[Ямполь: локализация укреплений замка и города + другие темы по истории]

Хе-хе, да, что-то зря я старину Боплана обидел

По теме замка пока отмечу единственный нюанс, который бросается в глаза сразу – на картах Боплана замок отмечен в восточной части города, а на другой карте (из подборки AnKo) наоборот – в западной, приблизительно там, где HOUSE MD замок привязал к неким руинам (предыдущий пост).

Пока же сосредоточу внимание на укреплениях города.

В стартовом посте бросал картинку, которая ориентировочно показывала территорию, занятую старым укреплённым городом:

Теперь вот буду эту картинку корректировать на основе новых полученных данных.

С западной и северной стороной ничего нового. Тут всё более-менее понятно – городок с этих сторон ограничивало русло реки.

А вот восточная граница города в корректировке нуждается. Кстати, на карте эта граница такая резкая, что аж диву даёшься и думаешь – а не было ли в то время там вала или рва, который мешал застройке выступать за «линию»?

Далее очень заинтересовал треугольник площади, который на карте закрасил зелёным:

Что интересно – это «треугольник» есть и сейчас, он всё ещё практически не застроен, хотя городок свою площадь с момента создания карты расширил:

Пока у меня напрашивается только один вывод – это какая-то низинная территория, которую особенно часто подтапливал Днестр, потому там никто не строил тогда и никто не строит сейчас.

Теперь несколько соображений по теме южной границы городка. Здесь город подступает к реке, а поскольку дело происходит в долине, то, вероятно, слишком близко застройку к Днестру двигать боялись опять же из-за угрозы затопления. Потому-то, как мне кажется, южную окраину и отвели под сады, описание которых приводил чуть выше:

Всё пространство между закраинами города и берегом Днестра занято фруктовыми садами, густыми и тенистыми. Здесь веет прохладою, пахнет дозревающими фруктами; вокруг так тихо, спокойно, не слышно ни человеческого, ни зверинаго голоса; только чириканье воробьев, естественных врагов садовода, одно нарушает тишину, да разнообразное жужжание и и треск всевозможных насекомых сливается в какой-то особенный своеобразный говор, словно каждый лист в саду заговорил. Сады плотно примыкают плетень к плетню, нет между ними расстояния даже для малейшей тропиночки, так что выйдя в одном конце города, нужно пройти несколько верст вдоль узкой песчаной береговой полосы и обогнуть все загородные сады, чтобы попасть обратно в город.

Я так понимаю, что это именно они изображены на карте – сады, может огороды какие-то:

Если посмотреть на современную планировку города, то можно увидеть, что и прибрежная полоса, и территория в месте слияния Днестра и Русавы в наши дни всё ещё слабо застроена:

В итоге хочется провести какую-то линию-границу зоны риска, мол, все, что ниже затопит быстрее:

Может я преувеличил, и эту линию стоило бы провести чуть южнее. Тут уж не знаю, данных маловато.

Вообще интересно, как город защищали со стороны реки, если там была низина, которую постоянно затапливало? Или же был какой-то вал, расположенный на некотором удалении от Днестра?

Что касается места, где могли располагаться городские ворота, то тут ещё больше утвердился в своём первом мнении – где-то здесь:

В итоге откорректированный план выглядит как-то так:

Пока мне не совсем понятно, как городок защищался со стороны реки, и какими были укрепления со стороны русла Русавы. Например, был ли только вал, а роль рва играла речка или же помимо вала какой-то дополнительный ров всё же был? Непонятно также, на каком удалении от русла Русавы находилась линия искусственных укреплений.

[Ямполь (город, замок): резня 1651 года]

Обсуждается история этого объекта: Город Ямполь
 

Любой, кто хоть чуть-чуть интересовался историей Украины, слышал про резню в Батурине (Википедия: рус., укр.). В 1708 году войска Петра I уничтожили Батурин, столицу гетмана Маземы, который чуть ранее перешёл на сторону шведов, т.е. фактически предал Петра I. Шаткий вопрос предательства здесь (в границах этого топика) не так важен – в центре обсуждения резня, причём не Батуринская. Итак, всё просто – столица Мазепы, по мнению Петра I, подлежала разорению. Её захватили, а жителей и защитников истребили. Сколько тогда погибло? О, здесь цифры разнятся, причём очень сильно. Как минимум говорят о том, что погибло не менее 3 000, большинство источников склоняется к цифре в районе 6 000 - 10 000 человек, хотя есть версии и про 15 000 погибших, «независимо от возраста и пола».

К чему я об этом написал в теме Ямполя? А к тому, что в истории Ямполя в 1651 году произошло не менее печальное событие, о котором шумихи в 1000 раз меньше, чем о резне в Батурине. Причём в Ямполе ситуация, вероятно, была ещё более ужасающей и нелепой, чем в Батурине… Потому и хочется хоть в этом топике покопаться в теме Ямпольской резни, ведь забыли об этом...

Далее просто несколько цитат из разных источников. Все они описывают разными словами одно и то же событие.

Станислав Освецим, участник польской военной компании на землях Брацлавского воеводства, в своём дневнике пишет следующее:

Цитата

Марта 5. … В тот-же день гетман послал полки князя воеводы русского (Иеремии Вишневецкого) и пана хорунжия коронного в местечко Ямполь. Они ночью захватили Ямполь в расплох, перерезали поголовно всех жителей, местечко сожгли и овладели богатою добычею.

Оригинал:

  

«Słownik geograficzny Królestwa Polskiego…» это событие описывает кратко, но ёмко:

Цитата

В 1661 г. (тут опечатка, событие произошло в 1651 году - Filin) в марте Станислав Лянскоронский воевода брацлавский напал неожиданно во время ярмарки и учинил страшную резню. По данным Коховского было тут уничтожено до 10 000 человек!

Оригинал:

Похожую историю рассказывает «История городов и сёл Украинской ССР»:

Цитата

На початку 1651 року шляхетське військо рушило на Ямпіль. Саме в цей час у містечку був ярмарок, на який з'їхалось багато народу. В ніч на 6 березня брацлавський воєвода С. Лянцкоронський з двома полками увірвався до Ямполя. Шляхетське військо пограбувало міщан, зруйнувало будинки, винищило близько 10 тис. чоловік. «Ямпіль, котрий надіявся на багаточисельність і силу своїх бунтарів,... сильно поплатився за свій опір» — сповіщалося з цього приводу до Варшави. Внаслідок цих спустошень Ямпіль довго залишався запустілим і відродився вже як незначне село. За даними 1775 року, в Ямполі налічувалося всього 113 хат.

Оригинал:

Ну и текст Грушевского с его интересными комментариями напоследок:

Цитата

«Так відправивши сю процедуру стінську (речь идёт об осаде Стены - Filin), рушаю до Черніївець, і там не залишу мати око на неприятельські замисли, на потуги Хмеля з своїми й татарськими військами», пише далі Каліновский в сій реляції, і кінчить проханням присилки пушкарів, файєрверкерів, фурманів під муніцію і т. д. «Бога ради нехай війська наступають поки час і пора, бо потім occasio сalvа, і я боюсь, що з таким малим військом не зможу відповісти завданням мого уряду, особливо з огляду на неприятельський наступ»).

Після сих стінських подвигів, під днем 6 березня Освєнцім уміщує раду у гетьмана над тим, де провести решту зими, вичікуючи тих наємних контінгентів, що ніби то мали прибути, а тим часом їх не було. «Стала рада згідна, щоб у Винниці, яко місті просторнім скінчити останок зими і трудів».

Каліновский в черговій реляції з 8 березня, що правда, не згадує виразно про таку раду і ухвалу, але фактично дає зрозуміти, що замість попереднього наміру: стояти на Подністровю й «мати бачне око» на неприятельський наступ, зайшли инакші рішення.

За ласкою божою і високим щастєм його кор. мил. все вже Подністровє заспокоєне. Стіна карк свій схилила — не абияка фортеця тих країв. І Ямпіль з своїми бунтівниками, на великість і силу надію покладавши, добре заплатив за свою непокірність. А що та паскудна бестія (bellua) з Ордами де далі то ближче до війська нашого приступає, приходиться нам зайняти позицію в Винниці, яко місці відповіднішім), і там тих монстрів чекати; може Бог дасть, що ті наємні війська, котрих тут іще нема цілком, і ті помічні полки, хоч би й не такі як мали бути в компуті, підтримають наші сили).

Супроти таких замірів напад польського війська на Ямпіль — пограничний пункт зборівської лінії і граничне місто з Волощиною, виглядає на цілком добичницький наїзд перед походом. Ніяких конкретних мотивів сього нападу джерела не дають, а Коховский тільки до річи зазначує, що саме був там великий ярмарок, богато поз'їздилося купців з товарами, з ріжних кінців Поділля і Волощини. Се очевидно й дало привід до нападу. В ночи з 6 на 7 березня польські полки несподіваним нападом захопили місто, війшли на ринок, коли куцці саме відчиняли свої крамниці. Задзвонено на ґвалт — але ніяка оборона була неможлива. Люде кинулися тікати за річку — міст поломився, маса народу потонула, і не було ратунку. Жовніри «в пень вирубали, спалили і страшну силу здобичи набрали — раховано, що вбито там було до 6000 воєнного люду. Козаків і Волохів», а скільки невоєнного погинуло, того ніхто не рахував. Чимало значних бранців — козаків, Греків, Турків приставили до гетьмана, також армату, порохи, і обловилися великою здобичею. У одного грецького купця «знайшли» 60 тис. золотих). Потоцкий з тріумфом сповіщав про сей новий подвиг канцлєра: «Ямпіль твердоустий, позбавивши майна і життя бунтівників, що в нім замкнулися, дорого заплатив за свою надуту упертість: огнем і мечем зруйнований дощенту з понеділка на вівторок»).

Можно было цитировать и дальше, но суть одна – никто не отрицает наличие резни, все описывают события приблизительно в одном ключе, иногда кратко, иногда с некоторыми деталями, но в целом одинаково. При этом, конечно, ощущается нехватка информации, особенно если сравнить с количеством данных о резне в Батурине.

В итоге можно сопоставить две резни. С одной стороны Батуринская – город вырезан за отступничество Мазепы, национальный вопрос, патриотизм и всё такое. С другой стороны – Ямполь, где тоже вырезали мирных жителей, казаков и приезжих гостей скорей всего по намного более банальной причине – из-за наживы. И вот повод для размышлений – значит резня резне рознь? Если город уничтожается на стыке интересов России и Украины, то это даёт повод на государственном уровне распиарить эту страничку истории, а затем даёт основание для восстановления разрушенной цитадели, и деньги находятся и вообще всё у всех на слуху. А вот события в украинском Ямполе, к примеру, стороной обходят, хотя факт резни имеется. И уж, конечно, никто там ничего восстанавливать не собирается. По теме Батурина сотни статей, заметок, книги издают, раскопки ведут и репортажи снимают. Вот что значит – знаменательное событие истории, интересное власти, а о Ямполе тишина. Вся надежда в исследовании истории городка на данные местных краеведов, польские источники и информацию ряда других источников конца 19 века. Из современных толковых данных на глаза пока ничего не попадалось.

[Стена: локализация укреплений, история села и его памятников]

Мені історія того краю досить слабо відома, тому можу сильно помилятись, але як на рахунок Tomaspol? Тимош/Томашполь?

Я тоже пока ещё не копался в истории Томашполя, да и не хотелось бы это делать в рамках этого топика. Но в целом, мне кажется, что вы высказали правильную версию. Насколько я понимаю у Томашполя история похожа на историю той же Стены или Ямполя - при Замойских они переживают второе рождение, причём во всех трёх случаях об истории городков периода "до Замойских" практически ничего не известно. Так и с Томашполем - официальный отсчёт его истории ведут с 1616 года, когда он якобы был основан. Не трудно понять, что не Яном Замойским, который скончался в 1605 году, а после этого вывода плавно приходим к его сыну Томашу Замойскому (1594 - 1638). Хотя там есть и другие версии... кому-то кажется более правильным считать, что городок назвали в честь Томаша (Тимаша), сына Богдана Хмельницкого. Другие и вовсе твердят про какое-то "Томашево поле" (похожая версия выдвигалась относительно происхождения названия "Тернополя", которое иногда пытаются связать с каким-то терновым полем). Параллельно пытаются выяснить, что же там было на месте Томашполя до 1616 года. В общем, длинная история, которая ещё получит своё развитие, но не в этом топике

P.S. За карты спасибо )

[Ямполь: локализация укреплений замка и города + другие темы по истории]

Ямполь и Сорока – Две крепости

Известно, что Ямполь находится у Днестра, по линии которого проходит граница Молдавии и Украины. Изучая на расстоянии (да и вблизи) Ямполь, можно пропустить интересную деталь – совсем неподалёку, но уже на молдавском берегу, есть город Сорока, получивший определённую известность благодаря своей небольшой, но очень интересной крепости.

Сорокская крепость – это фактически сестра Хотинской твердыни, что можно заменить даже при сравнении «на глаз» внешнего облика обоих укреплений. Когда-то крепость в Сороках, как и форпост в Хотине, оберегала границы Молдавского княжества. Теперь - это редкий памятник оборонного зодчества некогда сильной страны, а сейчас больше молдавских укреплений находятся на территории соседних государств, чем на территории самой Молдавии.

Крепость в Сороках до реставрации + проект реставрации:

Рисунок отсюда

Близость Сорок к Ямполю тянет хотя бы бегло взглянуть на то, как развивалась крепость там, на молдавском берегу. Ведь противники и внешние проблемы были практически одни и те же на обоих берегах реки – турки, татары, поляки и прочие интервенты. Как и Ямполь, крепость в Сороках была построена неподалёку от удобной переправы через Днестр.

Официальная история крепости берёт своё начало в 1540-х годах, когда её построил молдавский господарь Пётр IV Рареш (1487 - 1546). Но большинство историков считают, что ранее на этом месте находилось какое-то другое укрепление. Какое? Вот здесь мнения расходятся. Одни считают, что тут была генуэзская крепость, защищавшая местную факторию Ольхионию (её точное местоположение пока не локализовано). Следующее укрепление на этом месте могло появиться при Стефане III Великом (1429 - 1504), который был одним из самых видных правителей молдавского княжества, всячески занимавшийся усилением могущества своей страны. Отдельные историки считали, что при Стефане III, ориентировочно во 2-ой половине 15 века, крепость была построена сразу из камня на ровном месте, а не как наследница какого-то более старого укрепления. Ещё одна версия – при Стефане III была построена деревянно-земляная крепость, на месте которой Пётр IV Рареш (кстати, сын Стефана III), возвёл каменную твердыню.

Интересно, что в некоторых документах 15 века упоминаются «пыркалабы», т.е. военные представители господаря в крепостях, что также косвенно намекает на существование укреплений в Сороках ещё в 15 веке. Тут, кстати, вспоминается текст из дневника Ульриха фон Вердума, который, описывая Ямполь, немного написал и про Сороки, отметив, что там есть некий «Бурклава» («Burklawa»), наделённый большой властью. Может «пыркалаб» и «бурклава» - это одно и то же? Ну да ладно, едем дальше.

После того, как турки отбили у молдавского княжества Белгород-Днестровскую крепость и Крепость в Килии, значение укрепления в Сороках сильно увеличилось. В 1560-е годы молдавский господарь Александра III Лэпушняну по требованию турок сжигает все молдавские крепости, кроме Хотинской. 1670-е годы – крепость оказывается в центре крестьянского восстания и перешла в руки повстанцев, пока их выступление не захлебнулось в крови. В 1691 году крепость заняли польские войска. При поляках, вероятно, не только укреплялась старая каменная крепость, но и была построена ещё одна линия укреплений. Приготовления пригодились – в 1692 году (?) польский гарнизон, состоящий из 1 200 солдат (хотя иногда пишут и о 2 000) отражал атаки превосходящих сил турок. Атаки продолжались две недели, с 27 сентября по 9 октября, пока турки из-за больших потерь не отступили. Полковник Кшиштоф Рапе, командовавший гарнизоном, тогда прославился на всю Европу. Однако турки на этом не успокоились, вернулись к крепости в следующем году, прихватив с собой молдавское войско, и после 40-дневной осады всё же захватили твердыню. Крепость удалось взять во многом благодаря тому, что осаждающим войскам удалось перекрыть подачу воды в форпост. Другой источник рассказывает об одной 1,5 месячной осаде, успешной для поляков. Как там было всё на самом деле - нужно ещё выяснять, но так или иначе - факт некой образцовой обороны имел место быть.

В 1711 году крепость играла роль тыловой базы во время Прутского похода Петра I. В 1738 году польский отряд полковника Капниста разрушил и поджёг крепость, после чего гарнизон укрепления упразднили, а саму твердыню больше не восстанавливали.

Крепость в Сороках до реставрации:

Фото отсюда

И всё это движение происходило в каких-то 7-8 км. от Ямполя. Если у молдавской переправы так заботились о защите, то вполне можно допустить, что на другом берегу при поляках и литовцах этот вопрос был не менее насущным, поскольку те же турки и татары в друзьях у христиан не числились.

[Ямполь: локализация укреплений замка и города + другие темы по истории]

О названии города:

Ульрих фон Вердум упоминает, что «Город тот имел своё название от Яна Замойского». И действительно что-то общее есть – Ян – Ямполь... или как на карте Боплана – ИАмполь (IAmpol). Но дело в том, что Яну в конце 16 века не пустырь достался, а вроде бы уже вполне живое поселение, появление которого относят к 1-ой половине 16, а некоторые исследователи и к более раннему времени, т.е. к 15 веку. Из этого можно сделать вывод, что до появления Замойского у городка могло быть другое название, которое могло ему достаться ещё в наследство от периода литовского правления.

[Ямполь: локализация укреплений замка и города + другие темы по истории]

О замке и прочей Ямпольской старине

Пока всё описание замка крутится вокруг двух основных источников сведений об этом сооружений. 1-й источник – это строка текста от Ульриха фон Вердума, бегло описавшего прямоугольный в плане замок. 2-й источник – это фото Михала Грейма, демонстрирующее замок по состоянию на период конца 19 - начала 20 века:

Сооружение на фото более чем внушительное. А раз сейчас мы его не видим, то вероятно «добрые» люди помогли его развалить, время бы такой объект за 100 лет само не стёрло. Может в период Первой Мировой замок перестал существовать, может чуть позже. Пока информации по теме финального разрушения замка ноль.

В связи с тем, что замок в конце 19 века ещё был, странным кажутся два текстовых фрагмента.

1-й фрагмент – кусочек описания Ямполя, которым делится «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego…» (нужный том издан в 1882 году, т.е. ещё до того, как было сделано фото).

Так вот там написано: «Z dawnych pamiątek pozostał tylko nad Dniestrem dom murowany bardzo stary, zwany zamkiem, ściany którego dochodzą do 2 łokci szerokości, około tego domu mury i szczątki strzelnic».

В переводе что-то вроде – «Из давних памятников остался только над Днестром дом каменный очень старый, называемый замком, стены которого достигают 2-х локтей в ширину, около [вокруг?] этого дома стены и остатки бойниц».

1. Сразу идёт нестыковка с прежней ориентировочной локализацией замка: «фортифікаційна споруда… розташовувалась у північній частині сучасного міста вздовж річки Русави», поскольку «Słownik…» пишет «… над Днестром…», т.е. южная часть города и берег соответственно не Русавы, а Днестра. Привязка к стадиону при таком раскладе тоже не срабатывает.

2. Настораживает, что описывается не замок, а «старый дом, называемый замком». Хотя составитель статьи прекрасно знал, что замок в Ямполе был, так почему же конкретно не написано, что это руины «замка Замойского», например? А если это вовсе не замок описан, а какой-то другой оборонный объект, то почему же помимо этого не упомянут замок, который (судя по фото М. Грейма) можно было увидеть и в более поздние годы?

Далее хотелось бы привести 2-й фрагмент - обстоятельное, но интересное описание Ямполя авторства одного путешественника, который посетил городок где-то в 1880-х (между 1881 и 1887 годами). Тест, который будет приведён ниже, - это часть статьи «На Днестровском «Побережьи», опубликованной в августовском номере исторического журнала «Киевская старина» (за 1887 год). Текст архаический, так что на орфографию, пунктуацию и на странный слог особого внимания не обращайте

Описав местность, которая окружала Ямполь, автор приступает к описанию городка:

Итак, миновав мост через Русаву, мы въезжаем на главную улицу Ямполя, которая из конца в конец прорезывает город и его предместья. Не смотря на то, что Ямполь все-таки уездный город, он очень невелик и скорее напоминает хорошее местечко юго-западного края. Сперва потянулись по обе стороны улицы опрятный крестьяския хаты, окруженный тенистыми садами и огородами и составляются предместья, затем идут разноцветные домики ямпольских мещан, желтые, зеленые, голубые, по большей части в три окна, с ярко раскрашенными дверями и ставнями; за ними следуют помещения уездных правительственных учреждений, жилищи местных чиновников, более обширные, но за то отличающаяся более казенною наружностью.

Посреди города расположен рынок, слишком обширный для такого городка и едва ли не больший, чем например в Каменце; на нем огромный корпус каменных лавок, расположенных в виде двойная квадрата: большая половина лавок заперты наглухо, они постоянно в течение целого года остаются пустыми и бывают заняты разве во время ярмарки. В промежутках между лавками расположился базар, также состоящей из двух частей, — одна почти исключительно занята фруктами и площадь, можно сказать, буквально запружена продуктами местного садоводства и огородничества, в другой производится торговля всевозможными припасами. По обычаю провинциальных городков на базаре торгуют до самого вечера, но особенное оживление бывает здесь в базарные дни. Рынок окружён в несколько рядов еврейскими домами, из которых каждый есть в то же время и «заезд», и лавка или винный погреб, потому что в каждом чем-нибудь торгуют. Эта часть города ничем не отличается от того, что мы привыкли видеть во всех подольских городах и местечках; дома стоять без дворов, без ограды, без каких-бы то ни было хозяйственных построек, просто в ряд, в расстоянии одного-двух аршин друг от друга, лишь-бы можно было пройти; затем идёт узкий, грязный переулок, представляющий непроходимые пески или также непроходимое болото, смотря по времени года и состоянию погоды; за ним параллельно первому тянется другой и третий ряд таких же заездов, с тою только разницею, что те, который выходят па площадь и главную улицу, опрятнее на вид, обширнее и вообще составляют аристократический еврейский квартал; но чем дальше в переулки, тем наружность их становится менее привлекательною, уменьшаются размеры домов, сокращается и расстояние между ними и вообще дома, выстроенные без всякого определённого плана, как попало, где кому понравилось, принимают всё более жалкий непривлекательный вид.

Следуя дальше но главной улице, мы замечаем городское двухклассное училище и домик для смотрителя и учителей, обсаженный деревьями; напротив - местное полицейское или волостное правление, маленький белый домик, кокетливо выглядывающий среди зелени деревьев и в котором, как бы вы думали, можно слышать игру на фортепиано. Дальше, если не ошибаюсь, идет острог (здесь и далее выделено мной - Filin), затем начинается предместье и город оканчивается, а главная улица превращается в почтовую дорогу, которая подымается на гору, откуда открывается вид на целый Ямполь и тянется дальше по равнине. Дорога эта, кажется, когда-то была вымощена камнем, но её покрывает такой толстый слой наноснаго песку, что под ним трудно и заподозрить мостовую: расчисткою её время от времени занимаются арестанты из местной тюрьмы.

Всё пространство между закраинами города и берегом Днестра занято фруктовыми садами, густыми и тенистыми. Здесь веет прохладою, пахнет дозревающими фруктами; вокруг так тихо, спокойно, не слышно ни человеческого, ни зверинаго голоса; только чириканье воробьев, естественных врагов садовода, одно нарушает тишину, да разнообразное жужжание и и треск всевозможных насекомых сливается в какой-то особенный своеобразный говор, словно каждый лист в саду заговорил. Сады плотно примыкают плетень к плетню, нет между ними расстояния даже для малейшей тропиночки, так что выйдя в одном конце города, нужно пройти несколько верст вдоль узкой песчаной береговой полосы и обогнуть все загородные сады, чтобы попасть обратно в город. Больше всего здесь разводятся различные сорта слив, по преимуществу венгерских и лучшие сорта груш и яблок.

Как уездный город, Ямполь очень невелик. Но статистике 1881 года в нем числилось жителей 4,905 душ, из коих самое большее число православных, главным образом малороссиян; затем следуют евреи (1338 ч.) и наконец поляки (357 ч.). В общем числе жителей г. Ямполя считается 107 душ ремесленников, остальное население занимается или земледелием, или торговлею. Город состоять из 597 деревянных домов и 68 каменных; в нем существуют две православный церкви, католический костел, часовня на кладбище и три синагоги; сверх того две больницы, - городская на 20 кроватей и тюремная на 12. Если прибавить к этому разные правительственный учреждения: полицейское управление, острог, мировой съезд и т. д., то получится настоящей город со всеми атрибутами.

Как видно из описания автор не упомянул никакого замка, но зато упомянул некий «острог». За этим словом может много чего скрываться. Так именовали и укрепления, и тюрьму, и тюрьму, обнесённую стеной. В общем, возможно упомянутый острог – это и есть старый замок, который в то время мог использоваться для содержания заключенных?

Далее автор делится не менее интересными и важными наблюдениями:

Ямполь принадлежать к числу старинных подольских городов, но этого нельзя подумать, глядя на него теперь. Другие города и местечки, даже возникшие позже Ямполя, носят на себе известный отпечаток старины в архитектуре и распланировке домов, известные характерные особенности в этнографическом типе населены и т. д., между тем как Ямполь самый обыкновенный современный уездный городок, только выстроенный по особому своеобразному плану прошлого столетия.

Чуть ниже он объясняет, почему же по его мнению в старинном городке нет следов старины:

Что касается собственно Ямполя, то во все продолжение того бурного периода, который начинается 1648 годом и оканчивается карловицким трактатом (т.е. мирным договором 1699 года - Filin), этому городу пришлось испытать столько погромов, разорений, пожаров и т. д. со стороны всевозможных друзей и врагов, как весьма немногим подольским городам. Этим и объясняется то обстоятельство, что Ямполь может быть единственный город юго-западного края, в котором по-видимому не сохранилось никаких остатков старины; самый план его, совершенно своеобразный, мало напоминает общий тип городов этого края и ни в архитектурном типе, ни в этнографических особенностях местного населения нельзя уловить никаких признаков польского или турецкого влияния, или более или менее продолжительного пребывания иностранных торговых колоний - греков, армян, румын, караимов и др., как это мы видим повсюду в других подольских городах и местечках. Если и можно в чем-нибудь подозревать здесь остаток старины, то разве только в прекрасных тенистых садах и виноградниках, раскинувшихся на протяжении многих верст по берегу Днестра.

Такие вот дела. Так было больше 100 лет назад, что уж говорить про день сегодняшний.

Вероятно, даже замок к тому времени так «облагородили», что и от него стариной не веяло, а может путник, чьё описание привёл, просто про существование замка не узнал и мимо него промахнулся? А может, как уже писал, упомянутый мельком «острог» - это и был замок?

И напоследок по теме того, что осталось, хочется упомянуть сведения из книжечки «Культурні грона Дністра: Мультинаціональна культурно-історична стадщина наддністрянщини», изданной в Ивано-Франковске в 2001 году. Так вот там в небольшой статейке по теме Ямполя было отмечено: «Около 1600 года коронный канцлер Ян Замойский построил тут замок. Его остатки сохранились до нашего времени». Интересно - это ляпнули, не проверив, или всё же знали, о чём писали?

[Ямполь: локализация укреплений замка и города + другие темы по истории]

Обсуждаются эти объекты: замок и городские укрепления Ямполя

В отличие от предыдущих подобных тем на форуме, здесь сходу не будет написано, где находились укрепления города и не будет точно указано место, которое занимал замок. Пока, к сожалению, для точной локализации маловато информации. Надеюсь, что к обсуждению подключатся люди с какими-нибудь стоящими картами или местные жители, знающие, где у них там что находится, тогда дело сдвинется. Пока же будут только общие намётки.

Город расположен в долине, в междуречье (между Днестром и его притоком - Русавой). То, что речные рукава огибают застройку Ямполя почти со всех сторон – это плюс к обороне. А вот расположение городка в долине – это вряд ли увеличивало его обороноспособность. К тому же в период сильных разливов Днестра Ямполь страдал от наводнений.

Общий вид Ямполя со спутника:

Живая карта

Карта Боплана, естественно, не подходит для того, чтобы понять, где именно проходили городские укрепления. Боплан лишь обозначает, что городок находился между Днестром и Русавой:

Замок Боплан на своей карте и вовсе не изобразил (хотя в соседних городках замки хорошо на карте читаются), так что в поиске замка эта карта не очень хороший помощник:

Взглянем на карту рельефа. Ориентировочно отметим территорию старого Ямполя, а также возможные места расположения городских ворот (исходя из линий сохранившихся главных дорог):

Всё это приблизительно. Может и ворота были не там, и город занимал другую территорию/площадь, но ведь нужно же с чего-то начать

По городским укреплениям пока всё. Не густо, прямо скажем.

Что касается замка, то тут зацепок тоже не много. Ульрих фон Вердум хоть и описывает замок, но точно не указывает его расположение, хотя вот этот сайт приводит немного другие сведения о записях Вердума, который якобы всё же указывал, где именно в Ямполе был замок:

Цитата

Близько 1600 року корінний канцлер Я. Замойський побудував тут замок. Тогочасний мемуарист Ульріх Фонвердум у своєму “щоденнику” дає деякі відомості про Ямпільський замок. Згідно його опису замок був споруджений на лівому березі річки Русави, лівій притоці річки Дністер, при впадінні першої в другу. Польський писар того часу у книзі “Старожитна Польша” уточнює: “Ямпіль – містечко оборонне, де замок на скелі збудований”. За свідченням того ж Фонвердума фортифікаційна споруда мала форму видовженого прямокутника і розташовувалась у північній частині сучасного міста вздовж річки Русави, витягнувшись з Північного Сходу на Південний Захід по течії річки. Місто мало два в’їзди, які захищали міцні ковані залізом брами, що замикались. Один в’їзд вів на Брацлавський шлях, другий на Могилівський. Середньовічний Ямпіль займав невелику площу. Будівлі були переважно з каменю, часом з цегли, що пояснюється наявністю відповідних будівельних матеріалів. В останній чверті ХУІ ст., за даними польського дослідника Олександра Яблонського, в Ямполі проживало 1600 жителів. Населення міста хоча й повільно, але зростало. Польські історики минулого століття припускають, що в м. Ямполі в середині ХУІІ ст. нараховувалось до 500 будинків.

Для сравнения перевод на польский язык текста Вердума, которым поделился HOUSE_MD:

Возможно, автор упомянутой краткой исторической справки дополнял слова Вердума какими-то другими текстовыми вставками из других источников, мешая всё в общую кашу. Особенно странно выглядит фраза «Ямпіль – містечко оборонне, де замок на скелі збудований», ведь весь городок находился в долине. Или всё же для замка нашли какую-то возвышенность?

Вопрос «А где у вас там был замок?», обращённый в Сети к местным жителям, дал интересный ответ – «На стадионе». Ответ может показаться шуткой, однако трансформация старых укреплений в стадионы – это настолько частая практика, что даже было решено вынести подобные примеры в отдельную тему. В общем, есть большая вероятность, что наводка на стадион совсем не пустая и возможно, что замок действительно находился где-то здесь:

Ясность в вопрос помогут внести местные краеведы, вылазка на местность, старые карты или какое-то толковое описание расположения укреплений с привязкой к существующим в наши дни строениям. Так что если кому-то есть что добавить по теме – милости просим.

[15-16 октября 2011: г. Збараж отмечает своё 800-летие!]

 

Цитата

Програма святкування Збаражу 800 років

15 жовтня

10.00-12.00 год.
Велика рада Українського козацтва.
Національний заповідник «Замки Тернопілля»

11.00 год.
Фестиваль галицько-волинських страв «Фест Гарбуз».
Призамковий парк Національного заповідника «Замки Тернопілля»

13.00 год.
Урочиста хода учасників відзначення 800-річчя м.Збараж, учасників ІХ Всеукраїнського фестивалю козацької пісні «Байда», учасників Великої ради Українського козацтва. Покладання квітів до пам’ятника Б.Хмельницького.
Майдан І.Франка – Національний заповідник «Замки Тернопілля»

13.30 год.
Урочисте відкриття заходів присвячених відзначенню 800-річчя м. Збараж та ІХ Всеукраїнського фестивалю козацької пісні «Байда».
Призамковий парк Національного заповідника «Замки Тернопілля»

14.30 год.
ІХ-й Всеукраїнський фестиваль козацької пісні «Байда»
Призамковий парк Національного заповідника «Замки Тернопілля»

14.30 год.
Погашення Всеукраїнської поштової марки «Збаражу-800» та виставка філателістів, присвячена 800-річчю м. Збараж.
Національний заповідник «Замки Тернопілля»

15.30 год.
Робота містечка народних майстрів Тернопільщини.
вулиця Н.Морозенка

16.00 год.
Урочисте відкриття центрального стадіону м. Збараж. Театралізоване дійство «Сивочолий Збараж-витязь».
Центральний стадіон

18.30 год.
Спортивно-бойове шоу.
Центральний стадіон

19.00 год.
Концерт зірок української естради.
Центральний стадіон

22.00 год.
Святковий феєрверк та лазарне шоу.
Центральний стадіон

16 жовтня
9.00-11.00 год.
Святкові богослужіння в церквах м. Збараж та Збаразького району.

11.00-14.00 год.
ІХ Всеукраїнський фестиваль козацької пісні «Байда».
Призамковий парк Національного заповідника «Замки Тернопілля»

11.00-14.00 год.
Фестиваль галицько-волинських страв «Фест Гарбуз».
Призамковий парк Національного заповідника «Замки Тернопілля»

14.00-16.00 год.
Нагородження та гала-концерт переможців ІХ Всеукраїнського фестивалю козацької пісні «Байда».
Призамковий парк Національного заповідника «Замки Тернопілля»

16.00-19.00 год.
Молодіжне мистецьке дійство «Збаразькі забави», присвячене 800-річчю м. Збараж.
Призамковий парк Національного заповідника «Замки Тернопілля»

Джерело

[Стена: локализация укреплений, история села и его памятников]

По ходу исследований истории Ямполя возникло ещё несколько мыслей по теме Стены:

1. Название - не в честь ли Яна Замойского?

Ямполь, расположенный ориентировочно в 25 км. к юго-западу от Стены, на рубеже 16 и 17 веков или в самом начале 17 века находится на стадии второго рождения. Тогда владелец поселения Ян Замойский активно занимается развитием городка, в частности, модернизирует (или строит заново) его укрепления, а также строит/восстанавливает замок. Так вот Ульрих фон Вердум в своём дневнике (1671 год) прямо отмечает, что «Город этот получил название от Яна Замойского». А теперь, если абстрагироваться от истории Ямполя и вернуться к Стене, то тут мы тоже найдём упоминание Замойских… Что интересно, представитель этого рода (как и в Ямполе) ориентировочно в то же период (рубеж 16 и 17 веков) занимается укреплением городка, строит здесь замок. «Подчерк» похожий, только в случае с Ямполем речь идёт о Яне Замойском, а в случае со Стеной речь идёт уже о Тимоше, который приходился Яну сыном. Как известно, Тимошу Стена досталась после брака с Катериной Острожской. И тут вопрос – если «Ямполь» был назван в честь Яна Замойского, то нет ли следа Яна и в куда более близком к его имени названии – «Янгрод»? А если связь есть, то возникает ещё один вопрос – как тут обстояли дела? Сын, получивший поселение от Острожских, решает назвать его в честь отца? Или вовсе не Тимаш Замойский заботился об укреплении Стены, а Ян Замойский и именно потому городок был назван именно «Янгрод», а не, например, «Тимошгрод»?

2. Осада 1651 года – Стену взяли или нет?

До конца непонятная ситуация с осадой Стены в 1651 году. Если посмотреть на источники (дневник Освецима), то видим пару этапов. На первом поляки атакуют городок, берут первую линию его укреплений, но ломают зубы о замок (цитадель). После того как жители городка запросили мира, поляки быстро отошли от городка. На этом первый этап закончился. С одной стороны городок как бы сдался, но с другой стороны поляки не были допущены в замок и не пытались закрепиться в Стене. Они просто отошли. И тут начинается второй (самый спорный) участок военных действий у Стены – поляки хоть и отступили, но оставили в засаде близ городка три хоругви. Из этого явно следует как минимум то, что поляки не чувствовали себя хозяевами в Стене, им нужен был реванш. Что было дальше кратко, но ёмко описано в дневнике Освецима – поляки отступили, мещане стали засматриваться на покинутый лагерь и вскоре вышли за границу укреплений, вероятно, чтобы изучить, чем там можно поживиться в лагере. В этот момент спрятавшиеся в засаде польские войска бросились на вывалившую из городка толпу, отрезали её от линии укреплений, лишая возможности побега, и перебили около 150 человек. На этом эпизоде описание осады Стены у Освецима заканчивается, но как по мне, то нет явного признака того, что даже благодаря оставленной засаде полякам удалось захватить непокорный городок. Да, они перебили особенно любопытных обитателей Стены, но нет прямого указания на то, что городок после этого был полностью захвачен. При этом и Мартин Калиновский, и другие шляхтичи хвалятся тем, что Стену принудили к сдаче. И как бы формально так и было, раз городок о мире просил, но если поляков в цитадель (замок) всё же не допустили, то падение Стены существовало скорее в мыслях шляхтичей, чем фактически.

3. Замок в Стене - Вердум против Боплана

Ранее в этом топике писал, что одним из признаков того, что замка в Стене не было, является карта Боплана, где замок в Стене не обозначен. Но когда дело коснулось близлежащего Ямполя, то стало очевидно, что замок там был. При этом на карте Боплана он чётко не зафиксирован (в сравнении с другими городками, в которых Боплан явно отметил наличие замков). Итого предварительно приходится признать, что если на карте Боплана нет замка, то это не значит, что его не было в реальности.

[Стена: локализация укреплений, история села и его памятников]

За Вердума спасибо огроменное Подбросил он информации для размышлений...

Вот что отметил для себя:

1. Вердум описывает Стены как городок "очень многолюдный" ("Miasto... bardzo ludne"). Сейчас, глядя на фото села, сложно ассоциировать его с таким понятием как "город" и "многолюдность". А ведь Вердум повидал немало городов и городков, просто так он бы не стал, как мне кажется, бросаться такими словами. В общем, многое изменилось с тех времён...

В контексте этого интересно, что же происходило в "Стенах" позднее - в период польско-турецких войн 1672-1676 годов? Об этом периоде истории поселения имеющиеся у меня под рукой источники молчат, а между тем, вероятно, именно тогда "Стены" прекратили своё существование в качестве значительного населённого пункта.

2. Название "СтЕны" ("СтІни"), в множественном числе, - это, конечно, что-то новое... Удивляет то, что Вердум отмечает - название поселению дали скалы/склоны не той возвышенности, на которой были укрепление, а другой, соседней. Т.е. он вначале описал первый "остров", затем второй (с укреплениями), а потом начал описывать крутые берега первого "острова", которые, по его словам, и дали название поселению.

3. "Самая возвышенная часть внутреннего острова, как рукоять волана [треугольная форма?], не застроена, лишь создаёт вход в город." ("Najwyższa część wewnętrznej wyspy, jakoby trzonek wolanta, nie jest zabudowana, lecz tworzy tylko wchód do miasta.") Тут вроде всё логично - описывается "шея" мыса на въезде в укрепления городка. Застраивать её не спешили, вероятно, из соображений обороны, дабы иметь перед валом/стеной хорошо простреливаемое пространство.

4. "Na końcu wznosi się zamek trójgraniastego kształtu" ("На кінці височіє замок тригранчастого вигляду"). Здесь странным кажется то, что от описания "шеи" Вердум сразу скакнул к описанию замка. Иными словами, Вердум описание 1-й линии обороны и застройки перед цитаделью (2-ая линия обороны) пропустил. Почему? Её не было в тот момент? Или может... неожиданный вывод - он считал замком всё укрепление, которое находилось на "Замковой горе"!? А городом считалось то, что находилось в низине?

Ну и, конечно же, упоминание "замка" ("zamek") от Вердума игнорировать нельзя. Раньше как-то не верилось, что во 2-ой половине 17 века в Стене был замок. Теперь вот Вердум, подлил масла в огонь этой версии. Дядька ведь знающий был, его мнение игнорировать стыдно)

Что касается треугольной формы замка ("zamek trójgraniastego kształtu"), то тут вроде всё логично - форма мыса задала тон именно такой форме укреплений. Но, возвращаясь к ранее возникшему спорному моменту, хочется понять, подразумевалось ли под "замком" всё, что находилось на горе или под "замком" подразумевалась только какая-то часть укреплений "Замковой горы", т.е. 2-ая линия укреплений?

5. "Nieco niżej leży miasto, ciągnące się przy skale więcej jeszcze na dół aż do tego miejsca, gdzie się skały kończą bardzo stromo, pozostawiając na brzegu Rusawy zaledwie trochę miejsca dla przedmieść" ("Трохи нижче лежить місто, що тягнеться при скелі ще більше вниз аж до того місця, де ці скелі закінчуються дуже круто, залишаючи на березі Русови ледве трохи місця для передмістя")

Опять же непонятно, как именно проходила граница между городком и замком... Описывается ли в данном предложении городок в долине, у реки, под возвышенностью? Или же описывается площадка между замком и "шеей" мыса?

6. Что касается отсутствия храма в описании, то сложно поверить в то, что его не было в поселении, которое Вердум наградил статусом "города". А поскольку в описании путешественника храм не упомянут (а ведь логично предположить, что он всё же был), то совсем не понятно, где он находился - в низине или на замчище?

В такие моменты хочется вызвать Вердума на спиритический сеанс Столько вопросов...

[Сучавская Тронная крепость: осада 1653 года и смерть Тимоша Хмельницкого]

ЛУПУЛОВІ СКАРБИ, АРЕШТ ЛУПУЛА, ЖАЛІ ЯН. РАДИВИЛА,

ПОХОРОН ТИМОША, ДОЛЯ ДОМНИ РОКСАНДИ, ЇЇ ЛИСТИ ДО ЦАРЯ.

Лупулові скарби не оправдали себе: така була загальна поголоска, переказана у Твардовского і Коховского, і мабуть вірна, бо ніде тих скарбів не чути; Коховский переказує ріжні пояснення, де се так вони поділись: одні здогадувались, що Лупулова роздала їх підчас облоги козакам, або що їх поховала; инші думали, що сам Лупул розмістив свої гроші під проценти у ріжних заграничних банкирів [1]).

Були підозріння і на Кондрацкого: навіть скору його смерть поясняли тими неприємними поголосками, що ходили про нього: ніби випустив козаків за гроші з облоги.

Татари, не діставши скарбів, пошукали своєї шкоди на Поляках: “Сочавчики”, ідучи в неладі до головного війська, наскочили на Татар, і були пограблені, побиті, навіть корогви потратили [2]). Лупул якийсь час крутився над Дністром коло Раштова, не рискуючи пройти до Сучави з тими помічними козацькими полками, що прийшли до нього, а тепер старався заохотити хана до походу на ратунок Сучави - їздив то до Хмельницького, то до хана, намовляючи їх до походу. Після того як прийшли вісти про капітуляцію сучавської залоги і про те, що козацько-татарське військо пустилося за воєводою Стефаном, щоб відібрати від нього сучавські скарби, він випросився у гетьмана і собі, по ті скарби - і по свою рідню. Павло Яненко-Хмельницький, що був післаний від гетьмана, щоб відставити Тимошеве тіло до Чигрина, каже, що гетьман і хан дали Лупулові в супровід зо дві тисячі козаків і Татар, але з дороги гетьман звелів їх вертати, а старого господаря наказав відпровадатити до Умани, чому - сього козаки не могли пояснити, і дійсно се зістається незрозумілим [3]).

Лупулова сімя зісталася в руках Стефана; козаки оповідали, що він таки велів скалічити свого хрещеника - Лупулового синка: розпороти йому ніс, аби він не міг претендувати на господарство, а мати його “заслав на село”. Але Костин свідчить, що Лупулового синка фактично не скалічено, і він кілька років пізніш дістався на господарство [4]).

Лупула ж зажадав собі від гетьмана хан і гетьман його велів видати. Про се розповідали московським послам в грудні в Умани-наказний полковник і городовий отаман: гетьман велів Лупулові бути в Умани, але потім прислав по нього хан чоловіка з 30 яничарів, і з ними гетьман чоловіка 20 своїх козаків, і вони взяли Лупула і повезли до Криму. А тому мовляв видав його гетьман ханові, що “Лях Суловський”, що був раніш в Умани підстаростою, вхоплений “в загонах” на допиті розповів гетьманові про невірну поведінку Лупула: “коли гетьманів син Тимофій був в облозі в Сочаві, князь Василь (Лупул) писав польському королеві, щоб він прислав на нього своє військо, - і за се гетьман віддав князя Василя” [5]).

Очевидно ханові скортіло дістати щось із Лупулових скарбів - уже не сучавських, а тих його заграничних депозитів, про які тепер раптом заговорили на всіх язиках, і всякими способами стали їх дошукуватися: родина Лупула, воєвода Стефан і сам царгородський диван. Відомо напр., як воєвода Стефан дошукувався Лупулового депозиту, 40 тис. золотих, що він зложив в однім з афонських манастирів, і кінець кінцем сі гроші арештував великий візир (в лютім 1654 р.). З сих мотивів, а також щоб зробити кінець балачкам про заходи Лупулових прихильників коло привернення йому господарства, диван кінець кінцем велів відставити Лупула до Царгороду і там він помер не дождавшися повороту на господарство [6]). Родину його старався дістати до себе Януш Радивил, але воєвода Стефан не хотів її пустити з своїх рук, боячись, що вона почне зараз же доходити наново свого господарства-як не через Радивила то через Хмельницького. Таке переконаннє мали і в Царгороді, і тому очевидно, й забрали туди Лупула. Реніґер пише з Царгороду в грудні, що модавська справа не вважалася тут ліквідованою: Лупул живе, хоч і в ханових руках, його донька, як кажуть, родила сина від молодого Хмельницького по його смерти тому козаки мабуть не лишать молдавського господарства. Коли Поляки переможуть козаків, се забезпечить спокій князям-союзникам, як ні-то буде знову війна [7]).

Януш Радивил був незвичайно роздражнений і розжалений таким фіналом сучавської справи. В листах своїх [7]) він різко критикує королівську поведінку і виливає свої почуття над бідним тестем, таким вірним союзником і слугою Річипосполитої, позбавленим через неї влади, рідні і всього майна. Хмельницький певно не лишить старого господаря без своєї помочи; чи ж не краще було королеві прийняти його з ріднею під опіку Річипосполитої, ніж віддавати в руки варварів-його, недавно ушанованого польським шляхетством з усім потомством?

Незадовго сі жалі мали самим фатальним чином вплинути на політичну орієнтацію невінчаного короля Литви.

В королівськім таборі також заднім числом схвилювалися сучавським фіналом - саме тим що козаки кінець кінцем пішли собі свобідно до головного війська. “З-під Сучави козаки, зложивши присягу, пішли до Хмельницького, взявши тіло Тимошеве; пишуть що Маховский повернув їм самопали й шаблі; виправдувався з того - але ex nihilo nihil”, переказує оден обозові вісти середини жовтня [9]). “Сучаву взято з замком 11 жовтня; Кондрацкий і Маховский пустили 6 тис козаків - а згинуло їх 15 тис.; буде Маховский мати великий клопіт” - пише королівський коморник з обозу [10]). “Козаків тих що були в облозі в Сучаві, вийшло 4 тис., п. Маховский і п. Кондрацкий випустили їх вільно, взявши окуп (на боці приписка Ґоліньского: “кажуть, що 200 тисяч”); пішли вільно на Україну, взявши з собою тіло вбитого Тимошка. Все військо і король й. м. дуже гніваються на них (Маховского і Кондрацкого) що їх випустили” [11]). “Новини з України до Кракова”, записані самим Ґоліньским: “П. Кондрацкий взяв від козаків, що відкупились, 200 тис. і так вільно випущено їх за присягою: забрали свої достатки й скарби, скільки того було, і Тимошкове тіло з собою забрали” [12]). А лист одержаний в Лянцкоруні з обозу “з датою 6 листопаду” в тій же збірці додає: “П. Маховский здав прилюдну реляцію з своєї сучавської комісії, але краще був би стримався, бо тільки відважно (голословно?) задав фальш усім, хто говорить, що ніби то він за приватним королівським наказом випустив козаків. Не подякувано йому ні трохи, тільки сказано, щоб з тою реляцією готов був стати на соймі, як би того була потреба. Так і лишиться під бичиком кождого”

Ще гірше скінчив той Федорович, що взяв провід над сучавською залогою по смерти Тимоша і складав умову з Маховским. Як ми бачили, Доні підчеркнув незвичайні, гетьманські гонори, що йому показували козаки, а такі річи взагалі не подобалися гетьманові. В королівській кватирі була про Федоровича така репутація, що він богато поміг привести до капітуляції [13]) - се теж не могло йому вийти на здоровлє. Єсть у Доні ще натяк, доволі неясний, що правда, на якусь причетність Федоровича до змови на гетьмана [14]). Офіціяльне козацьке пояснення було таке, мовляв гетьманові було донесено, що Федорович при капітуляції взяв собі частину “Тимошевого скарбу”, а потім, збираючи козаків, виявив якісь зрадничі наміри (зле мислить над гетьманом і над усім військом Запорозьким). Тому гетьман велів свому довіреному чоловікові чигринському отаманові Л. Капусті, що був тоді в Корсуні, де пробував Федорович, обшукати його, і коли обшукуваннє потвердиться - відставити його до Суботова, як суботівського козака, і там стяти. Капуста його арештував і при тім “вийняв” у нього дещо з Тимошевих річей. Се мабуть послужило потвердженнєм обвинувачення, і в останніх днях листопада Капуста приставив Федоровича до Суботова [15]). Очевидно, там зараз же над ним і виконали гетьманський рішенець, так би сказати - при гробі Тимоша, що був привезений тиждень перед тим до Суботова його свояком, Павлом Яненком-Хмельницьким, “наказним полковником київським”. Гетьман умисно посилав його з військового табору, щоб спровадити тіло Тимоша до Чигрина, не завозячи до війська. Таким чином відпадає ся чула сцена стрічі гетьмана з тілом сина в поході, що пішла в літературі - її в дійсности не було.

Про віддані Тимошеві посмертні почести записує поголоску, що ходила по Україні, Єрлич в своїх записках: король велів віддати честь його тілові - “коштовно оббивши труну везти її чотирма кіньми і кількома хоругвами відпровадити до Чигрина, до батька”. І ся куртуазія не мала в дійсности місця, бо сучавська залога відставила Тимофієве тіло до війська Хмельницького ще перед замиреннєм. 2 листопада привезли його до Чигрина, під доглядом свояка Павла Яненка. Московські посли, що під ту хвилю були в Чигрині, описують докладно церемонію. Тимошева жінка була тоді в Суботові, стріла його там і з ним приїхала до Чигрина. Там стрічали його: гетьманова дружина, син, доньки, наказний полковник Василь Томиленко і козаки кінні й піші зі зброєю. Духовенство в ризах з образами теж виходило стрічати його за місто, “на поле”. Як заносили тіло до церкви, козаки стріляли з рушниць, а з городу з гармат. Поставили його в церкві, і до приїзду батька ховати не будуть [16]).

Цікаво одмітити нарешті кінцеву увагу Рудавского, якось досі не завважену. Він каже, що Тимоша, сього “неосвіченого, грубого і жорстокого хлопця”, “грецькі лестощі наділили небесними почестями і проголосили славним мучеником” (с. 129). Чув він справді що небудь про такі церковні почести, шкільні панеґірики? Річ досить інтересна для ближчого розслідування. Поки що маємо тільки коротку похвалу йому як поборникові грецької віри в устах Павла Алєпського, наведену вище (с. 589).

Побувавши потім в Чигрині, він описав гробовець Тимоша, і свою стрічу з його вдовою, що жила там-пожалував її гірку долю [17]). Потім ми бачимо її в Рашкові. Костин оповідає, що її брат, Стефаниця, ставши воєводою молдавським після Ґеорґіци Стефана в 1658 р. захотів силою забрати її з Рашкова, що їй подарував старий Хмельницький по смерти Тимоша, і вона проживала там; він вибрався на Рашків походом, але нічого не міг зробити і мусів з нічим вертати, тільки накликав новий козацький похід на Молдаву [18]). Домна Роксанда дійсно лишилася далі в Рашкові. Відси 1 січня 1660 р. при тій нагоді, що якийсь московський аґент Лукіян Іванович приїздив до Рашкова відбирати присягу, “Домна Роксандра Тимошиха Хмельницька”, як вона себе називає в своїй чолобитній, вислала до царя свого служебника Георгія Каріазі з поздоровленнєм і проханнєм, щоб цар велів дати їй “хрисовула” на доживотне володіннє “трьома маєтностями”, наданими їй від “гетьмана Богдана Хмельницького” [19]).

Дістала вона того “хрисовула” чи ні, не відомо. Вона вже не згадує про нього в иншім листі до царя, писанім чотири роки пізніш, в березні 1664 р., з того ж Рашкова, де вона далі мешкала. Сим разом приводом послужило, що в Рашкові у неї опинився єродіякон Мелетий, повертаючи з Волощини з царськими дорученнями: тому що від Дністра до Дніпра не було переїзду через Ляхів, вона того Мелетія тримала у себе більш як місяць, “охороняючи його як своє око”, поки ті “віроломники” з соромом розійшлися, і вона могла виправити його до київського воєводи. Що вона при тім хотіла від царя, не ясно-через оту риторичну украшеність стилю. Здається вона висловлює бажаннє, щоб цар позволив їй переїхати до Москви і там дав можливість спокійно дожити вік, після того як повмирали “всі ближчі й дальні родичі її”, і вона видимо досить сумно і небезпечно почувала себе в своїм Рашкові [20]). Можливо, що се докладніше мав вияснити її післанець, що їхав від якогось молдавського боярина.

В дописці Домна додає проханнє до царя висловлене більш конкретно. Вона просить випустити чоловіка одної з її служебниць Василя Калачинського, що їздив попереднього року до Москви в посольстві від Юрия Хмельниченка і “за зраду Юраськову” - як значиться в довідці доданій до сеї чолобитної, був засланий до Нижнього Новгороду і засаджений до вязниці.

В усобиці що почалася на Україні, приходилось їй нелегко в сій пограничній твердині. Весною наступного року партизани московські перевели у неї в Рашкові реквізицію запасів, яка її так дошкулила, що вона звернулася по рятунок до польських пограничників - “писала, щоб прислали військо і вивезли її з Рашкова”. Сі листи були перехоплені, і звісний Дрозд поспішив до Рашкова на розправу за таку державну зраду: “не роблячи ніякої кривди міщанам, велів Домну бити, і майно її забрати, і тим майном наняв Волохів і Татар бучацьких” [21]).

Але “мужественна невіста”, як її позиває Величко, не вступилася і після сього з свого Рашківського володіння, і ми ще стрінемося тут з нею. Довго ще сидить вона тут на волосько-українськім пограниччу, як пригадка сеї династичної комбінації, що такого розголосу наробила, такого вражіння задала свого часу, і дійсно могла мати великі політичні наслідки, коли б пляни старого гетьмана здійснились.

Примітки:

[1] Коховского с. 390.

[2] Narratywa c. 159-60.

[3] Про се оповідання Степана Радивилова-що татарсько-козацьке військо погналося за воєводою Стефаном; Яненка-Хмельницького-що Лупул відпросивсь і собі в погоню, й Івашка Скачка, що провожав Василя.

[4] Вид. Коґальничану с. 367-тут оповідається як наступник Ґеорґіци Ґіка з честю вислав родину Лупула до Царгороду, де вона ще зостала його в Едикульській вязниці.

[5] Акты ЮЗР X с. 83-4. В реляції з обозу до Лянцкороньского, ніби то з 6 листопаду (мабуть пізніш?), у Ґоліньского с. 657: “хан був узяв в окови (w okowy) Василя, старого господаря, тому що не має йому чим заплатити потім як забрано сучавські скарби, але згодом, за заходами його вестерніка, випустив його”. Ся вістка про звільненнє була хибна-хіба що може невільничий режім Лупулові полекшено. Про те як привезено його до Криму оповідав московським послам 20 (30) листопада в Криму “Жидовин Исупко Яковлев”: хан прислав з Волощини в город Козлов волоського князя-його донька була за сином Б. Хмельницького, та його вбили з гармати: Ісупко чув се від тих людей, що його привезли. Хан хоче відправити його назад до Волощини і післав у сій справі умисного гінця до Царгороду.-Крим. справи 1653 р. стовб. 17.

[6] Про се Кравс с. 219. Перші чутки про його висилку до Царгороду Жерела XII с. 280.

[7] Жерела XII с. 273.

[8] Лист до канцлєра з 10 жовтня Hurmuzaki Docum. suppl. II. III ч. 36. лист до Богуслава Радивила 18 жовтня. Теки Нарушевича 147 с. 282-3.

[9] Міхалов. с. 689.

[10] Ґоліньский с. 665-лист позначений 22 жовтнем, але з змісту виходить, що раніший.

[11] Тамже с. 654.

[12] Тамжс с. 665.

[13] Acte c. 239.

[14] В депеші 5 листопада він пише: “Торік підозрів Хмельницький, що оден Поляк-шляхтич, баніт, що командував його військом, хоче його вбити, тому велів його арештувати. Але він виправдався і був пущений вільно. Тепер його обвинуватили в тім самім, і видано наказ, щоб його вхопили. Але прийшлось на те післати богато людей, і хтось з старшини остеріг його. Він з ним і втік, і кинувся до ніг й. кор. в., бажаючи пробачення для себе і своїх. Сей випадок мабуть поставить у підозріннє і другого Поляка-баніта: того Федоровича, що командував козаками в Сучаві” (с. 573).

[15] Акты ЮЗР. X с. 57.

[16] Там же.

[17] Оповіданнє се наведене далі, в розд. IX.

[18] Вид. Коґальнічану с. 367.

[19] Сей лист Роксанди, писаний грецькою мовою, заховався в ориґіналі в актах Посольського приказу. Молдавські грамоти ч. 32. Після повного царського титулу і побажання всякого добра, вона вимовляє свою радість з приводу успіхів козацького і царського війська над ворогами-все се в виразах дуже загальних, як цілий лист взагалі служить типовим взірцем риторичного пустословія, і по сім наступає найбільше конкретна частина, котру я теж переказую тільки в скороченню, з огляду на її многословність: “Тому прошу я, раба твоя, велику твою державність про три пільні маєтности, що подарував нам гетьман Богдан Хмельницький до віку мого, скільки його буде: покажи свою щедроту, обдаруй нас сими маєтностями до віку нашого, на прославленнє твоєї царської милости. Я не просила б про се твоє велике царство, коли б сподівалася, що твоя висота визначить нам инші добрі володіння, аби я мала з чого жити, як одна з вірних підданиць твоєї держави-що засвідчить тобі твій вірний раб Лукіян Іванович, що приходив сюди-до Рашкова і Гриконт, як великому твому царству цілували хрест і євангелію я і всі люде мої від усеї душі й серця, щоб бути вірними державі твоїй. Прошу і благаю включити мене і сі маєтности до твого хрисовула, щоб я мала їх як визначне добродійство від тебе на мій прожиток і на кінець мого життя. Зволь описати їx (тим хрисовулом), щоб до них не мішались ні полковники, ні козаки, ні монастирі. Прошу наділити нас таким хрисовулом і післати його нам з Георгієм Каріязі-вірним рабом твоєї держави. 1660 р. января 1. Раба твого великого царства Домна Роксандра Тимошиха Хмельницька”.

[20] “Смиренно прошу батьківського милосердя в цар. вел., щоб я принята була під кріпку руку в. ц. вел і від богатьох літ бажавши душею моєю милосердя в. цар. вел., очима моїми могла його дізнати, будучи в літах своїх сліз них-лишившися після померших усіх моїх ближніх і дальших родичах. А я сподобившися такого милосердя, доки здоровя мого стане, цареві небесному молитимуся за ваше ц. вел., щоб продовжив віку на поширеннє і оборону віри православної, і вірною підданою і найнижшою служебницею в. ц. вел. буду, як померлі-Б. Хмельницький і син його, а мій муж Тиміш до смерти в. ц. вел. безнастанно служили і не відступали”, і т. д. “Список с листа з белоруского письма” в молдавських справах 1664 р. стовб. 2. “Дата: В Рашко†марта 10-го дня лЂта 1664-го, Домна Роксанда Хмельницкая рабски челомъ бьетъ вашему царскому величеству”.

[21] Акты Ю.З.Р V с. 264.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 25.

[Сучавская Тронная крепость: осада 1653 года и смерть Тимоша Хмельницкого]

КАПІТУЛЯЦІЯ, ПОЛЯКИ ПОБИВАЮТЬ КОЗАКІВ, КОЗАКИ ВИХОДЯТЬ НА УКРАЇНУ.

Кінець кінцем після ріжних нарад з сенаторами, де маршалок Любомірский виступив з гострою критикою всіх королівських операцій і радив, кинувши всякі плани на Україну, тікати завчасу від можливої конфузії до дому - рішено було за всяку ціну зліквідувати сучавський інцідент [1]). Вислано було з відділом кінноти і артілєрією Гувальда, на випадок коли б дійсно прийшло нове козацьке військо обіцяли послати під Сучаву всю кінноту, - але заразом вирядили до обложених, до Лупулової рідні й козацького війська на переговори полк. Маховского як зручного дипльомата: обіцяти їм життє, свобідний вихід з усім що мали, під обовязком вчинити присягу тільки вірности і льояльности, і виконати ріжні церемонії покори [2]). Кемень, що прийшов під Сучаву з новим військом, теж радо пристав до сього проєкту, іменем угорської сторони і після кількох днів переговорів козацьке військо сильно і безвихідно притиснене безвіддєм, не підозріваючи, що йде поміч, і вже така близька, згодилося на капітуляцію і зложило присягу на поданий йому текст. Умови переказуються в польських джерелах так:

“Обложені вчинять присягу вірности королеві, а Ракоцію і обом воєводам, його союзникам - на добросусідські відносини. На знак покори і вдячности положать всі корогви перед гетьманами і комісарами і віддадуть королеві і князеві ссмигородському, а собі лишають тільки десять, що їм позволив король і семигородський князь. Зложать на землю перед ними ж всю зброю і більшу стрільбу, яку досі вживали, і назад її відберуть потім як зложать присягу.

З замку нічого не візьмуть - лишать так як застали, в людях і річах. Всі шати і достатки Тимошеві будуть віддані гетьманам і комісарам, і все заграблене з церков волоських буде повернене. Виходячи з Волощини ніякої шкоди чинити не будуть. Старому господареві волоському і його прихильникам більше не будуть давати ніякої помочи.

Я, Микола Хведорович, старший на той час війська Запорозького, з товаришами і полковниками своїми присягаю Пресвятій Трійці, Пресвятій Діві і всім святим, що ми дізнавши ласки і милосердя - перед усім короля й. м., н. п. м., і князя семигородського, а також і господарів їх м., присягаємо королеві й. м. на підданство і послушенство за таку його милостиву ласку, кн. семигородському - ніяким чином не наступати ні на осіб, ні на державу його, а навпаки-против неприятелів його ставитись; так саме і що до господарів їх м. і що до умов (капітуляції). Діялося під Сочавою дня 9 жовтня”.

В більшости копій сі “пункти” надписуються й подаються за такі що їх козаки мовляв, прийняли, і на них піддалися [3]). Але копія збірки Ґоліньского має инакший заголовок: “пункти найясніш. короля польського, доручені Себастьянові Маховскому” (л. 650), і судячи з їх стилізації, се дуже правдоподібно, що маємо перед собою польський проєкт, поданий через Маховского насамперед під увагу Кеменя і товаришів - тому зложений латинською мовою. Формула присяги також може бути тільки польським проєктом [4]). Про дійсні умови козацької капітуляції судити на їх підставі не можемо, а властиво - можемо думати, що вона відбулася на умовах ще лекших, тим більше, що за деякими дуже правдоподібними звістками, при капітуляції було застережено, що се сучавське військо після капітуляції пристане до королівського.

Найбільш виразно оповідає се Коховский - мовляв тайною умовою з Федоровичем було договорено, що після сеї капітуляції козацьке сучавське військо під полишеними йому корогвами піде до королівського табору, і буде служити королеві в наступній кампанії, щоб загладити свій бунт. Подібне, тільки менш виразно, кажуть і деякі сучасні листи [5]). Але якби там не умовлялись і що б не обіцялось, все уневажнили віроломні вчинки польської сторони. “Нарратива” й Кравс оповідають, розходячися в подробицях, але згідно в головнім, що коли козаки зложили присягу і стали виходити з свого табору, щоб розстаратись поживи і коней, їм не тільки що продавали поживу по страшних цінах, користаючи з їх тяжкого становища, але й побивали їх, забираючи гроші і здобич - пропало їх кілька сот. Результат був той, що козаки, давши перед тим заставців, тепер не журячися ними рушили собі просто за Дністер з тілом Тимоша і потягли до козацького війська не заходячи до королівського табору; затримали з собою й ротм. Могильницького, що їм придано для безпечности. Сучавський замок розграбували Угри, Волохи і Мунтяни, каже “Нарратива” - Поляки, мовляв, задоволилися самою славою, і Маховский хотів тільки те осягнути, щоб за ті суми, що мають дістати з Лупулових скарбів хан і Порта, вони пообіцяли не підтримувати Лупула.

Кілька конкретних подробиць переказує лист з 20 жовтня [6]): “Се певно, що Сучава 10 жовтня піддалася новому господареві. Козаки, які там були, боячись аби їх не постинали, самі піддались і видали королеві старшину, 16 чоловіка, і їх в обозі стято, а одного Поляка вбито на палю: був він теж між старшиною кілька день перед підданнєм [7]). Козаки з Волохами поріжнилися в обозі і кількох знатних бояр позабивали і постинали; инші втікли з сейменами з табору до замку, а потім до наших передались. Господарева, затрівожена тим, нарешті почала переговори; не менше також затрівожив їх і прихід Кеменя, що недавно прийшов під Сучаву з 6 тисячами війська і з арматою для облоги. Козаки видали 3 гармати, що стріляють трьохфунтовими кулями, 40 гаківниць і всі корогви; при тім зложили присягу на вірність королеві і Річипосполитій, і на приязнь новому господареві і Ракоцієві. Мають іти до королівського обозу з п. Маховским. Все добро Тимошкове, всю здобич лишили в замку. Тамже лишилося тіло Тимошкове - в однім склепі, в труні, накрите двома коврами [8]). Господаревій лишено на волю вибирати-чи їхати до чоловіка на Україну, чи до Польщі, де собі вибере. Новий господар зараз спровадився до Сучавського замку, і там мав бути при скарбах до дальшої диспозиції короля: лишено при нім і тих скарбах тисячу німецької піхоти. До обозу прислав двох бояр, заявляючи своє підданство королеві і готовість іти з усіми Волохами в поміч против кождого неприятеля - зараз має післати до короля своє військо мультанське й угорське”.

Польний писар Ян Сапіга, що “для своєї приємности” вибрався під той час до Сучави, як раз потрапив на те як козацьке військо виходило з обложеного міста - з можливою парадою. При новім начальнику їх Федоровичу йшла окрема почесна сотня, перед ним вели шестеро коней - хоч козакам, потративши коней в облозі приходилось страшною ціною купувати їх від Поляків. На возі везли тіло Тимоша, вкрите довгим білим покривалом з нашитими на нім червоними і чорними хрестами. Сапіга вважав потрібним чемно привитатися з ними в такій обстанові [9]).

Лупулова дружина, хоч трималася під вартою в окремому шатрі, довідавшися про приїзд Сапіги і Конєцпольского, знайшла спосіб побачитися з ними (настільки все було підкупне навколо!). Сапіга описує її як даму гарну вродою [10]), приємну в розмові, незвичайно виувіченою в виразах, вона гідно зносила свою нещасливу долю і висловлювала тільки жах перед наміром “Лоґофета” скалічити її дітей “з варварських хоч і політичних мотивів” - утяти носа синові і уха доньці, щоб син не міг претендувати на воєводства, а донька не могла вийти за яку небудь визначну особу. Прощаючися вона кинулася до ніг Сапіги і Конєцпольского, благаючи їх вставитися перед королем, щоб він не позволив Лоґофетові скалічити її дітей: “нехай не думає, що вони не досить іще нещасні, вродившись від такої нещасливої матери”. Сама вона не знає що робити з собою: хотіла б до батьків, але боїться їх гніву, бо вони з самого початку були проти її подружжя з Лупулом; поїхала б до Царгороду, але не певна чи вдасться її чоловікові вернути собі господарство - бо хоч він і має сильних протекторів, але вона знає, як трудно йому буде дістати інвеституру против волі сусідів. Се говорилося очевидно з бажаннєм дістати запросини до Польщі і король дійсно післав їй запросини розгоститися в однім з його маєтків - тільки Стефан не згодився випустити її з своїх рук, і настоював на раціональности скалічення Лупулових дітей, бо мовляв се у них так ведеться для забезпечення влади: убивати дітей попередника або калічити їx так, щоб вони не могли претендувати на пануваннє.

Про свого чоловіка, казали, воєводина відзивалася з обуреннєм, мовляв се його Біг карає за його лукавство, інтриґи против сусідів і грошолюбство. Про гроші дані Тимошеві потверджувала мовляв вище наведене оповідання - казала, що він одержав від неї в золоті й сріблі більше як на 100 тисяч угорських червоних.

Про грошеві операції з козаками і бійки при виході з облоги Доні в депеші 16 жовтня оповідає такі поговірки в королівській кватирі: “Через недогляд польської старшини козаки купили у наших 500 коней, в день їли і пили з усіма разом, потім пішли бійки, і богато побито на смерть, вночи вони відійшли до певного місця і своїм звичаєм окружили себе возами. Наші думали, що вони лишаться тут і боронитимуться - бо пішла чутка, що Татари надходять їм у поміч. Але рано вони відійшли з своїм новим командантом Федоровичом, польським шляхтичом, настановленим на місце Тимоша” (с. 366).

Три дні потім він додає такі пояснення: “Загальна гадка така, що Маховский хотів як найбільше вибрати грошей від козаків і повадився з ними мякше ніж би годилося з бунтівниками доведеними до крайньої нужди в поживі. Се потверджується тим що він позволив їм купити до 500 коней, щоб вивезти тяжкі скрині та коробки, так що-казали-як би семигородський ґенерал і Кондрацкий не виступили против нього, то козаки, платячи високо понад вартість, купили б (коней) далеко більше, і наші з жадности до грошей не спинились би й перед тим, щоб зістатися пішо” (567).

В козацькім війську про капітуляцію розповідали так: Після смерти Тимоша козаки трималися в обозі, але мали великий голод, їли коней і шкіру і замирилися з господарем Стефаном на тім, що вони вийдуть з тілом Тимоша і з зброєю, і з трьома гарматами; лишилося козаків живих і вийшло з облоги тисяч чотири. З Тимошевої служби (?) всякої і з скарбу сочавського Стефан узяв четверту частину, а решту віддав Ляхам, Мультанам, Венграм і Шведам і відправив їх; Ляхи за королівським наказом пішли до короля, а сам Стефан до Яс, і з ним пішло чоловіка з сотню [11]).

Гадяцький козак, цитований вище, що був у гетьмана, коли там одержано останнє потвердженнє смерти Тимоша і капітуляції, оповідав ще загальніше: як Тимофій помер, то волоський господар Стефан Лоґофет замирився з козаками, що сиділи в Сочаві на тім, що вийдуть з города з тілом Тимофія, а скарби й Лупулову дружину з сином там облишать [12]). Цікаво, що в обох оповіданнях підчеркується, що сучавська залога замирилася з воєводою Стефаном, і замовчується договір з Поляками. В тім моменті, коли гетьман і старшина запевняли Москву, що ніяким чином не миритимуться з Польщею, се була мабуть неприємна подробиця і замовчувалася навмисно. Можливо, що се не лишилося без впливу і на лиху долю, яка потім спіткала привідцю капітуляції Федоровича.

Примітки:

[1] “Того ж дня (4 жовтня) від господаря (Стефана) і п. Кондрацкого новина, що Сефер-казі йде з військом на переді, а за, собою має хана, і вже самі Волохи, що стоять при союзниках, почали хитатись. Король й. м. порадившися з присущими сенаторами і деким з війська, постановив вертати (від Бару над Дністер)-аби не стратити війська свого під Сучавою, котрого там 5 тисяч, а особливо чужоземських пішаків і армату”... “Господарова, замкнена в Сучаві, просить милосердя короля й. м., і віддає всі незмірні скарби, що має при собі-тільки тут задача, хто їx має дістати: Мультани, Угри чи Поляки? Більше як три дні вона не буде чекати, притиснена голодом і всякими недостатками, і се мотиви переговорів, доручених Маховскому-Міхал. с. 678 і 682. Се питаннє-кому саме піддадуть ся сучавські козаки: Полякам, Уграм чи Стефанові, очевидно дуже цікавило союзників-з огляду на сучавські скарби. Доні пише з обозу 25 вересня, мовляв Кондрацкий дає знати, що козаки мабуть заведуть переговори про умови гонорової капітуляції, але як переказував оден полонений, ще не погодилися, кому піддатися: найбільша частина хоче піддатись Лоґофетові, деяка частина-Уграм, а решта Полякам. Тому Кондрацкий вважає корисним, щоб король післав від себе якусь поважну особу, яка б могла вплинути на козаків, щоб піддалися Полякам”-с. 562. Про місію Маховского “з титулом і правами комісара”-Narratywa c. 154.

[2] Доні деп. XXIV а і XXV b, Кохонский с. 384.

[3] Міхаловского с. 682, Осол. 1453 с. 363. також у Рудавского і Коховского.

[4] Тому й імя старшого-“Микола Федорович”, може бути вірне, а може й ні.

[5] Див. нижче лист Барановского з 20 жовтня.

[6] Лист якогось Барановского з Стариск у Міхаловского с. 690-1, інформатором являється якийсь не названий на імя поручик; деякі відомости я переставив, збираючи разом.

[7] Се мабуть ті самі убийства, про які говорить Кравс і Коховский, тільки Кравс, прикрашуючи і прибільшуючи своїм звичаєм, представляє так, що Поляки і наємне німецьке військо вибили козаків до ноги і відібрали у них здобичу, не випустивши з Волощини. Мовляв козаки вийшовши з табору після замирення і придбавши поживи, попробували знову замкнутись, але Кемень змусив їx до нової капітуляції, заборонивши під карою смерти продавати їм що небудь, поки вони не зложили зброї і не вийшли з табору; але ніякої кривди з боку Угрів вони, мовляв, не потерпіли, а побили їх Поляки і “Шведи” (з наємного війська)-с. 217-8.

[8] Зацитую ще коротку згадку Павла з Алєпа. “Тимофія поховали вийнявши з нього середину і набальзамувавши. Положили в труну обшиту оксамитом зовні і в середині. Перед смертю він отримав радісну вість, що жінка родила йому двох хлопців; не потішився ними, бо й року не пожив з жінкою”-ст. 107-8.

[9] Доні переказує його оповіданнє в депеші з 19 жовтня, XXV b.

[10] З оповідань ріжних осіб Доні описує нунцієві її вбраннє: вона одягається на турецьку моду: носить оксамитну сукню довгу аж до землі з розтятими рукавами; рукава сорочки дуже довгі, завинені на запястю й застібнені ґудзиком з дуже дорогим діамантом. На голові має округлу шапочку з найкращих соболів, а з коміру звисають великі перли, сплетені в ланцюг-с. 570.

[11] Акты ЮЗР. X с. 58.

[12] Тамже с. 54.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 24.

[Сучавская Тронная крепость: осада 1653 года и смерть Тимоша Хмельницкого]

СУЧАВСЬКЕ ВІЙСЬКО БОРОНИТЬСЯ, ФЕДОРОВИЧ НАСТУПНИК ТИМОША,

ГЕТЬМАН НАДХОДИТЬ, ПЕРЕГОВОРИ З СУЧАВСЬКИМ ВІЙСЬКОМ.

Я вважав потрібним спинитися на сих оповіданнях, і на сій ліриці, бо все се досить характеристичне - не для особи Тимоша, а для часу і оточення. Докладну ж дату події дає лист воєводи Стефана до канцлєра 18 вересня: “Нічого певнішого не маю подати до відома в. м. як те, що 12-го пострілено з гармати сина Хмельницького, і він на сім тижні помер” [1]).

Але - додає Стефан - “чернь з полковниками і сотниками, поправивши шанці при тій фортеці, борються далі, і штурмом їх взяти трудно - хіба виморити голодом; тому я мушу залишити штурми, щоб не тратити людей, і доти їх тримати в обозі, поки вони не піддадуться, або не розбіжаться”.

Останні слова пояснюються вістями з королівського обозу, 23 вересня: очевидно, діставши вість про смерть Тимоша, Стефан і його союзники понадіялись на прострацію обложених, викликану сею катастрофою, і спробували їх штурмувати, але попіклись. “Наші й Угри діставши відомість (про смерть Тимоша) цілий день і ніч штурмували, але нічого не добились, тільки понесли велику шкоду в людях” [2]). Рудавский се представляє инакше, як козацьку вилазку, зроблену другого дня по смерти Тимоша. Під проводом Федоровича вибраного за ватажка після смерти Тимоша, козаки напавши на неприятельські окопи, збили сторожу, і викликали таку паніку, що коли б Денгоф не стримав утікачів, - польсько-угорський табор впав би в їх руки (с. 129).

Костин навпаки представляє що козаки, “поставивши після смерти гетьманом якогось Федоровича, стратили всяку енерґію і відвагу; одної ночи в їх таборі стався такий переполох, що всі як вівці кинулися на міст, і так тислися, що богато їх попадало в рів і погинуло, а як неприятель догадався б напасти під ту хвилю, то певно здобув би їх табор” [3]).

Коховский оповідає, що козаки заховали тіло Тимоша в наметі і протягом тижня таїли його смерть, чи для того щоб Хмельницький, довідавшись про смерть сина, не закинув гадки про рятуваннє залоги, чи щоб не осмілити сею вісткою ворогів. Представляючи властивою героїнею сеї облоги дружину Лупула, він малює, як то вона з дамами свого двору обходить козаків і з плачем благає, аби далі з такою ж вірністю, як билися за Тимоша, бились за його дружину, що носить в собі його дитину, і козаки схвильовані слізми і красою сих волоських жінок піднявши до гори правиці присягають не полишити, але вірно боронити їх в усіх небезпеках. В коротшій і менш мальовничій форми знаходимо сей мотив і в Th. Eur. [4]).

Сяк чи так, козацька залога не вважаючи на утрату Тимоша дійсно боронилась завзято, і скоро перед союзниками стало питаннє, як же бути далі? Не вважаючи на всі запевнення воєводи Стефана, що хан готов покинути козаків і перейти на сторону короля, инші вісти говорили, що хан рушає в поміч козакам, і кінець кінцем може впасти під Сучаву разом з козаками, або відтяти головне польське військо від того, що стояло під Сучавою. З другої сторони не виключений був якийсь виступ на користь Лупула з боку Порти - її сілістрійського баші наприклад. Се викликало трівогу у коаліції, їй бажалось як найскорше ліквідувати сучавский інцидент - “аби неприятельська сила, наступивши на розділені наші сили не наробила замішання або під Сучавою, або під Жванцем, такого, що й трудно було б полагодити при розділених силах”, як висловлюється “Нарратива” з польського становища, і так само алярмував Ракоцій. Висилаючи своїх послів до польського обозу в середніх днях вересня, він обіцяє в найближчих днях вислати під Сучаву нове військо під проводом Кеменя, і просить польський штаб з сього боку зробити все можливе для скоршої ліквідації Сучави: посунути польську армію далі Дністром під Могилів або Рашков, щоб заступити дорогу козакам і Татарам, і відвести сілістрійського башу від плянів наступу, а за те обіцяє по ліквідації сучавської облоги післати своє військо в поміч Полякам на козаків, і т. д. [5]). Про Лупула приходили вісти, що до нього вже прийшло 10 тисяч козаків і йдуть в поміч Сучаві [6]). Коли б за сім посунув іще сам гетьман, не тільки б Сучава була звільнена, але б уся кампанія, і вся дунайська ситуація набрала б зовсім иншого обороту.

Як побачимо далі, тільки зійшовшися з ханом, і договорившися з ним що до кампанії, гетьман доперва в початках жовтня вирядив сильне козацьке й татарське військо на виручку сина й сучавських скарбів. Козацькі вістуни мабуть перебільшуючи рахують його на 50 тисяч козаків, решта Татар; але й меншого було досить, аби взявши в два огні польсько-угорське військо, що облягало Сучаву, збити його на пірря. Але ся ратункова армія не потрапила дати вісти обложеним, і поки наспіла, вони вже піддалися. Була в яких двох днях від Сучави, коли одержала вість, що сучавська залога замирилася й вийшла з Сучави [7]). Поляки вчас зміркували ситуацію й рішили запропонувати обложеним можливо легкі умови, з огляду на можливість порятунку. Угорське і волоське військо нудилося довгою облогою і хотіло як найскорше покінчити з Сучавою, а королеві хотілось, згідно з обіцянками сих своїх союзників найскорше дістати їх військо для операцій против козаків. Здобути Сучавську залогу силою здавалось безнадійним. “Козаки під сучавським замком ще бороняться сильно. Добре окопались, і ще краще копають далі. Пороху ще мають доволі, але худоби вже нема. Коней мають іще досить, і ними живляться. Коли б їм як скорше післати муки і худоби за ті коні - котрі добрі”, читаємо в одній реляції [8]).

Де що небезінтересне для останніх стадій облоги Сучави, поруч явних видумок, міститься в відомостях зібраних московським гонцем Вонифатьевим в королівськім таборі з 9 до 14 жовтня, себ то в момент капітуляції. В Сучаві з Домною і Тимошем було 10 тис. молдавського війська і 12 тис. козацького, а під Сучавою польського війська з полк. Кондрацким 10 тис., венгерського війська з “полковником Янушем” 2 тисячі, та на семигородський границі стоїть 3 тисячі Ракоцієвого війська. Від Матвія мутьянського воєводи 2 тис., з новим воєводою Стефаном Лоґофетом 7 тис. стоїть в 6 милях від Сучави на яській дорозі. Польське військо облегло Сучаву, а угорське і мутьянське військо стоїть окремо (порознь). “Одинадцятого” (мб. 21 вересня н. с.) польське військо приступало під Сучаву, але не здобуло; молдавське, угорське і мутьянське військо їм не помогло і на приступ не ходило. А козаки підчас приступу казали Полякам, що Тимоша вбито з гармати в ногу: був він жив після того 3 дні і потім помер, а на його місце козаки вибрали двох людей: Ходоровича та Ковалька. Після сього вибору Ходорович і Ковалько ходили “на вилазку” на Поляків і вбили Поляків 340 чоловіка. Всього пробули козаки в облозі 8 тижнів, і як у них в Сучаві не стало хліба, вони прислали до полк. Кондрацкого таку заяву, що вони готові замиритися з Поляками, аби їм король дав пробаченнє, бо їм нема за кого стояти, як Тимоша вбито. Вислали з городу гармати і три дні “переїздили з польськими людьми”. А за той час півчетвертої тисячі козаків вийшло з Сучави і провезли до Сучави 400 возів усякого запасу. Поляки довідавшися, що козаки везуть до городу всякий запас, хотіли їх захопити і не допустити до города. Але ті козаки стали з ними битись, а з города вийшли люде на вилазку, за той час ті козаки що виїздили по запаси, пройшли до городу; з тих гармат що були вивезені з міста, козаки під той час почали стріляти на польське військо, а потім забрали їх назад до міста. Підчас тої битви взято двох козаків і привезено до королівського обозу, і вони казали на допиті, що Тиміш живий. Після того козаки сиділи в Сучаві ще 4 дні і випустили 3 тис. козаків “війною”; до них почали приставати різні люде, і Поляки побачивши, що козаків стає все більше, а почувши до того, що старий господар іде “на одсіч Сучави” з козацьким і татарським військом, - відступили від Сучави і йдуть до королівського обозу. Старий господар пішов таки був з Білої Церкви з козаками й Татарами “на одсіч Сучави”, але як почув що козаки провезли до Сучави великі запаси, він вернувся з дороги “з Аркужа Поля” (Рашкова?) і став з військом “у Винницях”, чекає Хмельницкого, а має з собою 10 тис. козаків і 20 тис. Татар [9]).

Примітки:

[1] Жерела XII с. 264, з ориґіналу кор. архіву.

[2] Міхалов. с. 670

[3] Вид. Коґальнічану с. 343. Сього Федоровича вибраного за ватажка по смерти Тимоша, Доні зве colenello Fiederenko Nosaceck, huomo di primaria stima nella natione (c. 560)-людиною високої репутації у свого народу, може тому що помішав його з Носачем. Видавець в примітках до сього видання (с. 579) ототожнює його з кальницьким полковником Федоренком, себто Богуном, але з пізнішої історії його смерти знаємо, що Федорович був суботівський козак (див. нижче с. 599). Липинський на тій підставі, що в деяких польських джерелах сучавський Федорович зветься “Поляком” або “литовським шляхтичом”, (Fedorowić glahcic litewski-Ґоліньский с. 649) вважає його шлятичом з Білоруси (Z dziejów Ukrainy c. 287). Се могло бути хиба так, що сей Федорович зайшов з Білоруси і пристав до козаків; але сі польські згадки не настільки конкретні, щоб на сім твердо стати. Доні на иншім місці зве його “польським банітом” (нижче с. 598).

[4] Theatrum с. 417, Коховского І с. 386.

[5] Жерела XII ч. 308, про се ж посольство в депеші Доні з 25 вересня, ч. 22.

[6] Ракоцій писав матери 21 вересня: “Сьогодня принесено мині листа від п. Петкі: пише, що Тімуш син козацького гетьмана мабуть помер від рани, і його трупа занесено до палати. Лупул прийшов був на поміч з 10 тис., вони вже стали над Дністром, коли наспів від гетьмана післанець, щоб вони вертали, бо він не може розривати свого війська з огляду на великі сили короля. Козаки в окопах (під Сучавою) мусіли вже пропасти, вигнали до 100 коней-в середу прийшли вони”.-Monum. Hung. dipl. XXIV с. 474.

[7] Оповіданнє Степана Радивила, що був у гетьмана коло 20 жовтня. Акты ЮЗР. X с. 54. Козак Харко Сивий казав, що Хмельницький післав під Сучаву 20 тисяч, а скільки пішло з ними Татар, він не знав-тамже с. 43.

Доні пише, вже після капітуляції Сучави, що до королівської кватири було прислано одного чи кілька листів Лупула до його дружини і козацького сучавського коменданта з заохотою міцно триматися, бо 13-го хан з Хмельницьким і великим військом перейдуть Дністер, щоб визволити Сучаву. Але в королівський кватирі висловлялися підозріння, що Лупул пустив сього листа умисно так, аби він попав у руки Поляків і відстрашив їx від походу на Волощину (с. 568-9).

[8] Міхалов. с. 683.

[9] Польські справи 1653 р. кн. 83 стовб. 7 л. 70-73.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 23.

[Сучавская Тронная крепость: осада 1653 года и смерть Тимоша Хмельницкого]

ВІСТИ ПРО ГЕТЬМАНА, ОПОВІДАННЯ ПРО ТИМОША, СМЕРТЬ ТИМОША, РІЖНІ ВЕРСІЇ, ВІДЗИВИ ПРО ТИМОША.

Особа гетьманича в сім часі займала уяву не менш ніж казкові Лупулові скарби що він стеріг, і діставала все нові інтерпретації. Підчас весілля Лупулівни Поляки малювали його брусом і грубіяном, що не вміє не стати ні сісти, ні слова промовити. За першого походу на Волощину представляли його руїнником і тираном-кровожером, що тільки те й робить, що когось стинає власною рукою. Тепер знов попадає він в доволі незвиклу в нашій традиції ролю розпустника, еротомана, садиста, і т. д.

Анонімний польський автор “Короткої Нарративи” пояснює його несподівану смерть тим що се йому “між иншими екскурсами розпуста з цілим жіночим двором господаревої не на добро послужила”.

Доні в своїй депеші 18 вересня переказує історію, що розповідалася в польськім обозі, і очевидно послужила підставою до такої характеристики. “Від початку замішання богато жіноцтва для небезпеки поз'їздилося з околиці до Сучави; але в сім непевнім захисті їм довелося витерпіти більші переслідування і насильства від Тимофія, ніж могли їх спіткати в чистому полі від розбещених вояків. У вівторок 9 вересня [1]) він задумав весело провести день і запросив дам, їв і пив без міри, а потім велів танцювати; але за тим пішли тисячі зневаг для чести сих жінок, так що вони кинулися до ніг воєводини (жінки Лупула) благаючи її не дозволяти їх так ображати в своїй хаті і на своїх очах. Та хотіла вгамувати сього хлопа і виговорювала йому за таку грубіянську зневагу, але він на се відказав: “Стара курво, через тебе я замкнений в сім місці, поставлений на явну небезпеку утрати життя і слави. Видай мині зараз гроші, золото, срібло і дорогоцінности, які маєш тут, аби я міг принаймні задоволити своїх товаришів!” Воєводина відрікла, що на теперішній час досить буде і невеликої суми, бо в сім місці нема й способу витрачати гроші. Той по пяному розлютувавсь і відповів, що коли його жаданнє не буде сповнене негайно, то її синок буде стятий в її присутности. Перелякана воєводина впала до ніг сього тирана, але він ні трохи не змилосердився й велів привести неповинного хлопця. Тоді мати побігла до покою. Де був її синок, і вхопила його на руки, постановивши позбавити себе життя, щоб не побачити такого видовища, а одночасно доручила кільком Німцям, що тепер замісць мурів охороняють особу воєводини, передати 100 тис. угорських червіних Тимофієві як викуп свого власного життя і життя свого сина. Так скінчилися сумні сі танці, і ввечері дві панни втікли звідти і розповіли лоґофетові що сталось, а він з усякою чемністю вирядив їх до Яс. Тимофій же, одержавши таку значну суму, стратив всякі инші бажання крім одного: утікти з тим золотом, що він вирвав у воєводини. Вибравши найвідважніших людей він попробував се, але опинившися на незахищеному місці, зрозумів неможливість охоронити себе й свій багаж; велів відставити його назад, а сам пішов пробоєм на Угрів. І хоча з обох сторін були значні страти, видно вже було перевагу козаків - але Кондрацкий зручно вдарив збоку і змусив їх відступити, хоч і з немалими стратами з нашої сторони - бо козаки не тікали і не переставали відстрілюватись. Кондрацкий велів своїм злізти з коней і йти за неприятелем аж до мурів. Тут наші стріли свіжі козацькі сили, і всякий наступ кінчався смертю: коли хтось видирався на мури діставав косою по ногах і падав мертвий. Особливо потерпів відділ Денгофа з 500 драґонів - стратив богато офіцерів чужоземних і польських. Кажуть, що їх (мабуть Поляків взагалі) загинуло до 800, а Угрів, Волохів і Мунтян до 1500. Кажуть, що й неприятель стратив таке ж число, але про се нема певної відомости. Але важна звістка, що самого Тимофія ранено з гармати в бік, як пише Денгоф. Були й такі листи, що його ранено в ногу і по трьох годинах, коли йому її відтяли він був у безнадійному стані, а деякі Вірмени що приїхали з волоського табору, кажуть, що вже й помер” (с. 557-8).

А балакучий анекдотист Кравс розписує Тимошеву розпусту фарбами ще яскравішими: “Коли козаки (укріпивши свій табор під Сучавою) почули себе безпечними завдяки сильним шанцям, захотів Тиміш задоволити свою хіть - бо мав бути спеціяльний син Венери. Викликав до себе з замку свою тещу, Лупулову жінку, ніби то в важних справах, і як вона прийшла, добивався від неї, щоб вона з ним спала, і навіть силоміць хотів її знасилувати. Тоді побачивши його хіть - а була вона теж поганка, з черкеського татарського роду, донька султана, - впала вона на коліна і з слізми просила пожалувати її честь, нагадуючи йому, щоб подумав про свого тестя, нещасного вигнанця - не робив такої кровосумішки, а як уже має охоту до жінок, то вона має в замку гарних дівчат, боярських доньок: вона їx до нього пришле, і котрі йому сподобаються, він собі може з ними забавлятись. Через таке її противленнє і плач Тиміш пустив воєводину не рушивши її, казав відправити до замку, що був тут ще при шанцях, а до табору його мусіли з тим же супроводом прислати 11 дівчат, і він три найгарніші з них лишив у себе, а решту пустив назад до замку, але з тою умовою, що на його бажаннє вони мусять знову ставитись у нього. А з тими трьома, що він лишив у себе, він забавлявся вдень і вночи, і так і життє своє стратив, як зараз побачимо” (с. 215).

Тут Кравс оповідає менш інтересну історію про “польського трубача”, що був у козацькім таборі, але як притис обложених голод, то він утік до польського табору, де знайшов свого колишнього пана, польського полковника, і щоб ратувати собі життє, відкрив йому секрет козацького наступу, що має статися в ночи: мовляв він для сього й прийшов, щоб остерігти Поляків та врятувати себе таким чином. Далі викрив їм місце Тимошевого шатра - що визначався значком зеленої фарби. Пояснив, що в тім шатрі Тиміш забавляється звичайно з молдавськими дівчатами. Пушкар взяв се на увагу і вцілив саме в Тимошеве шатро, так що куля влучила в нього і відірвала йому задню частину його тіла, не зачіпивши тої дівчини, що була з ним - “особливо її помилував Бог” (с. 216-7).

Костомаров розповів сю історію ще в більш романтичній формі. Дмитро Вишневецький, колишній претендент на руку господарівни, хотів відплатити Тимошеві за те що він відбив у нього дівчину; він обіцяв великі гроші тому хто покаже Тимоша, і якісь шляхтичі, “вирятовані від смерти завдяки Тимошеві” - показали його пушкарям, пушкарі і влучили в нього. Жерела процитовані до сього оповідання, не кажуть нічого про сього романтичного Тимошевого соперника [2]). Дм. Вишневецький не згадується в польськім таборі під Сучавою, і здається взагалі прийшов до королівського війська пізніше, і я не маю змоги тут занятись розслідуваннєм, чи пок. наш історик зачерпнув його з якогось пізнішого джерела, чи сам скомбінував сю романтичну подробицю.

Деякі польські джерела натомість складають сю пригоду на Тимошеву охоту до піячення. Згаданий уже автор “Короткої Нарративи” так оповідає цілу пригоду: “Доходять до нас відомости про смерть Тимоша, постріленого з гармати. Лежав під шатром і відпочивав - чи то стомлений частими битвами, чи то добре напившися (solennie ріаnу) - як то з козаками буває. Місце того шатра незадовго перед тим показав пушкарям козак - що втік відти. Пушкар так зручно нарихтував гармату на те місце, що куля розбила скриню, що стояла поблизу і дошки розлетівшись від сильного удару так його вразили, що скалічили йому ногу від бедра, і він не так по рицерськи від гармати, як по хлопськи - від пня мусів здихати. З гнівом, без усяких розпоряджень умер в три дні потім, з такими словами, що як собі за життя постелив, так на тім світі спати буде. Ще за життя спух так, що ні одної з суконь старого господаря не ставало на нього” (тут автор додає як одну з причин того його розпусту).

Пок. Костомаров переказуючи сю звістку, дещо змінив її і пустив в оборот як цитату таку характеристику Тимоша: “Тиміш козацьким звичаєм любив випити і лягав спати під шатром”. В такій формі се пішло в оборот, тому що сеї цитати не можна було сконтролювати, бо Нарратива не була видана (та й досі не видана) - тим часом її автор висловив се тільки як одно з можливих припущень. Ще слабший натяк можна добачати в словах Коховского. - Коли союзники почали з подвоєною енерґією обстрілювати козаків, з огляду на чутки, що Турки наближаються на виручку, “угорський пушкар нарихтувавши гармату на найвищий намет, добре влучив у свою ціль: Тимофій з товаришами сидів при столі [3]) коли залізна куля, розбивши колесо воза, двома уламками оси вдарила його в ногу і голову, так що мозок вискочив, і страшна рана притягла негайну смерть; вхопила компанія нагло позбавленого притомности - але з утратою голови не лишилось і життя” [4]) Коротше дає подібний же образ Павло з Алєпа: Тиміш сидів у своїм шатрі й пив (вино) і в той час вцілили йому з гармати в голінь його вороги Ляхи, що прийшли в поміч новому господареві, на злість Хмелеві й козакам: помітили Тимофія й вцілили його; сильно він страждав від сеї рани і за кілька день помер” (107).

Натомість сучасний лист з обозу представляє сю пригоду підчас сну: “Тимошка вцілено коли він відпочивав в своїм шатрі: пострілено його в ногу над коліном, і поки його донесли до замку, мав здохнути, така певна відомість” [5]). Таке ж оповіданнє Костина: “Тиміш згинув від гарматної кулі що вдарила його коли він спав у своїм шатрі: хоч він лежав на землі, куля влучила його, і через три дні він помер” (с. 343).

Инакший образ дають козацькі оповідання записані на гарячих слідах подій московськими послами. Галицький козак “Степан Радивилів”, що був при гетьмані, коли прийшла вість про смерть Тимоша, розповідав так: “Приступав до Сучави богато разів волоський господар Степан Лоґофет, і з ним було Ляхів, Мутьян, Венгрів і Шведів 25 тисяч, і побито їх на приступах з 10. А Тимофій сидів в облозі 12 тижнів, і було з ним в облозі козаків 8 тисяч, і побито козаків і померло тисячі зо дві. Був у них великий голод, їли коней і шкіру. Підчас приступу зрадили Тимофієві три Ляхи, визволені ним від смерти, вони сказали волоському господареві і Ляхам, що в Сучаві великий голод, і розповіли де буває Тимофій. Він був під той час у своїм шатрі, і вони почали стріляти з гармат до його намету; Тимофій з намету вийшов, а вони намет збили. Тимофій сів в обозі серед возів (в телЂгах), а з гармат вози розбито, і дерево від воза вдарило Тимофія по нозі; від того удару нога у нього пухла і прикинувсь до того удару злий огонь (ґанґрена); пролежавши шість день він помер” [6]).

Реляція писана з польського табору за свіжими відомостями, 21 вересня, представляє Тимоша при роботі в момент коли влучила його куля. - “Вийшов до гармат, що стояли перед його шатром, аби їх як найкраще нарихтувати на наших, але в той час пушкар (польський) так нарихтував (на Тимошеве шатро), що вцілив до тої гармати, при котрій стояв Тимошок, - колесо розлетілось і вісь вдарила його в коліно, з того коліно розпухло і за три дні він помер, 15 с. м.” [7]).

Подібно і у Рудавского з Твардовским. “Занятий був розширеннєм шанців, коли гарматна куля розбила йому голінь, і він з того вмер; тіло його, кажуть, так розпухло, що ні одна з одежин воєводи Василя не могла його вмістити - хоч і той був досить тілистий” (Рудавский). “Прохожувався, знать, по замкових валах, звернувши увагу на деякі непорядки при гарматах, коли умисно пущена туди куля з великої “колюбрини” нашого обозу, вдарила в колесо гармати, і уламками, що розтріснули наоколо, ранила його смертельно в ногу” [8]) - каже Твардовский і додає до сього характеристичну кондолєнцію: “Можна з того не хибно пізнати божий суд над ним. Бо чому ж не подоліла його инша зброя, а тільки гарматна куля, що то- каже старе прислівє-кого гром з хмари мине, куля забє: сліпий припадок несе її туди де Бог уцілити призначить. Але чи не справедливіше було йому опинитись на палі, або бути на чверти розтягненим Діомедовою чвіркою? або такою смертю що вимислив фалярід (тою що лєґенда наділила Наливайка)? або нарешті щоб на ножах його рознесли зболілі матери, жони і сироти, щоб кричав до смерти і був вороннєм похований? Та досить і того: здохлий пес не кусає!”

Мало що здержливіше надгробне слово Коховского: “Такий кінець дістав сей страшний, крівавий автор батозької різні: скінчив життє ще нужденніш від гарматної кулі, аніж відбирав життє у наших через наємних різунів. Відомий більше своєю жорстокістю аніж воєнною заслугою (virtute), нижчий був від батька розумом (ingenio), але перевищав його хибами. Кощунив на святих, приятелів зраджував- все по пяному. Все боже і людське грозився шкереберть перевернути; папу, султана, королів обкидав лайками. Тільки від пятого стану і від завзяття свого виявляв він таку безоглядну відвагу (in audaciam praeceps)”.

Инакше, розуміється, промовляє над його могилою Павло з Алєпа. Розповівши про оден з його останніх учинків: спустошеннє вірменського монастиря в Сучаві [9]), він завважає: Шкода мині його юнацтва, його намірів-як він говорив нашому патріярхові прийшовши до Молдавії за першим разом: “Я прийшов не тільки на те, щоб вернути трон моєму тестеві, але й визволити з рук ворогів Велику Церкву”. “Читач зрозуміє його слова” - себто його замір визволити від Турків Православний Схід, завважає обережний підданець Порти, не відважаючися висловитися ясніш.

Theatrum Еurораеum (417) записує передсмертні слова, мовляв переказані попом, що був при тім (“помогав ховати”): “Маю двох батьків, що за мою кривду відомстять” - очевидно про рідного батька і про тестя.

Варто зазначити, що оповіданнє про Сучавську облогу в сім німецькім збірнику, що інформував Центральну Европу про східнє-европейські події цілком свобіне від усяких лєґенд, котрим розписували особу Тимоша місцеві анекдотисти, і ставиться до його проводу в сучавсьгій кампанії з великим признаннєм і повагою.

Примітки:

[1] Годиться з калєндарем.

[2] Костомаров цитує (с. 531) Коховского, Величка і Рудавского, але там нема нічого про Дмитра Вишневецького.

[3] discumbebat-се слово значить і “бути при столі” і “спати”, тут воно очевидно має перше значіннє.

[4] І с. 386. Кубаля, посилаючись на Кравса (с. 376), додає подробицю, що козаки вхопивши Тимошкового трупа, трясли його, хотячи оживити, “але що був без голови, трудно йому було ожити”. Автор взяв сі слова в лапки, наче вираз якогось джерела, але у Кравса сього нема, ся фраза розвиває слова Коховского і я не знаю чи автор десь знайшов їx в такій формі-чи від себе додав те “оживленнє”-не Тимоша вже, а свого оповідання

[5] Міхаловский с. 670, лист з 23 вересня.

[6] Акты Ю. З. Р. X с. 53-4. Павло Яненко-Хмельницький, що проважав тіло Тимоша до Чигрина, росповів те ж далеко ляконічніш, але дуже точно: “Тимофій сидів в Сочаві і коло Сочави в окопах півтреті неділі, а вбито його з гармати по нозі; лежав чотири дні, і як його не стало, тому нині девять неділь” (також с. 58). Се говорилось 2 листопада н. ст. і буквально сходиться з звісткою воєводи Стефана, бо за 9 неділь буде як раз 12 н. с. вер.

Але цікаво одмітити, що перше ніж прийшла у військо автентична відомість про Тимошеву смерть, поширилася чутка про се в фантастичних формах. Перший раз почули про се посли 17 н. с. жовтня в Прилуках, від одного бужинського козака: у Тимоша був бій з Поляками і Венграми, в тім бою Тимоша ранили: пробили йому з мушкета литку. Потім 21 жовтня оповідав тим же послам челядник Виговського за Дніпром: “Гетьманів син Тимофій з козаками побив Ляхів і Венгрів під Сочавою, і на радощах став з козаками стріляти і його в тій стрільбі підстрелили з мушкета в ногу; хто його підстрілив, не відомо, але він від тої рани помер; про те все писано до гетьмана і гетьман писав про се до Чигрина: велів сина свого поминати і сорокоусти по церквах давати, а жінки і челядь їx тепер ходять у жалобі” (с. 43). Се була неофіціяльна відомість, і в Жовнині, 21 жовтня, городовий отаман заперечив її-що се брехня, ніби Тимоша застрілено: він писав батькові, що його ранили-аби батько його пожалував, прийшов скоро в поміч. І в Чигрині Юрко Хмельниченко і наказний полковник Томиленко говорили послам про Тимоша, як про живого-що гетьман післав йому військо на ратунок (с. 44 і 45). Лист, що про нього оповідав жовнинський отаман, дійсно міг бути висланий з Сучави і донесений з значним опізненнєм до війська.

[7] Acte с. 234.

[8] Wojna domowa c. 98-9, се повторяє, коротше тільки, також Величко. Подробиці сього оповідання відчуваються також у наведенній історії про Дмитра Вишневецького в творі Костомарова.

[9] (Перед смертю) “він зруйнував вірменський монастир в Сучаві, вбив настоятеля, священиків, монахів і всіх Вірмен, що шукали там захисту; вони були дуже богаті і він забрав усе майно, всі драгоцінности, силу золота, перел, каміння-самого золота було дві бочки” — с. 108.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 22.

[Сучавская Тронная крепость: осада 1653 года и смерть Тимоша Хмельницкого]

Грушевский немало написал об осаде Сучавы:

ДРУГА КАМПАНІЯ ТИМОША, ОБЛОГА СУЧАВИ, ТЯЖКЕ СТАНОВИЩЕ ОБЛОЖЕНИХ.

З козацької сторони на “презирливі і гострі слова” післані з товаришами Ждановича гетьман Потоцкий одержав, десь коло 20 серпня, іронічну відповідь козацького гетьмана на своє попереднє проханнє вільного приступу до своєї воєводської столиці: козацький гетьман давав йому волю йти до самого Дніпра - тільки без кровопролиття. На лист післаний з товаришами Ждановича відповіди не було. Хмельницький відповів на нього висилкою свого війська на Молдаву - против нових союзників Польщі. Виступ був формально нейтральний: гетьман підтримував Лупула, що ще не перестав бути польським громадянином, не обвинуваченим в ніяких шкідливих для Річипосполитої вчинках. Але король обовязався Ракоцієві оборонити Молдаву від козаків, і фактично гетьман висилав своє військо против польського війська.

В наведенім вище оповіданню, як його записав від гетьмана Фомин 27 н. с. серпня, говорилось сумарно про посилку з Лупулом Тимоша і 20-тисячного козацького війська, “два тижні тому”, себто коло 13 н. с. серпня. Але тут мабуть злито до купи два ріжні моменти: виїзд Тимофія з Лупулом, що стався мабуть в перших днях серпня, і вихід головного козацького війська, призначеного на Молдаву, що справді могло рушити коло 13 серпня. Тиміш з Лупулом полетів наперед, взявши кілька тисяч козаків і по дорозі, під Кальниболотом зійшовшися з двохтисячною Ногайською ордою, і коло 10 серпня був уже над Дністром. Павло з Алєпа каже, що Тиміш перейшов Дністер в понеділок Успенського посту”, Успенський піст того року почався в понеділок, і очевидно сей день, 11 н. с. серпня розуміє Павло [1]). З сим сходиться звістка воєводи Стефана з 20 н. с. серпня, що Тиміш уже став під Сучавою, і деякі инші вказівки [2]).

Хмельницький оповідав Фомину 27 н. с. серпня, що перейшовши Дністер під Сорокою без якої небудь перешкоди, бо Сорока стояла порожня, Тиміш з Лупулом стріли “заставу” в милі від Дністра, “тисяч до двох” Мунтян, Волохів і Ляхів, - напали на них в ночи і погромили. Язиків з сього погрому, як першого трофею походу, Хмельницький сподівався в тих днях, і з вістей присланих йому знав, що по сім Тиміш кинувсь під Сучаву, визволяти тещу, а Лупул-очевидно з дуже малою військовою охороною для безпечности перейшов назад за Дністер і лишився тим часом в гетьмановій землі, в Рашкові, щоб дочекатись дальших козацьких контінґентів: очевидно з тих 20 тис. козаків, що гетьман назвав Фомину. Стефанів “поручик”, що попав був у неволю, втікши прибіг 1 вересня до свого патрона з вістю, що до Лупула прийшли до Рашкова ще два козацькі полки, і Лупул вибирається з ним в поміч Тимошеві [3]).

Той же налетівши так само несподівано на Сучаву, під носом угорського і молдавського війська, що її облягали, проскочив до замку, знищив ворожі шанці, і сполучився з сучавською залогою. Маємо про се реляцію Стефана польському канцлєрові Кориціньскому, написану безпосереднє по сій події. Він пише, що одержав (під Сучавою) відомість з Яс про султанського посла, що привіз йому кафтан “як то звичай єсть” (при інвеститурі), і поїхав з Сучави до Яс, “а син Хмельницького почувши, що я вийшов звідти, промкнувся до Сучави з Ордою й козаками”. В сей мент наспів з своїм військом Кондрацкий, 19 серпня Стефан з'їхався з ним над Жіжією, і зараз рушив під Сучаву. Прийшовши туди 21 серпня, “застав козаків, що стояли під Сучавським замком і спішно сипали шанці, довідавшися про наше військо”. Стефан скаржиться Кориціньскому, що се дав їм знати (про експедицію Кондрацкого) Яні Грек з Жванця, що бувши у Лупула митником в Хотині й тепер посилає йому всякі відомости, - Стефан просить на будуче “запобігти сьому лихові”. Кондрацкий попробував викликати козаків на битву, але вони не хотіли виходити з табору; Кондрацкий двічі приступав до табору з своєю кіннотою-зсадивши її з коней, і з Стефановою піхотою, але їх обстрілювано одночасно з замку і з козацького табору, і се змусило його оден і другий раз занехати сей наступ і перейти до облоги. Стефан запевняє, що козаків з облоги не випустить, але з одної сторони-просить вислати військо на Україну, аби заступити дорогу новим козацьким полкам, що міг би Хмельницький прислати сучавському відділові, а з другого боку-прохає у короля кілька сот німецької піхоти і армати для облоги [4]).

Ширше описує сей Тимошів похід під Сучаву М. Костин - зпід його літературних прикрас і явно непріязних настроїв супроти козацької інтервенції прозирають все таки ріжні інтересні конкретні подробиці, і те сильне вражіннє, що зробила ся нова козацька блискавиця; я подаю його оповіданнє в скороченню.

Незадовго (після того як Стефан обложив Сучаву після погрому Лупула під Ясами) прийшла вість, що Тимуш з 9 тис. козаків війшов через Сороку до Молдавії, і Василеві прихильники вхопили капітана Грумезу, що стеріг границю під Сорокою. Стефан зараз звернувся по поміч до Ракоція і короля Казимира, і від Ракоція прийшов зараз Стефан Петкі з 4 тис. німецького війська, а Кондрацкий, камінецький полковник, дістав наказ, коли б козаки війшли до Молдавії, зараз іти в поміч Молдаванам, і він се й зробив. Довідавшися, що козацьке військо прийшло над Прут і Татар з ним нема, Стефан пішов заступити їм дорогу де небудь над Жіжією, сполучившися з Петкі й Кондрацким. Петкі дійсно наспів, але Кондрацкий спізнився, і без нього Стефан не посмів виступити проти козаків. Тиміш прийшов під Сучаву і почав грабувати монастирі; приступив під Драгомирну і почав стріляти з гармат, а коли монахи піддалися, забрав всі церковні богацтва; поховалось там богато купців і бояр з своєю ріднею-їх жінок і доньок козаки насилували і взагалі поводились не як християне, а гірше від поган; коли б Тимуш мав досить часу, не лишив би ціло ні одного монастиря. Тим часом, на той день прийшов Кондрацкий і прийняв командуваннє. На воєнній раді в Григорештах над Серетом він висловився за негайний, раптовий напад на козаків. “Козацьке військо як тільки викопає собі укріплення не тільки під такою твердиною як Сучава, а просто над якою небудь річкою, стає цілком недоступним; в сій хвилі вони ще не окопались і мабуть не знають про нашу присутність, а коли її почують то до завтрашнього дня не перевірять-бо на чолі їх стоїть людина молода і нерозсудна. Але як тільки вони нас помітять, зараз почнуть копати шанці. Ми повинні впасти на них, поки у них нема укріплень, так раптовно, щоб вони й канонади не встигли почати. А коли не вдасться їх погромити відразу, поки вони не поробили укріплень, то потім не то що ми всі разом, але щоб прийшов і сам король польський і князь семигородський-нічого не зроблять”.

Другого дня Кондрацкий повів наступ, і поки козаки його займали герцями, він вичікував зо дві години Угрів і Молдаван. Тим часом козацьке військо, поки одні частини їх боронилися від Поляків, - другі шпарко насипали землю на вози і за короткий час уже мали високі укріплення. Поляки попробували їх штурмувати, але не дочекавшися угорського і молдавського війська, відступили і вночи зайняли оден з горбів під Сучавою. Сюди до них прийшли Угри і Молдавани. Козаки ж за ніч так укріпили свій табор, що ні гадки не могло бути його здобути. Так справдилися слова Кондрацкого. Ніхто й не приступав до табору, тільки Тимошеві Татари і козаки виходили з табору й заводили герць. Татари пробувши два дні, стали добиватися щоб їх випущено з табору-поки не погинули їх коні. Тиміш впав в безпамятний гнів і стяв голову мурзі, тоді Татари тої ж ночи вийшли з табору й пішли під Чернівці, а далі повз Хотин до Могилева; хотинський паркалаб хотів заступити їм дорогу, але кінець кінцем сам мусів тікати від них.

Стефан воєвода поставивши гармати, став обстрілювати козацький табор, а з міста обстрілював замок. Козаки від того терпіли мало, поробивши сховки в землі; виходили на вилазки, і одного разу кинувшися на гармати, одну з них навіть захопили, але Поляки відігнали їх і після того вони виходили тільки по воду і фураж поки їх не замкнули з усіх сторін. Досі Костин (с. 340-3).

Павло з Алєпа записує такі оповідання. “Тимофій що дня виходив, на ворогів і побивав їх тисячами - ніхто не міг противстати його великій відвазі. Що дня виїздив з табора з невеликою купкою людей на буланім коні, котрого дуже любив: побивав, ранив і гонив ворогів; достовірні люди оповідали про нього, що він убив з власної руки 1300 Німців, купою нагромадивши перед собою. Стріляв з лука правою рукою і лівою, рубав шаблею, стріляв з рушниці зпід черева свого коня і так побивав ворогів. Аґа-скарбник, що приїздив з Стамбула від султана в справах Молдавії й їздив з капіджі-башею до Стефана, що був тоді під Сучавою, повернувся здивований джиґитовкою й сміливістю Тимофія, захоплений його юнацтвом. Ніхто не міг влучити його ні з рушниці ні иншою зброєю, такий він був чудовий їздець: крутився на сідлі як блискавиця. Скільки жалю завдав він Полякам - значним і простим: сам оден з власної руки вбив їх кілька тисяч, як то оповідали нам люди, додаючи, що своїм мечем він убив 7000 Евреїв”.

“Що дня привозили до нас у Яси, до шпиталів і монастирів по кілька ароб з тисячами ранених, а від побитих на місці земля засмерділася. Гармати з замку і з козацького табора побивали й розганяли силу ворогів” (107).

Характеристика тим замітніша, що писалася в тодішній столиці воєводи Стефана, під безпосередніми вражіннями облоги.

На ріжноголосих подробицях ріжних оповідань, сучасних і пізніших [5]) не буду спинятись. Облога козацького табору почалась як бачимо, 21 серпня н. с. і протяглася до 10 жовтня. Спочатку тісної бльокади не було, і козаки досить свобідно робили собі експедиції в околиці (між нашим екскурсія на Драгомирну скінчилася тим, що частині козаків відтято поворот до табору і винищено). В перших днях вересня-коли прийшов Денгоф з драґонами і гарматою (вислано його 2 вересня), і Стефан назбирав більше війська, бльокаду затіснено, вихід козакам загорожено, і вони стали все більше терпіти від недостачі води і фуражу.

Денгоф і Кондрацкий повторили проби приступу, але вони не вдавались; козаки сильно укріпили свій табор, високо висипавши вали, а під ними наробивши вовчих ям з заткненими в них косами, і там погинуло немало Поляків і Семигородців, між инших славний угорський герой капитан Мартин Неметь. Крім оборони козаки робили зручні вилазки і нераз робили великі шкоди неприятелеві. Одного разу вони здобули вже неприятельські шанці і захопили гармати, тільки не дали їм вивезти; иншим разом підійшли до бльокгаузу, з котрого обстрілювано замок з найбільших гармат і ледво чи не знищили. Але голод і недостача води, також неприятельська канонада сильно докучали їм. Коні і худоба в замку і в козацькім обозі в великій скількости здихали без паші, і сморід робив повітрє неможливим. Пробували викопати криниці, але здається безуспіху. Але не вважаючи на все стара господарова з своїми Волохами і Тиміш “в небезпеках сміливий” (як його атестує польський автор) [6]) з своїми козаками твердо тримались, сильно бились і чекали виручки від гетьмана. З напруженою увагою взагалі всі наоколо чекали, що з того буде: чи виручить гетьман свого сина, чи не поспіє?

1 вересня Стефан алярмував канцлєра, що за одержаними відомостями “старий Хмельницький за тими полками (що прийшли до Лупула в Рашкові) тягне з військом своїм к Дністрові - або сина свого ратувати, або битися з військом королівським”; просив польський штаб мати на нього пильне око, щоб не впав несподівано [7]). Гетьман Потоцкий запевняв своїх союзників, що він захистить Волощину від Хмельницького, посунувши своє військо під Могилів [8]). Король писав до цісаря, просячи стриматися від яких небудь неприязних кроків на семигородській границі, що могли б відтягнути увагу і сили Ракоція від боротьби з козаками [9]). Богато сенаторів, і здається сам король висловлювалися за те щоб з-під Львова йти під Сучаву самим і покінчити з Тимошевим військом; з огляду на трудний перехід був намір пустити наперед кінноту, а за нею йти з обозом і пішим військом. Але потім роздумалися - очевидно під вражіннєм вістей про наближеннє Хмельницького - що міг би війти до Галичини і відтяти коронне військо від краю, тому кінець кінцем взяли середній курс - на Камінець [10]). Йшли одначе так повільно, нерішучо, вичікуючи відомостей і раз у раз вагаючися що до своїх рішень і намірів, що справа розвязалася без них.

Татари покинули Тимоша скоро по приході на Волощину; де котрі польські звістки кажуть, що їх тріпнув в дорозі до Сучави Кондрацкий [10]), Стефан же хвалився, що деякі Татари стали йому в поміч-може бути ним перекуплені: далі читаємо, що якийсь буджацький мурза з 700 Татар передався на польську сторону і брав потім дуже діяльну участь в битві з козаками. На жаль, не заховалося ближчих і докладніших відомостей про те, що стримало дальші посилки від гетьмана. В польських обозових реляціях згадуються то листи від Тимоша до батька, то від батька до Тимоша перехоплені на дорозі: Тиміш скаржиться на Ляхів, що його обступили, просить батька прибувати на ратунок [11]). Богдан пише синові, щоб він не сподівався від нього помочи, бо він наперед мусить розправитися з Поляками; або що Тиміш взявся проти його волі помагати Лупулові і тому не має чого сподіватися від нього. Але тих листів ніде не видко, і можливо, що все се тільки були балачки. До того ж деякі проникливі політики казали, що сі листи Хмельницький пише більш для замасковання свого заміру йти на Волощину-тільки перебили йому ріжні перешкоди [12]). Козак-бранець, приведений з Поділля оповідає: Хмельницький тричі розсилав універсали, щоб ішли на Волощину рятувати Тимоша, але не хочуть його слухати [13]) і т. д.

Примітки:

[1] Пер. Муркоса. с. 164.

[2] Жерела XII ч. 295 і 299. Стефанів поручик, що приніс йому відомости про Лупула 1 вересня, пробув у полоні у Лупула 3 тижні, значить попав до нього коло 10 серпня н. с.-знову се сходиться з датою першого наступу. В депеші зі Львова 11 серпня у Тайнера Monumenta є згадана звістка, що Хмельницький 6 серпня став над Дністром, і до нього прийшло 10 тис. війська; очевидно мова про Тимоша.

[3] В листі до Кориціньского 20 серпня Стефан писав, що Лупул лишився в Ямполі, але відомости Хмельницького були новіші, і в листі з 1 вересня Стефан згадує про Лупула в Рашкові.

[4] Жерела XII ч. 295. Hurmuzaki Док. IX ч. 57.

[5] Оповідання Нарративи, Коховского, Кравса, инші ще менше варті. Листи господаря Стефана-Жерела XII с. 252 дд. Депеші Доні ч. 19-21. Відомости з обозу у Ґоліньского с. 647 (28 серпня) і 648 (3 вересня), Міхаловского с. 669 (15 вересня).

[6] Narratywa: І sаm Tymosz in periculo audax wycieczkę uczyniwszy, tak dalece Węgrow wsparł, że działek pomnieyszych mało iuz nie stracili, gdy by była znowu większa potęga opugnatorow wstrętu nie dawszy natarczywego naieznika między szance nie wparła (c. 148- л.7).

[7] Жерела XII ч. 299.

[8] Acte c. 224, Моnum. Hung. XXIII с. 121, Жерела XII ч. 300.

[9] Жерела XII ч. 301.

[10] Вісти з королівського обозу 28 серпня: “Прийшла відомість, що Тимошко в обозі з 12 тис. козаків; чимало що дня їx уривають і воду їм відтяли; просили помочи у батька, і він довідавшися про облогу, задумує піддатися Туркові. Того ж дня мав король нараду: гетьман, сенатори. Король іде під Галич, а відти комонником хоче йти до тої Сучави, бо так скоро не можуть зібратись, а король й. м. потягне поволі за ними-бо переправи дуже лихі.

“Сьогодня знов кажуть, що Хмельницький довідавшися, що син його в обозі, тягне з великою силою під Камінець: з козаками, з Татарами, і так чувати, що має ріжні замисли, бо не одного боїться. А у нас так міркують, що коли Хмельницький йде до нас, то і ми наближаємось до нього-бо від Галича (до Камінця?) 12 миль, а від Камінця до Сучави 6, і то все по дорозі-хоч до одного міста, хоч до другого” (Ґоліньского с. 647).

[11] Міхалов. с. 669.

[12] Міхалов. с. 668.

[13] Депеші Доні з 12 вересня, с. 553 і 556.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 21.

[Сучавская Тронная крепость: осада 1653 года и смерть Тимоша Хмельницкого]

Поскольку украинский след прослеживается в истории Тронной Сучавской крепости, то подумалось, что не будет лишним об этом следе рассказать. А тут в руки попалась статья из «Киевской старины» (майский номер за 1887 год), где как раз зацепили эту осаду, связанную с именем Тимоша Хмельницкого, старшего сына Богдана Хмельницкого. Дело в том, что Тимош погиб, защищая эту молдавскую твердыню. Но обо всём по порядку.

Источник

Начнём с краткой исторической справки. Сейчас Сучава относится к Румынии, но ранее этот город был частью молдавских владенией. Считается, что первые укрепления в Сучаве построил в конце 14 века молдавский господарь Петр I Мушат. Первое письменное упоминание крепости относится к 1388 году. Первоначально укрепления представляло собой небольшой квадратный в плане замок, усиленный угловыми башнями и башнями в средней части каждой из стен. Вторая линия укрепления появится позднее. Веками Сучава обладала статусом столицы Молдавского княжества, а в замке, именуемом «Тронной крепостью», короновали молдавских господарей. В период правления Стефана III Великого (1429 - 1504), одного из самых видных молдавских господарей, крепость в Сучаве была сильно перестроена, после чего её значение как оборонного объекта усилилось многократно.

Источник

Источник

В 1476 году крепость выдержала осаду турецких войск султана Мехмеда II (1432 - 1481). После снятия осады сильно повреждённый замок восстанавливают и снова модернизируют, ещё больше наращивая его оборонную мощь. В 1485 году турки снова осаждают крепость, но снова терпят неудачу. В 1497 году Сучавскую твердыню осаждают поляки, и снова безрезультатно. В 1538 году огромная армия турецкого султана Сулеймана I (1494 - 1566) захватила крепость. В 1563 году в крепости 3 месяца держал оборону господарь Деспот Водэ, против которого вспыхнул заговор во главе с Томшей, возглавившем взбунтовавшихся бояр. Осада закончилась тем, что наёмники, защищавшие крепость, выдали Деспота Водэ его врагам. Томша лично забил Деспота до смерти дубинкой, а затем был провозглашён господарем под именем Стефана VII.

Тут сделаю небольшое лирическое отступление от истории крепости, поскольку дальнейшая судьба Томши очень интересно сложилась. Получив «трон», он не смог на нём удержаться, поскольку турки видели у руля княжества совсем другого человека, Александра III Лэпушняну (? – 1568), которого они и поддерживали. Ситуация сложилась критическая, Томша лишился всякой поддержки и был вынужден сбежать к полякам, а точнее – на подольские земли. Далее он планировал перебраться в Венгрию, но явно недооценил длины рук султана Сулеймана I. А султан между тем попросил польского короля Сигизмунда II Август (1520 - 1572) захватить Томшу. Король согласился выполнить просьбу Султана. Схватили Томшу в 1564 году люди Юрия Язловецкого, владельца Замка в Язловце, каштеляна каменецкого, будущего великого коронного гетмана. Затем Томшу переправили во Львов, где его заточили в Нижнем замке. Чуть позже король исполнил и другую просьбу султана – Томшу и его соратников обезглавили на рыночной площади во Львове. Поговаривают, что похоронили Томшу в монастыре Св. Онуфрия всё в том же Львове. Такая вот история…

Вёрнёмся к крепости. Ближе к середине 17 века восстановлением и укреплением крепости занимался Василий Лупу (1593 - 1661). Его дочь, Роксанду (Розанду), долго сватал Тимош Хмельницкий. В итоге, обойдя других соперников, всеми правдами и неправдами Тимош всё же добился руки Роксанды. Благодаря этому браку нарисовалась связь с молдавским княжеством, господарю которого теперь надлежало оказывать поддержку. И Тимош эту поддержку неоднократно оказывал. Как-то раз ситуация сложилась для Василия Лупу не очень хорошо – против него выступили войска трансильванского князя Юрия II Ракоци, валашского господаря Матея Бесараба, к которым присоединились войска Георгия Штефана, планировавшего стать новым молдавским господарем. В итоге эти объединённые войска направились к Сучаве с намерением осадить крепость, где на тот момент укрылась жена Лупу. Но Тимаш не оставил тёщу в беде одну и со своей казацкой армией принял активное участие в обороне крепости, о чём и рассказывает «Киевская старина»:

В результате осады 1653 года замок был сильно разрушен. В 1675 году молдавский господарь Думитрашку Кантакузино, пляшущий под турецкую дудку и отдавший свою страну на растерзание татарам, выполняет полученный от османов приказ – взрывает крепость. В 1684 году руины пострадали во время землетрясения. С этого момента и вплоть до рубежа 19 и 20 века руины продолжали разрушаться. В 20 веке к крепости пробудился интерес – начались раскопки, реставрация и т.д.

 

Желающие могут повертеть 3D-модель крепости в Google Earh:

[Labentwela: загадочный городок, которого уже нет на картах]

Первая мысль, возникшая после прочтения этого, была такой - а почему он свернул в Купчинцы? Вот мимо Краснополя проехал, а в Купчинцы свернул... Мысль о том, что в Купчинцы именно свернул, а не проезжал через них по пути, возникает, если посмотреть на современную карту. Там видно, что главная дорога из Тернополя в сторону Козовы проходит в 4-х км. к северу от Купчинцев...

Выходит, что либо Вердум в Купчинцы завернул, а потом снова выехал на главную дорогу, либо раньше тракт пролегал южнее, и Купчинцы как раз там и находились, потому-то Вердум туда и заглянул. Верно?

И далее - если дорогая была в другой стороне, то насколько южнее? Т.е. в какой точке стоял Вердум и прикидывал, что вот отсюда около 7 км. до Краснополя? Немаловажно направление дороги, т.к. от этого зависит какая сторона света буде по правую руку - юг или, например, юго-восток.

Теперь вот ещё вопрос - считал ли Вердум физический путь по прямой (от точки А к точке Б), когда сам ехал по дороге, или же считал длину самой дороги, которая (понятное дело) вследствие всяких изгибов могла по прямой физически преодолеть 10 км, но сама при этом иметь длину 15 км.

Если он считал более-менее прямой путь или дорога была более-менее прямой, то Теофипилка выглядит интересным кандидатом - она находится на расстоянии около 8 км. от Купчинцев. Сколько там до неё было от дороги я не ведую, т.к. не знаю, где она проходила раньше Ну и "Дослідники вважають, що Теофіпілка — це колишнє містечко Краснопіль"...

[Козова (Тернопільська область). Костел.]

Не знаком полностью с дневниками Вердума и потому не могу сказать, насколько там много неточностей и проколов... Так вот возникает вопрос - может Вердум банально ошибся? Он ведь объездил много городов и городков, некоторые мог проскакивать мельком, конвейер так сказать, отсюда возможны и какие-то неточности в описаниях достопримечательностей. Они путаются и в голове современных путешественников, думаю, что раньше такая проблема тоже была Как тебе такая мысль?

[Конференция в г. Вишневец]

Детали позже, пока известно только то, что это будет:

Конференція по внутрішньоволинських, замкових та міжшляхетських справах

Действо начнётся в 10:00 в Вишневецком дворце, который находится на территории внутреннего двора замка Вишневецких.

[15-16 октября 2011: г. Збараж отмечает своё 800-летие!]

1211 год - первое письменно упоминание Старого Збаража

2011 год - "Новый" Збараж празднует 800-летие

К этому юбилею местные власти и разные организации старались (хочется в это верить) привести город и его самые известные достопримечательности в порядок. Получилось или нет - узнают те, кто побывает на торжестве, которое состоится 15 и 16 октября А ещё лучше, если вам будет с чем сравнить... Например, если вы были в Збараже несколько лет назад и теперь вот заглянете на огонёк этой осенью - тогда сможете сравнить состояние города "до" и "после"

На государственном уровне тоже немного пошевелились, НБУ даже памятную монетку выпустил:

Чуть подробней о монете можно почитать здесь

[Стена: локализация укреплений, история села и его памятников]

Стена – а были ли замок?

Когда только начал создавать страничку Стены, то сразу столкнулся с проблемой – к какому типу укреплений её отнести? Укреплённый городок? Городок с замком? Или может быть просто замок?

Прежде всего в мыслях возникает звучный топоним «Замковая гора», но на самом деле он может относиться чуть ли не к любому укреплению, которое находилось на возвышенности – городищу, замку, крепости, укреплениям городка или даже какому-нибудь основательному сторожевому посту. Для тех, кто гору так называл, не было принципиальной разницы, какое именно укрепление там находилось, а для меня разница есть. В общем, наличие такого топонима вовсе не означает, что на горе мог быть замок, оно лишь чётко указывает, что там было какое-то укрепление.

Далее карта Боплана. Тут тоже всё мутно. Если посмотреть на карту, то можно увидеть, что Боплан относительно чётко указывал замки в городах:

В то же время Янгрод на карте изображён в виде относительно небольшого укрепления и явно видимого схематичного изображения замка мне там рассмотреть не удалось:

В 06.10.2011 в 16:58, AnKo сказал:

Хорошую информацию для размышления подбросила книга «Polska XVI wieku pod wsględem geograficzno-statystycznym. Tom XI. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijów-Bracław)». Там Стена пару раз упоминается как поселение, которое переживало повторный всплеск жизни. Т.е. был 1-й этап истории села, связанный с 2-ой половиной 16 века, когда там, вероятно, либо вообще не было укреплений, либо были, но не значительные. Потом начинается 2-ой этап, который связан с «перезагрузкой» жизни в Стене. Тогда, в начале 17 века, село перешло Томашу (Тимашу) Замойскому, тому самому, который был владельцем Тернополя и много сделал для усиления его фортификаций. Так вот упомянутая выше книжечка пишет, что «Na starych sieliszczach i pustkowiach odwiecznych powstają tu, jakby na raz, liczne osady, wsie i miasteczka: 1604 r. na gruncie drahuszowskim nad Rusawą mocny zamek—Jangród (Ściana)». Т.е. при Замойском ориентировочно в 1604 году «в старом поселении» был построен мощный замок Янгрод. Вроде упоминание замка достаточно чёткое, но поскольку книга скорее по истории/географии,/статистике/генеалогии, чем по архитектуре, то сложно чётко понять – идёт ли речь о замке (т.е. о частной укреплённой резиденции) или о какой-то крепости-цитадели.

Кстати, в этой же книжечке была дана информация, пролившая свет на тёмную и запутанную историю с названиями села. Так вот, судя по всему, городок изначально назывался Стеной, потом, когда при Замойском происходила «перезагрузка» жизни поселения, его переименовали в Янгрод, но это название не прижилось и позже старое название всё же вытеснило новое.

«Słownik geograficzny…» упоминает «замочек» в контексте полумифической истории, мол – копали фундаменты для «замочка» и нашли икону: «Przy kopaniu fundamentów pod zameczek, miał znaleść obraz św. Mikołaja, na pomieszczenie którego wybudował cerkiew». Плюс к тому упоминание о «замочке», в котором какой-то казак Калуш когда-то от кого-то оборонялся: «Był tu zameczek, w którym kozak Kałusz trzymał się obronnie».

Не смотря на косвенные и прямые намёки на наличие замка, я всё же сомневаюсь, что в Стене был именно замок, а не городская цитадель, вторая линия укреплений города. Мои сомнения подпитывает, помимо карты Боплана, ещё и описание военных действий под Стеной авторства Освецима. Он замок не упоминает вообще, вместо этого частенько говорит о том, что было разделение города на две части. Вначале сообщается, что «хлопы» долго обороняли хутора и нижний город («miasta dolnego»). Затем их оттеснили от хуторов в нижний город, который вскоре атаковали войска брацлавского воеводы Станислава Лянцкоронского. В ходе атаки нижний город («miasteczko dolne») был захвачен, защитники Стены были вынуждены отступить в верхний город («do gornego miasta»). Этот верхний город, судя по всему, был очень хорошо защищён, поскольку ни штурм(ы), ни использование артиллерии не помогли захватить твердыню. После прочтения этого описания создалось ощущение, что либо замка не было изначально, а в начале 17 века была построена там самая цитадель, «верхний город», либо замок был, но к середине 17 века он уже перестал использоваться как замок, т.е. как частное укрепление некой высокопоставленной особы.

Итого – чёткой версии нет. Ясно, что было 2 линии укреплений, но был ли в Стене замок или это была просто ещё одна линия укреплений городка пока непонятно.

[Стена: локализация укреплений, история села и его памятников]

Для полноты ощущений - подборка фоток (галереи Стіна 2010 и stina_2010)

Церковь, плавно переходящая в кладбище...

 

И, конечно же, кладбище, само по себе:

[Стена: локализация укреплений, история села и его памятников]

Нижче фрагменти мап спеціальної мапи Боплана де позначесно Ian Grod, незнаю, можливо щось там і роздивитесь.

О! Огроменное спасибо! Во всяком случае качество максимальное из возможных Как раз то что нужно для размышлений...

[Конференція “Стародавній Меджибіж в історико-культурній спадщині України”]

Управління культури Хмельницької облдержадміністрації, Державний історико-культурний заповідник «Межибіж», Центр дослідження історії Поділля Інституту історії України НАНУ при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. І. Огієнка та Інститут історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського 28-29 жовтня 2011 року проводять VІ науково-краєзнавчу конференцію «Стародавній Меджибіж в історико-культурній спадщині України», присвячену пам’яткам архітектури, археологічним дослідженням, етнології, фольклору і мистецтвознавству, ремеслам і промислам Правобережної України

Робота конференції планується за такими напрямами:

І. Пам’ятки архітектури

ІІ. Археологічні дослідження

ІІІ. Етнологія, фольклор і мистецтвознавство

IV. Ремесла і промисли

Оргкомітет приймає лише наукові доповіді які відповідають нижчевикладеним умовам, обсягом до 16 стор., формату А-4. Можливі додатки, графічні зображення.

Зразок оформлення матеріалів:

• П.І.Б. автора (ів), населений пункт
  
• НАЗВА СТАТТІ ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ
  
• Анотація та ключові слова обов’язково на українській, російській та англійській мовах.
  
• Текст статті (стиль «звичайний», Word, шрифт 14, міжрядковий інтервал – 1,5, абзацний відступ – 1, вирівнювання – по ширині. Розміри всіх полів 20 мм).
  
• Посилання на джерела та літературу подаються в квадратних дужках [1], [2, с.3], [4, арк.5], [6; 7].
  
• Джерела та література: (стиль «звичайний», формат Word, шрифт 12, міжрядковий інтервал – 1). Бібліографічний опис джерел та літератури відповідно до вимог ВАКу. Список джерел подавати в порядку посилання.
  
• На окремому аркуші подати повне прізвище, ім’я та по-батькові автора (ів), відомості про місце роботи чи навчання, посаду, науковий ступінь, вчене звання, адресу (Еmail при наявності) і номер телефону.
  

Збірник матеріалів видається до конференції, тому роздрукований текст в одному примірнику і на СD (DVD) надсилати до 20 вересня 2011 року поштою на адресу: 31530, вул. Жовтнева, 1, смт. Меджибіж, Летичівський район, Хмельницька область, ДІКЗ «Межибіж»

або на Еmail: medzhibozh@ic.km.ua

Моб. тел. 0-67-774-66-47 (Олег Григорович).

"Відлунню віків" спасибо за наводку!

[Конференція “Археологія & Фортифікація Середнього Подністров’я”]

Всеукраїнська науково-практична конференція на честь 10-річчя створення відділу старожитностей Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника на тему “Археологія & Фортифікація Середнього Подністров’я”

м. Кам’янець-Подільський, 8 листопада 2011 року

Напрямки роботи конференції:

1. Давня археологія.

2. Середньовічна археологія.

3. Історія фортифікації.

4. Археологічна експозиція: доцільність, переваги, проблеми організації.

При наборі значної кількості праць будуть утворенні підсекції.

Мови конференції: українська, російська

Публікація матеріалів:

• Збірник матеріалів конференції заплановано видати до початку конференції.
  

Вимоги до тексту:

• Публікації приймаються українською, російською мовами;
  
• Текст статті подається в роздрукованому вигляді й дублюється на електронному носії (E-mail, CD-DVD, дискета);
  
• Текстовий формат – Times New Roman;
  
• Розмір шрифта (кегль) – 14; міжрядковий інтервал – 1,5; відступ абзацу – 0,75 або 1,25; вирівнювання – по ширині;
  
• Розміри полів: верхнє та нижнє – 20 мм, ліве – 30 мм, праве – 15 мм;
  
• У тексті використовується дефіс „-“ без пропусків й тире „–“ з пропусками;
  
• До статті повинен додаватися список використаних джерел (в алфавітному порядку), список скорочень, анотація, ключові слова;
  
• Посилання на літературу та джерела подаються у квадратних дужках, наприклад: [1]. [2;С.3]. [4;Арк.5].;
  
• Розмір статті – основний текст до 12 сторінок;
  
• Ілюстрації подаються у форматі JPEG;
  

Оргкомітет звертає увагу, що прислані матеріали, які не відповідатимуть вимогам даної тематики оргкомітетом розглядатися не будуть. Оргкомітет залишає за собою право підбору матеріалу до конференції.

Прийом заявок – до 1 серпня 2011 р. (запізнення 1 тиждень).

Прийом матеріалів статей – до 1 жовтня 2011 р. (запізнення 1 тиждень).

Організатори забезпечують проживання та харчування учасників під час проведення конференції. Оплата проїзду за рахунок учасників.

Адреса: 32300, м. Кам’янець-Подільський, Хмельницька обл., Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник, вул. Іоанно-Предтеченська, 2.

Тел. моб. 096-44-11-091 (Болтанюк Петро Анатолійович).

Тел. моб. 097-46-28-557 (Рибчак Наталія Михайлівна).

Тел. роб. (04938) 2-82-95.

E-mail: museum.kp@gmail.com

"Відлунню віків" спасибо за наводку!