Jump to content
Замки и Крепости Украины - Форум

Ігор Западенко

Пользователи
  • Content Count

    30
  • Joined

  • Last visited

  • Days Won

    17

Ігор Западенко last won the day on September 17

Ігор Западенко had the most liked content!

Community Reputation

43 Хороший

About Ігор Западенко

  • Rank
    Сержант

Информация

  • Город
    Khmelnytsky / Mezhybizh

Recent Profile Visitors

The recent visitors block is disabled and is not being shown to other users.

  1. Возможный ответ есть в книге Адама Милобендзкого "Zarys dziejów architektury w Polsce" (Warszawa, 1978). Описывая ситуацию с архитектурой контрреформации (XVII век, время нашего путешественника), Милобендзкий говорит, что в это время лишь отдельные образованные архитекторы строят гармонические дворцы, следуя профессиональным тенденциям. Бóльшую часть сооружений продолжают мастырить цеховые ремесленники из мещанской среды, которые к этой среде привыкли, и лучше сооружали мещанские дома, чем дворцы и костелы. Либо цеховые каменщики воплощали идеи заказчика как умели (если еще он соображал в архитектуре) - либо редкий профессиональный архитект с итальянским образованием (точнее, образованный на итальянских трактатах Серлио и Палладио) строил гармоничное сооружение, которое резко отличалось от общей массы. Вот как раз их нечастую работу Милобендзкий называет "итальянской модой". Похоже на записи в дневнике фон Вердума, да? И время совпадает, и контекст.
  2. До цього допису спонукала стаття П. Ричкова (2012) "Ренесансні аттики у формуванні архітектурної ідентичності культурного домену Острозьких", яку у широкому доступі опубліковано у 2018 році. Доступних в Україні праць на цю тему раніше було небагато, стаття є розгорнутою, з багатьма теоретичними викладками, тому сприймається як теоретичне підгрунтя для роботи. Однак, необхідно наголосити, що вона будується на застарілих матеріалах польських дослідників (1900-1930-х років), тому не відображає сучасних, набагато розвиненіших, поглядів східноєвропейських науковців на їхню ж власну "матеріальну частину". Окрім того, з давніх праць автором процитовано давні ж помилки, які польськими науковцями в публікаціях виправлено з півсотні (!) років тому - але в Україні вони продовжують циркулювати далі. Якщо коротко - виглядає на те, що ідею про суцільне домінування "польських аттиків" на східноєвропейському просторі запозичено з праці Вацлава Гусарського (1936) "Attyka polska i jej wpływ na kraje sasiednie", повторює стаття й тональність висновків Гусарського. Однак, низка дослідників наступних поколінь (1950х, 60х, 70х, 80... років), які були учнями один одного, еволюційно змінювали і вдосконалювали тлумачення ренесансної архітектурної творчості. Власні праці дослідників теж вдосконалювалися - і, наприклад, посилаючись на А. Мілобендзького, слід було б посилатися не на видання 1968, а хоча б на наступне 1978 року. А ще краще - на його ж розділ у колективній монографії 1986 року, який був (як зазначено у передмові) доопрацьований у зв'язку з поступом науки. Нагадаю, що йдеться про статтю, яку опубліковано у 2012 році. Щоб не займатися наново викладками, опублікую тут частину своєї статті (готується до друку), в якій більш реально розглянуто історіографію питання з наголосом на різниці між "польськими аттиками" і "аттиками у Польщі". Аналіз останніх досліджень та публікацій Походження східноєвропейських ренесансних аттиків більшою або меншою мірою, як типу в цілому або стосовно окремих пам’яток, подібних до палацу Сенявських, торкалися у своїх роботах польські історики мистецтва С. Шиллер (Szyller, 1909), Ю. Росс (Ross, 1953; 1976), М. Морельовський (Morelowski, 1961), угорські Е. Вар’ю (Varjú, 1932) та Г. Коморочи (Komoróczy, 1936), чеська дослідниця Д. Менцлова (Menclová, 1953). Грунтовною працею щодо походження та поширення ренесансних аттиків у Східній Європі досі вважається праця В. Гусарського (Husarski, 1936), в якій систематизовано найбільший обсяг матеріалу про поширення аттиків, у тому числі «півколистих», у Польщі та сусідніх країнах. Тому висновки Гусарського найчастіше без жодних застережень цитуються іншими авторами, зокрема, українськими (див., напр., Ричков, 2015). Відтак, усі ренесансні аттики з гребінчастим завершенням, в тому числі й «півколистим», слідом за Шиллером та Гусарським залічуються до типу «польських аттиків». Місцем формування аттика як домінуючої архітектурної форми називається Польща, а регіоном, в якому викристалізувалась особлива форма «півколистого» декору – Сілезія (Kozakiewicz, 1955, s. 11; Złat, 1955), а конкретніше Вроцлав (Złat, 1955; s. 67; Morelowski, 1961, s. 43, 46). Але при тому авторами випускається з поля зору, що висновки Гусарського щодо походження аттиків називалися переконливими, але не остаточними в рецензії на його працю К. Сінко-Попєлової (Sinko-Popielowa, 1937), яка назвала стиль аттиків словацького Спиша особливим «національним» відтінком, подібній рецензії К. Естрейхера (Estreicher, 1938), а також у публікації пам’яті Вацлава Гусарського (Wallis, 1951). Наступними дослідниками історії архітектури було напрацьовано багато нового матеріалу, який змушує ставитися до праць Шиллера і Гусарського з безумовною пошаною, але не приймати так беззастережно висновків 80- або 110-річної давнини щодо генези і типології «польських аттиків». Досить зауважити, що у обох цих авторів, а відповідно, й у тих, хто їх зараз цитує, повторюється твердження, ніби аттиковий стиль у ренесансній Польщі було започатковано краківськими Сукєнніцами, авторство яких (а відповідно, і започаткування аттика) на початку XX ст. приписувалося Джованні Марії Падовано. Однак, твердження щодо Падовано як мнимого автора Сукєнніц було названо непорозумінням ще у 1970-х рр. (Fischinger, 1976, s. 208), і це демонструє, що сучасні дослідження неможливо будувати без урахування нового знання, яке з’явилося за кілька десятиліть. Адже навіть роботи патріарха польської історії мистецтва М. Морельовського нині вважаються певною мірою політично заангажованими, бо того тоді вимагав час і обставини (Kozieł, 2016; 2019). Не настільки категоричні сучасні автори й у датуванні кам’яниці «Pod Złotą Koroną» у Вроцлаві, яке б давало підстави вважати саме її прототипом усіх півколистих аттиків, подібних до того, що маємо у Меджибожі (Łaba, 1993; Łuniewicz, 2016). Серед праць, які повністю присвячено такому декоративному типу аттика, який застосований у палаці Сенявських у Меджибожі, найповнішою є стаття М. Злата. У ній він на багатому ілюстративному матеріалі розвиває гіпотезу щодо сілезького походження зазначеного зразка. Проте, на відміну від попередників, пропонуючи типологію аттиків за їхнім декоруванням, М. Злат більш стримано класифікує «півколисті» аттики (Złat, 1955, s. 54–65) і виокремлює їх у перший тип свого переліку – «ранньоренесансний аттик», за яким хронологічно та типологічно у нього слідує власне «польський аттик». Необхідними елементами, аби аттик вважати «польським», М. Злат назвав наявність фризу, найчастіше у формі аркатури, та оздоблення гребеня такими елементами як подвійна волюта (esownica), пілястри, трикутні щитки, маскарони. В якості наступних типів аттиків Злат виокремлює «щитовий аттик», зауважуючи, що в Польщі він найменш популярний та локально сконцентрований у Бжегу (Опольське воєводство) та околицях, і у меншій мірі в інших регіонах. Останній тип за М. Златом утворюють «народні адаптації аттика» – химерні варіації та суміші стилів, які виникали під час будівництва у провінції. У зв’язку з введенням М. Златом поняття «ранньоренесансний аттик» слід визначити, що ж саме є раннім Ренесансом у розумінні польських авторів. За визначенням Є. Шабльовського, визначення «ранній», «розвинений» та «пізній» ренесанс стосовно трьох фаз польської ренесансної архітектури не співпадають з відповідними поняттями в ренесансній італійській архітектурі, розвиток якої відбувався іншим шляхом. Він окреслює, що форми раннього польського ренесансу першої половини XVI ст. співпадають з часами Александра І Ягеллончика і Сигізмунда І Старого, форми розвиненого польського ренесансу другої половини XVI ст. проявляються у часах Сигізмунда Августа, Стефана Баторія і у початковому десятилітті королювання Сигізмунда III, а форми пізнього польського ренесансу першої половини XVII ст. співпадають з Вазівськими часами (Szablowski, 1952, s. 75). Оскільки поряд з Польщею, зокрема Сілезією, особливим регіоном поширення ренесансних аттиків є Словаччина, в особливості Спиш, необхідно ознайомитися з позицією чеських та словацьких дослідників. Раніше за В. Гусарського, який вважав осередком формування східноєвропейського ренесансного стилю Польщу, Д. Менцлова подала детальний аналіз перенесення ренесансних архітектурних ідей з Італії, показала можливий шлях їх поширення та окреслила локації їх місцевих інтерпретацій у Словаччині (Menclová, 1934). Точка зору на походження, шляхи стилістичного імпорту та місцеві інтерпретації аттиків у Словаччині сконцентровано представлена у грунтовній роботі І. Цюлісової (Ciulisová, 1988). У першій частині статті вона аналізує особливості позицій вищезгаданих польських дослідників, а також І. Бурнатової, Т. Якімович та інших. Далі продовжує історіографію роботами угорця Н. Лехнера, чехословацьких авторів Вл. Вагнера, Й. Шпірко, А. Гюнтерової-Маєрової, З. Ваги та Д. Менцлової. Цюлісова наводить їхні гіпотези і аналізує еволюцію поглядів щодо походження ренесансних аттиків, виникнення та можливих шляхів поширення «півколистого» (він же «ранньоренесансний», або «ластівчин хвіст» у різних авторів) та інших різновидів аттиків у Словаччині і на Спишу, при тому також типологічно розрізняє «півколистий» і «польський» аттики. Вона, зокрема, наводить завершення двох будівель у Кежмарку (Словаччина), – костелу та дзвіниці, – як приклад співіснування обох цих типів аттиків (Ciulisová, 1988, s. 66). Найновішою роботою, в рамках якої аналізується реалізація «півколистих» ранньоренесансних аттиків того ж різновиду, який застосований у палаці Сенявських, є архітектурно-iсторичне та мистецько-iсторичне дослiдження замку Турзонів у Бетлановцах (Словаччина), яке виконане колективом авторів під керівництвом інженера-архітектора М. Яновської (Janovská, Gibalová, Neupauer, 2019). Зауважимо, що дискусія щодо пріоритету Польщі, Сілезії або Словаччини у походженні ренесансних східноєвропейських аттиків в цілому та «півколистих» аттикових завершень зокрема перевищує рамки нашого дослідження. Для нас важливим є те, що саме цей чи то сілезький, чи то словацький вплив очевидно проявляється у Меджибожі, про що вперше зазначалося автором (Западенко, 2016). Публікації дослідників, які вивчають архітектуру інших регіонів, свідчать про обгрунтованість цієї гіпотези. Зокрема, про наявність польсько-словацького культурного впливу на формування архітектури сусідньої з Поділлям Галичини зауважував А. Мартинюк (2000). Наведений вище історіо- та бібліографічний огляд свідчить про те, що багато питань залишаються досі відкритими, і не можуть вичерпуватися посиланнями на праці початку XX ст. Практичним висновком з розглянутої вище сукупності праць різних авторів, країн та періодів є окремішність двох споріднених різновидів ренесансного аттика: - «півколистого», він же «ранньоренесансний» або також «ластівчин хвіст», який відрізняється, як правило, гладким фризом та гребенем, який складається з чверть- та півкіл у характерних комбінаціях; - власне «польського аттика», який відрізняється від першого фризом, як правило, у вигляді пластичної сліпої аркатури та декоративними елементами гребеня: подвійними волютами («есовицями»), стовпчиками-пілястрами та ін. Ця окремішність чітко визначена у працях польських дослідників історії ренесансного мистецтва ще з середини XX ст., а також у працях їхніх словацьких колег. Щоб написане вище підкріплювалося посиланнями - також частина списку літератури до статті: Ciulisová I., 1988. Príspevok k poznaniu východoslovenskej renesančnej atiky. ARS : časopis Ústavu dejín umenia Slovenskej akadémie vied, №1, s. 61–69. ISSN 0044-9008. (роблю переклад українською) Estreicher K., 1938. Wacław Husarski, Attyka Polska i jej wpływ na kraje sąsiednie [recenzja]. Dawna sztuka, zeszyt 1, s. 78–81. Fischinger A., 1976. Główne kierunki włoskiej twórczości renesansowej w Polsce XVI w. W: Renesans. Sztuka i ideologia. Materiały Sympozjum Naukowego Komitetu Nauk o Sztuce PAN, czerwiec 1972 oraz Sesji Naukowej Stowarzyszenia Historyków Sztuki, Kielce, listopad 1973. Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, s. 195–211. Husarski W., 1936. Attyka Polska i jej wpływ na kraje saşiednie. Warszawa: Towarzystwo wydawnicze. Janovská M., Gibalová L., Neupauer J., 2019. Architektonicko-historický a umelecko-historický výskum. Thurzovský kaštieľ s areálom, č. ÚZPF 617/1, Betlanovce č. 31. I. Textová časť. Levoča: Štúdio J+J. (є цифровий примірник від авторів - нема дозволу на поширення, але окремі цитати можна подати) Komoróczy G., 1936. O węgierskich pamiątkach na ziemi Polskiej. W: Polska i Węgry : stosunki polsko-węgierskie w historii, kulturze i gospodarstwie. Warszawa ; Budapest : Wydaw. Henryk Forbát, (Budapest : Druk. Athenaeum). s. 193–195. Kozakiewicz S., Początek działalności komasków, Tessyńcyków i Gryzończyków w Polsce. Okres Renesansu (1520– 1580). Biuletyn historii sztuki, №21, s. 3–28. doi:10.11588/diglit.41528.5 Kozieł A., 2016. «Polonizacja» nowożytnej sztuki na Śląsku w pracach polskich historyków sztuki po 1945 roku. Barok. Historia – Literatura – Sztuka, №44, s. 149–161. Kozieł A., 2019. Under the Pressure of ‘Polonization’ Ideology: Renaissance and Baroque Art in Silesia in the Works of Polish Art Historians after 1945. RIHA Journal, 30 June. Łaba B., 1993. Renesansowy dom «Pod Złotą Koroną» we Wrocławiu. Dzieła i interpretacje, №1, s. 170–186. Łuniewicz, Z., 2016. Nowożytne hełmy wieżowe na Szląsku – próba reinterpretacji pochodzenia. Quart, №3, s. 3-25. Menclová D., 1934. Přehled vývoje renesanční architektury na Slovensku. Bratislava: Vytiskla státní tiskárna v Praze Menclová D., 1953. Kaštieľ v Betlanovciach. Pamiatky a múzeá, №2, s. 67–74. (є переклад українською) Miłobędzki A., 1986. Architektura i społeczeństwo. W: Polska w epoce Odrodzenia : państwo – społeczeństwo – kultura. Warszawa: Wiedza powszechna. s.357–399. Morelowski M., 1961. Początki italianizującego renesansu na Śląsku. Rocznik Historii Sztuki, Tom II, s. 31–86. doi.org:10.11588/diglit.12453.2 Ross J., 1953. Z dziejów związków artystycznych polsko-czeskich i polsko-słowackich w epoce Odrodzenia. Rocznik Historii Sztuki, Tom I, s. 88–96. doi:10.11588/diglit.37706.38 Ross J., 1976. Z badań nad związkami Słowaczyzny i Małopolski w dziedzinie architektury i rzeźby architektonicznej z okresu renesansu (do 1580 roku). W: Renesans. Sztuka i ideologia. Materiały Sympozjum Naukowego Komitetu Nauk o Sztuce PAN, czerwiec 1972 oraz Sesji Naukowej Stowarzyszenia Historyków Sztuki, Kielce, listopad 1973. Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, s. 435–449. Szyller S., 1909. O attykach polskich i polskich dachach wklęsłych. Warszawa: Rubieszewski i Wrotnowski. Sinko-Popielowa K., 1937. Wacław Husarski, Attyka Polska i jej wpływ na kraje sąsiednie [recenzja]. Biuletyn Historii Sztuki i kultury, №2, s. 242–243. doi:10.11588/diglit.37717.27 Szablowski J., 1952. Z zagadnień polskiej architektury renesansowej. Ochrona zabytków, №2, s. 75–94. Trajdos T., 2003. Parafie diecezji kamienieckiej w średniowieczu. Przegląd Historyczny, Tom XCIV, z. 4, s 419-426. Varjú E., 1932. A Bethlenfalvi kastély. W: Magyar várak. Budapest: Műemlékek Országos Bizottsága és a Könyvbarátok Szövetsége, s. 18–19. (є переклад українською) Wallis M., 1951. S. p. Wacław Husarski. Biuletyn Historii Sztuki, №2–3, s. 181–185. doi:10.11588/diglit.37707.25 Złat M., 1955. Attyka renesansowa na Śląsku. Biuletyn Historii Sztuki, №1, s. 48–79. doi:10.11588/diglit.38030.6 Дмитриева М., 2015. Италия в Сарматии. Москва: Новое литературное обозрение. ISBN 978-5-4448-0419-3.
  3. Розкопки залишків ренесансної галереї, з допомогою волонтерів - студентів Київського національного університету ім. Т. Шевченка йдуть ще швидше. Поки рано вимальовувати готові візуалізації, просто спостерігаймо:
  4. Коли археологія підтверджує попередні дослідження та здогадки - це такий захват! До того ж у тому місці, де й має бути)) А ще й прояснює те, що поки залишалося відкритим питанням. Отже, ця база колони, яка спочиває на своєму місці, свідчить, що: 1. Палац Сенявських у знайомих нам формах східноєвропейського ренесансу був побудований у середині або другій половині XVI ст. 2. Він був побудований з усім, що належить палацові за модою того часу. Головна відмінність від звичного нам уявлення - він мав біля фасаду двоповерхову аркадну галерею, яка потім зникла. Власне, фундамент цієї галереї перед нашими очима. А на фасаді є залишки арок її другого поверху. 3. Що це фундамент зниклої аркадної галереї - свідчить база однієї з колон, яку вчора розкопали на своєму ріднесенькому місці. 4. Отримали відповідь, був перший поверх галереї теж аркадним (на колонах), чи суцільно мурованим. Відповідь: аркадним, на колонах. Тепер відкритим є питання: коли й за яких обставин цю ренесансну красу з арками, корлонами і кам'яним різьбленням розібрали? Є припущення, що на початку XIX ст., але також є свідчення, що її могли розібрати вже на початку XVIII ст. Статті за темою - від першої гіпотези до впевненості у існуванні ренесансної аркадної галереї палацу Сенявських: 2016 рік: Палац Сенявських-Чарторийських у Меджибожі і замок Петера Фейгеля у Бетлановце (Словаччина): спільна типологія та історичні паралелі https://www.academia.edu/29543942/ 2018 рік: До історії ренесансу на Поділлі. Словацькі витоки стилю в архітектурі палацу Сенявських у Меджибізькій фортеці https://www.academia.edu/36782271 2018 рік: До реконструкції палацу Сенявських XVI століття. Фасадна галерея https://www.academia.edu/38053049/ 2018 рік: Палац Сенявських у Меджибожі в контексті польського, словацького, угорського ренесансу https://www.academia.edu/38389586/ 2019 рік: До реконструкції палацу Сенявських у Меджибожі станом на XVI століття https://www.academia.edu/41384478/
  5. "То ли я дурак, то ли лыжи не едут..." Что план Сицинского - фикция, начерченная под офицерскую линейку - это очевидно. Не понимаю, что ему мешало вместо баек начертить то, что он видел глазами. А не заезжать в Зиньков он не мог, и видел он там не то, что начертил - это очевидно. Но... Остальные планы тоже как-то не садятся на рельеф того мыса, на котором находится замок. Есть желание бросить насущную работу, по которой горят дедлайны, взять друга с квадрокоптером и набор вешек, выехать на местность и по крайней мере сделать обмеры в плане с посадкой на местность. Ибо в каждом из планов Зиньковского замка присутствует что-то, не совпадающее с реальностью. И у Сицинского оно наиболее забористо. Но оно ж, о Боги, кочует из издания в издание остепененных авторов...
  6. Вчера впервые побывал в Зинькове и в/на Зиньковском замке, осмотрелся на местности. Жаль, что замок брошен - его степень сохранности (если так можно сказать) - выше, чем в Барском замке. А Барский замок вдохновил местную власть и активистов на исследование, расчистку и музеефикацию памятки. О Баре - дальше в соответствующей ветке, а здесь о Зиньковском замке. Прежде всего, при своей трехбашенности и треугольности, даже на глаз видно, что этот треугольник никак не равносторонний, как это изображено на схематическом плане Е. Сицинского, который приведен в вышеупомянутой книге В. Вечерского. Башни тоже не являются пчелиными сотовыми шестиугольниками. Даже на гравюре с Наполеона Орды, при всех геометрических неточностях, замок более реалистичен. В который раз убеждаюсь: опираться на Сицинского никак нельзя - уж слишком много местного фольклора и романтических польских легенд он компилировал в научной работе. Интересно протрассировать реальные замковые стены, но они погребены под грунтом и растительностью. Склоны, как кажется, тоже частично состоят из осыпавшейся каменной кладки.
  7. Дискусію щодо гіпотези про замок Бернардо Морандо у Плоскирові продовжив хмельничанин Володимир Захар'єв. Спочатку на своїй сторінці у Фейсбуці, а далі - у інтерв'ю: Чому археолог відкидає версію кам’яних фортифікацій в Плоскирові. У Хмельницькому презентували теоретичну реконструкцію Плоскирова часів другої половини XVI cтоліття. Ірина Олійник, https://ye.ua/istiriya/47796_Chomu_arheolog_vidkidaye_versiyi_kam_yanih_fortifikaciy_v_Ploskirovi.html Яким був замок і де він розташовувався? Чи мав Плоскирів муровані укріплення та як вони могли виглядати? Довкола цих питань, що стосуються минулого Хмельницького, вже не одне десятиліття точаться дискусії серед небайдужих до історії містян. А науковці намагаються знайти розгадку, озвучуючи нові факти та версії. Саме на одній із нещодавніх зустрічей істориків та небайдужих хмельничан, яку ініціював старший науковий співробітник відділу охорони пам’яток історії та культури Хмельницького обласного науково-методичного центру культури і мистецтв, лауреат міської краєзнавчої премії імені краєзнавця Михайла Орловського та обласної премії імені археолога Іона Винокура Володимир Захар’єв, було представлено теоретичну реконструкцію Плоскирова часів другої половини XVI cтоліття. Мова токнулася і оборонних укріплень початку XVIІ століття, довкола вигляду яких досі точаться дискусії. Так міг виглядати плоскирівський замок за згадками в шляхових записках Ульріха фон Вердума від 24 листопада 1671 року. Фото: Художня реконструкція Володимира Захар'єва та Юрія Адамчука Як зазначає науковець, опираючись на давні карти і плани міста, записи чужоземних мандрівників, що відвідували Плоскирів у часи Пізнього Середньовіччя і залишили про те враження у своїх щоденниках, він, ретельно обстеживши територію давнього ядра міста, виявив сліди давніх укріплень та саме на цій базі розробив теоретичну реконструкцію первинного Плоскирова. А щоб вона була доступною для загалу – інформацію візуалізували разом з художником-ентузіастом Юрієм Адамчуком. – Пане Володимире, про що свідчать найдавніші повідомлення про наше місто його околиці? – Зі згадок «батька історії» грека Геродота відомо, що Південний Буг витікав з озера Амадока. Сьогодні його вже не існує. Воно зникло, бо через насування тевтонічних щитів окремі ділянки суші, зокрема, і Подільсько-Волинська височина, щорічно піднімаються. Тому в історичних документах Пізнього Середньовіччя воно вже згадується лише як «Амадоцьке болото», а за радянських часів чималі площі прибережжя колишнього озера осушили. До невпізнання змінилася й територія, де на невисокому останці між річкою Південний Буг, річечкою Плоскою та струмком Рів, на початку XV століття оселилися першопоселенці-русини. Відтак у реєстр польського короля це поселення потрапило під назвою Плоскирівці. Перша письмова згадка про нього, виявлена киянином Віталієм Михайловським, датується 1431 роком. У 1547 році король Сигізмунд І Старий віддав Плоскирівці польському шляхтичу - хорунжому Матею Влодеку в дожиттєве володіння, а 1550 році його наступник Сігізмунд ІІ Август – у спадкове володіння. Той мав зацікавленість у розвитку цієї території, адже був одруженим на Анні Свірчовій, володіння батька якої (Чорноострівська волость) межувала з переданими йому Плоскирівцями, Голешином та Лезнівим. Саме Мацей Влодек загорівся задумом перетворити Плоскирівці на місто, адже воно лежало в природньо і в логістично вигідному плані. Звісно, це вимагало вкладення солідних коштів. Але як показував досвід інших феодалів, такі розбудови згодом обов’язково приносили прибутки як власникам містечок, так і королю. Тому останній підтримав ідею. - Тобто, так почався період перевтілення села Плоскирівці у містечко Плоскирів? - Оскільки однією з головних умов надання королем статусу міста на Поділлі була наявність замку, то Мацей Влодек нікуди не міг дітися від побудови укріплень. І першим було укріплено валом, ровом, частоколом і баштами… його садибу, що розташовувалася на найвищому місці останця, де тепер провулок Ломаний – позаду СЗОШ №1. Саме ця садиба стала своєрідним першим міським замком. Далі взялися за укріплення периметру. Основу містечка обнесли характерним для того часу дерев’яним частоколом з оборонними баштами. Виділили і місце для церкви на південному боці останця. – Де на це взялися кошти? І чи є цьому документальні підтвердження? – У того ж Матея Влодека з дружиною, як свідчать документи з багатотомника «Архів Південно-Західної Русі», було кілька десятків інших сіл, що приносили прибуток. А сам будівничий Плоскирова мав посаду кам’янецького старости, отже й можливість залучити інші ресурси для втілення свого плану. Король не перечив, бо знав, що Мацей Влодек розбудовував не просте місто, а створював ще один надійний форпост перед татарами у безпосередній близкості від Чорного та Кучманського шляхів, якими ті прямували в глиб території Польщі. Так могла виглядати укріплена садиба Станіслава Влодека. Художня реконструкція Володимира Захар'єва та Юрія Адамчука. Деревину на будівництво постачали ті подільські села, котрі розташовувалися біля лісів, а перевозили її ті громади, на яких лежала гужова повинність, як наприклад, з села Трихівці (тепер Міцівці Дунаєвецької селищної ОТГ), що відображено у тогочасних документах. Звісно, ми не знаємо усіх деталей, але врешті, містечко стало тим, чим й мало бути. А надання йому в 1566 році Магдебурзького права одразу ж привабило сюди нових мешканців – торговців і ремісників. Втім, у 1570 році Мацей Влодек помер. На щастя, його син Станіслав продовжив справу батька і, певною мірою, шукав варіанти економічного поліпшення свого добробуту. До того ж вигідно одружився на сестрі Яна Замойського, що при наступному королі Стефані Баторії став Великим канцлером Польщі. Без такої протекції місто, де мешкало всього 300 осіб навряд чи отримало б у 1578 році привілей 3-разової щорічної ярмарки та щотижневих вівторкових торгів. Проте саме це спрацювало на авторитет Плоскирова в очах людей як економічно значимого містечка, і охочих тут поселитися більшало. – Як саме місто розширювалося? – Розселення нових плоскирівчан якраз і стало проблемою. Того ж 1578 року за Плоскировом рахувалося 22 плуги орної землі. А це був один з найвищих показників у «Тарифі Подільського воєводства». Під садиби новопоселенців довелося віддати вигідний для землеробства сонячний схил східного останця (тепер смуга від вулиці Кам’янецької до провулку Лапушкіна). Передмістя, правда, не мало захисту. Тому у випадку нападу татар чи волохів, аби врятувати своє життя його мешканцям доводилося тікати через міст, що з’єднував два останці – за міські ворота і частокіл. Інша частина останця, який зі сходу і півдня був обмежений долиною струмка, що тік у Південний Буг з території нинішнього «Кварталу», і далі використовувалася плоскирівчанами під орні поля. – І все ж, повернімося до укріплень Плоскирова. Адже саме це питання викликає чимало дискусій… – Свого часу провідний спеціаліст Хмельницького обласного краєзнавчого музею, кандидат історичних наук Сергій Єсюнін у своїй книзі «Плоскирів: давня історія» стверджував, що Станіслав Влодек «зумів скористатися родинними зв’язками… для розбудови міських укріплень Плоскирова та залучити до у цієї справи відомого італійського зодчого Бернардо Морандо». Це ніби-то сталося в період другого приїзду архітектора до Львова в зв’язку з побудовою восени 1589 року оборонних шанців міста. Робота тривала два місяці і попереду залишалася не найкраща для поїздок пора. Однак, на переконання Сергія Єсюніна, маючи на своїх плечах ще й турботу про загальну систему оборони міста, будівництво кількох цивільних та культових об’єктів Львова, італієць того ж року побував у Плоскирові, щоб після цього «на вимогу Станіслава Влодека» повністю перебудувати Плоскирівський замок та запроектувати систему міських фортифікацій. Правда, більше про змінений замок краєзнавець не згадував. Зате саме в цій книзі з’явився кольоровий малюнок на цілу сторінку з кам’яними фортифікаціями Плоскирова XVII століття. – У чому ж полягає його суть? – Вважаю, що науковець мав би з пересторогою добирати і вміщувати у наукову книгу ілюстрації. Особливо, конкретну реконструкцію, а не пояснювати, що то поєднання «фірмового» стилю Моранди, тобто, укріплень родового міста канцлера Польщі Замостя і схеми Плоскирова на відомій карті Боплана 1662 року. І що Морандо, наче б то, почав зводити їх з того ж 1589 року, а роботи тривали й після його кончини у 1600 році. Як на мене, а також на думку інших фахівців, було б логічно, що, коли у 1594 році Еріх Лясота відвідав Плоскирів, будівництво мало бути в апогеї. Але, натомість папський посол побачив лише «маленьке містечко з замком», про що й записав у щоденнику... Не зважаючи на це багато сприйняли ту «гіпотетичну реконструкцію» за «чисту монету» і стали інтенсивно використовувати. Де тепер її тільки нема! Добре, хоч не зробили її візитівкою нашого міста. Гіпотетична реконструкція Плоскирівського замку, яка, на думку Володимира Захар'єва, не має підтвердження. Фото: uk.wikipedia.org Згодом виявилося, що Сергій Єсюнін ніби-то й ні при чому. Бо ту картину ніби-то не лише намалював, а й був автором ідеї художник-самоук Юрій Адамчук. Врешті під тиском аргументів він відмовився від претензій на будь-яку науковість свого твору, про що 2017 року вказано у книзі «Замки, фортеці, пізньосередньовічні міські укріплення Хмельницької області» нашого з кандидатом історичних наук Ігорем Стареньким та здобувачем ступеню кандидата історичних наук Сергієм Шпаковським авторства. Наступного 2018 року ту ж картинку детально розібрав і розкритикував на своїй сторінці «Замки і фортеці України» відомий кастеолог сучасності Філіп Гавриленко. Але ті, хто сприяв її поширенню, досі не сказали свого слова. – Тобто, версію кам’яних фортифікацій в Плоскирові ви відкидаєте? – Так. Камінь для Плоскирова був дорогим задоволенням навіть у пізніші часи. На початку ХІХ століття, наприклад, з понад 400 будівель міста кам’яним була лише одна! Як на мене, ще до приїзду Моранди у Плоскирів, якщо він справді тут був, революційний крок для поліпшення фортифікації міста зробив сам Станіслав Влодек. Він перегородив потужною греблею Південний Буг і створив штучне озеро, яке підняло рівень води у долині Рова та Плоскої і перетворило останець на острів. А Морандо залишалося порадити господарю відділити ровом північний кінець останця-острова, насипати вали, звести частокол і башти, розмістити там гармати та іншу вогнепальну зброю, щоб гарантувати надійний захист греблі з мостом на Південному Бузі та моста на Рові. А, може, то й не ідея Морандо, а самого Станіслава Влодека. – Чим така версія підверджена? – Картою 1798 року, яку оприлюднив той же Філіп Гавриленко. На ній зображені владні установи Плоскирова кінця XVIII cтоліття. А розташовані вони, як вказано у експлікації карти на… колишньому старостинському дворі. Саме там, де й міг бути згаданий у спогадах очевидців, зведений до 1594 року, плоскирівський замок. Новознайдена карта, оприлюднена Філіпом Гавриленком. Я хотів би сподіватися, що Морандо потенційно міг запроектувати систему міських фортифікацій Нового міста, тобто, того, що розбудували на східному останці. Однак втілювати його у камені було вчорашнім днем. Через поширення використання артилерії при штурмі міст, фортифікатори стали насипати земляні вали, викопувати сухі рови та влаштовувати бастіони, що вважалося прогресивним методом тогочасся. Вони оточили, як і зображено Бопланом, лише північну частину східного останця – паралельним до Південного Бугу прямокутником: від долини до теперішньої вулиці Староміської, і від вулиці Кам’янецької до тодішнього видолинка, який потім був засипаний перед початком вулиці Проскурівського Підпілля. До речі, вал між Староміською і Подільською – швидше всього насипаний на початку XVIII століття, коли після турецької окупації краю у 1672-1699 роках місто вчергове стали заселяти людьми, а страх татарських набігів залишився. Його не використовували аж до приходу на Поділля у 1793 році іншої окупаційної влади – російської. Він розповзався, але й розрівнювати його ніхто не поспішав. Саме тому він та рів й потрапили на карт кінця XVIII –початку ХІХ століть і навіть у записи середини того ж ХІХ століття. Фактично, підтвердження усім цим історичним здогадкам могли б дати археологічні дослідження, бо теорію варто було б підтвердити практичними знахідками. І хоч багато що втрачено через забудову минулих століть, але будівництво на цій території триває і зараз, отож треба не упустити можливість побачити під час копання котлованів все те, що зберегла для нас земля. Тобто, владі міста слід зобов’язати усіх забудовників не заважати, а сприяти археологічному нагляду за цим етапом будівництва. Адже це збір важливої наукової інформації фахівцями. У першу чергу, для пізнання історії міста, як складової европейської цивілізованої держави з іменем Україна.
  8. Зимова робота археологів на нижніх рівнях споруд біля палацу Сенявських принесла низку знахідок різблених кам'яних деталей. Під час попередніх перебудов та розрухи ХХ століття усі портали, колони, вікна, одвірки, каміни нищилися нещадно. На своєму місці знайдено лише ряд консолей у фасаді (див. допис вище) і два внутрішніх портали у сильно пошкодженому стані. Знайдені фрагменти (часто уламки) дозволяють реконструювати те, що втрачено. У наборі знахідок є такі елементи: Фрагмент капітелі іонічного ордера з іоніком (овом) : Фрагмент капітелі іонічного ордера - волюта Великий фрагмент капітелі іонічного ордера з відбитою волютою Фрагмент раніше знайденої капітелі такого ж зразка Повертаючись до згаданої вище нотатки про подібність опорних консолей аркадної галереї кам'яниці Корнякта і знайдених у палаці Сенявських, запитаймо: чи є щось подібне у кам'яниці Корнякта? Є! У третьому ярусі, на який мало хто звертає увагу: Колега Роман Метельський зробив знімки цих консолей: Такий чудовий сохран - тому, що це в більшості репліки 1930-х років за оригінальним зразком. Декорування багатше, валики волют зроблені бутонами квітів, циліндричне тіло капітелей прикрашене канелюрами - в Меджибожі вони гладенькі. Але композиція та ж сама. Чи ні? Прошу товариство висловити свої міркування.
  9. Щойно з Олегом Погорільцем повернулися з історико-архітектурної експедиції до Спішського краю Словаччини. За три дні оглянули та зафіксували цікаві деталі на об'єктах Спішського Града, Левочі, Ямніка, Спішського Гргова, деяких інших локацій - а головне, завдяки словацьким колегам отримали унікальну нагоду доторкнутися до каштеля в Бетлановцах від пивниць до даху... Є нова інформація, є обмін висновками, в одному пості то не передати. Особлива вдячність - архітектору Магдалені Яновській, завдяки якій то все було реалізовано.
  10. Корисні уточнення щодо деталей модернізації Меджибізького замку і, зокрема, палацу отримуємо з статті Рафала Несторова (Rafał Nestorow) Jan Baptysta Dessieur - inżynier, architekt czy plenipotent hetmana Adama Mikołaja Sieniawskiego? / Biuletyn Historii Sztuki : kwartalnik wydawany przez Państwowy Instytut Sztuki oraz Stowarzyszenie Historyków Sztuki i Kultury Materialnej. 0006-3967. R. 71, nr 3 (2009), s. 319-360 Стаття в інтернет-доступі відсутня і позначена як застережена авторськими правами, однак, завдяки люб'язності автора, отримав можливість читати її в офлайні. У першому підсумку поділюся нотаткою з приводу модернізації Меджибізького замку Жаном Батистом Дессьє: Западенко І. Модернізація Меджибізького замку Жаном-Батистом Дессьє (за Р. Несторовим) / Ігор Западенко. // Вісник "Меджибізький замок". – 2019. – №3-4. – С. 17. Далі поміркуємо, які звідси слідують висновки щодо трансформацій Меджибізького замку.
  11. Стаття "До реконструкції палацу Сенявських у Меджибожі станом на XVI століття" - звантажувати тут. На основі досліджень у 2015-2019 рр. обґрунтовується відмінність архітектурної композиції палацу Сенявських у Меджибізькій фортеці у XVI ст. від відомого на сьогоднішній день вигляду. Наводяться ознаки існування важливого архітектурного і оборонного елементу часів Ренесансу-галереї, яку було пізніше втрачено. Здійснюється гіпотетична графічна реконструкція цієї галереї. Гіпотеза про конструкцію галереї підкріплюється результатами досліджень і аналогами серед об'єктів Східної Європи. Наводяться аргументи щодо наявності у у XVI ст. інших декоративних елементів палацу Сенявських, які характерні для цього типу споруд часів Ренесансу у Центрально-Східній Європі. Ключові слова: Ренесанс, Центрально-Східна Європа, Польща, реставрація, реконструкція Оскільки стаття з'явилася в доступі - отже, очевидно, що друком вийшов збірник матеріалів XI Міжнародної конференції «Проблеми дослідження, збереження та реставрації історичних фортифікацій» (Львів-Меджибіж-Хелм, 2-6 червня 2019 року). Напевно, організатори конференції поширять повний PDF видання. Очікуймо.
  12. Ця не могла. Це 100500% наявність мурованої галереї з хрещатими склепіннями 2-го поверху. А от після її демонтажу щось дерев'яне могли причепити. Документальні нечіткі свідчення про це є, але поки їх не інтерпретовано однозначно. До того ж не виявлено монтажних слідів дерев'яної галереї на фасаді палацу так, як виявлено сліди мурованої. Це не означає, що їх не було, але вони не виявлені.
  13. Чим довести, що квадратні вапнякові вставки на фасаді палацу в Меджибізькому замку це залишки ренесансної галереї, яку було розібрано у XVIII або XIX столітті? Дивимося: Фото 1, 2, 3 - декоративні вставки із зрізаним пластичним рельєфом з галереї внутрішнього ("італійського") дворика Кам'яниці Корнякта на Ринку у Львові.Фото 4 - аналогічна деталь з фасаду палацу у Меджибожі. Усі ці деталі (а їх збереглося 7) мають точно такий слід від збитого рельєфу, як і в Кам'яниці Корнякта. Фото 5 - не пошкоджена декоративна вставка з Камяниці Корнякта. Отже, саме такий вигляд мали декоративні вставки палацу у Меджибізькому замку. А призначення їхнє єдине: прикрашати місця, де кінці арочних склепінь впираються в стіну. Отже, Фото 6 - один з поверхів Кам'яниці Корнякта, який є взірцем влаштування такого типу галерей. За таким типом була влаштована й галерея палацу в Меджибожі за часів Сенявських. Отже, знайомтесь: ренесансний палац Сенявських у Меджибожі - в новому, незвичному вигляді.
  14. Є наступні результати реконструкції вигляду палацу Сенявських у Меджибізькій фортеці. Насамперед, доповідь на цю тему прозвучала під час ХІ Міжнародної конференції "Проблеми дослідження, збереження та реставрації історичних фортифікацій" (Меджибіж - Львів - Холм). Презентація до доповіді є у доступі. По-друге, саме у рамках цієї конференції, під час поїздки до ренесансного замку в Яновці, вдалося побачити in citu фундаменти подібної галереї, яку було втрачено. Відмінність у тому, що в Яновці вони лежать на рівні сьогоднішньої денної поверхні, а у Меджибожі поховані під шаром пізнішої (XVI - XIX ст.) грунтової засипки. По-третє. У рамках гіпотези та за попередньо отриманими вимірами за допомогою Наталії Нижник минулого тижня змоделювали гіпотетичний вигляд палацу Сенявських у Меджибізькій фортеці на XVI століття. Щодо розташування сходового маршу може бути ще інший варіант, але це поки не принципово, головне - загальний вигляд. І, нарешті, родзинка на тортик: демонтаж тимчасової опроної плити біля фасаду майже закінчено, і це дозволило закласти перший шурф на глибину - 1м. Він розкрив наявність капітальної кладки саме у тому місці і напрямку, де за очікуванням має бути фундамент знесеної галереї. Чекаємо на подальші результати роботи археологів.
×
×
  • Create New...