Filin

28 июля 2017

Askold, это фото сделано с площадке Северной батареи замка, которая нависает над дорогой. А стена, которая вас заинтересовала, обновлена только в верхней части:

Сейчас речь идёт только о ликвидации аварийного состояния и параллельном изучении башни, но всё это можно рассматривать как подготовительный этап к реконструкции и реставрации, однако, думаю, что сейчас об этом речь не идёт, поскольку полное воссоздание башни слишком дорогое удовольствие, а тут даже начавшиеся работы далеки от завершения.

26 июля 2017

Обсуждается этот объект: Тернопольский замок

Проект преображения замкового участка (за материалы благодарим Тараса Циклиняка) был презентован в апреле 2012 г. в Тернопольском национальном педагогическом университете. Разрабатывал его институт "Укрзахідпроектреставрація" (Львов).

Вот об этом районе идёт речь в проекте:

Google-карта

Парочка общих планов участка:

Сечение по оси запад-восток участка замка:

Восточный и западный фасады замкового дворца:

Сечение корпуса замкового дворца (обратите внимание на два нижних уровня здания, там ещё сохранились амбразуры):

Северный и южный фасады:

Планы разных помещений замкового дворца:

Детали: трассировка стен ворот и сечение "оборонного вала и рва":

Чуть крупнее:

25 июля 2017

Новость от 24 июля с некоторыми новыми деталями:

Цитата

– Є два місця де ймовірно є залишки бастіонів, фортифікаційних укріплень Тернопільського замку, – розповів Леонід Бицюра, заступник міського голови. – Сподіваємось натрапити на залишки стін і ці розкопки нам покажуть, як діяти далі. Можливо, зробимо реконструкцію певної частини призамкової території. Ми беремо участь у проекті прикордонного співробітництва ЄС і маємо можливість залучити європейські кошти для реконструкції призамкової площі. Вона зараз прихована метровим шаром будівельного сміття, і останні 100 років археологічних досліджень там ніхто не проводив. Тому ми тут, і сподіваємось, що будемо мати яскраві результати. Все робиться поки що за позабюджетні кошти. Досліджуючи цю територію ставимо два завдання: дослідження, як такі і формування центральної історичної площі Тернополя, з фундаментами будівель, які тут були. Усе, що буде знайдено археологами увійде до переліку експонатів майбутнього музею Тернополя, над створенням якого ми працюємо. Розкопки будуть йти поступово і будемо обережно все робити і намагатимемось зберегти все, що знайдемо. Якщо частина муру буде не законсервована, то буде швидко руйнуватися. Тому всі точки, які повідкриваємо будуть законсервовані або будемо їх далі відкривати для досліджень, але організовано, цивілізовано.

Ольга Трач

24 июля 2017

Обсуждается этот объект: Тернопольский замок

19 июля в фейсбуке Андрей Кир, руководитель общественной организации "City Project", сообщил о том, что с 24 июля 2017 г. в Тернополе стартуют раскопки на нескольких локациях, в числе которых был и участок замка.

Чуть позже Андрей сообщил, что в качестве инициаторов проекта выступают Тернопольский горсовет и уже упомянутый "City Project". Работы будут выполняться под руководством сотрудников "Подольской археологии" с привлечением ребят из "City Project", студентов Тернопольского национального педуниверситета а также волонтёров.

Планы весьма интригующие - как минимум при помощи раскопок уточнить датировку замка, а в случае обнаружения чего-то интересного возможна консервация и музеефикация находок. Программа максимум - получить грант от ЕС (город уже подал соответствующую заявку), чтобы на деньги европейских инвесторов реконструировать площадь, на которой, вероятно, как-то постараются обозначить утраченные укрепления. Раскопки нужны для подготовки итогового варианта проекта реконструкции участка замчища.

Прелесть всего этого в том, что участок замчища никогда ранее толком не раскапывали, а вопросов по этому укреплению накопилось ой как много, и есть надежда, что раскопки помогут ответить хотя бы на некоторые из них.

Как сообщил А. Кир, несколько раскопов будут заложены на парочке участков в северной части замчища, где с момента упадка резиденции ничего капитального не строили, а значит велика вероятность найти непотревоженные культурные слои:

Карта Google

А начиналось всё так (новость от 13 апреля 2017):

Цитата

Біля Тернопільського замку розпочнуть археологічні розкопки

Довкола замку будуть відновлювати старовинні вали польських часів.

В тернопільській міській раді 13 квітня представили «Програму збереження культурної спадщини міста Тернополя на 2017-2020 роки». Краєзнавці, менеджери туристичної галузі, архітектори, історики зібрались для обговорення стану розвитку реставраційних робіт у місті. Кошти на реалізацію програми дадуть із міського бюджету. Серед головних пунктів програми є фундаментальне дослідження території замку та його підземель. Навпроти фасаду, бастіонів та сходів проведуть детальні розкопки мурів часів Яна Тарновського. Дослідять і підземні камери та мережу підземних ходів під замком. В замку також планують облаштувати музей.

А это уже новость от 23 июля 2017:

Цитата

"Уперше за роки незалежності в Тернополі відбудуться комплексні археологічні дослідження" - Леонід Бицюра

За словами заступника міського голови Тернополя Леоніда Бицюри, пов'язана така активність з підготовкою проекту з реконструкції призамкової території в рамках проекту ЄС. Розкопки – це один з етапів. Стартують вони 24 липня. І не тільки на призамковій території, а й вул. Листопадовій, поруч Катедри, де, за попередніми даними, може розташовуватись підземна церква.

Розкопки здійснюватимуться під керівництвом архітектора, проектанта реконструкції тернопільського замку Юрія Вербовецького, керівника "Подільської археології" Богдана Строценя та головного спеціаліста відділу культури, охорони культурної спадщини управління культури ОДА Ярослава Пелехатого.

"Завершти археологічні роботи плануємо до Дня міста. Сподіваємось на цікаві знахідки, підтвердження найнеймовірніших теорій щодо підземних ходів та відкриття бастіонів замку"., - зазначає Леонід Олексійович.

До здійснення розкопок будуть залучені студенти історичного факультету ТНПУ ім. В. Гнатюка та всі небайдужі до історії міста.

Юрий Вербовецкий мне лично знаком по ряду проектов, осуществлённых для заповедника "Замки Тернопілля". Так, к примеру, на форуме опубликована его концепция реставрации и приспособления Скалатского замка. А вот проект по Тернопольскому замку пока не публиковали.

Свежее видео от 24 июля, на котором засвидетельствовано начало работ:

Кое-какие мысли и уточнения:

На раскопки возлагают надежды ещё и потому, что они могу подтвердить гипотезу о существовании Тернополя до момента его официального основания, т.е. до 1540 г. Кстати, эта гипотеза уже обсуждалась на форуме.
Радует присутствие на площадке такого опытного археолога, как Богдан Строцень, для которого это далеко не первые раскопки на территории укреплений. В ролике отметилась Марина Ягодинская, также имеющая опыт раскопок на участках всевозможных укреплений, в том числе и замков. Кстати, оба упомянутых специалиста недавно совместно издали книжку-путеводитель "Замки Тернопільщини" (2017).
И в видео-сюжетах и в текстовых сообщениях везде постоянно используется термин "бастион", хотя пока ещё не понятно, были ли у замка бастионы, ведь, к примеру, Ульрих Вердум в 1671 г. упоминает башни замка, а не бастионы, да и всякого рода реконструкции замка (рисунки, макет) вроде бы не изображали его с бастионами. То ли где-то в каких-то источниках есть намёк на наличие бастионов, то ли люди просто не разделяют такие понятия, как башня и бастион.
Б. Строцень сообщает, что "зафіксовано на картинах, малюнках той бастіон в кінці 19 століття є навіть, і він був обмурований". предположу, что речь идёт о довольно известной акварели Наполеона Орды с видом на замок. Очевидно те стены, которые показал художник чуть левее дворца, у самого края рисунка, как раз и трактуют как бастион:
Хорошо видно, где именно начали копать, почти тот же ракурс, что и у Н. Орды, только уже вместо "бастиона" холм земли:

Вот эта же локация на зимнем снимке:
Интересно, что подавляющее большинство реконструкций облика замка в месте раскопок не изображают ни башни, ни бастиона. Как-то так, в основном, привыкли представлять замок:

Продолжение следует

8 июля 2017

Рік видання: 2018.

Автор: Марина Ягодинська, Богдан Строцень.

Видавництво: Folio, Харків.

Мова: українська.

Формат: 70х100 1/16 (17,3 х 24,6 х 0,7 см).

Обкладинка: інтегральна (гнучкий картон).

Папір: ламінований.

Кількість сторінок: 96.

Ілюстрації: фото, карти, малюнки.

Наклад: 2000.

ISBN: 978-966-03-7864-3

Сторінка путівника на сайті видавництва

Анотація:

Цитата

Тернопільщина – унікальний край, розташований на перехресті шляхів із заходу на схід, з півночі на південь. Через те споконвіків він перебував у вирі подій, пов’язаних із європейською історією, зокрема і середньовічною. Саме тому тут було збудоване найбільше замків та фортець і найбільше їх збереглося до наших часів.

В книзі розповідається про історію замків, їхню роль у місцевій та європейській історії, наведено нові дані – результати археологічних досліджень, під дещо іншим кутом розглянуто вже відомі факти. І в результаті ви маєте змогу познайомитися з частиною нашої, більш реальної, історії, отримати цікаву інформацію про замки та інші оборонні споруди, розташовані на території Тернопільської області. Видання супроводжується багатим ілюстративним матеріалом.

Автори:

Цитата

Марина Ягодинська - археолог, кандидат історичних наук, директор Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини. Очолювала Давньоруську археологічну експедицію. Сфера наукових інтересів - слов’яно-руська археологія, археологія пізнього середньовіччя, історія замків Тернопільщини.

Богдан Строцень - археолог, кандидат історичних наук, директор підприємства «Подільська археологія» НДЦ «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України. Сфера наукових інтересів - археологія римського часу, археологія пізнього середньовіччя, історія Тернопільщини.

Приклади сторінок:

Зміст:

Цитата

Вступ - 3
Замки та інші пам'ятки культурної спадщини Тернопільщини як об'єкти туризму - 6
Значення давньоруських міст в обороні краю - 8

Бережанський район - 10

Замок у Бережанах - 10

Мисливський замок та палац у Раю - 13

Борщівський район - 14

Замок у Висічці - 14

Замок у Кривчому - 15

Кудринецький замок - 17

Загадкова башта в Озерянах - 18

Фортеця «Окопи СвятоїТрійці» - 19

Замок у Скалі-Подільській - 21

Бучацький район - 24

Бучацький замок XIV століття - 24

Замок XVII ст. у Золотому Потоці - 26

Замок у Підзамочку - 27

Фортифікація Язлівця - 28

Гусятинський район - 31

Збруцький культовий центр - 31

Городище-святилище Богит (Бохут) - 32

Звенигородське городище-святилище - 33

Городище-святилище Говда - 35

Сидорів: замок-корабель - 35

Заліщицький район - 37

Башта в Новосілці - 37

Червоногородський замок - 37

Збаразький район - 40

Родовий замок князів Вишневецьких - 40

Родинні замки князів Збаразьких - 42

Зборівський район - 48

Замок у Залізцях - 48

Кременецький район - 51

Білокриницький замок - 51

Замок у Кременці - 52

Підволочиський район - 55

Скалатський замок - 55

Токи, або Замок в Ожигівцях - 58

Теребовлянський район - 60

Замок у Буданові - 60

Долина, або Янівський замок - 61

Твердиня Микулинців - 62

Теребовля - 65

Тернопільський район - 72

Тернопільський замок - 72

Чортківський район - 75

Чортківський замок - 75

Замок у Ягільниці - 76

Додатки - 78

Оборонні укріплення Тернопільської області IX—XVII століть - 78

Карта Гійома Лавассера де Боплана - 82

Карта Європи 1570 року - 83

Карта Полонії 1700 року - 84

Карта України Йоганна Баптиста Гоманна 1716 року - 85

Замки та палаци — пам'ятки культурної спадщини національного та місцевого значення

Тернопільської області як об'єкти туризму - 86

Значення термінів - 87

Список джерел та використаної літератури - 88

7 июля 2017

Ясногорский монастырь в Польше. Наверное, можно сказать, используя слова К. Липы, что он окружён "локальними пентаграмами, у певний бік спрямованими".

Источник

7 июля 2017

Что касается православия, то у солидных монастырей-крепостей 16-17 вв. пятиугольники найти можно.

Вот, к примеру, Соловецкий монастырь. Можно сказать, что тут вытянутый и не совсем ровных пятиугольник лишь с натяжкой может сойти за пентаграмму, но ту же К. Липу искажение формы не особо отпугивало, потому к категории укреплений, находящихся под гипотетической защитой "пентаграмм" у ней попадали объекты, вне зависимости от того, соответствовали ли тамошние пятиугольники очертаниям классической пентаграммы.

План Соловецкого монастыря. Источник

Пятиугольная башня Саввино-Сторожевского монастыря:

Источник

Пятиугольная башня Симонова монастыря:

Источник

Пятиугольная башня Новоспасского монастыря:

Источник

И т.д.

3 июля 2017

В книге Теорія архітектури, містика і війна (2016) Катерина Липа выдвинула ряд оригинальных гипотез, к одной из которых хотел бы присмотреться в рамках этой темы.

На стр. 110-112 упомянутой книжечки находим такую вот информацию:

Цитата

... погляньмо на архітектуру оборонних монастирів з точки зору використання в них захисного магічного розпланування. Навіть при побіжному огляді розпланування монастирів розглядуваного періоду [XVI - XVII ст.] і деяких пізніших можна припустити, що архітектурні та фортифікаційні форми, які надходили із Заходу, використовувалися будівничими не суто утилітарно, а з розумінням містичного підґрунтя. Архітектурне свідчення є непрямим, але промовистим. На українських землях було чимало потужних твердинь, зведених і православними, і католиками. Однак повсюдно, від Унева і Крехова до Новгорода-Сіверського, у розплануванні монастирів домінувало лише два типи. Перший мав нерегулярне розпланування, що відповідало формі ділянки забудови. Зазвичай такі обителі розташовувалися на складному рельєфі. Невеликий монастир (наприклад, Троїцький у Сатанівській Слобідці) міг вінчати пагорб; фортифікації значного монастиря могли мати кілька оборонних ліній знизу догори забудованого пагорба, як-от у Почаївській лаврі до її перебудови у XVIII ст. чи Домініканському монастирі у Підкамені.

Однак найбільш поширеним був другий тип розпланування — охоплення фортифікаціями чотирикутної ділянки. Оборонні мури часом утворювали більш-менш правильний прямокутник, часом неправильний (або трапецію). Перелік подібних монастирських фортифікацій довжелезний: достатньо згадати Троїцький монастир у Межирічі Острозькому, Кармелітський монастир у Теребовлі та православний Підгорянський монастир неподалік від неї, Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському, обителі у Крехові, Збаражі, Летичеві. Серед монастирів немає жодного п’яти-чи шестикутного у плані, хоча така форма була, безумовно, зручною для оборони від артилерії. Це тим дивніше, що високі бойові якості багатокутних фортифікацій довели свою придатність у замках і міських укріпленнях. Утім, зрозуміло, що ні православна, ні католицька церква не толерували «науку чорнокнижництва», тому, ймовірно, духівництво не бажало будувати свої твердині із застосуванням «сумнівної» просторової символіки. Саме цілковита відсутність монастирів з п’яти- чи шестикутними в плані укріпленнями виглядає доволі промовистим (хоча і опосередкованим) доказом того, що магічна символіка архітектурних форм не була секретом для відносно широкого кола осіб.

В рамках одной из презентаций своей книги К. Липа ещё немного дополнила и развила свою гипотезу:

Цитата

До речі, західноєвропейські історики архітектури стверджують в один голос (і я чомусь їм довіряю), що бастіон насправді також п’ятигранний. Він працював, якою би не була форма споруди, але п’ятигранний бастіон – це теж локальна пентаграма, у певний бік спрямована.

Я просто, шукаючи оцих підтверджень і зрозуміння того, що щось робилось, розглянула плани оборонних монастирів. І вийшло, як на мене, це доведення від супротивного. Тому що хоч католицькі, хоч православні потужні монастирі десь більш-менш у цьому періоді, трошки пізніше там є (може, парочка), – не є жодний пентаграмний натяк. Переважно прямокутники (тобто, нормальний звичайний прямокутник), але теж є там певні штуки і жодної п’ятигранної башти. А шестигранні є. У Теребовлі в кармелітському монастирі – шестигранні башти. За гравюрою Зубрицького (відома гравюра «Оборона Почаївської лаври»), в Почаєві теж були шестигранні башти. Ще, здається, у Крехові. Тобто шестигранник – це можна, але шестигранник оспівувався як довершена архітектурна форма оборонна. Більше я не захоплювалася.

После чтения этого у меня вырисовались такие вот тезисы:

И православное и католическое духовенство не использовало пятиугольники в проектировании монастырей, причём это касается как планировки всего крепостного периметра, так и планов его отдельных элементов (башен, бастионов).
Бастион К. Липа также склонна рассматривать, как этакую пентаграмму.

Если просто сопоставить разные тезисы автора, а также поразмышлять на эту тему, то возникнет много вопросов. К примеру:

В книге К. Липа пишет, что шестиугольные в плане укрепления духовенство не использовало по причине "сомнительной" символики шестигранника, а в презентации сообщила, что шестигранных башен у монастырей хватало, ибо шестигранник вообще совершенная оборонная форма. На презентации сообщила, что "шестигранник - это можно", а в книге пришла к выводу, что шестригранных монастырских укреплений именно потому и нет, что форма была под этаким табу. В итоге получилось, что в планировке ограды укреплений шестигранник использовать нельзя, но при этом в планировке башен всё же можно.
Судя по количеству обнаруженных К. Липой пентаграмм, строители замков и крепостей в Украине фанатели от западных мистических учений, но при этом многие из хозяев твердынь-"пентаграмм" были весьма набожными людьми (иногда даже более набожными, чем некоторые настоятели монастырей), и редко какое укрепление обходилось без часовни или даже полноценного храма. К тому же хозяева замков/крепостей зачастую поддерживали тесные связи с духовенством, оказывая друг на друга взаимное влияние, и всё же как-то так получалось, что все знали об одном и том же и верили в одно и то же, но у духовенства с пятиугольниками и шестиугольниками не сложилось, а у разных магнатов-феодалов с этой формой проблем не было. К примеру, у Бережанского замка, в чертах укреплений которого К. Липа высмотрела сразу две пентаграммы, во дворе стоит Троицкий костёл. Такие странные сочетания (с точки зрения высказанной К. Липой гипотезы) автор не объясняет.
Проведя параллель между бастионами и пентаграммами К. Липа создала противоречие, ведь бастионные укрепления у монастырей найти не очень сложно, но как же у монастырей могли появиться бастионы, если они по сути тоже пентаграммы? Или какие-то пентаграммы (в виде бастионов) можно, а какие-то (в виде башен) нельзя?
Очень и очень часто бастионам, в т.ч. и тем, которые защищали всякого рода сакральные центры, давали название в честь святых. Тут тоже получаем гротескное сочетание, когда пентаграмму называют в честь святого.

Впрочем, я с К. Липой согласен в том, что правильные пятиугольные или шестиугольные по планировке монастыри действительно найти сложно, но, как по мне, объяснение загадки тут кроется не в нежелании использовать пентаграмму, а в сочетании целого ряда других обстоятельств. То же самое относится и к пятиугольным башням и бастионам - когда считали нужным, то монастыри снабжали и тем и другим, о чём ниже ещё будет сказано. Точно также малое количество основательных пятиугольных крепостей и цитаделей на территории Украины вовсе не признак того, что строители сторонились пентаграмм, просто строить такие укрепление было необычайно дорого и хлопотно.

Поскольку К. Липа обратилась к "непрямым, но красноречивым" доводам в поддержку своей гипотезы, я тоже зайду немного с тылу и предложу вам обратиться к корням, чтобы посмотреть, были ли у духовенства проблемы с пентаграммами, как то утверждает К. Липа. Не буду мелочиться - в качестве примера возьму сердце католицизма, т.е. Папскую область Италии, а в качестве действующих лиц задействую преимущественно пап и кардиналов, т.е. вершину пирамиды католического духовенства, того самого, которое якобы сторонилось пентаграмм.

Начнём с рубежа 15-16 вв, когда появляются первые занятные примеры пятиугольных модерновых укреплений.

В 1496-1499 г. в городке Чивита-Кастеллана начинается строительство пятиугольного укрепления, усиленного ранними образцами небольших пятиугольных бастиончиков. Проект замка был создан Антонио да Сангалло Старшим, а в качестве заказчика выступил папа Александр VI. Когда в 1503 г. последний умер, папский престол занял Юлий II, при котором "пентаграмма" была достроена и более того - с тех пор в замке на века обосновалась одна из загородных папских резиденций.

Форт Сангалло, Чивита-Кастеллана. Источник

Где-то между 1515 и 1530 гг. кардинал Алессандро Фарнезе заказал Алессандро да Сангалло Младшему (сыну того Сангалло, о котором упомянул выше) создание проекта укреплённой резиденции в г. Капрарола, пятиугольной в плане, усиленной небольшими бастионами. Стройка сбавила обороны в 1534 г., когда Фарнезе стал папой Павлом III. В 1547 г. резиденцию принялся достраивать кардинал Алессандро Фарнезе Младший, внук Павла III, который в итоге на пятиугольнике укрепления возвёл роскошный многоэтажный дворец.

Дворец Фарнезе, г. Капрарола. Источник

В 1533-1534 гг., после восстановления контроля над Флоренцией, папа Климент VII и его протеже Алессандро Медичи построили в городе так называемую Нижнюю крепость, пятиугольную в плане. Авторами проекта были Пьер Франческо да Витербо и уже знакомый нам Антонио Сангалло Младший.

Нижняя крепость во Флоренции. Источник

Павел III, только-только став папой (после смерти Климента VII), тут же обеспокоился вопросом укрепления Рима бастионами, т.е. "пентаграммами". В частности, именно по заказу Павла III Антонио да Сангалло Младший в 1534-1542 гг. усилил линию городских укреплений парочкой первых бастионов.

Бастионы Сангалло в Риме. Источник

Вероятно, при том же Павле III всё тот же Антонио да Сангалло Младший также получил заказ на проектирование внешней пятиугольной линии укреплений вокруг главной папской резиденции - Замка св. Ангела. Но по ряду причин "пентаграмма" была построена позднее, в 1559-1565 гг., когда папой был Пий IV. Автором проекта был Франческо Лапарелли, получивший известность благодаря созданию впечатляющих укреплений г. Валетты на о. Мальта.

Замок св. Ангела в Риме. Источник

При уже упомянутом Пие IV начали, а при Пие V закончили возводить линию бастионных укреплений вокруг Ватикана, и в очертаниях этого оборонного рубежа при желании также можно отыскать немало пятиугольников.

Один из бастионов Ватикана. Источник

Ватикан, конечно, не совсем классический монастырь, но это всё же резиденция высшего духовного руководства, и тут, как видим, такой мега-значимый сакральный центр с одной стороны был прикрыт мощной "пентаграммой" Замка св. Ангела, а с других сторон был защищён рядом более мелких "пентаграмм" бастионов.

В 1545 г. папа Павел III, заполучив контроль над г. Пьяченца, передал его своему сыну Пьеру Луиджи Фарнезе, который инициировал строительство новой пятиугольной крепости-цитадели по проекту Антонио да Сангалло Младшего. Особенно интересен тот факт, что участок цитадели поглотил часть городской застройки, включая комплекс построек Бенедиктинского монастыря. Не знаю, устроит ли такое сочетание монастыря и "пентаграммы" К. Липу, но оно явно показывает, что когда речь шла о строительстве таких мощных конструкциях, как бастионные пятиугольники, то застройку сносили кварталами, не жалея ни церквей, ни монастырей, потому монастырям приходилось лишь мечтать, чтобы такие мощные укрепления были построены исключительно для их защиты.

Цитадель в г. Пьяченца, в одном из углов двора видны постройки монастыря. Источник

Или вот интересный пример - с 1598 г. Феррара переходит под власть папского престола. В 1608 г., при папе Клименте VIII, началось строительство пятиугольной цитадели, которое было закончено в 1618 г., при папе Павле V.

Папская цитадель в г. Феррара. Источник

Список можно продолжить, но суть, думаю, и так понятная - с момента появления пятиугольных укреплений лидеры католической церкви пару веков вполне охотно использовали эту форму для строительства собственных резиденций и крепостей. Кроме того, папы, кардиналы и другие богатые духовные особы фактически финансировали развитие укреплений-"пентаграмм", активно сотрудничая с теми архитекторами, которые считали эту форму одной из наиболее идеальных для обороны.

15 июня 2017

AnKo, к сожалению, нет ни списка, ни фото. Точнее - может они и есть, но не у меня.

28 мая 2017

5 часов назад, Filin сказал:

Вполне вероятно, что прямо сейчас в Сети есть хорошая копия обсуждаемого здесь изображения Каменца, но я пока подходящий источник не нашёл, потому если знаете, где искать, то подскажите.

Люблю самостоятельно отвечать на свои же вопросы )

Всё же удалось выйти на книгу, поискав информацию по её издателю - Мишелю Луиджи Мутио (Michele Luigi Mutio). Вот здесь обнаружилась интересная и весьма размашистая биографическая справка по этой персоне (на итальянском, но Google-переводчик поможет решить проблему), а потом нашлась и сама книга:

Источник

Труд состоит из 2-х томов, изданных в Неаполе в 1692 г. В отличии от книги 1690 г., новый вариант расширили (теперь события описывались до 1691 г.) и украсили десятками рисунков, которые можно разделить на две группы - портреты сильных мира того времени, принимавших участие в войне, а также изображения всевозможных городов, замков и крепостей, принимавших участие в военных компаниях.

Рисунок Каменца находим во 2-м томе, между стр. 52 и 53, в разделе, где описываются события 1687 г., а именно военные действия поляков против турок и татар на Подолье. Рисунок в книге чёткий, потому всё различимо вплоть до мелочей, которые не передались на фото, показанном выше.

Собственно, оригинал:

Или в зеркальном (читайте - правильном) варианте:

28 мая 2017

21 апреля 2017 г. была открыта выставка "Історичні плани Кам'янця", организованная Национальным историко-архитектурным заповедником "Каменец". Практически все планы, представленные в рамках этой выставки, относятся к категории более-менее известных, они публиковались, их можно найти в Сети в оцифрованном виде и т.д., но одно изображение из этого ряда всё же выделилось.

Дмитрий Бабюк предоставил фото занятного и явно малоизвестного вида на Каменец, к которому и предлагаю присмотреться:

Подпись, сопровождавшая выставочный экспонат:

План интересен тем, что показывает не избитый вид на город времён турецкой оккупации.

"Lasagra lega la potenca Ottomana" (указанное "Місце збереження") это не какой-то музей или архив, как может показаться из подписи, а книга, где и было опубликовано это изображение. Более адекватное написание названия книги выглядит так - "La Sagra Lega contro la potenza Ottomana", т.е. в переводе с итальянского нечто вроде "Священная Лига против силы/мощи Османской [империи]". В книге рассказывается о различных аспектах борьбы Священной Лиги против турок в период с 1683 по 1689 г.

Книга была впервые издана не позднее 1689 г., возможно, в 1690-м, а в дальнейшем (как часто бывало с популярными и актуальными трудами того времени) переиздавалась. В Сети не сложно найти оцифрованный вариант издания 1690 г., однако этот вариант лишён картинок. Вероятно, картинками снабдили более поздний вариант книги, изданный в указанном 1692 г., во всяком случае на это указывает и подпись выставки, где рисунок датирован 1692 г., и данные из Сети, где есть упоминания и других иллюстраций из варианта труда, изданном в 1692-м. Вот, к примеру, виды на Вену и Константинополь из того же издания (стиль оформления рисунков и подписей такой же, как и у картинки, показанной в Каменце):

original 2.jpg
Источник

Вполне вероятно, что прямо сейчас в Сети есть хорошая копия обсуждаемого здесь изображения Каменца, но я пока подходящий источник не нашёл, потому если знаете, где искать, то подскажите.

А для первого знакомства более чем достаточно и того изображения, которое показано в начале сообщения.

Для любого, кто знаком с топографией и архитектурой Каменца сразу же станет очевидным, что для правильного восприятия картинки нужно её отразить по горизонтали. На это намекает много деталей, начиная от направления течения реки (оно указано на плане стрелочкой) до расположения архитектурных объектов.

Так что исходный вид на Каменец был вот таким:

В скромной экспликации отмечено всего 6 пунктов, но и здесь есть интересные моменты:

"Pago" (латынь?) - село/деревня/поселение (?)
"il bagno Caldo" (итальянский) - "тёплая ванная"... турецкие бани?
"monte doue si cauano li marmi" (итальянский) - тут, если правильно понял, что-то о горах и мраморе... упоминание каньона-рва?
"Sepolture de turchi" (итальянский) - турецкие погребения/кладбище (?)
"La Citta" (итальянский) - город.
"La Fortezza" (итальянский) - крепость.

Несмотря на свою схематичность, план во многом правдиво отображает систему укреплений города и даёт пищу для размышлений.

25 мая 2017

3D-модель городища біля села Шестовиця by Center archaeology Chernihiv on Sketchfab

21 мая 2017

На этом видео в кадр попал и участок Водной башни, доступ к которой, перекрыт забором. Со стороны дороги к башне протянули деревянный мостик:

21 мая 2017

15 мая 2017

Рік видання: 2016

Автор: Богдан Томенчук

Видавництво: "Симфонія форте", Івано-Франківськ

Мова: українська

Формат: 60 х 84/16 (15 х 21 х 4 см)

Обкладинка: тверда

Папір: офсетний

Кількість сторінок: 596

Ілюстрації: велика кількість чорно-білих карт-схем, планів, малюнків, графічних реконструкцій

Наклад: 300 примірників

ISBN: 978-966-286-090-0

Про книгу:

Цитата

У монотрафії на основі комплексного аналізу писемних джерел і археологічного матеріалу досліджуються містотворчі процеси в Галичі і в регіоні Галицько-Буковинського Прикарпаття, яке можна вважали Малою Галицькою землею. Разом з окремими Перемишльською. Звенигородською і Теребовяянською землями вони утворювали об'єднаю Галицьку землю - князівство в широкому значенні цього терміна Монографія г узагальнюючою. четвертою частиною з авторської серії "Археологія Галицької землі" (Археологія дерев'яних храмів ХII-ХIII ст. 2005 р.; Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення. Християнізація. 2006 р.; Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали археологічних досліджень. 1976-2006 рр. 2008 р.).

Для археологів, істориків, етнологів, краєзнавців, студентів, учнів і всіх, хто цікавиться давньою історією України.

Про автора:

Цитата

Томенчук Богда Петрович (3 вересня 1950 р., с. Ценява Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.)

Археолог, фахівець у галузі давньоруської археології. Закінчив історичний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича (1976 р.). Спеціалізувався з археології. Щорічні стажування проходив у археологічних експедиціях університету та наукових закладів Києва. Особливо плідною стала багаторічна співпраця із Західноукраїнською експедицією Ленінградського державного Ермітажу. Набутий досвід дав можливість після закінчення університету самостійно керувати археологічними експедиціями спочатку Чернівецького, а потім Івано-Франківського краєзнавчих музеїв, де протягом 1976-2000 рр. працював науковим співробітником та завідувачем відділу археології. У 1980 р. працював лаборантом, а в 2002-2008 рр. - науковим працівником Інституту археології НАН України (за сумісництвом). З 1998 р. почав працювати викладачем, а з 2006 р. - доцентом кафедри етнології і археології Інституту історії, політології та міжнародних відносин Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, яку очолює з 2014 р. Є керівником Галицької археологічної експедиції.

Автор більш як 150 наукових статей та 10 монографій, у тому числі 4 індивідуальних.

Приклади сторінок:






Зміст:

Цитата

Вступ - 5

Розділ 1. Давній Галич в літописній історії - 21
1.1. Долітописний період давнього Галича - 22
1.2. Літописний період княжого Галича - 25
1.3. Пізньосередньовічний період Галича - 71

Розділ 2. Історична топографія княжого Галича - 77
2.1. Крилоське городище - дитинець княжого Галича - 85
2.2. Посад княжого Галича - 155
2.3. Округа Галича - 162

Розділ 3. Давні державотворчі і містотворчі процеси на території Галицько-Буковинського Прикарпаття - 191
3.1. Слов’янський період - 192
3.2. Давньоруський період - 214

Розділ 4. Історична топографія та фортифікація городищ Малої Галицької землі - 235
4.1. Городища Галицько-Буковинського Прикарпаття - 236
4.2. Соціальна класифікація городищ Малої Галицької землі - 317

Висновки - 339
Список використаних джерел та літератури - 357
Список скорочень - 406
Додатки - 407

Вступ (від автора):

Цитата

Актуальним завданням української історичної науки є вивчення давніх державотворчих та містотворчих процесів на території України. Серед регіональних проблем особливо вирізняється тема виникнення та розвитку Галицького князівства та ранні містотворчі процеси на його землях, а саме в Теребовлянській, Звенигородській, Перемишльській і Галицькій землях.

У зв'язку із обмеженою історичною джерелознавчою базою для вивчення цих середньовічних державотворчих і містотворчих процесів усе більше уваги приділяється археологічним матеріалам, серед основних категорій яких є городища. Вони є надзвичайно складною і багатогранною уфортифікованою поселенською структурою, пов’язаною як з етнополітичними, так і з соціально-економічними процесами, що своєю чергою дозволяє проводити їх окреме дослідження.

Предметом нашого дослідження є літописне столичне місто Галич і городища Малої Галицької землі (Галицько-Буковинського Прикарпаття).

Об’єктом дослідження є містотворчі процеси, які відбувалися в Галичі і в регіоні Малої Галицької землі як його округи.

Територія дослідження охоплює Галицько-Буковинське Прикарпаття в межах сучасних теренів Івано-Франківської і Чернівецької областей, які можна вважати давньою історичною Малою Галицькою землею у вузькому значенні цього терміна. Поряд з окремими Теребовлянською, Звенигородською і Перемишльською землями Мала Галицька земля була територіально найбільшою та економічно найрозвинутішою, про що свідчать активні містотворчі процеси в регіоні, де знаходилось і столичне місто Галич. Усі разом вони утворювали об'єднану Галицьку зехмлю - князівство в широкому значенні цього терміна.

Хронологічними рамками даної роботи є XII - середина XIII ст.: від часу утворення літописного міста Галича та Малої Галицької землі і до монголо-татарської навали та втрати Галичем ролі столичного міста Галицько-Волинської держави. В роботі також коротко охарактеризовано попередні історичні періоди, пов’язані з ранніми державотворчими і міфотворчими процесами в регіоні, який в результаті зовнішнього одержавлення став частиною Києворуської держави. В другій половині XIV ст. Мала Галицька земля була розчленована та увійшла до складу Польщі та Молдавії.

У просторовому сенсі Мала Галицька земля є давнім, історично сформованим регіоном в контактній зоні різних культур та держав.

У соціально-економічному плані ця територія вирізняється значними природними ресурсами, великим людським потенціалом та наявністю тут важливих ділянок транс’європейських та транс’євроазійських шляхів, зокрема річкових переправ (бродів) і гірських переходів.

У суспільно-культурному сенсі ця територія вирізняється давніми контактами з різними етнічними групаіии населення Європи та Азії.

У природно-географічному значенні Галицько-Буковинське Прикарпаття є контактною зоною між давніхм європейським лісостепом і євроазійським степом та Карпатами.

Методологічну основу роботи становлять базові принципи Історизму, системності та об’єктивності. До головних методів дослідження віднесено комплексний, синтетичний, історико-типологічний і проблемно-хронологічний аналізи письмових і археологічних джерел, які взаєхмно доповнюють один одного і забезпечують найбільш повне вирішення поставлених завдань. Крім них, у дослідженні використано ретроспективний та компаративний ,методи аналізу, що дало можливість прослідкувати еволюцію державотворчих і містотворчих процесів у регіоні Малої Галицької землі.

Мета даного дослідження полягає в комплексному узагальненні даних письмових і археологічних джерел, які стосуються давнього Галича і городищ Малої Галицької землі (більше 120 пам’яток). На основі численного археологічного матеріалу, який зібраний як попередніми дослідниками, так і самим автором в результаті більш як 30-річних розкопок, спробувати простежити основні етапи розвитку містотворчих процесів як у Галичі, так і в регіоні Галицько-Буковинського Прикарпаття, яке вперше об’єднане нами в одну історичну область - Малу Галицьку землю. Зокрема, простежити вплив на них державотворчих процесів та з’ясувати особливості еволюції історичної топографії давнього Галича і городищ його округи. Окрему увагу в роботі було приділено вивченню фортифікації Галича і городищ Малої Галицької землі.

Вибраний напрямок нашого дослідження був пов’язаний з планами та програмами наукових досліджень Інституту археології НАН України і Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та його навчально-наукового Інституту історії, етнології та археології Карпат.

В основу програми покладено тематично-хронологічно-регіональний підхід як до Галича, так і до Малої Галицької землі.

Специфіка конкретних завдань нашого дослідження випливає передусім із джерельної, насамперед археологічної, бази Галича і городищ Малої Галицької землі. На сьогодні це найбільш досліджена історико-географічна область та історичний регіон у структурі всієї об’єднаної Галицької землі-князівства. Археологічна джерельна база давнього Галича також дозволяє підвести підсумки і здійснити нову інтерпретацію розвитку його історичної топографії.

Археологічні дослідження на території давнього Галича розпочалися з розкопок курганних могильників у його околицях. Так, у 80-х роках XIX ст. А. Петрушевич (один з організаторів Товариства "Галицько-руська Матиця"), за його словами, "досліджує велику могилу нижче сокольської дороги при краю лісу" [Петрушевич, 1884], а Т. Зємєнський із Кракова проводить розвідкові розкопки Галичиної Могили у Крилосі [Ziemieski, 1884, з. 88-94]. У 1882-1884 рр. парох с. Залукви Лев Лаврецький та історик І. Шараневич (Львівський університет) досліджують низку пам’яток церковної архітектури в урочищах Карпиця-Цегольня, Карпів Гай, Кирилівка, Цвинтариська, Церквиська, Прокаліїв Сад, Воскресенське [Лаврецький, Шараневич, 1884; Szaraniewicz, 1883, s. 1-202; Szaraniewicz, 1888, з. 3-90]. У кінці XIX ст. у Крилосі проводять розкопки О. Чоловський та І. Шараневич [Czolowski, 1890, s. 17-19]. У 1909, 1911 рр. дослідженнями галицьких старожитностей займається Й. Пеленський [Pelenski, 1914, з. 80]. Зокрема, розкопує Галичину Могилу і Татарську Могилу. Протягом 1925-1930 рр. в околицях давнього Галича Л. Чачковським і Й. Хмілевським обстежено і картографовано близько 60 курганів і курганних груп та десятки інших археологічних пам’яток [Чачковський, Хмілевський, 1938].

Ці перші археологічні дослідження давнього Галича кінця XIX - початку XX ст. стали підосновою для вироблення і перших теорій щодо його локалізації та історичної топографії. Узагальнюючий підсумок їм дав тоді історик М. Грушевський. Він писав: "Між дослідниками старого Галича вийшов гарячий спір, не покінчений і досі, про те, де саме був город. І тим часом як одні думають, що він стояв більш менш де й нинішній - в розі Лукви і Дністра, иньші його місцем уважають праве побережжя Лімниці, а треті переносять його в Крилос" [Грушевський, 1954, с. 467]. Сам М. Грушевський на той час вважав, що Галич "мусів правдоподібно лежати над Дністром, більш менш на лінії між устям Лімниці і теперішнім Галичем, де в двох місцях Наддністрянські горби підіймаються більш менш до висоти Крилоського городища... Але нічого неможливого немає і в тім, що Галич зі своїми передмістями (розложеними певно не збитою масою) займав з певними перервами цілий той простір від Лімниці до Крилоса і теперішнього Галича" [Грушевський, 1954, с. 467].

До першої, найменшої і найдавнішої групи дослідників належить А. Петрушевич, який, зокрема, писав, що центр давнього Галича збігався з територією сучасного міста Галича, а на місці старостинського замку розміщувалась князівська резиденція з князівським палацом. Саме місто займало велику територію (площею 30 кв. км) між ріками Луква і Лімниця. Галич, на його думку, складався з центрального укріпленого князівського двору і двох передмість (горішнього і долішнього пригородів) та двох окремих фортець (Крилоської і Пітрицької) [Петрушевичь, 1850, 5. 78-80, 82, 84-90; 1853, з. 6-19, 21, 24, 37-41; 1854, 5. 2-14].

Широкі археологічні розкопки пам’яток давньогалицької архітектури, які були проведені І. Шараневичем, дали йому можливість прийти до нового висновку, а саме що Галич лежав при усті Лімниці і Дністра, займаючи площу 5-6 км у довжину і 4-5 км у ширину. Його слідами є залишки церков Спаса і Пантелеймона. Біля першої і був княжий двір. Посеред міста (ур. Над Відуном) мала знаходитись церква Богородиці. Вздовж Лукви "тягнулись базари староруського княжого міста, аж до самого Дністра, де була купецька пристань... і торговиська... Монастир св. Івана лежав над Луквою, на місці теперішньої церкви Крилоської..." [Шараневичь, Стародавный Галичь». - «Зоря Галицкая» яко альбумь. - Львів, 1860. - С. 295-335].

Зазначену концепцію підтримала велика група тодішніх учених, зокрема І. Лушкевич, Я. Захарієвич, Т. Зємєнський [Захарієвич, 1882; Зємєнський, 1884, с. 88-94; 1886]. Ця друга група істориків зробила значний внесок у розробку концепції історичної топографії давнього Галича. Навіть з огляду сучасних результатів досліджень, недооцінивши значення і роль Крилоського городища (при відсутності ще не виявленого Успенського Собору), в їх концепції закладена значна частка історичної істини. Адже справді територія високого мисовидного берега, утвореного Лімницею і Дністром, виділяється найбільшою кількістю пам’яток давньогалицької церковної архітектури (близько 6). І одна з них (церква Спаса) є найдавнішою та пов’язана з князівським літописним замком Володимирка Володаревича.

Яскравим представником третьої групи істориків був О. Чоловський, який дав широку й аргументовану критику попередніх теорій та висунув свою гіпотезу. Зокрема, що "єдине місце, де старий Галич міг стояти, є Крилос, не применшуючи заслуг праці Шараневича... Городище складається з двох частин (замкнутих)... Площа 70 метрів, обвід до 2500 м... Є два натуральних джерела... Одна частина була властивим градом (дитинцем), а друга - його пригородом (передграддям)... Має ще третю частину - підгороддя, назва якого збереглась дотепер... Дерев’яний двір княжий не був укріплений і лежав тільки нижче церкви на місці так званого "Золотого Току"... Тут також поблизу треба шукати фундаменти двірської церкви Спаса... Церква Крилоська і зараз має титул "катедра Галицька Успіння Богородиці"... Тут лежала на цім місці і церква Соборна... Німецька Брама стояла біля вступу до глибокого Перекопу (з заходу)... Галичина Могила стоїть там, де її ідентифікував Зємєнський, на високому пагорбі давнього пригороду... поблизу самого граду в Крилосі..." [Czolowski, 1890, 5, 1, 3, 5, 15-20]. Цю третю гіпотезу підтримував і Й. Пеленський, який говорив, що "та скала (Крилоська) власне була замком, тим столичним градом галицьких хронік руських, а також "arx" оповідань Длугоша... На ній стояла в середині найвища будівля, церква катедральна W.B. з каміння. При катедрі знаходився монастир капітульний з резиденцією єпископа, пізніше митрополита. Там існував двір княжий з церквою св. Спаса..." [Pelenski, 1914, s. 103, 105, 107, 108; 1991, №5, с. 43-49; 1991, №6, с. 36-40; 1992, №1, с. 42-48; 1992, №2, с. 59-63].

Надзвичайно багато для вивчення історичної топографії давнього Галича зроблено Л. Чачковським і Я. Хмілевським. Виготовленими ними планами Крилоського городища і околиць з назвами всіх давніх урочищ до цього часу користуються всі сучасні дослідники. А їх точність і вичерпність зумовили відсутність спроб їх нового трактування і доповнення. Ось тільки деякі їх теоретичні висновки: "Столиця Галицької землі займала простір приблизно одної квадратної милі... Простір цей перетинає через половину ріка Луква... На визначній горі, там, де сьогодні розбудувалося село Крилос, містився город (Arx), себто головна твердиня Галича... Тут була резиденція князів та осідок галицьких єпископів... Територіально город був поділений на дві частини... У північній стороні стояв княжий двір з двірською спаською церквою... Сам палац стояв у південно-східному куті городища... На узгір’ях, на правому березі Мозолевого Потоку, стояв ряд оборонних монастирів... Найбільша частина галицької столиці була розбудована на залуквівській височині... Там було галицьке пригороддя. Пригороддя замешкане переважаючою частиною населення (бояри, купці, ремісники, біле і чорне духовенство)... Пригороддя не було подібне до тодішніх західноєвропейських столиць з густими рядами вуличок, а будинки галицького Пригороддя стояли рідко або в групах, переважно по берегах рік... Вздовж декількох головних комунікаційних ліній-доріг і стояли церкви, монастирі, мешкальні доми... На високій горі, на правому березі р. Лукви біля Дністра стояв укріплений двір Судислава...". За їх визначенням, в околицях Галича знаходився і княжий "господарсько-економічний район" та "підміські служебні оселі" [Чоловський, Хмілевський, 1938, с. 5, 22, 30, 37, 38, 46].

Найбільших успіхів в археологічному вивченні давнього Галича в першій половині XX ст. досягнув Ярослав Пастернак [Пастернак, 1944; Коваль, 1999; Коваль, Миронюк, 2006]. Загалом за вісім років досліджень (1934-1941 рр.) ним було розкопано близько 9 тисяч кв. м площі. З відкриттям фундаментів Успенського Собору - катедрального храму столичного Галича - було, здається, остаточно вирішено питання про локалізацію княжого міста. Проте, підсумовуючи результати своїх досліджень, він залишав наступникам "завдання дальших розкопів... Встановити територіальний розвиток цілого центру колишньої столиці на Крилоській горі". На його думку, "цей центр був поділений на дві частини. В північній, на так званому "Золотому Тоці", знаходився княждвір, дитинець з двірською Спаською церквою... У південній частині стояли монументальний Успенський собор, єпископський, пізніше митрополичий палац і капітульний монастир. Простір-долина між обома частинами міста зветься ще й досі "базаром". За княжих часів там був, треба думати, вільний майдан для купців і прочан, що прибували на державні і храмові свята... На південь від Катедрального собору розташоване було просторе пригороддя, тепер поле "Качків", а по другому березі р. Лукви, аж по р. Лімниця і Дністер, просторе підгороддя міста Галич, де мешкали купці, ремісники та рядова міська людність, а в окремих дворах бояри... У комплексі галицького княжого городу був цілий ряд монастирів і церков на східному високому березі Мозолевого потоку, які захищали столицю від сходу... Від заходу боронили підступ до столиці кам'яні церкви вздовж р. Лімниці... Південна частина міста була захищена головно системою подвійних і потрійних валів... Город Галич займав коло 40 кв. км простору своїм княжим двором, осідком церковної влади, базаром, пригороддям і підгороддям, боярськими, купецькими та міщанськими дворищами, промисловими дільницями, церквами і монастирями..." [Пастернак, 1961, с. 610-621]. Як бачимо, Я. Пастернак повністю підтримав думки своїх попередників, які відносились до третьої групи істориків.

Після Другої світової війни церковні комплекси стали основним об’єктом досліджень московського і ленінградського археологічних центрів. Зокрема, у 1955 р. М. Каргер проводить дослідження фундаментів ротонди в ур. Прокаліїв Сад, а в 1959 р. - ротонди в с. Побережжя [Каргер, 1958, с. 362; 1960, с. 62-69; 1976, с. 53-59]. Протягом 1980-х років ленінградський археолог О. Іоаннісян здійснює дослідження фундаментів чотирьох давньогалицьких церков [Іоаннісян, 1982; 1983, с. 231— 244; 1986, с. 102-109]. Невеликі розвідкові розкопки в цей час здійснили ленінградський археолог П. Раппопорт [Раппопорт, 1967, с. 28; 1982, с. 187-202] і київські дослідники В. Довженок [Довженок, 1955, с. 12-13] та В. Гончаров [Гончаров, 1955, с. 22-31; 1956, с. 61-67].

У 1969-1989 рр. на території давнього Галича проводить широкомасштабні розкопки львівський археолог В. Ауліх, котрий керує Галицькою експедицією Інституту суспільних наук та Івано-Франківського краєзнавчого музею [Ауліх, звіти, 1969-1986]. Усього за двадцять років ним було розкрито близько 7000 кв. м площі Крилоського городища. У 1982 р. в складі цієї експедиції почав працювати окремий архітектурно-археологічний загін під керівництвом Ю. Лукомського, який дослідив чотири храми на посаді Галича [Лукомський, звіти, 1982-1994]. В 1998-2000 рр. Ю. Лукомським було здійснено рятівні дослідження фундаментів Успенського Собору [Лукомський, 2006, с. 34-44; 2002, с. 578-607; Лукомський, Петрик, 1997, с. 83-91]. У розкопках брали участь також В. Петрик і В. Войнаровський. Крім того, ними було проведено охоронні дослідження на прилеглій до Собору території, зокрема монастиря і палацового комплексу [Лукомський, Петрик, 2001, с. 166-182; Лукомський, 2009, с. 416-431]. Невеликі рятівні роботи було здійснено Ю. Лукомським і на території Галицького старостинського замку. В 1991 р. археологічним загоном (О. Джеджора) архітектурно-археологічної експедиції було проведено невеликі розвідкові розкопки на території с. Підгороддя [Джеджора, 1993, с. 62-66].

Підсумком цих досліджень стало нове бачення окремих елементів історичної топографії давнього Галича. Зокрема, В. Ауліх говорив, що археологічні дослідження підтвердили тричленну структуру Крилоського городища [Аулих, 1980, с. 133-150; 1984, с. 12-14]. "Золотий Тік" і надалі сприймався ним як княжий двір. Центральний майданчик городища з фундаментами Успенського Собору був єпископською частиною міста. Решту території займав торгово-ремісничий посад ("окольне місто"). Біля підніжжя городища, вздовж р. Лукви, розміщувалась ще одна частина посаду. Цю схему історичної топографії давнього Галича підтримували й інші археологи та історики, зокрема М. Каргер [Каргер, 1960, с. 61-71; 1976, с. 53-59, 101], О. Ратич [Ратич, 1957; 1964; 1974], Б. Тимощук [Тимощук, 1988, с. 69-89; Русанова, Тимощук, 1981, с. 107-111], А. Куза [Куза, 1985, с. 74-75], В. Гончаров [Гончаров, 1956, с. 61-67; 1975, с. 202-229]. Суперечку викликала лише південна частина городища (ур. Качків), яка сприймалась як "окольне місце", або як сховище для населення в часи військової небезпеки, або зовсім ігнорувалась.

З 1989 р. у складі Галицької експедиції почав діяти окремий загін із дослідження периферії давнього Галича під керівництвом автора.

У 1991 р. в Галичі почала працювати Галицька слов’яно-руська експедиція Інституту археології НАН України й Івано-Франківського краєзнавчого музею під керівництвом В. Барана (слов’янський загін) і автора (давньоруський загін), які завжди працювали за двома окремими "Відкритими листами", хоч звіти і були спільними. Це давало можливість комплексного археологічного дослідження Галича як пізньослов’янської і давньоруської пам’ятки з використанням досвіду і можливостей обох дослідників. У 1996 р. вона була реорганізована в Галицьку експедицію Національного заповідника "Давній Галич" (керівники В. Баран, Б. Томенчук). Впродовж 1991-2000 рр. в основному вивчалась оборонна система Крилоського городища та забудова центрального майданчика городища. В 2000 р. експедиція була реорганізована в Галицьку археологічну експедицію Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (керівник Б. Томенчук), яка традиційно працювала спільно із Заповідником та Івано-Франківським краєзнавчим музеєм. В 2005-2010 рр. основними об’єктами досліджень експедиції були палацові комплекси на території Пантелеймонівського і Спаського городищ. В останні роки на території давнього Галича плідно працюють експедиції відділу археології Національного заповідника "Давній Галич". Зокрема, трипільська (кер. Т. Ткачук) та пізньосередньовічна (О. Мельничук), які традиційно співпрацюють з університетом та з іншими науковими установами України і Польщі.

Двадцятип’ятирічні археологічні дослідження, проведені автором як на території Крилоського городища, так і в його окрузі, дали можливість розробити нову модель історичної топографії давнього Галича, яка загалом базується на основних концептуальних засадах, висунутих усіма попередніми поколіннями дослідників давнього Галича, кожні з яких в окремих тезах були історично виправдані.

Зокрема, найперше нами було чітко визначено еволюцію розвитку історичної топографії давнього Галича в залежності від трьох періодів його історичного розвитку: долітописного, літописного і пізньосередньовічного. В долітописний період Крилоське городище із сільськогосподарською округою було великим містом-полісом - одним із ранньоміських центрів Великохорватського князівства. Після включення великохорватських земель до складу Києворуської держави тут існував лише невеликий замок-фортеця києворуських посадників (ур. Штепанівське городище). Літописний період в історії давнього Галича починається на початку XII ст., коли Іван Василькович (Теребовлянський) засновує тут свій столичний центр новоутвореного Галицького князівства (1124 р.). Його княжий двір, очевидно, розміщувався на території Галицького городища (старостинського замку). Біля нього на березі Дністра і Лукви формується торгово-ремісничий посад. Скоро (1127 р.) цей новоутворений Галич стає столичним центром і об’єднаного Галицько-Теребовлянського князівства. Галич швидко виростає у великий міський і столичний центр на перехресті важливих торгових шляхів.

Після смерті Івана Васильковича (1141 р.) Володимирко Володаревич (Звенигородський) переїздить до Галича, який стає князівським столичним центром трьох об’єднаних земель (Звенигородської, Теребовлянської і Галицької). В 1143 р. до них було включено і Перемишльську землю, що означало утворення об'єднаної (Великої) Галицької зємлі-князівства. Княжий двір Володимирка Володаревича знаходився на Спаському городищі (на Залуквівській височині, на березі р. Лімниці), де була розміщена і літописна церква Спаса з переходами до палацового комплексу. Володимирко Володаревич розпочав розбудову галицького дитинця на Крилоському городищі, де заклав і фундаменти першого Успенського собору та палацовий комплекс для князівської адміністрації в центральній частині міського замку (площею 7 га). Поряд було засновано і катедральний монастир (ур. Золотий Тік). Вони і сформували дитинець міста. Закінчив цю реорганізацію столичної інфраструктури його син Ярослав Осмомисл. Зокрема, в крайній західній частині міського замку було побудовано і окремий великий (2,5 га площі) князівський двір. Навколо міського замку, в межах старого Велико-хорватського городища, виросло "окольне місто". Під Крилоським городищем, вздовж р. Лукви, швидко сформувався і посад міста, основу якого становили численні двори бояр (боярська частина). В нижній частині р. Лукви, біля Дністра, пристані і переправи, далі розвивався торгово-ремісничий посад міста, основу якого складали вже численні городянські двори (ремісників, торговців та ін.). Крім посаду, почала формуватись і велика ближня округа столичного міста, основу якої становили княжі двори і близько десяти монастирських комплексів з поселенськими структурами, які їх обслуговували. В кінці XII - на початку XIII ст. поблизу княждвору Володимирка Володаревича Романом Мстиславичем (засновником нової князівської династії) було побудовано свій окремий княжий двір - Пантелеймонівське городище. В середині XIII ст. із втратою ролі столичного міста Галич залишається лише "церковним містом". На території міського замку, біля Успенського собору, сформувався митрополичий осідок. В XVII ст. на території старого галицького міського замку появляється великий осідок "нез’єднаних" галицько-львівських єпископів. Будуються потужні укріплення, а в центральній його частині засновується невеликий кам’яний монастир з новою Успенською церквою. В околицях існують ще й інші старі монастирі. Княждвір Романа Мстиславича став францисканським монастирем. Княждвір Івана Васильковича, який потім був фортецею угорських посадників, стає старостинським замком в структурі нового міста Галича часів польської окупації.

Давній Галич був не лише столичним центром Галицького князівства і Галицько-Волинської держави, а й центром великої округи в межах Галицько-Буковинського Прикарпаття, яке можна вважати Малою Галицькою землею. Важливе значення в поселенській структурі цієї землі мали, зокрема, міста, замки, фортеці і монастирі. їх залишками є численні городища, які завжди викликали велике зацікавлення дослідників.

Дослідження городищ Галицько-Буковинського Прикарпаття було розпочато ще в кінці XIX - на початку XX ст., зокрема В. Пшибиславським, І. Коперницьким, А. Кіркором, Б. Янушем, А. Шнайдером, Я. Пастернаком, Р. Кайндлем, В. Мільковичем, Є. Лазарем, Г. Купченко [Przybyslawski, 1879, s. 70-73; Kopericki, 1879, s. 19-76; 1884, s. 3-32; Kirkor, 1879, s. 12-45; 1882, s. 21-27; Janusz, 1918; Пастернак, 1961, с. 617-660; Kaindl, 1901, s. 47-48; Milkowicz, 1908; Купченко, 1875].

Після Другої світової війни невеликі дослідження городищ Подністров’я провів О. Ратич, а Підгір’я - П. Раппопорт і Ю. Малевська [Ратич, 1964, с. 115-129; 1957; Раппопорт, Малевская, 1963, с. 63-64].

Особливо великі і багаторічні (з 1947 р.) роботи з вивчення городищ Буковини провів Б. Тимощук, який став засновником Буковинської археологічної школи для цілого покоління археологів краю. Завдяки його науковій діяльності було виявлено, обстежено і досліджено сотні археологічних пам’яток, передусім доби середньовіччя. Виявлено більше 300 поселень і городищ. Широкомасштабні археологічні розкопки проведені Б. Тимощуком на десятках городищ [Тимощук, 1952, с. 395-400; 1955; с. 109-114; 1959; с. 250-257; 1960; с. 164-166; 1967; с. 98-101; 1969; 1970; 1972, с. 7-13; 1973, с. 100-107; 1975, с. 264-265; 1978; 1981, с. 116-136; 1982; 1989, с. 74-83; 1993; 1995]. Зокрема, на території слов’янських (VIII—X ст.) городищ - общинних центрів у Горішніх Шерівцях, Грозинцях, Добринівцях, Ломачинцях, Білій, Ревні, Червоній Діброві і на городищах-святилищах у Ржавинцях, Горбово, Рухотині, Кулішівцях. Крім того, на території князівських (державних) фортець (Х-ХІ ст.) в Ревні, Горішніх Шерівцях, Ломачинцях, а на території городищ - прикордонних фортець (XII - перша половина XIII ст.) в Ленківцях і Ломачинцях. Городища - князівські фортеці другої половини XIII - першої половини ХІVст. вивчались ним у Перебиківцях, Карапчеві, Чернівцях, Хотині. Феодальні ("приватновласницькі") замки досліджувались Б. Тимощуком на території городищ в Молодії, Чорнівці, Недобоївцях, Дарабанах, Ленківцях на Дністрі, Василеві. Особливо широкі дослідження проведені ним на території давньоруських міст Буковини, зокрема ранньофеодального міста в Ревні, літописних міст Василева і Кучелміна, Черна і Хотина.

Загалом запропонована Б. Тимощуком новаторська типологія визначення соціальних ознак городищ дала можливість зробити і аналіз складних державотворчих і містотворчих процесів, які відбувалися в регіоні. Матеріали археологічних досліджень численних городищ Буковини, які виявлені Б. Тимощуком, та його теоретичні розробки не втратили свого значення і сьогодні. Вони є важливою джерельною базою для нової інтерпретації соціального змісту городищ, їх історичної топографії і фортифікації, яка, зокрема, зроблена і нами в даній роботі.

У 70-90-х рр. минулого століття дослідження слов’яно-руських пам'яток Буковини було продовжене учнями та послідовниками Б. Тимощука, зокрема Л. Михайлиною, Б. Томенчуком, М. Филипчуком, В. Войнаровським, С. Пивоваровим, І. Возним, Ю. Мисько.

У 1976-2010 рр. автором проведено широкомасштабні дослідження давньоруських городищ спочатку на Буковині (Молодіївське, Василівське, Карапчівське, Непоротівське), а потім на Галицькому Прикарпатті (Олешківське, Любківське, Буківнянське, Голодівсько-Підгородівське, Копачинське, Кутське, Надвірнянське тощо). Крім того, було виявлено та обстежено десятки інших городищ Галицько-Буковинського Прикарпаття. Більше тридцяти років автором проводяться археологічні дослідження на території давнього Галича і окремих городищ в його окрузі.

Усвідомлюючи, що на даному етапі дослідження неможливо було вичерпно висвітлити всі складні питання характеристики містотворчих процесів, які відбувалися в XII—XIII ст. на території Галицько-Буковинського Прикарпаття, автор мав на меті головним чином підсумувати результати археологічних досліджень давнього Галича і городищ Малої Галицької землі в контексті розвитку їх історичної топографії та фортифікації, а тим самим також позначити шляхи і перспективи їх подальшого вирішення.

Автор щиро вдячний всім Колегам (особливо Володимирові Барану, Михайлові Филипчуку та Олегові Мельничуку) за допомогу і співпрацю, а Школярам і Студентам - за добросовісну роботу в експедиціях.

8 мая 2017

8 мая 2017

Пётр Рычков, научный консультант проекта и автор лежащей в основе макета исходной документации, поделился с нами таким вот фото:

7 мая 2017

Обсуждается один из планов Каменца-Подольского.

О существовании плана узнал из книги Ольги Пламеницкой Castrum Camenecensis. Фортеця Кам’янець (2012), где он был опубликован (с. 98-99) с такой вот краткой сопроводительной информацией:

Цитата

В цей час російська влада займалася реформуванням прикордонної системи, в якій Кам'янцю-Подільському відводилася роль одного з опорних пунктів. Втім, після 1794 р. від оборонної концепції головної фортеці з допоміжними фортами відмовилися. Військові інженери докладали чималих зусиль, шукаючи шляхів модернізації фізично і морально застарілих укріплень міста-фортеці. 1800 р. інженер-генерал-майор П.К. фон Сухтелен склав опис усіх укріплень кам'янецької фортеці і зробив аналіз усіх її вад, а 1801 р. інженер генерал-майор Глухов виконав детальний план міста з прилеглими околицями [13]. На основі цих матеріалів генерал фон Сухтелен розробив проект нової системи кам'янецьких фортифікацій [14], згідно з яким Старе місто підсилювалося шістнадцятьма батареями, розосередженими вздовж кромки каньйону по периметру острова, а на Польських фільварках, горі Татариська та західніше Нового замку мали постати три капоніри. Цей проект також залишився нереалізованим.
-------
13. РДВІА. - Ф. 349. - Оп. 17. - Од. зб. 671. - 1801 р.
14. РДВІА. - Ф. 349. - Оп. 17. - Од. зб. 679. - 1803 р.

Фотокопию этого плана в неплохом качестве опубликовал сотрудник заповедника "Каменец" Валентин Пагор:

6 мая 2017

30 апреля 2017

Рік видання: 2007

Автор: Олег Мальченко

Видавництво: ЗАТ "Віпол", Київ

Мова: українська

Формат: 60 х 84/16 (14.8 х 20.6 х 1.5 см)

Обкладинка: тверда

Папір: офсетний

Кількість сторінок: 160

Ілюстрації: чорно-білі фото, гравюри, малюнки (вклейка, 28 аркушів)

Наклад: 200 примірників

ISBN: 978-966-02-4432-0

Про книгу:

Цитата

В ілюстрованому виданні розглянуто репрезентативні функції, символіку, орнаментальний "репертуар" художньо виконаних гармат у Лівобережній Гетьманщині останньої чверті XVII — початку XVIII ст. На основі збережених артилерійських зразків українського походження проаналізовано стилістичні особливості декорування гарматних стволів часів "мазепинського бароко".

Для істориків, мистецтвознавців, зброєзнавців та всіх, кого цікавить минуле України.

Приклади сторінок:

Зміст:

Цитата

Вступ - 4

Розділ 1. Репрезентативні функції художніх гарматних стволів - 18

Розділ 2. Символіка художніх зображень на гарматах - 56

Розділ 3. Орнаментальний "репертуар" гарматних стволів - 87

Розділ 4. Емблематичні, гербовані та епіграматичні вірші на гарматних стволах - 106

Розділ 5. Технологія декорування гарматних стволів - 114

Розділ 6. Стилістичні особливості глухівських майстрів-гарматників - 121

Післяслово - 138

Список використаних джерел і літератури - 148

Іменний покажчик - 153

Вступ (від автора):

Цитата

Вивчаючи процеси та явища, що впродовж XVII ст. привели до виникнення на Лівобережній Україні тієї суспільно-політичної організації, яку історики традиційно називають Гетьманщиною, не важко помітити, що провідну роль серед них відіграє фактор військовий. Його головним проявом був напрочуд швидкий розвиток у світі воєнних технологій, передусім вогнепальної зброї, що ставала дедалі досконалішою й доступнішою як для широкого кола користувачів, так і для масового централізованого виробництва. Артилерійське виробництво, наприклад, згодом взагалі повністю перебрала на себе держава.

Однак розмежувати "державні" й "приватні" замовлення в домодерному суспільстві, яке являла собою Гетьманщина, загалом виявилося неможливо. Як провести чітку межу між приватною "дворовою" артилерією полковника та власне полковою, якщо, наприклад, і та й інша була під його гербом і брала участь у воєнних діях?

Хоч як парадоксально, але воєнна справа в Гетьманщині - це не лише наука, а й складова нашої культури. Погодьтеся: більш як півстоліття перманентних бойових дій - це вже схоже на культурний феномен. Допитливі фахівці підрахували, що за всю історію цивілізації лише близько двохсот років людство існувало без війни. Планета, власне, живе війною. "Bellum omium pater", - говорили у давнину. Мовляв, "війна - усьому батько". Отже, те, що ми зазвичай називаємо козацьким військовим мистецтвом, також є частиною духовної та матеріальної культури. Особливо це впадає у вічі в такій галузі, як воєнне литво, гарматобудування, тісно пов’язані з металургією, хімією та декоративним мистецтвом.

У другій половині XVII ст. Лівобережна Україна перетворилася на склад величезної кількості художнього литва, особливо гармат. Свою артилерію мали міста, містечка, монастирі та старшинські садиби. Достатньо переглянути коротенький реєстр пирятинської артилерії 1698 р., наведений у "Книзі протоколів пирятинської сотні", щоб оцінити різноманіття існуючої артилерії (30, 127).

Відомо, що у Гетьманщину разом з російськими гарнізонними військами масово прибували гармати російського виробництва, відлиті впродовж XVII ст. (10, 901-909), значна ж частина козацької артилерії залишалася трофейного походження, зазвичай польського. Але з 1670-х років почало з’являтися й місцеве ("нове") високохудожнє литво, як, наприклад, гармата 1673 р. за авторством Якова Маркова.

Часи Руїни з їх ідейно-політичним напруженням, відповідним духовним кліматом, розбурханими почуттями й думками, що стимулювали природну реакцію національного духу на іноземні події та впливи, поступово добігали кінця. Саме в цій атмосфері духовного збудження зароджувалися ті ідеологічні та культурні цінності, які сповна розкрилися за сприятливих умов матеріального добробуту й політичної стабільності часів гетьманування І. Самойловича й особливо І. Мазепи. Такі часи зазвичай об’єднували високопрофесійних майстрів з найрізноманітніших ділянок образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва.

На думку В. Модзалевського, гетьман І. Самойлович став "одним з перших провідників в наше мистецтво нових ідей...". Важливим було те, що культурну діяльність гетьмана повністю підтримували інші державні й церковні діячі. Серед них, безперечно, фігурував і найближчий помічник і дорадник І. Самойловича - генеральний осавул І. Мазепа.

Культура загалом, а мистецтво зокрема, на думку дослідника О. Оглобліна, завжди посідали важливе місце в житті І. Мазепи, натури поетичної й водночас схильної до філософського синтезу. Крім того, йому було властиве почуття краси, яку він тонко відчував і в камені монументальних будов, і в металі художньо відлитої гармати, і в діамантах гетьманських клейнодів, і в шкірі мистецької оправи книги.

Хоч гетьман І. Мазепа в своєму меценатстві не мав рівних в історії гетьманської України, не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков і монастирів. Достатньо згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів мазепинської доби. Різні за виконанням і величчю, розкішні споруди мають спільні риси, які мистецтвознавці об’єднали спеціальним терміном - "мазепинське бароко".

Мистецтвознавці швидко привчили нас під "мазепинським бароко" розуміти передусім певну епоху в розвитку архітектурного стилю. Однак доволі вдало цей спеціальний термін підходить художнього литва, зокрема до такого його напряму, як декорування гарматних стволів. Наявність барокових елементів в українському гарматному художньому литті є фактом, який не потребує особливих доказів. Достатньо побіжного огляду збережених до нашого часу зразків, пишне оздоблення яких повністю відповідало українському бароковому стилю кінця VII - початку XVIII ст. Період "мазепинського бароко" - це часи найглибшого за змістом і прегарного за виразом наймайстернішого за всю українську історію творення художніх гарматних стволів.

Масштабне "артилерійське бароко" на землях Лівобережної України, яке досягло апогею на початку XVIII ст., було інспіроване головним чином амбітною особистістю І. Мазепи й стало занепадати разом зі зникненням з політичної арени цієї неоднозначної історичної постаті.

Здається, було б якось не "історично" так тісно пов’язувати розвиток і розквіт цілої воєнно-художньої "теми" з іменем лише однієї особи, навіть якщо вона - гетьман. Але факти залишаються фактами й саме така єдність свідчить про невизначеність поступу Гетьманщини, а також про те, наскільки вподобання та амбіції правлячої особи могли змінювати життя цілої країни.

Проте не будемо надмірно ідеалізувати ті умови мазепинської доби, у яких розвивалося поряд з іншими мистецтвами, скажімо, гарматне лиття. Не слід у цьому питанні також довіряти сучасній історичній публіцистиці, нерідко схибленій на національних питаннях, яка часто-густо все перебільшує. Часи були бурхливі, позначені вогнем і мечем, спокій утримувався залізною волею гетьмана, політична ситуація також нагадувала міну уповільненої дії. Однак саме для розвитку гарматного виробництва настала сприятлива година. Тому поєднання доволі розвинутого мистецтва декорування металу й такої вкрай необхідної "державної" зброї, як гармати, було саме на часі.

В останній чверті XVII ст. Лівобережна Україна та Київ стають місцем інтенсивного розвитку всіх видів мистецтва. Металообробка у таких її головних видах, як ювелірна справа і відливання дзвонів і гармат, досягають найбільшого розвитку. Київ, Чернігів, Глухів перехоплюють естафету ливарної справи від підупалих осередків на західноукраїнських землях.

Порівняно з галицьким і волинським литвом ХVІ-ХVІІ століть лівобережні гарматні стволи відрізняються значно вищим художнім рівнем, багатством орнаментації, соковитим рельєфом, красивою епіграфікою, пропорційністю та витонченістю форм. У виробах майстрів Афанасія Петровича, Йосифа та Карпа Балашевичів, Олексія Івановича, Івана Горлянкевича та інших своєрідно відобразилася доба зародження української державності, що проявилася в святковості орнаментики, вишуканості й чистоті форм виробів, у гербах і пишних титулах, а головне - віддзеркалила той піднесений настрій, що панував в українському бароковому мистецтві (15, 90).

Отже, у Центральній та Східній Україні в умовах щедрого меценату козацької старшини, від гетьмана І. Мазепи починаючи, українське бароко досягло свого апогею. Воно знайшло вияв навіть у такій суворій сфері воєнного мистецтва, як виробництво артилерійських стволів.

Про мистецький стиль "чудернацький" і "химерний", що протримався з кінця XVI і майже до кінця XVIII ст., теоретики заговорили як про своєрідний напрям лише на початку XX ст. Тоді й сформувався погляд на бароко як на цілісну культурно-історичну епоху.

Існує думка, що бароко в Україні за своїми художніми засобами ніколи не було автономним і самобутнім напрямом. Полістилістика, що взагалі була його специфічною ознакою, посилювалась різнотипністю культурних систем, втягнутих у розвиток української цивілізації епохи бароко. Конфлікти різних рівнів виявлялись у барокових творах через надмірну декоративність і темний, часто незрозумілий символізм, через чуттєві алегорії та метафори. Але ж це тільки нам вони не зрозумілі, а сучасники, які мали "код" до розшифрування символів, могли легко в них орієнтуватися. Це ми можемо розглядати бароко як якийсь дивний стиль, відсторонено розкладаючи його по поличках. Однак для людей тогочасних барокові елементи були частиною повсякденного життя, звичайно, далеко не всіх, але багатьох його проявів.

Перевага чуттєвих елементів декорування над розумовими є прикметною рисою українського бароко, успадкованою від поляків. Саме цей факт спонукав мистецтвознавців іноді говорити про стихійну бароковість української культури загалом. Але залишимо ці пошуки для теоретиків мистецтва. Нас лише цікавить вузька тінь бароко, що лягла на зовнішній вигляд козацької артилерії часів гетьманування І. Мазепи.

Дослідники артилерії усіх часів неминуче зупиняються на двох питаннях: кількості гарматного парку та організації артилерії як частини козацького війська. Але кількість - це лише один з показників прогресу, до того ж не завжди головний. Якість (читай - бойова ефективність) у гарматному виробництві часто відіграє важливішу роль, ніж кількість. У бою козацька артилерія, наприклад, завжди мала другорядне значення. Гармати озивалися тільки на початку бою, та й то доволі рідко, й могли щонайбільше викликати тимчасовий переполох серед ворожого війська, але мало завдавали реальної шкоди. Під час самої битви артилерія лише у виняткових ситуаціях давала про себе знати. Під час облог козацькі гармати також доволі рідко здобували успіх. Артилерія все-таки була більше "клейнотом і оздобою" Війська Запорозького, ніж проявом його справжньої воєнної сили. Стосовно культурно-історичної доби "мазепинського бароко" не спрацьовує класичне "inter arma silent Musae" ["коли говорять гармати, музи мовчать"]. Музи заговорили мовою мистецтва декору, перенесеного безпосередньо на гарматні стволи.

Саме "артилерійський декор", орнаментування поверхні гарматних стволів, відлитих на землях козацької держави за часів так званого "мазепинського бароко", ми обрали за предмет нашого невеликого, але старанно ілюстрованого дослідження. Якнайширшу ілюстративність покладено в основу нашої роботи, оскільки не будемо забувати, що аби характеризувати якесь мистецтво, потрібно не тільки знати, але и бачити.

Поняттю декоративності донедавна в теорії мистецтва приділяли мало уваги. Слово "декоративний" походить від латинського "dekoro", що означає "той, що прикрашає, або служить для прикраси, оздоблення; мальовничий, зовнішньо ефектний" (33, 195). У сучасному розумінні поняття "декоративність" не обмежується цим визначенням, воно вживається в мистецтвознавстві не лише щодо архітектури та декоративно-ужиткового мистецтва, а значною мірою належить і до образотворчого мистецтва, музики, литва.

Сучасні українські дослідники значно розширили шкалу значень декоративності в різних видах образотворчого мистецтва. Наприклад, у історика українського мистецтва П. Жолтовського декоративність виступає основною концепцією твору ("декоративізм", "декоративна засада"), формою художнього виразу ("декоративні засоби", "декоративна фактура"), а також для визначення естетичних ознак ("декоративна краса"), окремих емоційних та якісних характеристик ("радісна, світла декоративність", "пишна декоративність") (13, 21, 51, 194).

Однак декоративність властива не лише творам малярства, де вона виявляє свою палітру найбільшою мірою. Декоративні тенденції прослідковуються і в графіці, зокрема в народній гравюрі. На це звертали увагу В. Січинський, П. Жолтовський, В. Свєнціцька, Д. В. Степовик, О. Шпак. Так, Ф. Фоменко вважає декоративність однією з найхарактерніших рис української гравюри доби бароко (40, 301).

Теоретичне обгрунтування категорії декоративності подає в своїх мистецтвознавчих працях М. Станкевич (34; 35). Серед основних характеристик декоративності, визначених ученим, зустрічаємо: площинність і лінійність форм; узагальненість та умовність пропорцій і масштабу; викривлення форм (деформація); ритмічність, асиметрія або симетрія форм; тотожність, нюанси й контрастність форм; доповнення орнаментами і текстом. Усі зазначені вище характеристики (вибірково чи фактурами у різноманітних комбінаціях) виразно простежуються на багатьох зразках гарматного литва останньої чверті XVII - початку XVIII ст. на Лівобережній Україні (Гетьманщині).

Ми торкнемося питання репрезентативної функції художніх гарматних стволів як загалом для Лівобережної Гетьманщини, так і для новонародженої козацької еліти. Тісно пов’язані з цим спроба розшифрувати зображену на козацьких гарматах символіку (міфічну, релігійну), геральдичні елементи й пошук першоджерел епіграматичних написів на стволах. Витоки орнаментування артилерії часів "мазепинського бароко" спробуємо віднайти в мотивах українського народного дереворізу та професійної гравюри. Окремим блоком представлена тема "інструментарій ливарників-гарматників - встановлення стильових особливостей майстрів-ливарників -художні стилі Йосифа та Карпа Балашевичів". Звісно, ми намагалися використати в роботі прийнятну для обраної тематики методологію.

Історикам відомий так званий синхронний розгляд матеріалу, коли поряд викладаються всі види історичних свідоцтв певного періоду. За такого розгляду художнє гарматне лиття як феномен і складова епохи "мазепинського бароко" зіставляється з одночасними досягненнями науки й техніки, виробництва, з політичними подіями, декоративним мистецтвом (народним і професійним), проявами культури, художніми смаками та ідеологією старшинського прошарку козацького суспільства. Завдяки такому зіставленню ми маємо можливість простежити, як, скажімо, видозмінювалися (чи взагалі не змінювалися) голландські, німецькі, московські чи польські мотиви гарматного декору, що переносилися на український грунт; на якому художньому рівні перебувала місцева військова ливарна справа порівняно із сусідами далекими та ближніми; як формувалися шляхи взаємовпливів у декоруванні гарматних стволів тощо; з’являється можливість вичленити загальні особливості місцевого гарматного орнаментування та символіки.

Історики також вдаються до так званого діахронного розгляду матеріалу, коли простежуються зміни й розвиток артилерійського декору, еволюція мистецького оформлення стволів, розвиток мистецьких уподобань замовників. У такому разі є можливість ретельно вивчити найтонші деталі феномена та основні тенденції його руху.

Синхронний розгляд дає своєрідну горизонталь, діахронний - вертикаль, але повнота історичного знання досягається лише на перетині синхронної та діахронної проекції. Спробуємо за допомогою такого віртуального візиру з двох перехрещених ліній розглянути предмет, який називається "Художнє лиття гармат у Гетьманщині за часів правління Івана Мазепи".

Періодизація суспільно-економічного розвитку доби Гетьманщини є серйозною науковою проблемою, яку історики вирішували по-різному.

Так, М. Грушевський в "Ілюстрованій історії України" поділяє цей період на добу козацьку (1648-1720-ті рр.) та занепад козаччини (1720-ті рр. - 1781 р.).

Сучасний історик Н. Яковенко в "Нарисі історії України" поділяє козацьку еру (1648-1720-ті рр.) на такі періоди: Хмельниччина (1648-1657 рр.), Руїна (1658-1686 рр.), Мазепа і мазепинці (1686-1720-ті рр.).

У XI томі "Енциклопедії українознавства" в статті "Історія України" автори А. Жуковський та О. Субтельний подають свою періодизацію козацько-гетьманської держави: Хмельниччина (1648-1657 рр.), Гетьманщина (1657-1663 рр.), Руїна (1663-1687 рр.), Доба Мазепи (1687-1710 рр.), занепад автономії України (1710-1786 рр.).

Усім розглянутим періодизаційним схемам властива певна риса: хронологічне виділення врядування І. Мазепи як певного особливого історичного періоду в історії України.

Історик української архітектури В. Вечерський, пропонуючи свою періодизацію стилістичного розвитку архітектури Гетьманщини, також виділив час правління Мазепи в окремий період: 1650-1680-ті роки (архаїка), 1680-ті роки - 1709 рік (мазепинський стиль, розквіт стилю), 1709-1750-ті роки (доба перелому). Дослідниця У. Кілессо так само виокремлює 1680-ті - 1709 роки як розквіт мазепинського стилю (5, 74).

Отже, за хронологічні рамки нашої роботи ми обрали той період історії Лівобережної України, який згадані вище поважні історики іменують так: "Мазепа й мазепинці", "доба Мазепи", "мазепинський стиль", "розквіт стилю". Виявляється, що все створене за часів правління І. Мазепи та його сучасників, позначене єдиною творчою стихією. Воно монументальне і синтетичне, наскрізь пронизане цілісністю художньої ідеї, яка живилась новим суспільним світоглядом і розкрилася з небаченим раніше творчим розмахом у гравюрі, архітектурі, малярстві, поезії та металообробці. Оригінальність і цілісність цього періоду підтверджуються також чудовими зразками художнього гарматного литва, що стали головним джерельним матеріалом нашого дослідження.

Написання військово-історичного дослідження неможливе без залучення специфічних типів джерел: іконографічних й археологічних матеріалів, що допомагали аналізувати декоративні та символічні мотиви, відображені на гарматних стволах. Залучалися також публікації речових і зброярських колекцій, гравюр і дереворізів, архітектурних барокових споруд, необхідних для реконструкції загальних і спеціальних рис досліджуваного феномена.

Нарешті, окрему велику роботу було проведено серед пилу багатьох музейних колекцій, вітчизняних і зарубіжних, з метою виявлення, опису та вивчення збережених зразків української декорованої артилерії XVII - початку XVIII ст.

Наводимо перелік зразків гармат, які були залучені нами в якості історичних джерел й тепер зберігаються в музейних колекціях.

Воєнно-історичний музей артилерії, інженерних військ і військ зв’язку (Санкт-Петербург):

гармата 1673 р., власника не встановлено (майстер - Яков Марков);

гармата 1697 р., відлита для міста Конотопа (майстер - Карп Балашевич);

мортира 1698 р., відлита на замовлення гетьмана І. Мазепи (майстер - Карп Балашевич);

дві гармати 1749 р., відлиті для графа О. Г. Розумов-ського (майстер невідомий);

гармата 1753 р., відлита на замовлення гетьмана К. Г. Розумовського (майстер невідомий);

гармата 1759 р., відлита на замовлення гетьмана К. Г. Розумовського (майстер невідомий).

Державний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця" (Батурин):

уламок бронзової гармати великого калібру (220 мм) із залишками орнаментування.

Державний історико-культурний заповідник "Поле Полтавської битви" (Полтава):

гармата першої чверті XVIII ст., відлита на замовлення лубенського полковника Г. Галагана (майстер - Леонтій).

Державний історико-культурний заповідник у м. Дубно:

гармата кінця XV-XVІ ст. з елементами декору (майстер невідомий).

Дніпропетровський історичний музей ім. Д. Яворницького:

гармата кінця XVІІ-XVІІІ ст., прикрашена рослинним декором (придбана Д.І. Яворницьким).

Краснодарський державний історико-археологічний заповідник ім. Феліцина (Краснодар):

гармата 1753 р., відлита на замовлення гетьмана К. Г. Розумовського (майстер невідомий);

дві гармати 1759 р., відлиті на замовлення гетьмана К. Г. Розумовського (майстер невідомий).

Переяслав-Хмельницький історико-краєзнавчий музей:

гармата малокаліберна кінця XVII - початку XVIII ст. з елементами декорування (майстер невідомий).

Полтавський краєзнавчий музей:

дзвін "Кизикермен" (відлитий у Москві, копія XIX ст.).

Путивльський краєзнавчий музей:

дві гармати кінця XVIII ст., відлиті на замовлення князів Чернишових (майстер невідомий).

Російський Державний Ермітаж (Санкт-Петербург):

гармата 1693 р., відлита на замовлення гадяцького полковника М. Бороховича (майстер - Йосиф Балашевич);

гармата 1697 р., відлита на замовлення гадяцького полковника М. Бороховича (майстер - Йосиф Балашевич).

Російський державний історико-культурний музей-заповідник "Московський Кремль" (Москва):

гармата "Лев" 1705 р., відлита на замовлення гетьмана І. Мазепи (майстер - Карп Балашевич).

Чернігівський історичний музей ім. В.В. Тарновського:

гармата 1717 р., відлита на замовлення гадяцького полковника М. Милорадовича (майстер - Карп Балашевич);

гармата 1713 р., відлита на замовлення гадяцького полковника І. Чарниша (майстер - Карп Балашевич);

гармата кінця XVII - початку XVIII ст., з козацьким гербом, власника не встановлено (майстер невідомий);

гармата кінця XVII - початку XVIII ст., орнаментована, з порожнім щитовим полем, власника не встановлено (майстер невідомий);

гармата 1631 р., шляхетська з гербом "Правдич" (майстер невідомий);

дзвін XVIII ст., відлитий на замовлення Полуботків (майстер - Олексій Іванович).

Центральний воєнно-морський музей (Санкт-Петербург):

гармата 1692 р., відлита на замовлення полтавського полковника І. Семеновича (Герцика) (майстер - Йосиф Балашевич).

Askerî Müze ve Kültür Sitesi (Воєнний музей, Стамбул):

гармати XVI ст., виготовлені в Інсбруку (Австрія) (майстри - Лофлери);

гармата XVI ст., пишно орнаментована флористичними мотивами, італійського походження.

Deniz Müzesi (Воєнно-морський музей, Стамбул):

гармата XVII ст., у вигляді дракона, відлита у Відні.

Muzeum Wojska Polskiego w Warsawie (Музей Війська Польського, Варшава):

гармата 1692 р., відлита на замовлення охочекомонного полковника І. Новицького (майстер - Йосиф Балашевич).

І на завершення - про втрати, які вже неможливо повернути.

Після подій 1708-1709 рр. з України було вивезено не лише генеральну артилерію, а й більшість сотенної. Частину гарматного парку великого калібру було знищено в самому Батурині.

Після штурму Запорозької Січі 14 травня 1709 р. всю запорозьку артилерію було конфісковано.

На початку 1736 р. фельдмаршал І. Мініх у своєму "Мнении о прибавке полевой, полковой и осадной артиллерии" зневажливо висловився з приводу артилерійських парків українських міст, частина гармат яких була абсолютно непридатною для застосування. "Да к тому же в разных украинских городах старого манера и неспособных калибров, в том числе таких, кой с великими запалами и поврежденных, ко употреблению негодных, находится довольно и лежит праздно" (21, 828). І. Мініх пропонував перелити їх на гармати нового типу й передати піхотним полкам.

Нарешті, нововведення середини XVIII ст. в російській артилерії, автором яких став граф П. І. Шувалов, винахідник так званої "нової артилерії", стали чи не головною причиною того, що майже не збереглося козацьких гармат другої половини XVII - початку XVIII ст. За врядування П.І. Шувалова масово переливалися застарілі гармати, зокрема й українські, що зберігались у російських арсеналах, на гармати нової конструкції ("єдинороги"), а гарматну мідь забирали також для того, щоб переплавити на монети. Як наслідок - збереглося лише декілька зразків українського художнього гарматного литва XVII-XVIII століть, розпорошених у різних музеях світу.

З втратою багатьох зразків козацького гарматного виробництва все більше зростає цінність українського художнього артилерійського металу, що дійшов до наших днів і потребує до себе уваги та дбайливішого ставлення. З огляду на це, виявлення, систематизація, вивчення та збереження зразків художньо виконаних гармат є не лише важливим, а й украй необхідним. І не тільки для віртуальної історичної науки, а й для національної самоідентифікації.

Наостанок слід згадати про деяку термінологію, якою ми послугувалнся. Термін "український" ми вживаємо щодо території Лівобережної Гетьманщини, не вкладаючи в нього новітнього "національного" змісту. Ми не розрізняємо терміни "московський" та "російський", як це традиційно заведено в українській історіографії ("московський" - до початку XVIII ст., "російський" - пов’язується з імперським періодом), і вживаємо для простоти сприйняття лише термін "російський". Козацьку старшину ми часто називаємо шляхтою, хоча розуміємо, що це порівняння не зовсім коректне, і воєнна еліта у Гетьманщині лише намагалася виконувати суспільну роль шляхти. Така синонімічна вільність допускається нами тільки з метою спрощення тексту.

Окремого застереження вимагають спеціальні військово-історичні терміни. Щоб уникнути тавтології, ми часто вживатимемо терміни "армія", "військо" та "збройні сили" як синонімічні, хоча між ними існують певні формальні (чи більше історіографічні) відмінності.

30 апреля 2017

21 апреля 2017 Павел Василенко показал фото макетов, готовящихся к установке на территории парка.

На фото засветились Хотинская, Каменец-Подольская и Белгород-Днестровская крепости, Меджибожский, Подгорецкий, Золочевский, Свиржский и Олесский замки:

В окружении укреплений, как по мне, странно смотрится дворец в с. Леськово (Черкасская обл.), маскирующийся под замок:

Уровень исполнения макетов весьма приятный.

Открытие парка пока планируется на 20-е числа мая 2017. Ждать осталось не долго.

30 апреля 2017

Цитата

Міністерство культури України
Національний заповідник «Замки Тернопілля»
Лубенська міська рада
Лубенський краєзнавчий музей

Шановні колеги!
Запрошуємо вітчизняних та іноземних фахівців до участі в роботі міжнародної науково - практичної конференції

"Історична на культурна спадщина князів Вишневецьких"

Напрямки конференції:

Проблематика пов'язана з дискусією, щодо походження роду;

Князі Вишневецькі та їх роль в політичних, економічних та культурних процесах на теренах Східної Європи;

Маєтки та господарська діяльність князів Вишневецьких;

Збереженні пам'ятки архітектури, до зведення яких причетні князі Вишневецькі, їх сучасний стан та перспективи використання.

Культурна спадщина князів Вишневецьких, її вплив на формування та подальший розвиток локальних осередків культури та державних культурних процесів в цілому.

Місця пам'яті князів Вишневецьких.

2017 рік - Вишнівець 2018 рік - Лубни. Дві столиці — один рід.

Зважаючи на вагому роль князів Вишневецьких в історії Східної Європи та їх безпосередній вплив на хід історичних процесів, що мали місце на теренах декількох сьогодні незалежних держав. А також, з метою популяризації пам’яток архітектури, споруджених представниками роду на території сучасної України, Польщі, Білорусії, Литовської Республіки та ін.

Конференція відбудеться у два етапи:

1 етап – 17-18 серпня 2017 рік. Вишнівецький палацово–парковий комплекс (Україна. Тернопільська обл. Збаразький р-н, смт. Вишнівець вул. Замкова, 5).

2 етап 2018 рік. Лубенський краєзнавчий музей. (Україна Полтавська обл. м. Лубни. Дата буде вказана пізніше)

Робочі мови конференції: українська, англійська, польська, російська.

Програма конференції буде надіслана після формування списку учасників.

Для участі у першому етапі конференції необхідно:
1. До 1 червня 2017 року надіслати заповнену анкету учасника (зразок додаємо) за електронною адресою.
2. До 20 липня 2017 року надіслати текст доповіді чи повідомлення.

Звертаємо увагу учасників конференції, що поселення буде проводитися в гуртожитку професійного ліцею смт. Вишнівець.
Проживання учасників конференції за рахунок приймаючої сторони.

До початку роботи конференції планується видання збірника матеріалів конференції.

Вимоги до технічного оформлення публікацій:

Обсяг 5 – 12 сторінок друкованого тексу з наступними параметрами: формат аркуша А4; шрифт Times New Roman, кегль 14, міжрядковий інтервал 1,5; поля: верхнє і нижнє – 2 см, ліве – 3 см, праве – 1 см; нумерація сторінок в правому нижньому куті, починаючи з другої сторінки; Назва файлу вказується латинськими літерами.

Публікація починається з імені та прізвища автора, які друкуються жирними літерами у правому верхньому куті, під прізвищем потрібно вказати науковий ступінь, вчене звання, місце роботи, посаду та місце проживання автора, через інтервал жирним шрифтом великими літерами подається назва публікації.

Під назвою статті потрібно розмістити анотацію і ключові слова українською та англійською мовами. Посилання на джерела та літературу оформляються відповідно до послідовності їх згадування у тексті за зразком [3,5];[7,25], де перша цифра – позиція у загальному списку літератури, друга – цитована сторінка або аркуш; в посиланнях на архівні документи інформація подається через кому (напр.: ЦДІАК України, ф. Р-1234, оп. 4, спр. 23, арк. 13 зв.) Список використаних джерел та літератури подається в кінці статті. Графіка (ілюстрації, графіки, схеми тощо) подаються окремим файлом кожна з розширенням *.jpg або *.tiff, розмірність не нижче 300 dpi, розміром 10х15 см, де 10 см базова (менша) сторона. Підписи до ілюстрацій надаються окремим списком у тексту статті після списку використаних джерел і літератури.

Автор несе відповідальність за достовірність викладеного матеріалу, за належність даного матеріалу йому особисто, за правильне цитування джерел та посилання на них.

Анкету учасника і матеріали надсилайте на електронну скриньку:
kybaljuk@yandex.ua
Контактний телефон:
+380355031234; +380970526515

29 апреля 2017

Скриншоты:

29 апреля 2017

В статье Николая Волкова Оборонительные сооружения Беларуси и Украины середины XVII века на рисунках Абрахама ван Вестерфельда и набросках из архива Радзивиллов в Минске (2016) наткнулся на краткое, но очень ценное упоминание Макарова и его укреплений, да ещё и сопровождавшееся парочкой уникальных рисунков аж 1651 г., значение которых сложно переоценить.

Текст:

Цитата

Черновики из архива Радзивиллов дают прекрасную возможность представить, как выглядели укрепления королевских и частоновладельческих городов и местечек Восточной Беларуси и Украины. Среди черновиков имеется разделённая на две части панорама частновладельческого местечка Макарова, расположенного на запад от Киева (Рис. 14, 15). Как подписано на рисунке, местечко принадлежал роду Харлинских.

Возле Макарова по пути к Белой Церкви останавливалось литовское войско, часть лагеря которого видна на рисунке. Местечко было окружёно деревянной стеной с одно- и двухъярусными башнями. Замок, принадлежавший владельцу города, с деревянным дворцом внутри был окружен невысокой стеной. Дворец, усиленный двухэтажными башнями, был, вероятно, так же приспособлен к обороне.

Рисунки, составляющие панораму:

Рис. 14–15. — Макаров, 1651 г. НГАБ. Ф. 694. Воп. 1. Спр. 287. Арк. 4 адв., 26.

Панорама в целом выглядит как-то так:

28 апреля 2017

Год издания: 2005

Автор: Олег Мальченко

Издательство: ТОА ВП "Олавтекс"

Язык: украинский

Формат: 60 х 84/16 (14.3 х 20.5 х 1.5 см)

Переплёт: мягкий

Бумага: офсетная

Количество страниц: 184

Иллюстрации: цветные и чёрно-белые литографии, рисунки, схемы и фото (вклейка, 18 листов)

Тираж: ? экз.

ISBN: 966-02-3823-1

Где купить: только у автора (если вам повезёт).

О книге:

Цитата

У виданні розглянуто історію поширення вогнепальної артилерії і прослідковано шляхи руху вогнепальних технологій на українських землях у XIV—XV століттях. На основі документальних джерел проаналізовано типологію гармат, що знаходились на озброєнні українських замків.

Для істориків, зброєзнавців та всіх, кого цікавить минуле України.

Примеры страниц:

Содержание:

Цитата

Вступ - 4

Частина 1. Шляхи проникнення на українські землі вогнепальної артилерії наприкінці XIV - упродовж XV століть - 18
1.1. Балтійський шлях - 18
1.2. Кримський (італійський) шлях - 34
1.3. Середньоазійський шлях - 43
1.4. Малоазійський (османський) шлях - 53

Частина 2. Типологія гармат в українських замкових арсеналах - 66

Частина 3. Облогова артилерія «головного« калібру - 126

Післяслово - 149

Додатки - 158
Таблиці - 158
Ілюстрації - 163

Список літератури та архівних джерел - 167

Іменний покажчик - 177

Вступление (от автора):

Цитата

"Війну ведуть люди. Її ведуть із зброєю в руках, щоб убивати, нападати або захищатись. У кількісному та якісному сенсі зброя залежить від рівня технічного розвитку суспільства, від воєнних звичаїв народів, від ініціатив і реакцій як індивідів, так і колективів і влад. Але передусім воєнна історія - це історія техніки" (27,195). Краще за класика не скажеш.

Цю невеличку книжку буде присвячено одному з аспектів воєнної історії України - вогнепальній артилерії ХІV-ХV століть.

Через дуже обмежений комплекс історичних джерел можна претендувати лише на часткове висвітлення заявленої теми. Джерела не повідомляють про найперші факти появи нової зброї на українських землях і ставлять дослідника перед фактом вже досить активного використання вогнепальної артилерії на зламі ХІV-ХV століть. Тому пропонуємо серію історичних документальних етюдів, об’єднаних тематично, у яких особлива увага приділяється істотним, з нашого погляту, моментам процесу накопичення та розвитку вогнепальної артилерії на українських землях.

У середині XIV століття на гарматні постріли ще реагували як на занадто гучну та екстравагантну форму прояву політичних амбіцій. Як на якесь шоу, не більше того. Але невдовзі високоефективна вибухівка переросла рамки шоу. Розвиток зогнепальної артилерії, спершу дивної та сумнівної і, навіть, "диявольської" для її сучасників зброї, відбувався за одним з основних законів технократичної цивілізації: усе, що може бути вироблено, має бути вироблено. За словами Томаса Карлейля, будь-який сумнів згодом утілюється в дійсність.

Наступне, XV століття, було епохою перемін, котрі відбувалися у воєнній справі не менш активно, ніж у культурному житті, економіці та науці. Настав непевний, нестабільний час, і для євразійського суспільства характерним був поступ за принципом спроб і помилок. Укотре перекроювалася міжнародна карта, хоча жодна країна чи воєнний лідер не могли претендувати на світову зверхність. Але був чинник, спільний для тогочасної воєнно-політичної активності: на всі вагомі події неабиякою мірою вплинуло широке застосування вогнепальної зброї. Зростання ефективності її використання (разом з відродженням професійної армії та значення піхоти) стало головною особливістю воєнної історії XV століття.

Саме в цей час артилерія перетворилася на зброю, покликану ліквідувати ранньофеодальну роздрібленість у Західній і Східній Європі, створити космополітичну імперію в Малій Азії та перетворити нестабільні європейські монархії на впливові держави. Тільки за її безперечного впливу стало можливим об’єднання земель навколо Москви та приєднання величезної території колишньої Київської держави до Великого князівства Литовського, а потім - переконання південно-східних непосидючих сусідів угамувати свою агресію.

Поволі вогнепальна артилерія стала найтехнологічнішою зброєю глобального арсеналу XIV-XV століть. (Термін "глобальний арсенал" використано у цій роботі для означення кількісного та якісного рівня озброєння у певний історичний час у цивілізаційному та навіть планетарному масштабах.) В умовах активного застосування артилерія невпинно розповсюджувалася світом. Російський історик А.М. Кірпічніков порівнював стрімкість її поширення Євразією у другій половині XIV століття з пожежею, що, перекидаючись з однієї країни на іншу, незабаром охопила величезну територію (24, 77).

Щоб полишити сумніви щодо швидкості поширення артилерії, пропонуємо порівняти її з високотехнологічною зброєю сучасного глобального арсеналу - ядерною, яку вважають наступною сходинкою після порохової. Усього за чотири десятки років з моменту першого успішного випробування налагодити виробництво атомних зарядів окремих типів могли вже кілька десятків країн у різних частинах світу, незважаючи на величезні фінансові витрати, необхідність високого наукового потенціалу та розвинутої технічної бази. Методи поширення планетою сучасної ядерної зброї грунтуються на досвіді поколінь і цілком відповідають тим методам, якими поширювалася вогнепальна артилерія у ХІV-ХV століттях: експериментування з ідеями, шпигунство, закуповування технології чи взірців зброї, переманювання "мізків" (учених, майстрів). Однак зброярам ХІV-ХV століть було значно легше розвивати свою справу, оскільки на час появи перших гармат уже було доволі відпрацьовано подібну до гарматної ливарну технологію виготовлення дзвонів.

Існує ще одна цікава паралель між глобальними арсеналами XIV і XXI століть. На першому етапі свого розвитку артилерія головним чином здійснювала психологічний тиск на потенційного противника. Подібну роль відводить сучасна міжнародна політика і ядерній зброї. Однак разом з поліпшенням якості стволів та снарядів, здешевленням технології виробництва, підвищенням мобільності артилерії вона доволі швидко перетворилася на високоефективну руйнівну зброю масового знищення. Не хотілося б провіщати минуле, але, на наш погляд, за останні півтори тисячі років принципи розвитку, поширення та застосування глобального арсеналу залишилися незмінними.

Від монгольського "вибуху", ударна хвиля якого прокотилась усією Євразією, розпочався процес створення глобального арсеналу, основною рисою якого у ХІV-ХV століттях була ескалація бойового рівня піхоти та артилерії на величезному географічному просторі.

В історіографії переважає думка, що піхота у походах не встигала за кіннотою й була безсилою в польових битвах з татарами. Доволі спірне узагальнення, згадаймо хоча б успішне протистояння спеціально тренованих піхотинців Данила Галицького татарським вершникам. Монгольська загроза не тільки не перервала, а деякий час навіть сприяла розвитку піхоти як невід’ємної частини війська. А широко впроваджувана вогнепальна зброя різноманітних калібрів зумовила зміцнення воєнного потенціалу спершу піхотних частин, а згодом і кавалерії. З XV століття піхота й артилерія все тісніше "співпрацюють" на полі бою.

Середньоазійський правитель Тімур почав використовувати у польових битвах піхоту, поєднуючи її з артилерією, а також броньовану кінноту разом з традиційними легкими монгольськими вершниками. Слідом за ним османи на Балканах ще більше ущільнили взаємодію яничарського корпусу з артилеристами, а своєї важкої тімаріотської кінноти - з летючими загонами кримських татар. Польських крилатих гусарів завжди підтримувала легка козацька кавалерія. За зразками італійських гармат виливалися стволи від Малої Азії до імперії Моголів. Своєю чергою, азійський варіант дробових тюфяків був на озброєнні країн Середземномор’я та Московської держави.

Досягнення воєнного інтелекта швидко передавалися торговими та військовими експедиціями. Переможені переймали найкращі досягнення переможців, отримуючи технологічний досвід ціною багатьох загиблих воїнів або великих матеріальних збитків. Є цікавий історичний приклад миттєвого використання воєнного досвіду супротивника. Під час другої битви під Косово (17 жовтня 1448 р.) угорці залучили німецьких і чеських стрільців з ручною вогнепальною зброєю виступити проти османських яничарів. Обмін пострілами з-за палісадників відбувався на відстані майже 90 метрів. Османи все ж таки отримали перемогу, й султан Мурад II (1421-1451 рр.) був так захоплений тим двобоєм, що вирішив забезпечити увесь яничарський корпус вогнепальною зброєю.

Завдяки таким гігантським державним утворенням, як Литовсько-Руське князівство, Золота Орда, Османський султанат і держава Тімуридів складався унікальний загальний євразійський ринок, у інформаційному та товарному кругообігу якого, а також у спробах його перерозподілу, формувався глобальний арсенал.

Загальноєвропейська, та навіть загальносвітова єдність процесу поширення вогнепальної зброї підтверджується передусім принципово однаковими конструкціями гарматних стволів. І що активніший розвиток технології, то більше нівелюються місцеві особливості гарматобудування. Коли авторові цих рядків довелося побачити гармату ХІV-ХV століття (фуглер зі зйомною порохівницею) в археологічному музеї міста Чіангсай (Північний Таїланд), першої миті здалося, що її перевезено сюди з якоїсь європейської колекції. "Ні, місцева", - підтвердили музейні працівники.

Оригінальність українських земель у процесі формування глобального арсеналу визначалася насамперед географічним фактором й полягала у тім, що знаходилися вони у місці зіткнення геополітичних інтересів державних монстрів ХІV-ХV століть. До середини XV століття Золота Орда розпалася на три самостійні ханства з центрами у Криму, Казані та Сараї. Останній, контролюючи Улуг Юрт (центральні поволзькі степи), претендував на місце єдиного законного спадкоємця прав і титулу великих ханів. Великі князі Московські, що були колись довіреними особами великих ханів в управлінні Північно-Східною Руссю, почали також діяти незалежно, кинувши виклик зверхності Золотої Орди. В цей же час на заході Ягеллони створили у Литві могутню державу, що стала претендувати на золотоординські володіння у басейнах річок Дністра, Дніпра і Дона, сперечаючись з династією Кримських правителів Гіреїв.

Таким чином, у Східній Європі утворилося кілька нових експансивних держав, які врешті решт почали змагатися за встановлення свого панування над краєм, в якому українські землі мали прикордонне положення відносно усіх опонентів. Разом з північночорноморським регіоном Україна була кривавим полем битви, на якому зустрічалися у суперництві воєнні технології всіх частин світу, намагаючись перевершити одна одну, і, таким чином, поліпшуючись. Кордон, а надто Великий Степовий кордон - не місце, де може з’явитися нова небачена зброя, на кшталт тогочасної громоподібної вогнепальної артилерії. Кордон - це місце, де така зброя випробовується. Полігон.

Наголосимо ще раз: ми не маємо на меті розглядати у цій роботі вплив тієї чи тієї країни на ливарницькі традиції та розвиток української артилерії. Про якусь осібну "оригінальну" українську артилерію ХІV-ХV століть взагалі не йдеться, однак ми проаналізуємо вогнепальні арсенали місцевих замків у ракурсі типології зброї, спробуємо простежити й прокоментувати шляхи, якими вогнепальна артилерія проникала на українські землі, й які чудернацько перехрещувались у районі Середнього Подніпров’я, де вона брала участь у боях "в Україні" та "за Україну" в процесі формування глобального євразійського арсеналу.

Розробляючи обрану тему, ми дійшли висновку, що розвиток технології (у нашому разі - технології вогнепальної зброї) неможливо вивчати, лише відстежуючи зміни у воєнному мистецтві, при цьому обмежившись тільки однією державою. Доказом цього є різноманітність шляхів технологічного впливу та проникнення артилерії в Україну (ми вирізняємо чотири таких головних шляхи: балтійський, кримський, середньоазійський, малоазійський.) Подібні дослідження мають проходити одночасно як у контексті соціальної, так і міжнародної порівняльної історії. Власне, ця думка не нова, за таким принципом побудовано всі класичні роботи європейських дослідників з історії вогнепальної зброї. А для сучасної людини сформувати особисту думку означає ні що інше, як понишпорити у роботах класиків, бажано нині живих й активно працюючих. Доповнюючи базову монографію Макнейла "Pursuit of Power", у якій докладно розглядається революційна роль пороху у XV столітті, слід вказати на дослідження Р. Біна (55), Г.А. Малкольма (88) та Дж. Бріджмена (57), Ф. Контаміна (27), Д.Р. Партінгтона (109), Г.В.Л. Хаймі (77), Д. Хейварда (74), що простежують процеси глобальних політичних і соціальних змін під впливом вогнепальної зброї.

Усі спроби репрезентувати артилерію на українських землях як щось самодостатнє й оригінальне, зрештою, призводять до наукової обмеженості, прямують у глухий кут. На нашу думку, завданням вітчизняних дослідників є виведення минулого України у більш широку, міжнародну суспільну свідомість та інтеграція української історії у глобальний контекст. З огляду на це тема розвитку та використання вогнепальної технології у ХІV-ХV століттях є доволі сприятливою.

Найповніше уявлення про рівень і масштаби досліджень в європейській історичній науці з цього широкого питання можна отримати з грунтовного бібліографічного дослідження Келлі де Райза, одного з найвідоміших сучасних європейських дослідників середньовічної воєнної історії та технології вогнепальної зброї, надрукованого у двох частинах (Лейден, 2002 і 2004 роки): "A Cumulative Bibliographi of Medieval Miliary History and Technology".

Останнім часом вийшли друком цікаві міжнародні наукові збірки, об’єднані спільною темою: «Вогнепальна зброя у середні віки» (Medieval Warfare, 1300-1450. The International Library of Essays in Military History / Ed. K.de Vries. - Aider-shot: Ashgate, 2005; Warfare in the Dark Ages. The International Library of Essays in Military History / Ed. K.de Vries, John France. - Aldershot: Ashgate, 2005; War, Army and Society in the Eastern Mediterranean, 7th - 16th Centuries / Ed. Yaacov Lev. - Leiden: Brill, 1996; Gunpowder: The History of an International Technology / Ed. Brenda Buchanan. - Bath: University of Bath Press, 1996.)

Безліч статей на цю тему, які знаходимо у спеціальній науковій періодиці, дає змогу оцінити масштаби дослідницької праці європейських істориків. Праці, в яких розглядаються різноманітні питання технології та розвитку артилерії у XIV-XV століттях, зустрічаються у "Journal of modern history", "Journal of economic and social history of the Orient", "Journal of Turkish studies", "Technology and Culture", "Armi Antiche", "Journal of the Arms&Armour Society", "The Journal of Medieval Military History", "The Royal Armouries Yearbook", "Journal of Military History", "The Mariner’s Mirror", "War in History", "Studies in Medieval and Renaissance History", "Military Affairs" та ін.

Особливо багато уваги історики приділяють найпотужнішим європейським артилеріям XV століття - французькій (58, 59, 61, 67, 69, 89, 111, 116), німецькій (95, 123, 130, 134), італійській (137), англійській (124).

Дослідникам, котрі цікавляться раннім періодом розвитку вогнепальної зброї в ісламському світі, необхідно простудіювати роботи Девіда Еялона (53), Ендрю Гесса (75, 76), Ахма-да аль-Хасана та Дональда Хіла (52), Дж. Віанелло (135), Вес-тона Ф. Кука (132, 133), Дж. Петровича (112), Дж. Вога (136), а також оригінальні статті А.М.Беленецького (вогнепальна зброя в Середній Азії та Ірані), Адшхеда (артилерія в армії Тамерлана), Вестона Ф. Кука (вогнепальна зброя у XV столітті в Марокко). Окремим напрямом дослідження є питання торгівлі технічними новинками між Італійськими державами на Сходом, якого торкаються такі автори, як Давід Абдулафія, С. Монту, К. Фліт, А. Паскуалі-Ласагні, Є. Стефанеллі, Д. Трейсі Джеймс і Г. Праєр Джон.

Велику добірку досліджень присвячено візаві європейської мілітарної сили впродовж століть - армії Османської імперії та її могутній артилерії. Цей історіографічний розділ репрезентують роботи Р. Мерфі (94), К. Аймбера (78, 79), К. Крайзера (84), Д. Ніколле (96), Д. Гофмана (71), Оркана Абдулкадіра (107), К. де Райза (144, 147), серія статей фахівця з історії розвитку воєнної металургії в Європі й Туреччині ХV-ХVІ століть Алана Вільямса та ін (92, 119, 120, 148, 149).

Питання застосування вогнепальної зброї військами Тевтонського ордену в протистоянні з Литовською державою порушують у своїх дослідженнях X. Бокман (11), А. Ілерс (65, 66), Ф. Шмідхен (121, 122).

У Росії основи зброєзнавства було закладено у XIX столітті роботами М. Бранденбурга та П. Вінклера (12, 13, 14). Шляхи розвитку у ХІV-ХV століттях воєнної справи й вогнепальної зброї як її невід’ємної частини на східноєвропейських землях з 1950-х років досліджувала плеяда російських вчених: Б.А. Рибаков, А. В. Арциховський, А.Ф. Медвєдєв, П.А. Раппопорт, О.М. Кірпічніков, В.В. Косточкін. Ними викладено загальні проблеми воєнного мистецтва, зроблено докладний огляд озброєння, усебічно проаналізовано військово-інженерну справу. І на цьому грунті, а також на основі досить численних уцілілих в Росії зразків гарматних стволів розглянуто шляхи розвитку вогнепальної артилерії у Північно-Східній Русі (головним чином у Московському князівстві) за часів "збирання земель" навколо Москви та боротьби за незалежність від Золотої Орди.

Допомогли у наших пошуках і спеціальні зброєзнавчі дослідження С.Н. Богоявленського, М.М. Денисової, О.М. Кірпічнікова, Б.А. Колчина, Е.В. Черненко, полковника інженерно-технічної служби В.Є. Марковича, генерал-лейтенанта інженерно-технічної служби В.Г. Федорова, В.А. Нікольського, праці яких використано у процесі нашої роботи. Серед сучасних російських учених-зброєзнавців слід виокремити праці Л.К. Маковської, Ю. В. Шокарьова.

Величезний доробок зарубіжних дослідників пізнього Середньовіччя Центральної та Західної Європи допоміг встановити теоретичні засади дослідження та здійснити порівняльний аналіз розвитку "первинної" вогнепальної артилерії на українських і західноєвропейських землях.

Серед польських істориків воєнної техніки XIX століття не можна оминути увагою визнаного класика К. Бурського, зацікавленість якого артилерією виявилась у спеціальній праці (72), що не грунтується на якійсь медієвістичній (щодо ХV-ХVІ ст.) методології, але корисна нам підбіркою фактичного матеріалу.

Активна робота польських дослідників у 1951-1980 роках дала можливість створити концепцію синтетичної колективної праці з історії воєнної техніки, автором якої був професор Тадеуш Маріан Новак, відомий своїми підсумовуючими публікаціями з питань вивчення розвитку артилерії (98-101, 104, 105). Власне, він є чи не єдиним польським вченим, котрий вивчав історію королівської артилерії, приділяючи спеціальну увагу вогнепальним арсеналам українських замків Речі Посполитої (97, 102, 103). Крім робіт Т. М. Новака потрібно згадати праці з історії артилерії М. Глосека (70), 3. Жигульського (150), С. Ковельського (82), що подають не тільки теоретичний, а й цікавий фактичний матеріал.

Отже, існує безліч історичних досліджень, у яких висвітлено комплекс питань щодо появи та поширення вогнепальної зброї у Західній та Центральній Європі, Скандинавії, Польщі, Чехії, Угорщині, Туреччині та Росії. Широко досліджувалася проблема розвитку вогнепальної зброї у глобальному масштабі та за окремими регіонами, її вплив на генезу воєнної справи у ХІV-ХV століттях. Оцінювався ступінь тиску, здійсненого революційним розвитком вогнепальної артилерії, на політичні міждержавні відносини.

Але така досить строката дослідницька мозаїка, на жаль, майже жодним чином не стосується України. Особливі прогалини спостерігаються у вивченні історії використання артилерії на українських землях ХІV-ХV століть. Значною мірою це виправдане браком історичних джерел, що висвітлюють цей період української історії. Немає жодної спеціальної праці, хоча є чимало розпорошених в окремих монографіях згадок про ті чи ті аспекти вогнепальної зброї. У існуючих працях спостерігається деяка відірваність української артилерії від загальноєвропейських шляхів розвитку озброєння, а також її самодостатність, чого насправді бути не могло. Для більшості авторів артилерія в Україні розпочинається з козацьких повстань і героїчних походів військ Богдана Хмельницького, у кращому разі - з доробку львівських ливарників XVI століття. А "темні" ХІV-ХV століття, коли українські землі вздовж і впоперек пересікали армії, що тягли із собою досить солідні артилерійські парки, майже повністю випали з поля зору дослідників. Серед вітчизняних праць, що безпосередньо стосуються обраної нами теми, слід назвати кілька статей В. Сидоренка та В. Палієнка.

Недостатньо глибокий аналіз вогневого потенціалу первісної артилерії почасти призводить до спрощеного розуміння її ролі у воєнних операціях. На думку деяких авторів, як тільки вогнепальна техніка з’явилася на українських землях, відразу вона стала "грізною силою", що мало не впливала на національну самосвідомість. Крім того, дослідники називають вогнепальну артилерію, що діяла на українських землях, "українською", з певним національним підтекстом. Власне, це яскравий приклад того, як, перетворюючи назви речей у самі речі, ми породжуємо хибні моделі дійсності. На наш погляд, такий термін не можна вважати цілком відповідним і слід було б у кожному окремому випадку більш коректно визначати приналежність артилерії до тієї чи тієї армії або державного утворення.

"Українською", або у певному сенсі - національною, артилерія могла стати лише за умови наявності місцевої традиції, воєнно-ливарницької школи, досвід й особливості якої передавалися б з покоління в покоління. За умови напливу найманих європейських артилеристів-контрактників, які працювали в Україні й були переважно високопрофесійними особистостями, які дотримувалися кожен свого досвіду та своєї національної школи, від якої довелося на певний час відірватися, про якісь місцеві суто українські артилерійські особливості важко й говорити. Певна ливарницька традиція-школа почала складатись у Львові в першій половині XVI століття й була репрезентована кількома родинами, хоча й неруського походження, але вже "українськими", такими як Герлі чи, у першій половині XVII ст., Франке та їхніми учнями.

Власне, українською національною артилерія стає тільки у XVII столітті, спершу репрезентована численними дрібнокаліберними походними гарматками запорожців, а згодом - чудовою різноплановою бароковою генеральною та полковою артилерією Гетьманщини. Її взірці свідчили й про місцеву художню традицію й про національні особливості. На жаль, перспектива розвитку української артилерії зійшла майже нанівець після трагічних подій 1708-1709 років і більше не відродилася. Доля.

Попереднє дослідження замкових арсеналів XVI століття спонукало нас до ретельного вивчення типології вогнепальної артилерії на українських землях у так звані "темні віки". Треба відзначити, що стосовно історії артилерії XIV-XV століття цілком виправдовують своє прізвисько "темних віків". І справа не тільки у нечисленних письмових документах. Неабияке значення мають і неписьмові джерела, хоча у тогочасних культурних прошарках українських міст цілісні елементи озброєння є доволі рідкісними та випадковими знахідками. Про великі гарматні стволи або їх фрагменти годі й мріяти. На теренах України їх збереглося лише кілька. Важливих результатів часом досягають археологічні розкопки у замках, старих містах і на полях битв. Так, у Старому Криму знайдено класичний зразок бомбарди XV століття, а під час недавніх розкопок на території Унівської лаври (давня башта над в’їздною брамою) археологи виявили пошкоджений залізний фальконет. Отже, археологія нам майже нічим допомогти не може, й фрагментарність історичного матеріалу залишається проблемою для дослідників. Археологічні знахідки - це лише непропорційно крихітні "вибіркові проби" з усього комплексу артилерійської техніки XV століття.

Зразків гармат XIV-XV століття в Україні збереглося небагато й усі вони розпорошені по різних музеях. Немає в нашій країні таких зібрань зброї, як у Артилерійському музеї у Санкт-Петербурзі, Арсеналу в Тауері і зібрання Уоллеса в Лондоні, а також таких колекцій, як у музеях Армії в Парижі, Порт де Аль в Брюсселі, замку Святого Ангела в Римі, Штібберта у Флоренції, Армерія реале у Турині або Реаль армерія в Мадриді, замку Амбрас у Тіролі тощо. Хоча віртуальний Артилерійський музей в Україні міг би мати доволі репрезентативне та цікаве зібрання гарматних стволів ХVІ-ХVII століть.

Зауважимо, що збереглися у всесвітньо відомих колекціях переважно найкращі за якістю та мистецьким оздобленням зразки. "Прості" бойові гармати ХІV-ХV століть або загинули під час битв, або ж згодом були переплавлені на нові, як такі, що вже не відповідали технічним характеристикам часу і не мали мистецької цінності для власників. Однак, попри це, в Європі збереглися десятки гармат ХІV-ХV століть різних калібрів і розмірів.

Навіть побіжний огляд наративних джерел свідчить про те, що XV століття було добою величезної популярності воєнної тематики, часом експериментів у військовій стратегії й тактиці, використанні нових озброєнь, ескалації виробництва вогнепальної артилерії. За словами французького історика Ф. Контаміна, трактати про воєнне мистецтво були численнішими за дидактичні праці з мореплавства, сільського господарства, виробництва тканин і навіть торгівлі (27, 139). У літописних мініатюрах та європейських хроніках на єдину сценку з "мирного життя" припадає десяток зображень облог, польових битв або військових маневрів. Значний обсяг військової фінансової документації також свідчить про чільне місце, яке посідала війна у житті та діяльності суспільства.

Найбільше фактичного матеріалу про стан розвитку вогнепальної артилерії XV століття можуть дати фрагментарно вцілілі інвентарі озброєння українських замків і міст, складені під час різних люстрацій і ревізій, опубліковані переважно в останні 150 років.

У цій роботі використано інвентарні описи озброєння таких замків, як Брацлавський, 1545 рік, Вінницький, 1471, 1552 роки, Глинянський, 1495 рік, Житомирський, 1471, 1545 роки, Кам’янецький, 1494 рік, Канівський, 1552 рік, Київський, 1532, 1552 роки, Кременецький, 1480, 1545 роки, Луцький, 1545, 1552 роки, Львівський, 1495, 1534 роки, Овруцький, 1519 рік, Оршанський, 1560 рік, Перемишлянський, 1494 рік, Радошковецький, 1549 рік, Ратненський, 1512 рік, Сокальський, 1494 рік, Смотрицький, 1494 рік, Черкаський, 1552 рік, Чуднівський, 1471 рік.

Наведений перелік, однак, фіксує тільки фактичний стан справи, який полягає у тому, що ми більш-менш систематично можемо проаналізувати рівень артилерії на українських землях лише починаючи з останньої чверті XV століття.

Велике значення для наших розвідок мали вітчизняні та іноземні письмові та образотворчі джерела. Живописні мініатюри з хронік і літописів, які часом вражали своєю фотографічною ретельністю виконання, дали змогу віднайти нові нюанси у розвитку й поширенні артилерії на українських землях.

Наостанок обумовимо деякі термінологічні деталі.

За майстрами, які виготовляли гармати й обслуговували замкові арсенали, ми залишимо узагальнюючу назву "пушкарі", саме так їх називали у тогочасних документах, у разі потреби вказуючи їхню спеціалізацію. Сучасний термін "артилеристи" використовується лише для урізноманітнення тексту.

Декілька слів з приводу передачі власних імен, географічних назв, технічних і військових термінів. Автор завжди намагався не допускати модернізації, зберігаючи особливості звучання джерела. Щоб зберегти колорит імен і прізвищ іноземних майстрів, написаних латинською, німецькою чи польською мовами, а також уникнути неточного перекладу, власні імена наводяться часом мовою оригіналу.

Посилання у тексті даються згідно з єдиним пронумерованим списком використаних джерел і літератури: перша цифра - номер у списку, наступні - номери сторінок.

Войти

Filin

Публикаций

Зарегистрирован

Посещение

Дней в лидерах

Тип публикации

Профили

Форум

Календарь

Сообщения, опубликованные пользователем Filin

Каменец-Подольский: Водная башня крепости

Тернополь: проект благоустройства территории Тернопольского замка от "Укрзахідпроектреставрації"

Тернополь: раскопки замка (24 июля - сентябрь 2017)

Тернополь: раскопки замка (24 июля - сентябрь 2017)

Замки Тернопільщини (2018). Автори: Марина Ягодинська, Богдан Строцень

Об отношении духовенства к пятиугольникам (пентаграммам) в планировке укреплений

Об отношении духовенства к пятиугольникам (пентаграммам) в планировке укреплений

Об отношении духовенства к пятиугольникам (пентаграммам) в планировке укреплений

Каменец-Подольский: рисунок из книги "La Sagra Lega contra la Potenza Ottomana" (1692)

Каменец-Подольский: рисунок из книги "La Sagra Lega contra la Potenza Ottomana" (1692)

Каменец-Подольский: рисунок из книги "La Sagra Lega contra la Potenza Ottomana" (1692)

Шестовица: городища

Каменец-Подольский: Водная башня крепости

Каменец-Подольский: старый город и крепость с высоты птичьего полёта

Монографія "Галич і Мала Галицька земля XII-XIII ст. Історична топографія городищ" (2016). Автор: Богдан Томенчук

Соколовка (Соколівка): костёл св. Троицы

Белая Церковь (Біла Церква): макет крепости

Каменец-Подольский: план 1803 г. Петра Корнилова ван Сухтелена

Белгород-Днестровская крепость с высоты птичьего полёта

Монографія "Художнє лиття гармат у Гетьманщині за часів правління Івана Мазепи" (2007). Автор: Олег Мальченко

Каменец-Подольский: парк миниатюр "Замки Украины"

Міжнародна науково-практична конференція "Історична на культурна спадщина князів Вишневецьких", 2017 р. - Вишневець, 2018 р. - Лубни

Острог: синагога (упадок и начало возрождения)

Макарів: городище і замок

Монографія "Артилерія на українських землях у XIV-XV століттях" (2005). Автор: Олег Мальченко

Сообщество

Активность