выше - это уже фундаменты построенного позже на пожарище и дожившего до наших дней четырёхугольного нефа. Интересно, что в заметке о раскопках чётко сказано, что смена характера кладки зафиксирована "у більшості зовнішніх (надвірних) шурфів" - т.е. расположенное внизу фото показывает ситуацию изнутри храма, а археолог сообщил, что смена кладки ими была зафиксирована снаружи. А. человек в центральной части кадра, вероятно, стоит на упомянутых археологом "функціонально нетотожних виступів в основі підпружних арок внутрішнього об'єму", однако в статье О. Пламеницкой 2008 г. [0] сообщалось, что здесь фундамента была снесена, чтобы обеспечить вход в крипту, обустроенную в апсиде. Источник: фото предоставлено О. Пламеницкой. Не всегда чётко понятно, о чём именно пишет автор, где именно и что именно было обнаружено + нет ни одной иллюстрации (плана/схемы или фото) по теме, и всё же, кажется, основная мысль выглядит так - всё то, что видим в наши дни это вовсе не первая постройка на этом месте. Ранее на этом месте находилась друга постройка (давайте предположим, что она также была церковью). У этой ранней постройки, о которой нам мало что известно, был каменный (четырёхугольный? с апсидой?) фундамент, что, впрочем, не означает, что и вся покоящаяся на этих фундаментах постройка также была каменной, ведь известны примеры строительства деревянных церквей на каменных фундаментах. И вот в какой-то неизвестный момент при каких-то невыясненных обстоятельствах эта постройка сгорела. После этого новый (сохранившихся до наших дней храм, который показан жирным чёрным контуром на приведённом выше плане?) начали строить на том же месте, и для этого использовали фундаменты той более ранней сгоревшей церкви (?). Однако старые фундаменты и нижние секции стен новой церкви не везде совпадает + есть шов между двумя разновременными слоями кладки, и это сформировало основу для выводов, что новую церковь построили на фундаментах старой постройки. А поскольку слой со следами пожара более-мене совпадает со слоем шва, то было высказано предположение, что пожар, вызвавший смерть одного здания, и появление на его месте другого (более основательного) - это взаимосвязанные события.  Из заметки о раскопках история перестроек выглядит не так уж и сложно, поскольку там фактически упомянуты всего две версии постройки - старая (сгоревшая, от которой сохранился только фундамет) и новая (ныне существующая). Однако если вы занырнёте в публикации, где описаны взгляды Е. и О. Пламеницких на формирование архитектуры церкви, то там увидите намного более сложную картину. Всё это в деталях описаны в отдельной теме. Выше уже упомянул, что по версии Е. и О. Пламеницких даже та условно "новая" церковь, видимая в наши дни (и, согласно заметке о раскопках, построенная после пожара), не была построена за один раз, а получила свой нынешний облик в два этапа. Но не менее интересно, что Е. Пламеницкая утверждала, что и до этого было несколько этапов 13-14 вв., и она также бегло упоминала некие загадочные фундаменты, вероятно, именно те, о которых речь шла в заметке о раскопках. Но состыковать сведения от А. Склярского и от Е. Пламеницкой не так уж и просто, хотя они были в одной команде и работали в Сутковцах вместе в рамках одного и того же проекта. Собственно и Е. Пламеницкая и А. Склярский сошлись во мнении, что найденные под землёй линии фундамента относились к какой-то более ранней постройке. Как эту интересную находку описал археолог мы уже знаем, а вот если попытается найти о ней информацию в публикациях Е. и О. Пламеницких, то обнаружим там крайне мало сведений и размышлений на эту тему. Впервые об этом предельно кратко сообщила О. Пламеницкая в публикации 2000 г.: "На третьому етапі (кінець XIII - початок XIV ст.) до прямокутної споруди, яка, вірогідно, вже мала [східну] апсиду, з західного, північного, та, очевидно, південного боків прибудовано об'єми невідомої конфігурації в плані, які передували конхам". Напомню, что А. Склярский в описании фундаментов упоминал "наявність функціонально нетотожних виступів в основі підпружних арок внутрішнього об'єму", и если сложить всё в одно целое, то получим, что с внешней стороны загадочного фундамента были обнаружены некие выступы кладки, и именно эти детали привели Е. Пламеницкую к выводу, что ещё до строительства квадрифолия тут существовала каменная постройка четырёхугольной формы, к которой со всех сторон примыкали какие-то неизвестные объёмы/пристройки. Эти условные выступы, насколько я понимаю, были обнаружены с севера и запада, тогда как для южной стороны уверенности в существовании пристройки не было (судя по фразе "та, очевидно, південного боків"), так что может её там и не было? Если трактовка выступов как чести пристроек верна, то это выглядит как небольшой храм с притвором, нефом, апсидой и боковым помещением (условно назову его ризницей), т.е. вполне типичная храмовая планировка. Необычной её делает только гипотеза Е. и О. Пламеницкой, что всё это уже существовало в 14 в., и что это не был храм, а некая чисто-оборонная постройка (на мой взгляд крайне сомнительна и версия о такой функции постройки, и её датировка). Много позже, в статье 2017 г. [0], О. Пламеницкая снова очень кратко упомянула эти фундаменты: "Чрезвычайно важным является также установление факта разновременности некоторых частей симметричного четырехконхового объема церкви. Исследованиями в шурфах было зафиксировано наличие фундаментов под квадратным центральным объемом храма". Вот только сейчас, после прочтения заметки о раскопках, мне стало чуть более понятно, о каких именно фундаментах шла речь, и почему их считали доказательством существования более ранней постройки.  Обращу ваше внимание также на фразу из статьи О. Пламеницкой 2008 г. [0]: "Підземний простір квадрифолію первісно використовувався, про що свідчить його пізніша одноразова засипка, в якій було вимурувано склепінчасті крипти". Опять же всё очень кратко, и непонятно, идёт ли речь только о подземном пространстве под двумя апсидами (северной и южной), где были обустроены крипты, или то же самое произошло и в центральной части храма, но так или иначе из этого сообщения ситуация выглядит так, что в процессе строительства квадрифолия и обустройства его крипт вынимали грунт, а затем всё снова засыпали. Тут вспомним сообщение А. Склярского о том, что на участке двух шурфов "первинна стратиграфія практично не збереглась", и, возможно, это также было связано с выемкой грунта, а затем повторной засыпкой.   К сожалению, отсутствие привязок к хронологии мешает понять, насколько А. Склярский поддерживал гипотезы Е. Пламеницкой или наоборот - не разделял их. И потому этими данными раскопок можно манипулировать. Так, например, если верить гипотезам Е. и О. Пламеницких, то это сгоревшая постройка могла быть вообще каких-нибудь 13-14 вв. Если же верить в версию (которой и я придерживаюсь), что нынешняя каменная церковь в Сутковцах - это постройка не ранее 2-й пол. 15 в., то рисуется совсем иная картина, ведь в этом случае сгоревшая постройка может быть более раней церковь Сутковецких, построенной в 16 или максимум в 15 в. И сгореть она могла во 2-й пол. 16 в., например, и именно это событие могло стимулировать строительство новой каменной церкви. К сожалению, скромное описание раскопок не противоречит ни одной из этих версий, и явно не высказывается в пользу какой-то из них. При этом если удастся датировать слой пожара, и в итоге окажется, что уже после этого события была построена ныне существующая церковь, то одно это может доказать или опровергнуть одну из версий датировок существующего памятника архитектуры. Если, например, окажется, что пожар не мог быть ранее 16 в., то одно это опровергнет версию о строительстве существующей каменной церкви в 15 в., не говоря уж о более ранних этапах 13-14 вв., существование которых допускали Е. и О. Пламеницкие. Точка рождения гипотезы о донжоне, предшествовавшем церкви Трям   Слои, которых нет В финале автор очень кратко сообщает: "Археологічний культурний шар, що хронологічно передує часові спорудження покровської церкви-фортеці, не був виявлений. Імовірно пагорбець, на якому розміщена споруда, у більш віддаленому часі не заселявся". Здесь опять же всё немного расплывчато, без каких-либо привязкам к хрологии, но всё же и из этих крох можно извлечь ценные сведения. Получается, если правильно понял, что ныне существующей церкви предшествовала более ранняя погибшая от огня церковь (?), а вот ранее этого слоя уже не удалось обнаружить ничего, чтобы свидетельствовало о заселении этого места в более ранние периоды.  Как минимум, это говорит о том, что культурный слой на участке церкви не такой уж богатый следами разных эпох. Тут напомню, что на соседнем мысу стоит замок, так вот там как раз обратная картина, поскольку та локация была заселена была заселена более 1500 лет назад, о чём нам сообщает охранная табличка, размещённая на замковой башне, где сказано, что тут: "Пам'ятка археології місцевого значення: Поселення черняхівської культури". Т.е. с большей вероятностью можно предположить, что веками центр жизни в Сутковцах был в районе замкового мыса, тогда как застройка на соседнем участке появилась позже, и тогда же была построена первая церковь (деревянная на каменном фундаменте?), которая сгорела, и уже ей на смену пришёл каменный храм. Каринка на тему замка и церкви Индивидуальные находки Автор с одной стороны сообщил, что в ходе раскопок была получена "широка архітектурно-археологічна інформація", но сообщает только о недатированном слое со следами пожара, недатированных фундаментах сгоревшей ранней постройки, а также о том, что более ранних слоёв не было выявлено. И ни слова о каких-либо находках, что, к слову, вообще не свойственно археологам, которые зачастую предпочитают уделять больше внимания не архитектурной археологии (а именно это мы видим в заметке), а описанию индивидуальных предметов, керамики, оружия и т.п. И потому непонятно - то ли ничего из этого не было найдено в шурфах, то ли находки были, но автор не ставил перед собой цели их описать. Однако одно можно сказать точно - нашли тогда больше, чем описано в заметке, ведь, к примеру, именно тогда были обнаружены те самые загадочные скелеты, к датировке которых никто не проявил интереса за пару десятилетий, и потом они, по воле местного священника и общины, были закопаны возле церкви. Опять же у нас нет сведений, были ли какие-то из скелетов обнаружены в шурфах или же все они были найдены при расчистке крипт?  По логике, крипты появились уже у поздней каменной церкви, тогда как ранее хоронить могли просто в земле под полом храма. И одно дело если это скелеты каких-то не сильно заметных персоналий того времени, и другое дело если это останки представителей рода Сутковецких, для которых церковь в Сутковцах была родовой усыпальницей. Надеюсь, что когда-нибудь эти кости снова извлекут на поверхность, проведут их экспертизу и датировку, и мы получим в своё распоряжение ещё один интересный пласт информации. Выявленные в ходе раскопок кости, так в итоге никого особо не заинтересовавшие, много лет вот так в мешках хранились в одной из расчищенных крипт, порождая множество версий, мол это кости защитников церкви, погибших во время её защиты, или кости казаков, или жертв советского режима, и т.д.  Источник Подведём итоги P.S. Вряд ли стоит рассчитывать на обнаружение ещё какой-нибудь публикации, описывающей эти раскопки. Но несмотря на это тема чуть позже вполне может пополниться множеством новых сведений на эту тему, ведь где-то там хранится оригинал отчёта о раскопках (хочется верить, что там помимо более детальных и менее двусмысленных описаний там будет также план/схема шурфов и раскопанных линий фундаментов, а также фото), и, надеюсь, что со временем до всего этого доберусь, чтобы и с вами поделиться найденными там сведениями.  Источники: Олександр Склярський. Архітектурно-археологічні дослідження Покровської церкви-фортеці в с. Сутківці (нові дані) // Меджибіж: 850 років історії: матеріали науково-практичної конференції 17 серпня 1996 р. Меджибіж, 1996. С. 23-24. Ольга Пламеницька. Церква-замок Покрова Богородиці // Пам’ятки архітектури та містобудування України. Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. Київ, 2000. С. 271-272  Ольга Пламеницька. Церква-донжон в Сутківцях (До питання типології середньовічного оборонного будівництва Поділля) // Українська академія мистецтва. Дослідницькі та науково-методичні праці, № 15. Київ, 2008. С. 155-169. Ольга Пламеницкая. Оборонительный квадрифолий в Сутковцах на Подолии // Arta, Vol. XXVI, nr. 1. Chișinău, 2017. P. 14-22.

Нижче стаття Як формувались оборонні укріплення Львова у XIV-XVII століттях від Ігоря та Ольги Оконченко. Вперше її було опубліковано ось тут У цій публікації кандидатка архітектури, доцентка кафедри дизайну та основ архітектури Національного університету «Львівська політехніка» Ольга Оконченко та старший викладач кафедри дизайну і технологій Київського національного університету культури і мистецтв Ігор Оконченко, які понад 20 років займаються дослідженням оборонних споруд, розповідають про львівські фортифікаційні укріплення. Джерело Публікація присвячується світлій пам’яті Романа Липки та Володимира Вуйцика   У минулому оборонні укріплення були невід’ємною частиною існування всіх міст і виконували роль своєрідної містобудівельної матриці. Історія розвитку міста тісно пов’язана з розвитком його фортифікацій. Навіть після того, як укріплення втратили мілітарне значення і були розібрані, вони нагадують про себе характерним плануванням вулиць та кварталів.  Укріплення Львова постали не одночасно. Можна виділити три комплекси львівських укріплень, які функціонували послідовно. Про комплекс укріплень Львова княжого періоду (долокаційного) ХІІІ –  середини ХIV ст. достовірної фахової інформації збереглося мало. Перші писемні згадки вказують на існування укріплень Львова і двох замків, але конкретно їхні планувальні та об'ємно-просторові характеристики невідомі. Основна частина збережених пам’яток оборонної архітектури в середмісті Львова походить із наступного періоду – середини ХІV – ХVІІ ст. Цей комплекс припинив функціонування, коли австрійський уряд згідно з імперською ідеологією провів планомірні роботи з роззброєння міст-фортець, зокрема розбирання львівських укріплень.  У XVIII столітті історія будівництва фортифікацій Львова не завершилася, оскільки в середині XIX – на початку XX ст. був створений наступний глибокоешелонований оборонний комплекс міських укріплень з ядром на території Цитаделі. Після втрати оборонного значення збережені споруди цього комплексу набули нових функцій і залишаються важливою складовою історичного міського контексту. Локалізація фортифікацій середмістя Львова станом на ХVІІІ ст., виконана Я. Вітвіцьким у першій пол. ХХ ст. Аксонометричний краєвид Львова з боку Галицького передмістя станом на ХVІІ ст., накладений на сучасну топогеодезичну підоснову. Креслення І. Оконченка, 1999 р.   Лінії укріплень комплексу оборонних споруд Львова ХІV–ХVІІ ст.   Для того, щоб зрозуміти еволюцію комплексу львівських укріплень середини ХІV–ХVІІ ст., необхідно почергово розглянути типи ліній укріплень, якими було послідовно оточене середмістя, а пізніше й передмістя Львова. У середині XIV ст. у Львові відбувалося формування першої лінії міських оборонних укріплень, відомої як "Високий мур", згідно з принципами баштової оборонної системи. Перша лінія укріплень включала в себе високий мур завтовшки до 2 метрів з мерлонами (зубцями на фортечному мурі) і машикулями (навісна конструкція на кронштейнах, яка виступає за межі муру, з отворами для обстрілу  підошви муру), регулярно розташовані вздовж усього периметру башти та дві брами  – Татарську (пізніше Краківську) і Галицьку. Перед лінією укріплень був глибокий рів та вал (доданий пізніше). У цей період постали Високий замок (мурований) та Низький замок. У XV ст. почала функціонувати друга лінія оборонних укріплень, відома як "Низький мур". Ця нова система міських оборонних споруд базувалася на принципах бастейної оборонної системи і включала в себе мур із бастеями, фосу та вал. Низький мур пролягав паралельно до Високого муру і починався від Татарської брами (охоплюючи місто зі сходу), а закінчувався біля Галицької брами. Отже, у XV ст. комплекс міських оборонних споруд складався з двох функціонувальних оборонних ліній. До першої входили Високий мур і рів, до другої – Низький мур, фоса і вал. Станом на цей час у Високому мурі дослідники нарахували 18 башт, у Низькому мурі – 17 напівкруглих бастей. Від кінця XV до кінця XVI ст. тривав третій період еволюції оборонного комплексу у Львові. В цей час постала Третя лінія, яка мала замкнутий периметр і охоплювала місто повністю разом із наявними лініями укріплень. У складі цих робіт Краківська та Галицька брами були посилені барбаканами (фортифікаційними спорудами для захисту підступів до брам). Третя лінія була композитна, оскільки містила елементи як бастейної, так і бастіонної оборонних систем. Поєднання різних типів оборонних споруд у третій лінії було результатом неперервних модернізацій, спричинених зростанням вимог у сфері військового мистецтва та розвитком вогнепальної артилерії, свідченням чого є факт спорудження в третій лінії у 1554–1556 роках великої бастеї (відомої на даний момент під назвою «Порохова вежа»). В цей період комплекс міських оборонних споруд включав: першу лінію (Високий мур, рів); другу лінію (Низький мур, фосу) і третю лінію (вал, фланкований бастеями та бастіонами). Ліворуч: Комплекс укріплень Краківської брами. Фото з макета (пластичної панорами) міста Львова станом на 1740-ві рр. Фото 30-х рр. ХХ ст. Праворуч: Бастея "Порохова вежа" в контексті міських укріплень. Фото з макета (пластичної панорами) міста Львова станом на 1740-ві рр. Фото 30-х рр. ХХ ст. У XVII ст. почався четвертий етап розвитку оборонного комплексу міських укріплень Львова. В цей період відбулися важливі роботи з уфортифікування міста новими бастіонними лініями. Впродовж  XVII ст. частково з'явилася бастіонна лінія, розроблена Фрідріхом Ґеткантом, а Галицьке передмістя отримало бастіонну лінію авторства Яна Беренса. Крім того, була проведена ретельна реконструкція наявних міських укріплень попередніх періодів. На північ від Порохової вежі, на місці нинішнього будинку пожежної охорони, було зведене потужне укріплення – Королівський белюард, а також розпочате будівництво Королівського арсеналу. А до південного прясла третьої оборонної лінії додане укріплення Бернардинського монастиря. Львів із заходу. Мідьорит А. Гогенберга за рис. А. Пассаротті, 1607–1608 рр. (фрагмент). Тоном виділені оборонні споруди Львів з південного заходу. Літографія за рис. Р. д'Отто, 1772 р. (фрагмент). Тоном виділені оборонні споруди Львів з північного заходу. Мідьорит Ф. Пернера, 1775–1778 рр. (фрагмент). Тоном виділені оборонні споруди Вплив вогнепальної артилерії на розвиток фортифікацій Львова  На початку XVI ст. почалося масове використання вогнепальної артилерії в Європі, а в XVII ст. набула значного поширення зброя великого калібру, тому виникла потреба застосування нових способів уфортифікування. Оборонні споруди тепер необхідно було робити низькими, щоб настильному вогню було відкрито щонайменше поверхні оборонних споруд. Водночас необхідно було розмістити артилерію на терасах укріплень, максимально приховуючи свої позиції. Ці функції забезпечували вали та різні види низьких бастей і бастіонів, які успішно протистояли засобам ураження вогнепальної артилерії окресленого періоду. На противагу традиційним середньовічним фортечним стінам і баштам (що були відкритими з боку передполя, а тому вразливими до дій артилерії) свою життєвість показала концепція будівництва низьких, масивних бастіонних фронтів, форма яких базувалася на точних розрахунках і геометричній побудові, з урахуванням умов території, озброєння, тактики оборони і нападу.  Відсутність нових оборонних систем негативно позначилася на перспективах розвитку Львова у XVII ст. Упродовж цього періоду середмістя, займаючи лише 1/4 загальної площі міста, вичерпало свій потенціал для подальшого розвитку. Наявні укріплення середмістя виявилися малоефективними для протидії актуальним небезпекам, окрім того, спричиняли низку проблем містобудівного характеру, таких як перенаселення території середмістя, надмірна щільність і висотність забудови та інші. Це, натомість, породжувало проблеми з водопостачанням, каналізацією та спричиняло складні санітарно-гігієнічні умови. Локалізація укріплень Львова ХІІІ– VІІІ ст. на сучасній топогеодезичній підоснові, виконана О. Оконченко та І. Оконченком. Феномен виникнення "паралельних" міст У цей період старі оборонні системи міст реконструювали і посилювали відповідно до актуальних вимог, тому в більшості випадків уже наявні населені пункти оточували ззовні новими лініями бастіонних укріплень. Як приклад можна назвати такі міста, як Берлін, Варшава, Мілан та інші. Тоді спостерігався феномен виникнення "паралельного" нового міста. Суть цього явища полягала в тому, що поруч із наявним містом поза його середньовічними міськими укріпленнями формувалося самостійне дочірнє місто із автономними бастіонними фортифікаціями. Зазвичай це нове місто виникало на підставі окремого локаційного привілею. Серед найвідоміших прикладів таких "паралельних" міст можна назвати: у Кракові – Казимеж, у Дрездені – Нове місто (розташоване на правому березі Ельби, навпроти Старого міста), Нове місто у Варшаві та інші. Подібна ситуація виникла й у Львові, де мешканці Галицького передмістя на початку XVII ст. намагалися зведенням оборонних споруд утворити бастіонний пояс для нового міста. У ХVІІ ст. Львів постійно перебував у зоні бойових дій. У цей час середмістя завдяки старим середньовічним укріпленням витримало багато облог, а незахищені передміські території були віддані на поталу ворогам. Під час ворожих нападів (як, наприклад, у 1648 році) Краківське та Галицьке передмістя становили загрозу середміській захищеній території, і містяни були змушені власноруч руйнувати та спалювати передміські споруди, щоб створити вільні зони обстрілу перед міськими укріпленнями та максимум невигод для нападників.  У 1607 році мешканці Галицького передмістя висловили прохання королю Сигізмунду ІІІ отримати привілей для створення нового міста на передміській території, яке планували назвати Володислав. Це, натомість, передбачало впровадження власної системи актуальних оборонних споруд. У відповідь на це король відправив до Львова свого інженера Авреліо Пассаротті із завданням розробити проєкт нової фортифікаційної лінії. Пассаротті представив проєкт, і мешканці передмістя навіть почали його втілювати. Проте ці плани так і не були завершені через протести львівського магістрату, якому належали передміські землі. У 1634 році мешканці Галицького передмістя знову спробували уфортифікувати свою територію. Вони звернулися до короля Владислава ІV із пропозицією створити нове місто навколо старого Львова, яке охоплювало б території Галицького та Краківського передмість і Підзамча, а також запропонували назвати нове місто на честь принца Яна Казимира – Казимирів. Після передбачуваної згоди короля і з метою реалізації цього задуму інженер Фридерік Ґеткант 1635 року розробив план нових укріплень для Львова та його околиць. Львів зі сходу (станом на XVII ст., фрагмент). Креслення І. Оконченка, 1999 р. Інженери-фортифікатори та їхні проєкти уфортифікування Львова На замовлення передмістян та за сприяння королівської адміністрації у ХVІІ ст. була розроблена низка проєктів актуальних укріплень. Деякі з уже згаданих проєктів залишилися нереалізованими, деякі припинили ще на етапі виконання, деякі втілили частково. Базуючись на відомостях, отриманих із праць Володимира Вуйцика, Владислава Томкевича та інших авторів, відомі 12 інженерів-фортифікаторів, які працювали над укріпленнями Львова у XVII ст. Проте лише вигляд трьох проєктів добре відомий дослідникам: проєкт Ґетканта (1635 р.), проєкт Беренса (не підписаний, імовірно 1678–1682 рр.) та проєкт Деро (1695 р.). Проєкт Фридерика Гетканта Проєкт Гетканта вважається найбільш раннім серед збережених креслень бастіонних укріплень Львова у XVII ст. На верхньому картуші міститься напис «Ситуаційний план Львова, виконаний Ґеткантом у 1635 році». Згідно з припущенням Ольґерда Чернера, представлене зображення є спрощеною копією оригіналу. План фортифікацій Львова, 1635 р., виконаний Ф. Ґеткантом. Загалом на плані бастіонна лінія замкнутого периметра, яка оточує місто, включає два форти: південно-східний, п'ятикутний у плані, та північно-західний, чотирикутний. Проєктована лінія охоплює середмістя, територію передмість та прилеглі території потужним поясом бастіонних укріплень. З огляду на розмах і масштаб запланованих фортифікаційних робіт можна припустити, що цей проєкт став концептуальним відтворенням незбереженого проєкту Авреліо Пассаротті.  Хоча проєкт Ґетканта був реалізований лише частково через великі обсяги робіт, залишки декількох укріплень східного прясла, які за формою та стилістичними ознаками нагадують фрагменти бастіонної лінії, запроєктованої Ґеткантом у 1635 році, зображені на пізніших картах і планах Львова. За даними Владислава Томкевича, оборонна лінія Гетканта пролягала “... поза гору Познанську і Шемберга, поза шпиталь Св. Лазаря...”. Накладаючи прорис вказаного проєкту на сучасну підоснову, переконуємося, що одна з південно-західних куртин проєктованої лінії Ґетканта пролягала територією, на якій згодом з’явилася Цитадель, а залишки східного прясла відчитуються у рельєфі на вулиці Пекарській.   Проєкт Яна Беренса Важливим графічним документом, на якому зафіксовані львівські укріплення, є проєкт новітніх фортифікаційних споруд, створений Яном Беренсом наприкінці XVII ст., на пів століття пізніше від проєкту Ґетканта.  Ян Беренс, народжений у Пруссії, обіймав посаду генерального інженера королівської артилерії та в 1682 році став полковником. Крім того, він перебував на посаді коменданта, відповідаючи за порядок, безпеку і обороноздатність Львова. Ян Беренс – один із небагатьох інженерів-фортифікаторів, чий внесок у розвиток оборонних споруд Львова документально зафіксований. У період 1678–1682 років під керівництвом Яна Беренса було здійснене будівництво земляних бастіонних фортифікацій, спершу біля гори Високого замку, пізніше була розбудована потужна бастіонна лінія з боку Галицького передмістя. Відповідно до проєкту на узгір’ї східного боку міста був попередньо уфортифікований монастир кармелітів босих, від якого почали насипати вал «великий, широкий і високий», а поза монастир кармелітів взутих «вал на подобі щита, достатній для укриття війська». Попри те, що фортифікаційні роботи велися на досить незначному відтинку передміської території, створення згаданого вала потребувало значних витрат, тому він споруджений «великою працею і великим коштом» та названий «шеляговим». Під час будівництва вал обходився щороку в майже 30 тисяч, не враховуючи додаткових витрат. Окрім фінансових перевитрат, негатив мешканців викликав ще той факт, що в процесі спорудження таких укріплень для розширення розмірів вала був зруйнований ряд будинків у передмісті. Тому й не дивна неоднозначна реакція сучасників на це будівництво: «… є і довго буде те давнє, однак непотрібне і недосконале творіння на здивування і посміховисько для чужих, бо не тільки будь-якій обороні міста шкодить, але й противнику за найкращу оборону служить».  Суб’єктивність цих тверджень пов’язана з багатьма чинниками, такими як необізнаність із реальними військовими потребами, можливостями та вимогами тогочасного військового будівництва, нерозумінням ролі новітніх фортифікацій, особистою економічною зацікавленістю тощо.  На відміну від тенденції, коли кожна наступна лінія бастіонних укріплень охоплює щораз більше території та, відповідно, отримує більший периметр, територія, оточена поясом укріплень на проєкті Беренса, виявилася значно меншою за територію, оточену укріпленнями за проєктом Ґетканта, виконаного на пів століття раніше.  План фортифікацій Львова, виконаний Я. Беренсом (1678–1682 рр.)  На наш погляд, глобальний за своїм масштабом проєкт Ґетканта не був повністю реалізований через несумісність запланованих робіт із економічними можливостями в будівництві, озброєння та утримання цих фортифікацій. Проєкт Беренса завдяки меншому за периметром нарису виявив ефективне поєднання економічної спроможності та вимог щодо уфортифікування території міста. Проведені дослідження підтверджують реалізацію фортифікаційного проєкту Беренса при укріпленні міста з боку Галицького передмістя. Проєкт Деро Останнім із відомих збережених проєктів львівських фортифікацій ХVІІ ст. був план реорганізованого (реформованого) Львова, обложеного турецькими військами в 1695 році, виконаний інженером-фортифікатором Деро. Цей план містить важливу інформацію щодо швидкої адаптації фортифікацій XVII ст. до нагальних тогочасних військових вимог, а також можливі стратегії оборони під час облоги міста турецькими військами.  План фортифікацій Львова, виконаний Деро, 1695 р. План досить схематичний, проте в цьому проєкті укріплення середмістя та східне прясло фортифікацій із незначними відмінностями аналогічне з проєктом Беренса. Це вказує на те, що в 1695 році (на час складання плану Деро) укріплення лінії авторства Беренса вже існували на терені. Що стосується решти бастіонних укріплень і редутів, зображених на плані Деро, не можна стверджувати однозначно, які з них реалізовані станом на 1695 рік, а які лише пропоновані в цей час для реалізації.  Основні тенденції в уфортифікуванні Львова Львів, як і кожне місто, постійно дбав про свою обороноздатність, тому в XVII ст. були опрацьовані кілька проєктів створення новітніх укріплень міських та передміських територій. Ініціаторами спорудження нових оборонних ліній найчастіше виступали мешканці передмість, які постійно наражалися на небезпеку під час ворожих нападів. У XVII ст. над уфортифікуванням Львова працювали чимало архітекторів-інженерів, серед яких Бернардо Морандо, Авреліо Пассаротті, Теофіл Шемберг, Павло Римлянин, Миколай Руцький, Вільгельм Апельман, Павло Ґродзицький, Фридерик Ґеткант, Якуб Боні, Андреа дель Аква, Ян Беренс, С. Деро та інші. Їхні роботи можна розділити на дві основні групи. Перша включає проєкти модернізації та розширення наявних оборонних укріплень міста. До цієї категорії також належать проєкти укріплення монастирів, що були під мурами міста: бернардинського, отців кармелітів босих, єзуїтів, Святого Лазаря, Святого Юра, Святого Онуфрія та інші. Друга група включає проєкти створення нової оборонної лінії, охоплюючи територію передмість. Над цим працювали Ґеткант, Беренс і Деро.  Дослідження хронології будівництва укріплень у XVII ст. та ідентифікація зазначених споруд вказують на те, що львівські укріплення цього періоду були зведені здебільшого відповідно до принципів староголландської школи фортифікаційної архітектури, яка була популярна в Європі у XVII ст.  Львів з південного сходу (станом на XVII ст., фрагмент). Креслення І. Оконченка, 1999 р. На прикладі Львова можна простежити реалізацію типової схеми розвитку європейських міст. По-перше, з'являються середмістя в межах мурів. Згодом, у XVII ст., передмістя уфортифіковують, створюючи "підцентри", які поступово набувають тих самих функцій, що й середмістя. По суті, на передміських територіях виникають нові міста, які починають використовувати свої права на автономію. Наявність укріплень сприяла умовам для урбанізації передміських теренів.   Довідково:  Роман Липка, львівський архітектор, педагог. Володимир Вуйцик, вчений-архівіст, історик мистецтва, знавець і дослідник Львова, автор книжок «Зустріч зі Львовом» та «Львівський Державний історико-архітектурний заповідник».

Фото от Oleksandr Malyon  

Схематичный план конца 1970-х гг. Источник

Пополнение темы от Ильи Литвинчука 1. Статья 2023 г. (в соавторстве с Олегом Рыбчинским) Фортифікаційні особливості дерев’яно-земляного замку і половини XVII століття у Кохангороді Брацлавського воєводства 2. Графическая реконструкция, созданная по итогам обследования местности: