Перейти к содержимому
Замки и Крепости Украины - Форум

Вся активность

Этот поток обновляется автоматически     

  1. Вчера
  2. Дякую за опис. Потрібно буде замовити. Ще декілька запитань. Як довго очікували на доставку. Якою Мовою робили замовлення? Чи були якісь нюанси під час замовлення та оплати? Дакую за відповіді.
  3. Последняя неделя
  4. При "редуті" є міні-музей. З речей там немає нічого з самої пам'ятки. Натомість, місцевий художник намалював штурм редута, як він його собі уявляє. Люди в музеї так, схоже, і не зрозуміли, чому я реготав. Невеликий альбом по редуту: https://goo.gl/5s1bFu
  5. Руїни міських укріплень з сторони острова Горбачин (з півночі на південь) на початку ХХ ст. і фото 2010 року. Альбом "прогулянка оборонними спорудами міста" 2010 р.: https://vk.com/album-8150730_103358781
  6. Крупа: замок

    Неприятно удивила история трансформации участка, зафиксированная в Google Earth. Если сравнить самый ранний спутниковый снимок участка (2 мая 2003) с более поздними вплоть до наиболее свежего (13 июля 2016), то бросится в глаза, что за эти годы участок всё больше и больше зарастает. К примеру, восточная линия вала на снимке 2003 г. практически свободна от размашистых зарослей, а участок гипотетической цитадели на снимке 2003 г. выглядит как только недавно засаженный деревьями и потому его планировка там неплохо читается, чего нельзя сказать о более поздних снимках. Быть может в 1990-х участок был ещё более чистым?
  7. Обсуждается этот объект: замок в с. Крупа Всего в 8 км к юго-востоку от старого центра Луцка находится с. Крупа: Живая карта О существовании в этом селе укрепления я узнал от Тараса Вербы, который помимо наводки на локацию, поделился массой других интересных сведений об этом объекте. Массивный укреплённый участок находится в северной части села и довольно неплохо читается на спутниковых снимках: Викимапия План укрепления (автор: Т. Верба): С севера, со стороны долины реки, рубеж обороны и сейчас выглядит внушительно: Северо-восточный угол укреплений и вид на восточную линию вала и рва: Если вдоль восточной линии укреплений двинутся дальше, в южном направлении, то вскоре чётче вырисуется ров: Посредине восточного вала имеется разрыв, вероятно, оставшийся на месте, где некогда были ворота: А теперь немного текстовых сведений, которые дополняют фото и данные, зафиксированные на плане: Такой вот интересный объект, да ещё и совсем неподалёку от Луцка, да ещё и практически не известный и не изученный. Укрепление не маленькое. Для примера сравните его размер с размерами замка Любарта в Луцке (оба объекта в одном масштабе): Тянет предположить, что замок в Крупе построен в 16 веке, но, возможно, он мог сформироваться и в 1-ой половине 17 века. Облик объекта порождает много вопросов. К примеру, что собой представляли земляные платформы, похожие на миниатюрные бастиончики? Были ли это открытые площадки или же над ними возвышались башни? Загадочной выглядит и гипотетическая цитадель. И почему о таком солидном укреплении сохранилось так мало сведений? Может оно не очень долго функционирывало? Так или иначе, укрепление вовсе не рядовое, а его близость к Луцку и не слабая система укреплений заставляет сделать предположение, что замок мог играть роль и в обороне подступов к главному городу этого края. P.S. А вообще Крупа издавна была важным рубежом обороны, о чём свидетельствует наличие на его околицах села сразу нескольких городищ (кратко о них сообщает Википедия). Не удивлюсь, если и замок построен на участке одного из старых славянских укреплений.
  8. Обсуждается этот объект: Пороховые склады в Каменце-Подольском 10 июня 2017 на базе Пороховых складов начал свою работу центр патриотического воспитания "Січ-Ратар", о чём сообщил Твердислав Филатов: 4 августа 2017 на сайте Национального заповедника "Каменец" появилась новость, в которой сообщалось, что Пороховые склады в числе ряда других памятников в скором времени планируется сдать в аренду, но не уточнили кому: В ноябре (?) в Сети опубликовали описание стартап с прицелом на Пороховые склады, где в графе "Текущее состояние" отмечено: Т.е. к тому времени уже и договор был заключён, и какая-то документация на реконструкцию согласована!? Заповедник, конечно же, обо всём этом не сообщал. В графе "Целевое предназначение инвестиций" читаем следующее: В общем, от зала с тренажёрами и конюшни до скай-парка. Как всё это планируют вписать в объём памятника, и что для этого придётся изменить - не сообщают. 6 декабря, на глаза попалась новость о прошедшем в рамках 99-ой Битвы стартапов конкурсе бизнес-проектов, после которого про "Кам’янецьку Січ" стали писать в новостях, и могло показаться, что проект начался с момента победы, но как видим, его запустили ранее. И ещё одна новость по теме, также от 6 декабря: И вроде с одной стороны хорошо, если склады из разваливающейся заброшки превратится в живое место, но с другой стороны пока непонятно, как всё эти изменения коснуться памятника. Если учесть, сколько всего там планируют разместить, то за судьбу объекта я пока опасаюсь, тем более, что в Каменце в целом плохо получается грамотно возвращать к жизни памятники архитектуры. Кроме того, с точки зрения истории самого объекта, новое содержимое не особо с ним вяжется. Учитывая то, что это был Пороховой склад, я бы желал этому памятнику стать каким-нибудь музеем, напрямую связанным с историей пороха и артиллерии, с более чёткой привязкой к 18 веку, благодаря которой памятник бы раскрывался, а не просто служил бы в качестве помещения.
  9. Посмотрел "Сторожевую заставу" и остался разочарован тем, как там подали тему укреплений Буквально в нескольких кадрах укрепление показано как фоновый объект: В одном из кадров мелькнул взгляд с высоты, но осилили демонстрацию только части заставы: Буквально в парочке кадров укрепления были показаны крупным планом снаружи, да и то не полностью: В остальных сценах, связанных с форпостом, показывали то, что происходит внутри. Если тема наблюдательного пункта в фильме хоть как-то очерчена (на высокой скале постоянно дежурит наблюдатель), то зачем нужны укрепления совершенно непонятно Даже во время финального нападения вражин никто их не встречает на стенах, никто их не пытается сдержать в узком проходе ворот, да и вообще укрепления совсем не используются. Вместо этого врагам дают свободно и внезапно появиться уже на территории внутреннего двора, где и начинаются потасовки. Можно, конечно, возразить, что я слишком многого хочу от детского фильма, но если детям решили показать, как стреляет лук и как рубит меч, то почему бы не объяснить, зачем вообще нужны укрепления? ) А то странно, когда показан усеянный кольями ров, подъёмный мост, деревянные стены и башни, когда в кадре постоянно маячит герса, и всё это никому не нужно, будто герои истории вообще не умеют этим пользоваться, потому предпочитают более простой сценарий - дать врагам свободно пройти сквозь эту бесполезную линию обороны, чтобы помериться с ним силами уже внутри заставы.
  10. Озёрная в военных описаниях к карте фон Мига В 12-м томе издания "Galicja na józefińskiej mapie topograficznej 1779-1783" встретились хоть и краткие, но довольно интересные сведения о замке. Оригинал военного описания на немецком, его перевод на польский + примечания: Несколько мыслей и дополнений: Из текста описания, из примечания №1031, и из самой карты мы узнаём, что Озёрная на карте фон Мига оказалась разрезанной на две половинки: 362-й лист, на котором попала северная часть городка с участком замка, описана в 12-м томе, тогда как сам городок попал на 363-й лист, и его описание нужно будет искать уже в 13-м томе, который ещё не вышел. Укрепление в оригинале названо термином "Hof", т.е. двором в широком смысле этого слова, а чуть ниже термином "Edelhof", а этот термин уже конкретизировал, что речь о небольшой частной резиденции, снабжённой укреплениями или попросту укреплённом дворе. В описании упомянуты каменные ворота ("gemaurtes Thorr"). Тут вспомнилось, как в 4-м сообщении этой темы @HOUSE MD предположил, что на линии западного вала показан квадратик ворот, с чем я тогда не согласился (5-е сообщение темы), но теперь склонен думать, что House всё же был прав. Также упоминается "Thurm", т.е. башня в широком смысле этого слова. Поляки перевели её как "wieżę", т.е. вежа, и аналогичным образом термин перевели в украинской версии текста. Однако башня и вежа - это немного разные вещи, но поскольку оригинал текста не уточняет, что именно там было, то вопрос, была ли там "вежа" или "башня" остаётся открытым. Также чётко не указано, что башня был каменной - текст сообщает, что есть "каменные ворота и башня", но его можно трактовать так - "каменные ворота и [каменная] башня", а можно предположить, что башня была деревянной, правда, эту версию пока ничем подкрепить нельзя. Сходу кажется совершенно очевидным, что ворота и башня - это две разные постройки, но что если это не совсем так? Что если упомянуты две части одного целого, т.к. ворота, как нижняя часть постройки, и возвышающаяся над ними надвратная башня. В пользу этой версии говорит сама карта, где на линии земляного вала чётко выделяется только один красный квадрат, который тянет связать с воротами, но где же башня/вежа? Или единственный квадрат - это и ворота и башня одновременно? В немецком варианте текста после слова "versehen" стоит еле заметная ссылка на сноску, а в сноске следующий текст на польском и немецком: "Przed ty tyj skrócenie befe[stigt] / Davor die Abkürzung befe[stigt]". Термина "befestigt", вероятно, употребляется в значении укреплён. Т.е. получается нечто вроде "укреплён земляным верком", где "верк" - это тоже укрепление. Получается тавтология, но уж как есть. В примечании №1032 сообщается: "Двор с оборонным замком бастионового тип расположен к северу от городка на мысу, глубоко вклинившемся между рекой Высушкой и её притоком. Упомянут в "Географическом словаре" 3 том, стр. 571 как существующий: был построен Якубом Собеским (умер в 1648), владельцем Озёрной". Эта часть примечания ссылается польскую Википедию (оттуда информация о Собеском) на этот источник H. Stupnicki. Galicya pod względem topograficznym-ge-ograficznym-historycznym, Lwów 1869, s. 83. В этом же издании образца 1847 г. краткая справка находится на стр 81-82 (там сообщается только что "некогда был там замок оборонный"): Что касается "Географического словаря", то на стр. 571 кратко сообщается следующее: "Куропатницкий упоминает в "Географии Галиции", что над озером расположен красивый дом; Celary (?) сообщает об оборонном замке": Также в примечании №1032 описана история фиксации участка замка на более поздних картах. Там даны отсылки к 6 картам, часть из них, возможно, уже публиковалась в этой теме ранее. Как-нибудь отдельно пройдусь по этим источникам. Украинский вариант перевода военного описания: Что касается самой карты, то уголок с замком на оригинале (в 12-м томе опубликованы оригиналы карт) выглядит более-менее также, как и на копии, опубликованной на сайте mapire.eu:
  11. с. Замок: замок

    Афтаназі в своїх текстах пише, що Семенські отримують Магерів після того, як його продають брати Марковські. Трохи мені не стикувалася ця інформація, ніяк не міг її прив'язати до конкретного часу. Найбільше вибивало з колії те, що на момент, коли робилися інвентарні описи 1790-х рр., замок належав Глоговським. І Марковські в даний часовий проміжок мені аж ніяк не вписувались. Трохи інформації по темі підкинула праця Grabowiecki Słownik Biograficzny. Renata Kulik, Henryk Kulik . Там міститься декілька цікавих біограм: Наскільки я розумію, Магерів і околичні села на цьому етапі вже були поділені між різними спадкоємцями і тут треба детальніше шукати, що, коли і кому належало, та як переходило в інші руки. Перший запис про Анну Марковську, дочку Яна, яка отримала від батька в спадок "Погарисько, так звану Руду Магерівську"[трохи дивне формулювання. Можливо йдеться до приналежності до ґміни Руда Магерівська], і продала своєму швагрові, чи свояку Якубу Глоговському в 1790 р. В другому бачимо інформацію про чоловіка вищезгаданої Анни - Войцеха Добжелевського. Йдеться, що він був "Posesor dóbr Franciszka Głogowskiego". Нове для мене поняття, пояснення цього терміну таки знайшов на сторінках інтернету: Тобто, в 1791-94 рр. він був таким собі управителем в Руді. Ну і третій запис, вже про самого власника - Францішека Глоговського. В сумі, отримали нову і трохи уточнену інформацію з однієї сторони, і ряд нових питань - з іншої. Як Руда переходила від Францішека Глоговського до Семенских, поки до кінця не зрозуміло.
  12. Впечатления Этот альбом (он, как и другие альбомы серии, составлен из фото фонда Таранушенко) довольно хлипкий, потому при интенсивной эксплуатации книжечка быстро даст слабину и в итоге развалится на отдельные листы. Такова судьба всех склеенных, а не сшитых изданий. Альбом (как и другие альбомы серии ) требует хотя бы краткого вступления, где было бы рассказано о том, кто такой Стефан Таранушенко, почему вся серия приписана ему (почему его имя на обложке), как с ним были связаны другие фотографы, чьи кадры обогатили издание, как и при каких обстоятельствах делались все эти фото и т.д., но ничего подобного там нет. Вместо этого вначале на 17 страниц растянулось авторское вступление, которое мне лично показалось хаотичным и вообще не нужным, поскольку в этом вступлении отдельно выделено несколько костёлов Левобережья (Харьков, Сумы и Мариуполь), и именно эти объекты снабдили дополнительной информацией в виде фрагментов планов города и краткими описаниями истории. 7 страниц этого вступления отведены для современных фото разных костёлов, которые по мнению автора-составителя альбома должны были обогатить издание, но по факту они выглядят как инородные вкрапления, не говоря уж о том, что к нулю стремится значимость современных, не особо примечательных фото, приведённых в чёрно-белом виде. Назревает вопрос - несколько копий известных старых открыток, ряд современных фото, фрагменты планов Харькова, 1 схема фасада харьковской богадельни, несколько текстовых блоков с историей нескольких храмов - зачем всё это в издании, которое на 90% посвящено Подольской губернии? Я этого так и не смог понять. Если это была попытка хоть как-то сделать тему католических храмов Подолья интересной для жителей Харьковщины, то эта попытка выглядит достаточно нелепо. Если автор за счёт своих "5 копеек" захотел дополнить Таранушенко и Жолтовского, то он явно потерялся на фоне классиков. А может замысел был другим, но я, пока листал первые 19 страниц, чувствовал, что просто выбросил деньги на ветер, потому что обложка издания, его название и имя Таранушенко обещали несколько иное содержимое... К счастью, вступление всё же закончилось и далее пошли те фото, ради которых альбом стоит купить. Их тут 107. При просмотре фото альбома возникает тот же вопрос, который возникал при знакомстве с другими альбомами серии, а именно - почему на обложке имя только Таранушенко? Во вступлении издатель об этом не упоминает, а между тем Таранушенко по факту является автором всего 22% фото, опубликованных в альбоме, тогда как подавляющее большинство кадров (75%) были сделаны Павлом Жолтовским. Фото Жолтовского и Таранушенко относятся исключительно к храмам Подольской губернии, и потому в этом массиве странно было увидеть аж 2 фото из Киева авторства Мокроуса (они так и подписаны "фото Мокроуса", даже без инициала имени, потому вы не узнаете, что его имя Павел). Зачем туда впихнули Киев - непонятно. Фото снабжены авторскими подписями, помогающими правильно атрибутировать кадры. Фото представляют собой сборную солянку из кадров разного рода - от общих видов храмов до деталей интерьеров и фоток отдельных скульптур. Если перейти на язык статистики, то: 30-35% фото - общие виды храмов. 16% - фрагменты храмов (отдельные фрагменты фасадов, внешних порталов и т.п.). 11% - другие храмовые постройки (к примеру, монастырские кельи). 12% - фрагменты оград, ворота, внешние колокольни. 26% - интерьерные фото (общие виды интерьеров и различные детали - росписи, декор, надписи, барьельфы и т.п.). 4% - отдельно стоящие скульптуры/фигуры. Как видите, солянка ещё та, потому не стоит полагать, что на 108 страницах вы увидите 108 общих фото разных храмов. На самом деле речь а альбоме идёт о храмах в 23 населённых пунктах Винницкой, Хмельницкой и Киевской обл.: Винницкая область: Бар, 5 фото. Браилов, 3 фото. Винница, 2 фото. Иванов (ранее Янов), 5 фото. Могилёв-Подольский, 1 фото. Немиров, 1 фото. Пиков, 2 фото. Хмельник, 1 фото. Шаргород, 2 фото. Ярышев, 1 фото (единственный деревянный костёл на весь альбом). Хмельницкая область: Гвардейское (ранее Фельштин), 1 фото. Городок, 9 фото. Дунаевцы, 7 фото. Изяслав, 3 фото. Зиньков, 8 фото. Каменец-Подольский, 16 фото (все они также присутствуют в альбоме "Місто Кам'янець Подільскої губернії"). Китайгород, 2 фото. Летичев, 12 фото. Меджибож, 12 фото. Михайловка (ранее Михалполь), 1 фото. Сатанов, 4 фото (все они также присутствуют в альбоме Місто Сатанів Подільскої губернії). Черче, 7 фото. Киевская: Киев, 2 фото. Автор-составитель не потрудился снабдить фото элементарными комментариями, которые, к примеру, позволили бы узнать, что "м. Янів Вінницького повіту" - это в наши дни с. Иванов (Винницкая обл., Калиновский р-н), "м. Михалпіль Летичівського повіту" - это с. Михайловка (Хмельницкая обл., Ярмолинецкий р-н), "м. Фельштин Проскурівського повіту" - это с. Гвардейское (Хмельницкая обл., Хмельницкий р-н). И даже если название поселения с тех пор не изменилось, то по подписям зачастую сложно понять, в какой из областей находился объект (поскольку подписи чуть ли не вековой давности и потому не соответствуют нынешнему территориальному делению), а ведь эту проблему можно было легко исправить. Абсолютно все фото датированы 1930 г., а это позволяет усомниться в адекватности датировок всех опубликованных кадров. Конечно, не мог не упомянуть, что в альбоме есть интересные фото оборонных сакральных объектов, но, к сожалению, их кране мало. Итого: имея на руках прекрасный/уникальный материал автор(ы) издания умудрились состряпать посредственное издание. Заголовок обещает охват на уровне всей Украины, но на деле точечно "охвачены" 3 области (а более-менее представлены и вовсе 2). Странная структура, отсутствие современных привязок/примечаний/комментариев порождают много вопросов, а ответ один - это издание не особо готовили к выпуску, просто слепили по быстрому и выбросили на рынок. Потому это сложно называть полноценным источником, скорее альбом похож на сырой и скверно систематизированный/обработанный каталог. Так что Жолтовскому и Таранушенко за работу жирный плюс, а автору-составителю альбома жирный минус.
  13. Рік видання: 2011 Видавництво: Харківський приватний музей міської садиби Мова: українська Формат: 90х70 / 16 (21,8 х 17 х 0,7 см) Обкладинка: м'яка Папір: офсетний Кількість сторінок: 128 Ілюстрації: 112 старих фото, 7 сучасних фото, 3 фрагменти планів Харкова, 1 схема фасаду будинку. Тираж: 200 екземплярів ISBN: 978-966-2556-55-1 Від видавця: Передмова: Приклади сторінок: Інші альбоми серії: Місто Сатанів Подільскої губернії. Стефан Таранушенко (2012) Пам'ятки архітектури Подільської губернії. Стефан Таранушенко (2013)
  14. В системе Prozorro всплыла информация о заключении заповедником договора на проведение подрядных работ Протиаварійні реставраційно-ремонтні роботи стін, влаштування даху пам’ятки архітектури 1583 р. Гончарська башта, вул. Вали, 1 «а» Из опубликованной информации следует, что директор заповедника Василий Фенцур заключил договор со своими старыми знакомцами из "Гермес С" (они, к примеру, делали консервационную кровлю над Новой Западной башней крепости). Гермесовцы в период с 21 ноября и до 31 декабря 2017 должны подлатать стены и соорудить новую кровлю. Стоимость работ оценена в 1 166 148 грн. На новую кровлю дадут гарантию 10 лет. А между тем, проект, по которому уже ведутся работы, всё ещё не засветили, заповедник в своём репертуаре. P.S. 5 декабря 2017. У подножия башни скопились деревянные балки, пошло небольшое движение:
  15. Ранее
  16. Боярка - Будаевка: городище

    Володимир Великий і Будаївське замковище Життю і діяльності Володимира Великого при-свячено багато творів історичної і художньої літератури. З ім'ям Великого Князя Володимира Свято-славича пов'язана визначна подія в історії України: хрещення Русі. Християнство, яке прийшло на зміну язичництву, оновило Київську Русь і вказало нову історичну дорогу: адже разом з християнством на Русь прийшла писемність і книжкове просвітництво. Володимир був наймолодшим сином князя Святослава Ігоревича. Народився він близько 960 року в літописному Будутині поблизу Києва. Батько – Князь Київський Свято-слав Ігоревич, внук літописного князя Рюрика, що започаткував династію Рюриковичів, а мати – за Літописом Ніконовським Малуша, ключниця ( в даному випадку заручниця, невільниця) княгині Ольги, донька древлянського князя Мала [1]. Окрім Володимира, у Святослава було ще два сини: старший Ярополк, народжений першою дружиною Предславою, – дочкою чи сестрою угорського короля, а за іншими даними – дочкою київського боярина, і середній син Олег від Есфіри дружини-тюрчинки, доньки кагана Хазарського каганата [2]. Одно з найдавніших історичних джерел, гуманітарна енциклопедія 1677 року «Lexicon Universale Historico-Geographico-Chronologico-Poetico-Philologicum», створена базельським професором Иоганном Хофманном повідомляє: "СВАТОСЛАВ або СТОСЛАУС, грецькою Свендостаблус, після Ольфы чи Хелен, Руської Семіраміди – правив цією нацією, приборкавши Імперії Болгарію до Чорного моря і Фракію, та збільшивши широкий уряд Русі. Перед смертю – Святослав розділив Русь за кількістю дітей на три Князівства: Київське, Печенегське та Новгородське. Єдиний, хто вижив з братів – Володимир знов об'єднав їх 976 року. Його дружина – Анна, дочка імператора Василя. (Те ж саме, що і вище на сторінці 373)" Староруський літопис зберіг унікальне свідчення про місце народження майбутнього хрестителя Русі князя Володимира Святославовича. В одному з них, так званому Ніконовському літописі, складеному між 1526 та 1530 рр., під 970 р. читаємо наступне: “В лѣто 6478. Посади Святославъ Ярополка въ Кіевѣ, а Олга въ Древѣх. И пріидоша Новгородци, просяще себѣ князя, и отпрѣся Ярополкъ и Олегъ, и рече Добрыня Новгородцем: “просите Володимира”. Володимеръ бо бѣ отъ Малки, ключници Ольжины; Малка бо бѣ сестра Добрынѣ, и бѣ Добрыня дядя Володимиру; и бѣ роженіе Володимиру въ Будутинѣ вѣси, тамо бо въ гнѣвѣ отслала еа (матір Володимира Малушу – Ю.Д.) Олга, село бо бяше еа тамо, и умираючи даде его святѣй Богородици” (тут і далі підкреслення – Ю.Д.) [3]. Російська вчена, дослідниця древньоруської культури Віра Кузьміна писала: «Святослав поділив між синами землі князівства, хоча і були його сини всі троє ще отроками. Київський стіл, безперечно, дістався старшому – Ярополку. Його брат-погодок Олег сів княжити у древлян. А молодший Володимир разом з Добринею сів княжити в Новгороді (пізніше Новгород-Сіверський». Стає зрозумілим і Ольжин гнів щодо Малуші. Вона за іронією долі мала поріднитися з донькою її щонайзапеклішого ворога, древлянського князя Мала, який погубив її чоловіка Ігоря. Ще один факт заслуговує нашої уваги. В літописі чітко сказано, що Ольга відіслала Малушу народ-жувати, а це означає, що вагітну супроводжували і, більше всього, в передродовому стані, тому Будутине знаходилось ближче села Ольжович і, можливо, Вишгорода. Адже перевозити вагітну в той час могли тільки гужовим транспортом і далека відстань по бездоріжжю призвела б до передчасних пологів. Літописець називає Малушу ключницею, і багато хто з істориків без елементарної логіки вважає, що молода древлянська князівна піклувалася за княже помістя з обов’язками дворецького. Ніхто уявити не може, що літописець використовує староукраїнську фразу «ключниця» не до посади, а до стану особи, яка заключена під нагляд чи опіку. Іпатіївський літопис дещо зрозуміліше про це сповіщає: «Володимиръ бо бѣ ѿ Малуши милостьницѣ Ѡльжины сестра же бѣ Добрынѧ ѡц҃ь же бѣ има Малъко Любчанинъ…» [5]. Древлянська княжна Малуша Ольги милостниця, тобто Ольга її помилувала після відомого приборкання древлянського заколоту, адже Малуша була донькою князя і ввесь час знаходилась у княжих помістях під опікою Ольги. Саме тому була розгнівана княгиня, вгледівши вагітність Малуші. Але чому і Святослав, і Ольга визнали Володимира як спадкоємця і виховали не гірше дітей, народжених у шлюбі? Цю загадку літопис не розкриває, але згідно монарших укладів того часу право на спадок, а тим більше право на князівський престол мали діти, народжені в шлюбі титулованих батьків. Святослав узяв шлюб з Малушою до народження Володимира, і більше всього в Києві. Дослідники історії Д.Прозоровский і А.Членова наполягають на тому, що Малуша до народження сина в 958-959 роках стала дружиною Святослава, і що на їх весіллі гуляв батько Малуші і Добрині, колишній Любецький в'язень древлянский князь Мал. Столицею древлянського князівства тоді було місто Іскоростень (нині Коростень на Житомирщині на Україні) - одна з дуже надійних фортець Київської Русі. На одній із гір височів з червоного граніту замок князя. Саме Іскоростень був батьківщиною Малуші і Добрині. А ще дослідники вважають, що в рік народження Малуші князь древлянський заклав поблизу Іскоростеня на річці Ірші місто і назвав ім'ям дочки - Малин (нині районний центр в Житомирській області на Україні). Автор пізнішого «Устюжського літописного зведення», складеного 1496 року так званим «Архангелогородським літописцем», уточнив, що батьком Малуші був Малк любутчанин, й додав, що саме Ольга віддала згадану Будутину вєсь, названу тут «Будотиним селом», якомусь Богородичному храму: «В лето 6478. Святослав посади в Киеве сына своего большаго Ярополка, Олга в Древлянех, а Владимера у себе имыи. И приидоша людие новгородьстии, просяще себе князя, и размысли Свято-слав: Ярополка ли отдати или Олга? И рече Добрыня новгородцем: “Просите себе Владимера”. Владимер бо бе от Малки ключницы Ольжины; Малка же бе сестра Добрыне, отец ея бе Малк любутчанин, бе бо Добрыня Малков сын, дядя Владимеру по матери, и рожение бысть Владимеру в Будотине селе, ту бо бе посла Олга Малку во гневе, село бо бе ея ту, бе бо, умирая, Олга отдаст село то пресвятеи Богородицы» [6]. Літописець ототожнює Малка-Любечанина зі зниклим з очей історії після взяття Ольгою Іскоростеня, древлянским князем Малом, який, нібито, з волі земельної думи очолив повстання древлянського племені-князівства проти київського правителя Ігоря. За цією версією помста Ольги древлянам за загибель чоловіка полягала в тому, що вона, полонивши князя Мала і його дітей, батька запроторила в Любецький замок, а його сина і дочку взяла на свій київський двір. Текст «Архангелогородського літописця» про Ольгу як власницю Будутиного села написаний з уточненням про находження населеного пункту аж біля Пермі. Це не що інше, як вигадка, не підтверджена документально. Наступний переписувач літопису Василь Татіщев у своїй версії доповнив пермську версію теж не підтвердженими фактами. Звідси найпоширенішою версією народження Князя Володимира стала псковська версія (с. Будник біля Пскова), а інші версії не мали права навіть розглядались [7]. Існує ще одна хибна версія народження князя Володимира в с. Будятичі на Червенських землях Волині, але та місцевість до 963 року належала польським князям. Точні відомості про її розміри з'являються лише за часів правління сина Земомисла - Мешка І (бл. 960-992) - першого історично достовірного польського князя, про якого згадується в літописі. Важливу роль у створенні тодішнього Польського князівства відіграло також племінне об'єднання віслян, яке жило на півдні польських земель у так званій Малій Польщі (верхів'я Вісли). Його центром був "грод" Краків, про виникнення якого розповідає Великопольська хроніка (XIII ст.). За часів правління Мешка І до держави полян увійшли землі Серадзька (верхів'я Варти) й Ленчицька (територія між поселеннями полян і мазовшан) – Мазовія, розташована за середньою течією Вісли, землі сандомирських лендян разом із Червенськими містами (Червень, Перемишль та ін.), а також пониззя Вісли - Східне Помор'я. Кордони володінь Мешка згадує і хроніка сакса Відукінда (X ст.) Перші зіткнення поляків із поморськими племенами волинян розпочались у 963 році, а приєднання Червенських міст до Київської Русі здійснено набагато пізніше, під час княжіння Володимира. У середині ХІХ століття в псковських краєзнавчих колах вперше прозвучала київська версія розташування літописного Будутина. Ієромонах Йосиф (Баженов) назвав Будутине київським заміським селом: «Въ Никоновской лѣтописи есть такого рода свидѣтельство: “Умираючи (Кн. Ольга) даде село свое Будутино Святой Богородицѣ”». Згодом про находження Будутиної вєсі на околиці Києва написав Михайло Толстой та ряд інших істориків, але дослідники не локалізували Будутин до конкретної київської місцевості. [8] Наукові археологічні дослідження Інститутом археології Російської академії наук про новгородський культурний шар і датування його найдавніших ділянок не підтверджують існування Новгорода в IX ст. У межах початкових ядер міських територій на Неревському, Людиному і Славенському кінцях відкладення культурного шару почалося не раніше початку X ст. «На інших, частина яких перебуває навіть у центральних районах, життя почалося не раніше XI, XII, а часом і в XIV ст.» [9]. Тоді постає питання: де княжив Рюрик, батько Київського князя Ігоря і його внук Володимир Святославович? В ті часи Рюрик, на мою думку, міг управляти Холмгардським князівством, що було шведською колонією на Ладозі. Скандинавські джерела згадують тодішнє головне місто Холмград. Однак Рю́рик (бл. 840 - 879) називається новгородським князем, засновником династії Рюриковичів. Проте за його життя Новгорода ще не існувало. За легендою «Повісті врем'яних літ» він закликаний ільменськими словенами разом з братами Синеусом і Трувером княжити у Новгород у 862 році, а досліджені археологами найдавніші останки споруд раннього Новгородського Дитинця були датовані 953-м роком. З даних археологічних досліджень здійснених в іншому Новгороді, який опісля був перейменований на Новгород-Сіверський випливає, що він старіший за свого північного тезку і до початку X століття був повністю сформованим соціальним організмом – з князівським двором, храмами, добротними будинками дружинників і ремісників, з торговим посадом, що складається, як і належало, з окольного міста, мав острогу і Поділ. З відси виникає запитання не тільки про ступінь достовірності літописних свідчень початку діяльності північного новгородського князівства, а і терену всевладдя Рюрика. В історіографії інколи його плутають з данським конунгом Рориком, представником князівського роду ободритів. Деякі дослідники заперечують історичність існування Рюрика, вважаючи його вигаданою особою. Навколо родоначальника династії існує багато версій, аж до спроб довести його родовід. З 1615 р. шведські королі почали пропаганду ідеї в Європі про шведське походження Рюрика. Німецькі історики та спеціалісти з генеалогії Ф.Хеймніц й Бернахард Латом встановили, що Рюрик жив до 840 року, був сином Ободритського князя Годліба, вбитого данцями у 808 році. Те ж підтвердив і дослідник Іоганн Хюбнер у генеалогічних таблицях (четверте видання у Лейпцигу в 1725 році). Він вивів дина-стію Рюрика від вендо-ободритських королів, а в 1753 р. С. Бухгольц на підставі матеріалів досліджень довів генеалогію вендо-ободритських князів, де також виводив походження Рюрика від ободритського князя Готліба (Годліба) [10]. Дослідження переконливі, Рюрик насправді існував і, більш за все Холмград не був довгий час підпорядкований Русі, а з часом був іменований як Вкликий Новгород. Це підтверджується тим, що Київські князі навіть у пізніші часи не вважали Новгород Руссю. У літописі за 1141 рік читаємо: "А коли Святослав (Ольгович) утікав із Новгорода, йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому". Також 1148 року Великий Київський князь Ізяслав Мсти-славич прийшов у Новгород, щоб разом із новгородцями, очолюваними його сином Ярославом, йти на Юрія Довгорукого. Київський князь каже новгородцям: "Осе, браття, син мій, і ви прислали до мене, що вас ображає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, залишивши Руську землю"[11]. Цього ж року, коли київське і новгородське військо пішло війною на Суздальщину, літопис чітко різнить новгородців і Русь: "І звідтіля послали вони новгородців і Русь пустошити до Ярославля", "І в той час прийшли новгородці і Русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли". Давайте звернемось до найбільш достовірного документа – договору Русі з Візантією від 2 вересня 911 року. Великий князь Віщий Олег після успішної російсько-візантійської війни 907 року уклав договір з Візантією: «І вказав Олег дати (своїм) воїнам на 2000 кораблів по 12 гривень на кочет, і потім давати тим, що прибувають з російських міст: перш за все з Києва, а також з Чернігова, Переяславля, Полоцька, Ростова, Любеча та інших міст, бо по тих містам сидять підвладні Олегу князі» [12]. Як бачимо, за часів Олега Великий Новгород не входив до складу Київської Русі тому, що на той час його ще просто не існувало, а пізніше, з початку X ст., він був самостійним князівством. Відносини між Новгородом і Руссю будувались на співдружбі князів. Звідси випливає, що Псковська версія народження князя Володимира – свідомий фальсифікат. Михайло Грушевський з цього приводу зазначив: «Історія про те, як Рюрик, збираючись до Новгорода, забрав з собою «всю Русь», має таку ж виразну ознаку комбінації: автор мусив знати, що варягів-Руси за морем нема (через те даремно її шукали там протягом півтора століття новіші норманісти)» [13]. Відомо, що Ладога і Новгород тільки після завоювання Москвою в 1478 році стали перебувати у складі Московського великого князівства. Дослідження місця знаходження згаданого літописного Будутине все ж таки приводить в село Будаївку Києво-Святошинського району (нині місто Боярка). Дослідження різних історичних документів з поєднанням археологічних наукових розвідок переконують, що народився Володимир в передмісті Києва. У роки державотворення Русі почали складатися князівські, боярські і церковні землеволодіння. Першими землевласниками були, безперечно, князі. За літописами, Ользі належали село Ольжичі на Десні, місто Вишгород [14] і Будутине весь під Києвом. Князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом. Під Вишгородом на острові знаходився княжий двір Всеволода Ольговича. Над Дніпром в Угорському урочищі теж знаходився «Княжий двір». У Берестові було «Княже помістя». Біля Видубичів існував княжий «красний двір». Поки що невідоме місце розташування княжого «Нового двору». За Дніпром знаходилися княжі помістя «Рай». Над річкою Либідь в сельці Предславіно було дворище Рогнеди. На острівці проти Видубичів знаходився княжий палац, в якому жив Ізяслав Мстиславович 1149 року. По дорозі на Васильків знаходився княжий заміський палац «Теремець» [15]. Місце розташування загородніх княжих дворів зберігалося в таємниці, оскільки в більшості своїй вони використовувались князями для державних справ, але всі без винятку були родовими спадковими маєтками. Світило української історичної науки Михайло Грушевський, досліджуючи старовину писав: «…поселення, як Ольжичі і Городець, знаходились… на територій Київського князівства» [16]. Розглядаючи твердження Ніконовського літопису про дарування «Будутине весє»: “…Олга, село бо бяше еа тамо, и умираючи даде его святѣй Богородици”, не знаходимо в ньому жодного свідчення щодо передачі власності Ольги якійсь церковній установі. Тут йдеться про передачу її безпосередньо Пресвятій Богородиці. І це не випадково. Діючої церкви Присвятної Богородиці ні в Києві, ні в інших містах Русі в той час не існувало. Отже, княгиня своїм заповітом опосередковано повеліває для майбутньої обителі Пресвятої Богородиці дарувати Будутине. На мою думку, цю місію виконав Князь Володимир. Він збудував у 996 році церкву Різдва Пресвятої Богородиці (Десятинну) і не випадково переніс з Вишгорода в княжу усипальницю церкви Різдва Пресвятої Богородиці прах своєї бабці княгині Ольги, а згодом там була похована і Малуша, яку називали Малфренд. Відомо, що Володимир Святославович заповів десяту частину своїх маєтностей церкві, але, на жаль, їх перелік в літописах не зазначений [17]. В період роздробленості Русі Десятинна церква часто страждала від князівських міжусобиць. Так, у 1169 році Десятинну церкву пограбували війська Андрія Боголюбського, а у 1203 році – Рюрика Ростиславича. 6 грудня 1240 року орди хана Батия, захопивши Київ, зруйнували Десятинну церкву. Пізніше Петро Могила знайшов у руїнах церкви саркофаг князя Володимира і його дружини Анни. Череп князя поклали в церкві Преображення Господнього (Спаса) на Берестові, потім його перенесли до Успенської церкви Києво-Печерської лаври [18]. Наведений О.П.Толочком як виняток приклад про надання у 1080 р. великим князем Ярополком Ізя-славичем Києво-Печерському монастиреві "жизни своей" Небльскої, Дервської, Лучської волостей, "и около Києва". У згаданому наданні Ярополка Ізяславича київські маєтки Києво-Печерського мона-стиря були зазначені лише як села "о коло Києва". Підтвердження цих надань, яке було здійснене донькою князя Анастасією 1158 року, уточнює, що це були п'ять сіл біля Києва – "з челяддю, все віддала до повою" [19]. У середині ХІІ ст. Києво-Печерський монастир домігся виходу з-під опіки Константинопольського патріарха. Син великого київського князя Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський у 1159 р. надав Печерському монастирю титул "лавра", статус великокнязівської архімандрії і ставропігії, а також грамотою затвердив перелік маєтностей, в тому числі права власності на місто Васильків, села Кожухівку і Будаївку [20]. У своїй дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук Юлія Русакова зазначає: «На момент створення протографічного тексту “грамоти” Андрія Боголюбського (1592 р.) Києво-Печерський монастир володів сімома населеними пунктами, вказаними у документі. Особлива претензія на означені володіння, що спостерігається впродовж усієї задокументованої історії монастиря та містечка Василькова як монастирської вотчини, пояснюється його значенням як батьківщини св. Феодосія Печерського…» Доведено, що склад протографа не автентичної грамоти Андрія Боголюбського (5 вересня 1592 р.) репрезентований текстом, подібним до списку 1658 року Короткої редакції. Текст представлено як випис з актових книг Константинопольської патріархії (з метрики патріарха Ієремії II Траноса). Оригінальний текст патріаршої грамоти згорів під час лаврської пожежі 22 квітня 1718 р. У справі «Посольського приказу» виявлена копія грамоти Андрія Боголюбського, випис «з метрик Єремії» складений староруською мовою і лише засвідчена грецьким підписом патріарха – Єремія милостю Божою архієпископ Костянтина града 1592 р. Документ пройшов експертизу в Москві і визнані значні прикмети автентичності. Грамота мала довгу і успішну кар’єру як юридичний документ і в продовж двох століть захищала маєтності Києво-Печерського монастиря. Боротьба за розширення володінь в Києві та приміських населених пунктах під час діяльності уніатської митрополичої адміністрації змушувала адміністрацію Києво-Печерського монастиря в кінці ХVІ ст. шукати легітимних підтверджень цих володінь. Згідно раніше згаданої “Ставропігійної грамоти Андрія Боголюбського” за 1159 р. на Васильків місто значиться центром лаврських маєтностей на чолі з ієромонахом. До “васильківських добр”, крім Будаївки, ще належало розташоване на відстані 15 км. від неї село Кожухівка. Як видно з документів, Васильків, Будаївка і Кожухівка, як і десятки розташованих на Лівобережній Україні інших лаврських маєтностей, належали відгалуженню Лаври – Больницькому монастиреві, що був при лаврській Троїцькій Надбрамній церкві. За словами автора ХVІІІ ст., “сей монастырь, имеет особливыя свои села и деревни и на оныя особливыя грамоты” [21]. Больницька обитель була заснована на початку ХІІ ст. за кошти правнука Ярослава Мудрого, чернігівського князя Святослава Давидовича (Святоші). Чернігівський князь залишив пращурам добру згадку про свою доброчинність. Його іменем названий Святошинський райнон в місті Києві і Києво-Святошинський район в Київській області. Він засновник перої лікарні в Київській Русі. На основі цієї лікарні пізніше виник Микільський Больницький монастир з церквами, лікарнею та аптекою, що входив до складу Києво-Печерської лаври. Медицина в монастирі розвивалась на базі народної лікарської практики, а також використовувались досягнення медичних знань зарубіжних країн. На жаль, текст Грамоти має декілька пізніших публікацій зі значними змінами, що дало підставу історикам підозрювати фальсифікації. Науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Ярослав Затилюк у своєму дослідженні «Грамота Андрія Боголюбського Києво-Печерському монастирю» зазначає: «Відомий дотепер за публікацією Болховітінова (1680р.) текст грамоти являє собою суттєву переробку. Тут… значно доповнено топографічний опис земельних надань біля Василькова. Для прикладу… 2) фіксуємо тут також нові топографічні назви XVІІІ ст. («и съ дворцомь на городищи; Перетворье надъ рѣчкою Перетворкою») та вставлені нові фрази. В ті часи назва Перетворье стосувалася околиці сучасної Боярки і зазначалася в економічних документах монастиря XVIII століття [22]. Список грамоти 1658 р. є ранішим по відношенню до всіх нині відомих, які, як вдалося з’ясувати, є похідними від доповненого у 1680 році на 76 пунктів її тексту. Ця копія 1658 р. може вважатись найближчою до автентичного тексту грамоти, створеного в кінці XVI століття. В ній зазначено: «…рѣчкою Глѣбчεю в рѣчкү Бобрицү и с мелницεю из грεблεю на Бобрицы а з Бобрицы в рѣчкү Олεновкү дүбровкою и бεрεзникомъ полѧми гдѣ выεзжεі отрокъ из сεломъ и с цркв҃εю и дворомъ и пεрεтворомъ какъ в сεбѣ имѣεтъ в границах своихъ от Бεлагорода на Рпεнε рεцѣ то всε в мнстр҃ь Пεчεрскиї с Василεвым вѣчно по волокъ и валком в долинү, а оттоль ү Вεтү и опӕть на тож Бεлокнз҃ь полѧ по сεі сторонѣ высокиε могилы по рүчεі түт жε то сүть грани и обрүб Василεвү…» [23]. Загадково в грамоті повідомляється про «виїзд отрока» біля Будаївки: «…бεрεзникомъ полѧми гдѣ выεзжεі отрокъ из сεломъ и с цркв҃εю и дворомъ и пεрεтворомъ какъ в сεбѣ имѣεтъ в границах своихъ…». Отроком в Київській Русі величали підлітка за великі заслуги перед церквою. Серед княжої династії мав надзвичайні заслуги перед церквою тільки Володимир Святославович, який згодом був зарахований до лику святих. В грамоті міг був названий «отроком» княжич Володимир, пращур Андрія Боголюбського. Адже в ті часи Київська єпархія порушувала питання про зарахування Володимира до лику святих і тим самим в грамоті показна святість цієї місцевості. В підтвердження грамоти Андрія Боголюбського на Васильків в 1586 році Печерський монастир отримав від короля Стефана Баторія привілей на заселення "порожнього городища Василькова" з наданням йому магдебурзького права. Крім цього в описі маєтностей обителі за наступника Мелетія Хребтовича — Никифора Тура в 1593 році Києво-Печерська лавра володіла землями Василькова. Дехто з істориків посилаючись на скаргу Михайлівського Монастиря 1629 року з приводу привласнення князем Корецьким монастирських земель аж до білгородських сіл і Будаївщини, помилково вважають, що Будаївка якийсь час належала Київському Золотоверхому монастирю. З архівів Золотоверхого монастиря відомо, що до його володінь належали тільки Юрівка, Віта Поштова, Глеваха, Ходосівка, Креничі і Вигурівщина. Скарги і позови на право володіння Будаївщиною подавала уніатська адміністрація Михайлівського Золотоверхого монастиря, яка стала діяти з 15 листопада 1609 року, коли монастир підпорядковали Польщі. Тож з Київських приміських сіл з однозвучною назвою Будутине весє маємо тільки село Будаївку, яка, до речі, з небагатьох населених пунктів була у власності Києво-Печерського монастиря. В центрі села є замковище, збудоване в часи Київської Русі. Але населений пункт був заснований ще давніше. Неподалік Будаївки знайдені Скіфські кургани та поселення Скіфського часу. Будаївка могла бути заснована нашими пращурами, що повернулись з Індії після відходу льодовика. Село могло бути назване, як і багато інших поселень в Європі, на честь духовного просвітителя Будди і могла на час заснування мати назву Буддаївка з двома літерами д. А вже пізніше при багатьох переписах і люстраціях їх переписчики могли помилково перекрутити назву на Булдаївку, плутаючи літеру д з літерою л. Але це тільки здогадки. А можливо, назви села і його городища та річки навмисне змінювалися на Перетвір’я печерськими монахами, які насправді перетворили княжий палац в церковну обитель за вказівкою привласнювачів нашої історії. Леонтій Похолевич, описуючи село Будаївку, скупо зазначив: «в самой деревне находится земляное укрепление, свидетельствующее о древности поселения. С незапамятных времен в замковище Будаевки находилась деревяная церков Архистратига Михаила, которая в 1820 году сгорела.» [24]. Безперечно, йому було відомо, що до передачі імператрицею Катериною монастирів у державну власність на території Будаївського замковища знаходився «лаврський двір» з келіями і дерев’яною церквою. Документи згадують «посполитих лаврських», яких була в Будаївці 131 душа. Після передачі Будаївки у державну власність ченці вивезли з церкви свої келії, а лаврське замковище занепало[25]. Києво-Печерській лаврі належала не тільки Будаївка, але й ліс, що її оточував: «Со всех сторон стоит лаврський бор, окружностью в 8 верст», аж до Білокняжого поля [26]. Але він цього не написав, бо в ті часи жандармська цензура була надто сувора. Але історичні фати – річ уперта. Вони по зернинці засівають скритне поле минувшини, і проростає буйний лан дійсності. В іншому дослідженні Лаврентія Похилевича «Краєзнавчі праці» (видання 2007 р.) на стор.69 читаємо (переклад на українську історика Сергія Коваленко): «Маєток цей обмежований самим князем Острозьким Костянтином Костянтиновичем, володарем на той час Білогородським, який, виїхавши на землю глевахську, «сам її рубежами обвів і на лист написав, давши монастирю літа Христового 1586, жовтня 20 (29 за теперішнім григоріанським календарем)». Межі їм призначено таким чином: «почавши від самої річки Віти нижче греблі долиною до дороги білоцерківської; дорогою до могили, яка вправо при тій же дорозі на Білокняжому полі і на Глевахському ґрунті. Від могили полем мимо копця, що вліво проти Богушева оборка вгору річки Оленівки; Оленівкою в річку Бобрицю і Бобрицею на низ. Від Бобриці потім взявши вгору річкою Глевахою - межа йде в річку Бобредь; Бобреддю до валу під городище Будаївку прийшла. Валом в ліс аж до другого кінця того ж валу. Звідти в Червлену Руду в долину. Рудою в ріку Віту; Вітою на низ знову до того ж місця - до долини нижче вітської греблі, де починалася межа». Отже річка, що протікала через Будаївку називалась Бобредь, а пізніша її назва Притварка з’явилась з назви Перетворье. Ця назва пішла від укладених фінансових документів на перебудову (перетворення) князівського палацу на церкву і монасшські келії на штучному острівці і захисні вали, побудовані до 812 року Віщим Олегом для доньки Ольги. Адже багато істориків стверджують, що Віщий Олег з князівського родоводу Київичів. Михайло Грушевький писав, що Олег княжив у Києві до часів Аскольда, тобто до 860. За однією з версій до київського престолу Олег був князем чернігівської династії Ольговичів, тобто Олеговичів, за іншою правив в Смоленську і ще за однією князював в Тмутаракані. За найбільш певною легендою, він син київського князя Трояна. Олега усунули з князівства найманці – дружина варягів на чолі з Діром і Аскольдом. Останній за допомогою варяга Діра привласнив собі княжий титул і владу. Олег подався в Холмград до тамішнього князя Рюріка, який дав згоду повернути київський престол. Рюрік і Олег вирішили в майбутньому одружити своїх дітей і посадити на Київський престол. У Рюріка лишилась Ольга, донька Олега, а Ігоря, сина Рюріка призначили княжити в Києві під регентство Олега. За таку далекоглядність в Київській Русі Олега стали називати Віщим. Український археолог, доктор історичних наук Михайло Кучера в дослідницькій праці «Змиевы валы Среднего Поднепровья» зазначає: «В східному напрямку вдовж р. Будаївка вал зберігся до південно-західного краю Боярки. На вході із лісу він губиться на початку вул.. Богданівської, на її південній стороні. Невеликий відпливший відрізок валу довжино біля 85 метра із залишками рову на південній стороні зберігся на правому березі верховоду р. Будаївки в південній частині Боярки. На цьому відрізку вал охоплює Будаївське городище з півдня і взахідному напрямку спускается в пойму, де він размитий сучасним ставком» [27]. Неодноразово закрадалися сумніви, а чи може бути Будаївське городище літописним Будутине весє? І знову переглядалися зібрані документальні підтвердження, оцінювались як недостатні для оприлюднення і надихали на нові пошуки. Порівнюючи вирази Будаївка і Будутине, признаємо, що вони мають один корінь буд, Привертає увагу вираз Будутине, який через 5-7 століть міг транслюватись у вираз Будаївка, як це сталося з багатьма назвами населених пунктів Київської Русі. Староукраїнське слово Будутин означає будова, штучна споруда. Коренева частина іменника будутине – буд, ніщо інше, як будівля. Суфіксальна частина лексеми будова свідчить про те, що названі вирази – ще древніші старослов'янізми. Власне відповідником будівлі були слова буда, будова, а дієслову будувати в староукраїнській мові відповідали вирази будовень, будутин, будованьє. Зі структурно-граматичного погляду розглянуті давньоукраїнські вирази найщільніше наближалися до класу віддієслівних іменників на – -но і -ньє, поширених у давній мові. В тому числі й Будутине, Будутиньє. Отже, в нашому випадку літописна згадана про БудутинЪ весЪ (весє) відповідає якійсь особливій будові з віссю[28]. Що ж малося на увазі під словом весє? Подібне значення, на мій погляд, в літописах має слово вежа (староукраїнське – вежЪ «вежє»), яке вживалося після назви цитаделі (фортеці), пояснюючи її при-значення. Різниця між вежє і весє суттєва. Вежа – багатоповерхова кругла кам’яна башта з бійницями, яка з трьох сторін обнесена ровом і, в багатьох випадках, рів заповнений водою. Вежа відігравала функцію укріплення. Весє в літописах згадувалося рідше і означало штучний і теж круглий до своєї осі насип на воді (острів) з укріпленими стінами по окружності з певними будовами на ньому. Неоподинокі штучні острівці – весє в Київській Русі мали не тільки оборонне значення, а використовувалась київськими князями як заміські маєтки з відповідними житловими і господарськими будівлями. Отже, Будаївське замковище за своєю зовнішньою конструкцією повністю відповідає давній БудутинЪ весЪ. Ще одне переконливе дослідження пов’язане з розповсюдженим в Україні прізвищем Будай. Воно започатковане від прізвиська Будай. Прізвисько Будай може походити від слова «буда» – «заклад в лісі, для виварювання поташу, смоли, дьогтю; селітряне виробництво». Безперечно, прізвисько Будай міг отримати робітник перерахованих виробництв або приписаний до нього кріпак. Однак у виразу «буда» було ще кілька інших значень: «будова, споруда взагалі», «склеп для небіжчиків, мурований склеп», а ще – «майдан», тобто площа, торжище, базар. Таким чином прізвисько Будай міг отримати і робітник заводу, і будівельник, і торгівець. У будь-якому випадку прізвище містить вказівку на рід занять, а у множині група будівельників чи людей інших спеціальностей з аналогічними прізвиськами звучатиме – Будаї. Місце ж їхнього проживання – Будаївка. Можливо, будівники рукотворного острівця і заміського маєтку-укріплення, спорудженого, очевидно, ще для Олега Віщого, який потім став власністю його доньки княгині Ольги, – не хто інший, як Будаї. Вони безперечно були поселені поблизу майбутнього укріплення-маєтку для його будівництва, а згодом, враховуючи, що тогочасні дерев’яні укріплення і споруди вимагали постійного догляду та ремонту їх обслуговували. Більше всього, від княжих будівельників-будаїв виникла назва села Будотине-Будаївка. Літописне Будотине (нині Будаївське замковище) було князівським заміським помістям із тогочасними укріпленнями, знаходилось у мальовничому куточку Київщини і слугувало для різноманітних князівських потреб. Замковище й річка, що його омиває, за свою більш ніж тисячолітню історію змінювали свої назви. Змінено назву річки Будаївки на Притвірку і з певних поглядів були намагання змінити й назву Будаївського городища на «Перетвір’я», аби врешті решт заплутати істориків і зберегти псковську версію народження князя Володимира, яка нині стала міфом. Без сумніву, княгиня Ольга не могла відправити вагітну Малушу – древлянську княжну, її вихованку за тисячу верст в передродовому стані народжувати майбутнього князя. Відомо, що вихованням малолітнього князя займався рідний дядько, брат його матері боярин Добриня Малкович. Поруч Будаївського замковища з’явилося поселення Бояр Ветське, а згідно тієї ж грамоти Андрія Боголюбського власниками сусідських з Будаївкою земель були бояри Малковичі, що знову-таки приводить до логічного висновку про місце народження Володимир поруч, у Будаївському замковищі Професор Санкт-Петербурзького археологічного інституту Д.І. Прозоровський ще в 1864 році опублікував своє дослідження, в якому доводив, що Малуша була дочкою древлянського князя Мала, який очолив повстання і убив князя Ігоря, а потім Ольга жорстоко його покарала. Сліди Мала губляться після 945 року. Більш за все, він не уникнув помсти княгині, але, на думку Прозоровського, після того, як потрапив у полон, не був страчений, а виселений. Прізвисько батька Малуші «Любчанин» він пояснював тим, що Ольга після древлянського по-грому могла поселити його в Любечі. Діти Мала відповідно також були поневолені. Малуша стала невільницею («ключницею», «під замком») у великокняжих палатах. Князівський палац на замковищі в селі Будаївка Крім того, вчений вважав, що «княжна» Малуша була не наложницею, а законною дружиною Святослава. Його версія ґрунтується на визнанні Володимира Ольгою нарівні із законними синами Святослава, а також на непорушності статусу Добрині, його успішній кар'єрі і загальній повазі та княжій ласці, які, на думку вченого, свідчать про його аристократичне походження і «законні» родинні зв'язки через його сестру [29]. Ця версія була забута, але знову оприлюднена 1971 року А.М. Членовим у статті «Древлянське походження князя Володимира», опублікованій в «Українському історичному журналі». Ми маємо і словесний портрет князя Святослава, який залишив нам історик Лев Диякон: «Він був середнього зросту, мав плоский ніс, очі блакитні, густі брови, мало волосся на бороді і довгі кошлаті вуса. Все волосся на голові були у нього вистрижені, крім одного пасма, що висів по обидва боки, що означало його знатне походження. Шия у нього була щільна, груди широкі, і всі інші частини дуже стрункі. Вся зовнішність представляла щось похмуре і люте. В одному вусі висіла сережка, прикрашена карбункулом і двома перлинами. Білий одяг його тільки чистотою відрізнялася від інших. При матері він не жив, залишив її господарювати в князівстві Київському, а сам гуляв з дружиною далеко від будинку. Жив суворим життям. Чи не тримав в побуті обозу, а харчувався кониною і м'ясом диких звірів. Зневажав холод і негоду, спав на повсті під відкритим небом, поклавши під голову сідло». Чим не схожий на козацький образ? Дуже великі сумніви виникають, коли княгині Ользі, хрещеній Оленою, приписують скандінавське походження. Про київську батьківщину Володимира свідчать безліч безперечних документальних наведених вище доказів і висновків: Колишня Будаївка на Київщині і Будутине весі найближча до наукового письмового стилю літературного мовлення, оскільки це статечні поселення і в своїх назвах мають спільний корінь і однорідне тлумачення про місце будування чи знаходження будівників, а волинські Будятичі і московський Будник - топоніми іншого походження, з однаковою змістовною природою (будятичі пробуджені, а будник – той хто будить). Топоніми давно заселених реґіонів України: Київщина і Чернігівщина. В ойконімії цих архаїчних за часом заселення земель представлені давні спільнослов’янські словотвірно-структурні моделі, яких формування відбулось ще у староукраїнську добу. Для ойконімії цих давно заселених теренів України ця належність виражалася за допомогою таких словотвірних суфіксів, як:*-jь (*-j-е, *-j-a), -ин (-ине),-ів (-ове),-івк-а, -их-а,-щин-а. Серед іменованих поселень 40-х рр. минулого століття вчені виявили велику кількість плюральних ойконімів на -и / -і, які утворювалися переважно за допомогою суфіксів -ич-і, -івц-і, -инц-і. Тож, Будаївка найстаріше поселення Київщини, яке тільки століття носить іншу назву – Боярка і до цого часу має рукотворну весь – острівець з дослідженим вченими замковищем. Подібного княжого укріплення не знайдено в жодному з населених пунктів, до яких прив’язують народження княжича Володимира. Літописець Нестер не подав жодної згадки про існування церкви Превсятої Богородиці. В літописі він ствердив, що заповіт на Будутине весь був здійснений Княгинею Ольгою безпосередньо Пресвятій Богородиці, а не церкві. На час заповіту храму Пресвятої Богородиці в Київському князівстві не існувало. Не належало Київському князівству і село Будятичі, а в 859 році, коли древлянська княжна Малуша народила сина це волинське село не існувало і не має під собою городища часів Київської Русі. Тільки у 981 році Володимир відвоював у поляків ряд Червенських міст (Волинь, Червень, Белз і Перемишль). До Русі було приєднано землі в басейні Західного Бугу. Незабаром тут було збудовано фортецю Берестя, а на Волині засновано нове місто Володимир. За наказом князя Володимира, у Києві протягом 989—996 рр. було збудовано церкву Пресвятої Богородиці (Десятинну) – перший на Русі кам’яний храм, збудований київськими та візантійськими майстрами. У Десятинній церкві, за рішенням князя Володимира, у кам’яному шиферному саркофазі було перенесено з Вишгорода і перепоховано останки княгині Ольги. Тут також було поховано Малушу – матір Володимир, яка носила імя Малфред, самого Володимира і його длружину. Десятинну церкву було зруйновано під час монголо-татарської навали. Майно Десятинної церкви в тому числі Будутине весь перейшло у володіння Києво-Печерської лаври, яка незабаром обєднала всі храми Київської митрополії. Документальні відомості неодноразово описували земельну власність бояр Малковичів і їх локалізацію поряд із землями будаївського замковища на весі-острівці, штучно створеному і перетвореному монахами Києво-Печерської лаври в храм з келіями для богослужіння. Вченими доведено, що древлянські землі межували з київськими по руслу річки Ірпінь зі столицею Іскоростень (нині місто Коростень) де споруджено пам’ятник княжні Малуші і її сину Володимиру. Поруч, розташоване місто Малин, збудоване древлянським князем Малом. Цей древлянський князь - батько Малуші і Добрині, відісланий княгинею Ольгою в місто Любеч на північ Київської Русі. Мал отримав прізвище Любечанин, яке в Київській Русі надавалась переважно воєводам, що захищали рубежі однозвучних міст і фортець. То ж Володимир ріс і виховувався на Київщині під наглядом баби-княгині Ольги, мав серед люду велику повагу за своє походження і величали його Володимир – красне сонечко. Посівши престол, він у першу чергу став роз-будовувати Білгород і укріплення вздовж Змієвих (Троянських) валів, у тому числі городища Будаївське, Боярвітське та Рославичське укріплення і низку інших приміських населених пунктів. Він проявляв турботу не тільки про свою малу батьківщину, а зміцнював Київську Державу – Велику Русь-Україну. Література: Ізборник. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації. Розділ третій. РЮРИКОВИЧІ. ПЕРСОНАЛЬНИЙ СКЛАД розділ 5. СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ († 972) Максімов О. Русь, яка була. Вид. Нюанс.2005.Розділ Ярополк, Олег і Володимир Літописний збірник, іменований Патріаршим чи Ніконовським літописом// Повне зібрання руських літописів (далі – ПЗРЛ). – М, 2000. – Т. 9. – С. 35 Повне зібрання руських літописів (ПЗРЛ). – Т. 2. Іпатіївський літопис. – СПб., 1908. – XVI с. – 938 стлб. – 87 с.] Устюжські і Вологодські літописи XVI–XVIII вв. // ПСРЛ. – Л. 1982. – Т. 37. – С. 60 Там же Татищев В. История российская с самых древнейших времен. – М, 1773. – Кн. 2. – С. 49 Толстой М.В. Святыни и древности Пскова. – Москва, 1861 Носов Е.Н. Новгородская земля: Северное Приильменье и Поволховье // Русь в IX–XI веках: археологическая панорама / Ин-т археологи РАН; отв. ред. Н. А. Макаров. – Москва; Вологда: Древности Севера, 2012. – С. 118. (рос.) Рюриковичи. Семь веков правления (далі-НБУВ), Інститут Рукопису – II, 1515. Грушевський М.. Історія України-Руси» стор.342 Хачатуров Р.Л. Мирні договори Русі з Візантією. М., Юр.літ.1988 р. с. Грушевський М. «Очерк Київської землі» від смерті Ярослава до кінця XIV століття. К. – 1891 р., – С.10 Літопис Руський. Роки 1126 – 1146. Котляр М.. З історії боярського землеволодіння на Русі ХІІ–ХІІІ ст. / Микола Котляр // Україна в Центрально-Східній Європі, 2013. С. 97–110. Грушевський М. «Очерк Київської землі» від смерті Ярослава до кінця XIV століття. К. – 1891 р., – С.10 Люта Т. Земельна власність Києво-Печерського мона-стиря в Києві та його околиці в XVI – першій половині XVII ст.31 Дятлов В. Десятинна церква у Києві. К.: Либідь, 2015. – С. 88 Історична хронологія церкви Богородиці Десятинної. Толочко А. Князья Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. – С. 156-157; Літопис Руський. – К., 1989. – С.297,301,357; П.П. Толочко. Киев и Киевская земля в эпоху раздробленности ХП-ХШ веков. – К. 1980. – С.45. Люта Т. Земельна власність Києво-Печерського мона-стиря в Києві та його околиці в XVI – першій половині XVII ст.30 Русакова Ю. Неавтентичні документи Києво-Печерсь-кого монастиря XVI–XVII ст. Текстологія та поземельний аспект побутування. Автореферат дисертації. К. – 2008, – С.15-17 До питання про отримання Києво-Печерською лаврою ставропігії. Патерик Києво-Печерський. К., 2001. Додаток 9. С.319-340 ЦДІАУК України, ф. 127, оп. 1015, спр. 49. Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Печерской лавры. С. 168–169. Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский. Статистические и исторические заметки о всех населенных местностях в этих уездах и с подробными картами их. – К., 1887. – C. 94-95 ЦДІАУК України, ф. 128, оп. 1 вотч, спр. 4025, Ч.2 арк.178-178. Копії різних документів у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (далі – ЦДІАУК): ф. 12, Києво-Печерська лавра. – On. Грамоти. – Спр.І; ф. 59, Київська губернська канцелярія. – Оп.І – Спр. 2544; Національна бібліотека України ім. В.Вернадського Іванченко Л. Древньоруське оборонне будівництво у працях М.П. Кучери. Вісник Інституту археології. 2014. Випуск 9. 282 Желєзняк І. Семантичні параметри Слов’янських антропонімних етимонів. Слов’янська ономастика: Збірник наукових праць. Ужгород, 1998, – С. 97 Д.И. Прозоровський. Про родство св. Володимира по матері. – Записки Імператорської Академії наук, т. V, кн. I. СПб., 1864
  17. В первом сообщении темы была показана миниатюрная копия литографии, опубликованная в книге В. Пшика. Теперь есть возможность рассмотреть её в полном виде, во всех деталях: Источник А детали, между прочим, есть очень интересные. К примеру, перед фасадом дворца видна приземистая постройка, увенчанная зубчатым парапетом. Вряд ли это остатки старого замка, но всё же есть вероятность, что такой облик придали постройке, в основе которой находились старые укрепления или же это могла быть стилизация в память о былых временах и оборонном прошлом локации. А может это и есть тот "бастиліон", который по словам В. Пшика, находился где-то близ дворца? Подпись на литографии сообщает, что изображение было создано в 1842 г. За наводку благодарим @Oleh Stasiuk
  18. Топоров в военных описаниях к карте Фридриха фон Мига (1779-1783) По Топорову в 12-м томе издания Galicja na józefińskiej mapie topograficznej 1779-1783 опубликованы следующие данные: Текст военного описания в оригинале (на немецком), перевод на польский + несколько примечаний: Перевод военных описаний на украинский: Оригинал карты фон Мига из того же 12 тома уже упомянутого издания:
  19. На форуме уже есть отдельная тема по укреплениям городка Топоров (Львовская обл., Бусский р-н), который в 1605 г. получил Магдебургское право. При этом нет сведений, что в Топорове был замок или какие-то другие укрепления, кроме тех, которые окружали город. И всё же есть парочка моментов, которые заставляют покопаться в гипотезе о том, что какой-то замочек там всё же мог существовать. В теме города я когда-то писал следующее: И вот недавно эта тема получила некоторое развитие благодаря военным описаниями к карте фон Мига, опубликованным в 12-м томе издания Galicja na józefińskiej mapie topograficznej 1779-1783. Из текста следует, что неподалёку от городка находилось Каштелянское озеро: Упомянутое большое заболоченное озеро - это, очевидно, озеро, окружавшее Топоров. Это озеро в свою очередь сообщалось с другим озерцом, которое, вероятно, и называли Каштелянским (на оригинале карты Фридриха фон Мига, показанной ниже, отметил его под №1), а на этом озерце находилась Каштелянская мельница (№2 на той же карте), мини-поселение, которое в военных описаниях кратко упомянуто в отдельной записи. Поскольку ближайший населённый пункт, где мог находится замок и каштелян - это скорей всего Топоров, то тянет связать появление топонима с неким объектом, привязанным к Топорову. Однако, как уже выше писал, сведения о существовании замка в Топорове мне не попадались. Но и на этот счёт военные описания подбросили пищу для размышлений. Точнее даже не сами описания, а одно из примечаний по Топорову, автор которого отметил следующее: Т.е. автор сделал предположение, что сооружение, показанное на мысу, окружённом водами Топоровского озера, могло быть оборонным. Он не был уверен в свой гипотезе, потому так и написал "оборонный (?)". Речь, очевидно, об этом довольно массивном здании, представляющем собой квадрат из стен и/или корпусов, окружающий внутренний двор: Так он выглядит на копии карты фон Мига от mapire.eu: На карте 1861-1864 гг. этого объекта уже не видно: Разумеется, пока рано утверждать, что это оборонный объект, но всё же его размеры, форма плана и расположение на мысу под надёжной защитой вод озера и на некотором удалении от города может намекать на то, что у объекта всё же могло быть оборонное предназначение. Но даже если так и было, то нужно установить, был ли это замок, оборонный двор или какой-то другой объект. А если всё же замок, то имел ли он отношение к названию Каштелянского озера и Каштелянской мельницы? Если это был оборонный объект и тем более замок, то странным кажется, что его не упомянули в военном описании Топорова (там, кстати, вообще ни один архитектурный объект не упомянут, и городские укрепления тоже), но знакомство со множеством описаний показало, что не всегда их авторы в текстах упоминали замки или оборонные объекты, даже если они были чётко отмечены на карте. Так что отсутствие в тексте описания упоминания объекта может и не говорить о том, что его не существовало, тем более, что сама карта показывает - что-то там всё же было. P.S. Не раз на форуме поднимался вопрос об отличиях разных версий карт фон Мига. Так вот, к примеру, если у оригинальной карты на одном из островков довольно чётко виден некий прямоугольный контур (валов?), то на копии ничего подобного уже нет:
  20. Дунаев: замок

    Сведения из 12 тома издания Galicja na józefińskiej mapie topograficznej 1779-1783. Текст военного описания на немецком, перевод описаний на польский + несколько примечаний на польском: Как видим, в тексте, оставленном нам кем-то из военных, упомянут архиепископский дворец (не "замок", "шлёс" или "резиденция", а именно дворец), а в сноске №423 сказано (приведу перевод), что "Замок построен при Гжегоже из Санока, в форме четырёхугольника, отгорожен с востока валом и рвом; это была летняя резиденция львовских архиепископов; в середине 18 века [замок] перестроен в дворец; разрушен в 1915 г. во время военных действий". В списке источников этого примечания видим австрийскую военную карту 1861-1863 гг. (Mp28F), "Географический словарь Королевства Польского", исторический путеводитель по Львовщине авторства Гжегожа Раковского, а также украинскую и польскую странички Дунаева на Википедии. Украинский вариант перевода военного описания: И оригинал карты фон Мига из выше упомянутого 12 тома в сравнении с копией, размещённой на mapire.eu:
  21. Рік видання: 2017 Автори: Володимир Захар'єв, Ігор Старенький, Сергій Шпаковський Видавництво: ФОП Цюпак А. А., Хмельницьки Мова: українська Формат: 60 х 84/16 (14,3 х 20 х 1 см) Обкладинка: м'яка Папір: офсетний Кількість сторінок: 216 Ілюстрації: переважно чорно-білі (малюнки, гравюри, фото, карти, плани, картини) + 4 аркуші з кольоровими зображеннями. Наклад: 100 екз. ISBN: 978-617-513-486-3 Придбати: у автора (за допомогою приватного повідомлення) або за допомогою e-mail: nilin63@ukr.net (тема листа "Замовлення книги"). Анотація: Приклади сторінок: Зміст:
  22. В 12-м томе издания Galicja na józefińskiej mapie topograficznej 1779-1783 (2016) нашлась кое-какая информация по Пенякам. Военные описания к карте Фридриха фон Мига сообщают о замке и о многих других деталях, связанных с селом. Для начала приведу варианты военных описания на в оригинале (на немецком), перевод на польский + несколько комментариев к тексту, написанных на польском: А это перевод описания на украинский язык: Также приведу оригинал карты фон Мига из того же издания в сравнении с копией карты, опубликованной на mapire.eu: Как видим карты похожи, хотя отличия в деталях всё же имеются (к примеру, на оригинале к северо-востоку от корпуса дворца подписана корчма - w.h., а на копии этой подписи нет). Однако здание дворца более-менее одинаковое на обоих картах - П-образный корпус, одним фасад которого обращён к центру села, другой выходит на парк, планировка которого на двух картах всё же чуть-чуть отличается. Но вот терзают меня смутные сомнения - упомянут ли в тексте замок или всё же дворец? Вот какие по этому поводу есть соображения: На карте мы видим скорее дворец, чем замок, а точнее - уже дворцово-парковый комплекс и при этом не видим никаких явно выраженных признаков укреплений - ни стен, ни валов. Правда, не исключено, что в основе дворца конца 18 века лежали какие-то части старых замковых построек. В примечании №905 сообщается, что в Пеняках "существовал старый оборонный замок", но "около 1776 начато строительство партерового дворца на взгорье, посреди парка, спускающегося к Серету". Нечто подобное сообщал и в Владимир Пшик (его справку приводил в первом сообщении темы), когда писал, что "Будівля нової резиденції була зведена у 1777 р.". А поскольку карта фон Мига создана в 1779-1783 гг., то получается, что на момент нанесения Пеняк на эту карту там уже на замчище несколько лет существовал свежий дворец. Правда, есть небольшая вероятность, что карта была сделана на основе данных, собранных ранее 1779 г. (мы знаем, что подготовка к созданию карты велась с 1775 г.), но это очень вольное допущение, которому фактически не на что опереться, потому пока я его склонен отодвинуть в сторону. Казалось бы в пользу версии о том, что картографы там могли увидеть старый замок, а не дворец, говорит сам текст военных описаний, где на немецком чётко упомянут "Schloß", что на польском было переведено как "Zamek", а на украинском "Замок". Но не всё так просто, ведь термин Schloß применяли не столько к оборонным замкам, сколько к резиденциям в целом. Т.е. таким термином могли называть и чисто-дворцовое здание (усадьбу) и дворец, построенный на месте замка. В этом смысле термин "Schloß" шире, чем термин "замок" и его не совсем корректно переводит как "замок". Таким образом, ошибка может быть не в оригинальном тексте, а в его переводе. Оригинал текста мог сообщать не о замке, а, скажем, о уже не боевой резиденции. Это, впрочем, не означает, что на момент создания карты от замка вообще ничего не осталось, ведь скорей всего следы его существования всё ещё можно было прочитать, к примеру, в рельефе участка (В. Пшик сообщал, что близ дворца был участок под названием "бастиліон"). Исходя из всего этого предположу, что когда картографы прибыли в Пеняки замок уже был в основном разрушен/разобран, уступив место дворцу, здание которого и было зафиксировано на карте. В военном же описании была упомянута резиденция в целом.
  23. Пане Платон, почитайте попереднє обговорення теми і окрему тему про карту прикордонних укріплень (посилання на неї є вище). Питання раніше вже сформульовані, а на більшість знайдете і відповідь. Редутів лишилося дуже мало, я їх шукав на місцевості. Втім, означені все ж не єдині.
  24. Обзор и лёгкий анализ содержимого 12 тома Первые тома издания, охватывающие территорию современной Польши, уже лет пять в продаже, теперь вот недавно появился первый том, полностью касающийся территории Украины, но ни одного более-менее полноценного обзора содержимого хотя бы польских томов (не говоря уж об украинском) я в Сети не встречал, хотя у этого эпического труда даже сайт собственный есть. Потому пришлось покупать кота в мешке (брал здесь). К счастью, издание оправдало возложенные на него ожидания и даже оказалось более ценным, чем я предполагал. Каждый из ранее выпущенных томов состоял из 2-х частей (карты + текстовая часть), а украинские тома состоят уже из 3-х частей: Самая крупная "книжка" (Часть В) - это коробка с листами карт, средняя (часть А) - книга на польском с массой информации по картам и военными описаниями на двух языках (немецком и польском), а третья книжка (Часть С) - это перевод военных описаний на украинский язык (!). Охват тома (в основном Львовская обл. и кусочек Тернопольской): А теперь обо всём этом чуть подробней. Часть B. Коробка карт Кейс выполнен из плотного и приятного на ощупь картона. Его размеры 24х31,5х6 см. Внутрь картонок внедрили магнитики, потому эта коробочка легко и приятно "защёлкивается". Мой кейс слегка пострадал во время транспортировки из Польши в Украину, потому часть его торцевых стенок выглядят надломленными, но на эти мелочи не обращайте внимания. На самом деле коробка выполнена добротно и основательно, а моя, очевидно, подверглась чрезмерным нагрузкам. Внутри аккуратно сложные 33 листа карт (31 факсимильных карт-оригиналов и 2 факсимильных карты-копии): Каждая из карт отпечатана на отдельном свёрнутом листе мелованной бумаги: Листы свёрнуты таким образом, чтобы был виден порядковый номер листа, что сильно упрощает поиск: Большинство листов имеют размер 64х49 см. Выглядит это как-то так: Небольшая часть листов имеют размер 98х68,5 см: Качество печати хорошее, цвета сочные, линии достаточно чёткие (по фото это, правда, оценить сложно). Отдельно остановимся на том, чем карты-оригиналы отличаются от копий. Для сравнения приведу примеры одних и тех же листов с карт-оригиналов (напомню, что таких карт 31) и карт-копий (их всего 2 - лист с Бродами в Львовской области и Заложцами в Тернопольской обл.). Как видите, карты-копии снабжены рамками, в правой части которых имеются списки населённых пунктов, присутствующих на листах. Помимо этого есть много мелких отличий в стиле/цветах и деталях: Фрагменты (оригинал слева, копия справа): Ещё до знакомства с содержимым папки я подумал, что стопка бумажных карт - это наиболее бесполезная часть издания, если учесть факт публикации всех листов на сайте mapire.eu, однако более детальное знакомство с содержимым показало, что у папочки есть скрытые козыри в рукаве: С удивлением обнаружил, что на mapire.eu опубликованы карты, которые в рамках польского издания классифицируются как копии. А поскольку оригинал от копии не редко отличаются деталями, то фактически польское издание содержит малоизвестный вариант карты (!): Изучать плоды работы австрийских картографов в поисках нужных объектов, конечно, проще всего по квадратам/листам, тогда как на mapire.eu они сшиты в одну простыню без разбивки на листы и нумерации, а ведь те же военные описания ссылаются именно на конкретные листы. На mapire.eu карты частично искажены, потому что их пришлось подгонять под существующий рельеф, и местами эти искажения бросаются в глаза даже невооружённому глазу (особенно это печально, когда искажения меняют планировку объекта, превращая, к примеру, квадрат в параллелограмм или вовсе в трапецию), а факсимильные издания карт, разумеется, этих искажений лишены. Из недостатков карт пока могу отметить только их громоздкость (не так уж и легко работать с метровыми листами) и мелковатый масштаб (в этом плане mapire.eu выглядит более удобным и детализированным за счёт возможности увеличивать фрагменты карт). Но это мелочи в сравнении с массой плюсов. Часть A. Польско-немецкий том с текстами. Увесистая книжечка размером 24х31,5х2,5 см. Твёрдый переплёт, 375 стр. Бумага не мелованная, какая-то попроще, но если учесть, что книжка в основном забита текстами, то это не особо бросается в глаза, однако, когда на страничках изредка попадаются иллюстрации, обращаешь внимание на не самое выдающееся качество печати. Впрочем, это не особо важно, главное, что тексты прекрасно читаются. Все материалы тома приведены на двух языках - немецком и польском. Оглавление выглядит следующим образом: Вначале идёт несколько статей, рассказывающих в целом о всей карте, её истории и о подготовке издания. Далее растолковываются условные знаки и надписи, затем несколько перечней сокращений, используемых в текстах. Вся эта вступительная текстовая часть занимает 95 стр., пронумерованных римскими цифрами: После вступления начинается самое интересное - текстовый блок с военными описаниями, сопровождающими карты. У этого блока/секции уже своя нумерация арабскими цифрами. Описания и всякого рода примечания занимают ещё 280 стр. Военные описания разбиты по номерам листов карт, потому там не составит труда найти тот или иной описанный населённый пункт. Описания на двух языках (немецком и польском) синхронно выводятся в двух колонках, что очень удобно, т.к. даёт возможность быстро сравнивать оригинал с переводом: Детальней о содержимом военных описаний остановлюсь чуть ниже, в описании украинского тома. Далее идёт блок с 1196 редакторскими примечаниями разного рода, которые основательно обогащают и без того не бедный пласт данных военных описаний: В топонимической секции чуть более детально (опять же с разбивкой по листам карт) приводятся краткие сведения о различных топонимах, отмеченных на карте (варианты названий, современное расположение, существует/не существует и т.п.): Завершается книга индексом топонимов со ссылками на номера листов карт и страницы тома с текстом, где находится графическая/текстовая информация об этих локациях: Часть C. Украинский том с текстами. Украинская часть намного скромнее польского-немецкого тома по целому ряду показателей. Размеры 23,3х30,7х0,6 см. Здесь уже мягкая обложка и 90 страниц текста, состоящего из вступление на двух языках (польском и украинском) и перевода военных описания на украинский язык. Причём, если в Части А польский вариант перевода приведён синхронно с текстом на немецком, то в Части C есть только украинский перевод. Кроме того в Части С нет индексов топонимов. Из-за этих недостатком Часть С никак нельзя считать самодостаточной, поскольку для полноценной работы с ней постоянно нужно будет обращаться к части А, к примеру, ради знакомства с оригиналом описаний на немецком или чтобы узнать, на каких листах карты или в каких блоках описаний нужно искать тот или иной населённый пункт. Это несколько неудобно, но при этом такое решение выглядит рационально, ведь издание в первую очередь ориентировано на поляков, и вообще хорошо, что они потрудились снабдить издание украинским переводом военных описаний, а вот если бы они решили Часть С дополнить индексом топонимов и немецкими текстами, то это бы как минимум вдвое увеличило объём украинского тома, что в итоге сказалось бы на и без того не маленькой стоимости издания, а также задублировало бы немецкую часть текстов, что тоже не очень хорошо, если учесть тот факт, что Часть A, B, C составляют одно издание. Так что спасибо издателям за перевод, а со всеми другими недостатками Части C вполне можно смириться и работе с картой они не особо помешают. Предисловие к Части C достаточно интересное и относительно краткое, потому приведу его здесь целиком: Типичные странички с переводами военных описаний на украинский язык: Теперь отдельно хотел бы поделиться всякого рода сведениями, наблюдениями и мыслями по теме военных описания: Все описания выполнены по одной схеме, там указывают: названия местности, расстояния (в часах марша), солидные постройки, воды (реки, ручьи, озёра и т.п.), леса, луга и болота, дороги, горы и примечания. Пункт с солидными постройками и примечаниями приводятся не во всех случаях, а только когда есть что-то важное, о чём стоит сообщить, а такое случается скорее редко, чем часто. Наверное не меньше 95% информации, приведённой в военных описаниях, не имеет никакого отношения к архитектуре. Подавляющая часть текста отведена для описаний рек, озёр, болот, гор/возвышенностей (откуда можно что-либо контролировать или обстреливать, о чём постоянно сообщается), состояния дорог (где/чем/насколько легко можно проехать), лесов и лёгкости их пересечения и т.п. информации. Впечатляющий объём данных, позволяющий, к примеру, составить электронную карту состояния дорог в конце 18 века, сетки водоёмов, где вода считалась пригодной для питья и т.д. Поскольку описания во многом схематичны и от села к селу данных часто дублируется, картографы поступили разумно - они не стали постоянно повторять одно и то же, а если в этом селе леса/реки/ручьи/болота/дороги и т.д. такие как в соседнем, то в тексте ставится отсылка к номеру населённого пункта на этом или соседнем листе карты, мол, там читайте детали, а здесь всё такое же. Был разочарован тем, что военные описания, как оказалось, не содержат сведения обо всех укреплениях, показанных на карте. Зачастую упоминаются только те объекты, которые можно было на тот момент как-то использовать в военных целях (в основном замки и оборонные дворы, реже - монастыри), но это лишь часть укреплений, зафиксированных на картах. Городские укрепления, судя по всему, зачастую вообще не интересовали австрийских военных, потому на весь том встретил только два упоминания укреплений городов, да и те пренебрежительные. Описания оборонных объектов крайне скупы, но иногда даже в этой скупости проскальзывают уникальные и очень интересные детали. Сходу не заметил идеально чёткой и сходу заметной логики в том, какие замки/дворы упоминать, а какие нет. Т.е. к примеру может быть упомянуто укрепление, но с пометкой, что к обороне не годится. В одних случаях замок может быть упомянут без деталей, потому непонятно, подходил ли он в конце 18 века для обороны или нет, в других может быть упомянут с деталями, но при этом отмечено, что для обороны не годится. Не исключено, что из-за разных исполнителей логика "плавала" и менялась от листа к листу, потому это уже как бы не единый источник, а фрагменты заметок разных людей с разными взглядами. Всего в военных описаниях 12 тома чётко упомянуто ок. 24 оборонных объекта. Кроме того, среди упомянутых в тексте построек вырисовывается список объектов, которые хоть напрямую и не названы оборонными, но уже сам факт их появления в описаниях намекает, что к ним стоит присмотреться. Таких объектов из категории "на проверку" наберётся ещё пару десятков. Из приятных сюрпризов описаний отмечу, что иногда в описаниях встречаются чёткие упоминания укреплений, которые на карте никак явно не выражены. И, конечно же, в описаниях попадаются интересные данные о структуре отдельных укреплений. Пункт "Солидные постройки" в описаниях встречается скорее редко, чем часто, а его содержимое довольно скупо описывает объекты. Зачастую они просто перечисляются (костёл, замок, двор, корчма). Из всех типов объектов, упомянутых в текстах, чаще всего встречаются не замки и оборонные дворы, а корчмы, мельницы и сакральные постройки. Среди сакральных построек иногда попадается упоминания храмов или монастырей с каменными оградами, но практически всегда непонятно, были ли они оборонными или это простые стены - о бойницах и прочих мелочах описания не сообщают. Тем не менее, к этим, отдельно выделенным военными сакральным объектам стоит присмотреться. По описаниям временами заметно, что их составляли разные люди. Так, к примеру, одни авторы комментарий к солидным постройкам могли отнести только действительно солидные объекты по типу замков или монастырей, другие внезапно могли к категории солидных отнести корчму, а автор одного из листов вообще выделился на фоне других, упомянув в паре сёл деревянные церкви, а этот тип построек в описаниях встречается крайне редко по вполне логичным причинам - вряд ли в конце 18 века деревянный храм мог быть полезен в военных действиях. Если населённый пункт с момента создания карты изменил своё название, то в сносках сообщается современное название, что удобно. Однако, практика показала, что всё же в тексте встречаются старые названия сёл, которые в наши дни носят новые названия, но никакими сносками с уточнениями эти названия не снабжены. В описаниях мне недоставало рядом с названиями поселений информации о современной территориальной принадлежности (область, район), потому иной раз даже не замечаешь, что, к примеру, вот эти тексты относятся к объектам Львовской области, а вот это уже Тернопольская. В целом. конечно же, в этом источнике скрыт солидный новый пласт данных, ведь это только один том и уже 40-50 объектов всплыло, а будут и другие тома, потому, вероятно, издание поможет обогатить знания о 2-3 сотнях укреплений Украины. Очевидно, остальные тома, касающиеся Украины, будут оформлены похожим образом.
  25. Биковен: локалізація

    Для початку, розглянемо що нам видає вікіпедія. Можливе розміщення Биковена: городище біля с.Оліїв, Зборівського району. в урочищі Бозок біля села Городище, Зборівського району. в урочищі Монастирисько біля села Дубівці, Тернопільського району. в полях (?) Бикове біля села Біла, Тернопільського району. городище біля села Буківна, Івано-Франківської області. У випадку з селами Оліїв та Дубівці то вони розташовані значно північніше, а село Буківна розташоване набагато південніше ніж міг проходити шлях зі Зборова до Теребовлі. Тобто залишається два притенденти: село Біла та село Городище, обоє Тернопільського району. Цікаво висловилася щодо Биковена Марина Ягодинська: Джерела: https://uk.wikipedia.org/wiki/Биковен https://te.20minut.ua/Nashe-mynule/bila-taemnichi-kameni-i-pershe-letovische-10451088.html
  1. Загрузить больше активности
×