[Мазепинцы (Мазепинці): городище]

Обсуждаемое городище в урочище Замок по типу тоже "мысовое обыкновенное".

На сайте Руина.Ру (источник видимо те же Кучера или Куза) подчеркивается наличие рядом с городищем в Мазепинцах неукреплённого селища (посада):

Мазепинцы, село в Киевской области.

Близ села, на мысу левого берега реки Каменки, в урочище Замок, городище. Овальное в плане (площадь 0,7 га) поселение было по периметру укреплено валом, ныне уничтоженным.

Культурный слой содержит редкие обломки гончарной керамики конца XI в. и множество фрагментов посуды XII-XIII вв. Изредка встречается лепная керамика сер. I тыс. н. э. К Ю и В располагается синхронное открытое селище.

То что двор Мазеп в Каменце-Мазепинцах был оборонным, весьма вероятно - территория Белоцерковского староства всегда была не менее беспокойной, чем Каневского или Черкасского староств.

В грустной статье из газеты "Сегодня" за 2009 год есть некие смутные сведения о дворе Мазеп:

...в XVI веке предки гетмана тут получили от польского короля землю. Затем обратились на соседние хутора с предложением поселяться у них в усадьбе. На самом деле, фамилия их рода Колединские, они литовские поляки. Мазепа - это просто прозвище, которое получил отец гетмана у казаков. На одном из холмов они построили дом в литовском стиле - трехметровая стена-фундамент, а верхняя часть деревянная. Тут была еще конюшня и строения крестьян.

В музейчике что-то интересное (планы, макеты) про поселение есть?..

"Реконструкция с башней" напоминает подобную в Коростене)))

[Великая Снетинка: городище]

Городище в Большой Снетинке часто упоминается в связи с археологией Фастовского района. Иногда его помещают в некую гипотетическую цепь пограничных крепостей полян на границе с древлянами (городище в Белогородке, Киево-Святошинский район; городище в Плисецком, Васильковский район, городище в Большой Снетинке, Фастовский район, городище в Мазепинцах, Белоцерковский район) датируя десятым веком.

Валы в районе Мотовиловки (или теперь уже Мотовиловок), упоминаемые в дореволюционной литературе как остатки некоего мифического града Мина, в то же время археологами не обнаружены, там найдены лишь раннемодерные фортификации козацких времён.

В Фастовськом районе есть ещё средневековое руськое (?) городище у села Софиевка, воле речки Каменки, не считая нескольких участков "змиевых" валов. На карте "змиевых" валов (см. в обсуждении Макаровского замка) конкретно в районе Фастова один участок валов проходит в районе села Дорогинка, ещё один участок проходит, "пересекая" Унаву мимо Фастова с запада на восток (как раз в направлении Большой Снетинки) и ещё один участок идёт южнее речки Каменки восточнее села Трилесы.

По своей конфигурации городище возле Большой Снетинки классическое (или по-другому банальнейшее) "мысовое" укрепление.

На сайте Руина.Ру городище возле Большой Снетинки описано буквально словами А.Кузы:

Цитата

Большая Снетинка, село в Киевской области.

На юго-зап. окраине села, на мысу, городище. Поселение (площадь 0,5 га) с напольной стороны укреплено валом и рвом. Следы невысокого вала прослеживаются местами по периметру площадки. На сев. склоне заметны остатки второго вала.

На городище и прилегающем к нему с Ю-В селище встречается гончарная древнерусская (XII-XIII вв.) керамика.

По-видимому, здесь находился древнерусский Мунарев, впервые упомянутый в летописи под 1150 г.

Видим, что действительно упомянут неукреплённый посад.

В описании археологических памятников: И. Фундуклей "Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии" 1848 года тоже упомянуто "замковище в Вел. Снитинке", которое вероятно и есть обсуждаемым городищем:

Цитата

Васильковскій уєзд;

г) Городища, городки, замковища.

(...)

4). В селеніи Великой-Снитинкє, также (наряду с Фастовом - N.) есть Палєево замковище, довольно обширное, окруженное высоким валом, с одним входом.

(...)

Замковища бывают четыреугольныя или кругловатыя.

И. Фундуклей "Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии" (репринтное издание) К. "Академкнига" 2008; 174 с. Доп. тираж 2010г. 20 шт.; с.26.

Что касается знаменитого Палея, то ему действительно ничего не мешало разместить в пустом городище один из своих отрядов.

[Гречаное - "Галушкивка". Реконструкция ограждённого казачьего хутора.]

Плетень, ограда или даже частокол для хутора нужен скорее как защита от волков и чтоб скотина не расходилась. Во время боевых действий никакие линии обороны хутор не спасут и захватчиков не остановят - людей не хватит занять весь периметр обороны.

Всё сказанно очень резонно - защита от зверя прежде всего и сразу вспоминаются карпатские гражды.

Но если нападать на хутор будут 10-15 татар или столько же враждебных казаков, без серьезных штурмовых намерений, - то отбиться от них, к тому же нападающих не со всех сторон сразу - и не дать угнать скот (что не менее важно), - ограда вполне позволит. А в отдельных случаях на хуторе ведь могло собраться больше защитников, чем число его постоянных жителей и мочь дать отпор большей по числу банде.

[Гречаное - "Галушкивка". Реконструкция ограждённого казачьего хутора.]

Подобный плетень, конечно, вряд ли мог обеспечить сколь-нибудь серьёзную защиту. Ограда более чем символическая.

Ну такая ограда как у тех реконструкторов, из плохо подогнанных жердей, это скорее загон для овец)

Я бы скорее поверил в забор из двух плотных плетней из прутьев, пространство между которыми забутовано землёй. Нормальный палисад - частокол делать, могли бы возникнуть затруднения по причине недостатка в иных местах древесных стволов.

На фоне всего этого просыпается интерес к познанию технологии защиты хуторов.

Пару лет назад листал довольно толстую и подробную книжку о казачьих зимовниках, но не купил. Автора не помню.

Но зато в сети нашел вот такую брошюру.

Например, интересно, использовались ли для обороны хуторов только лишь всякого рода ограды или же практиковалось сооружение линий обороны, усиленных валами и рвами?

Нет, не думаю - коллега по изучению исторической фортификации правильно указал, что население отдельного хутора или зимовника было небольшим, поэтому обширные строительные или земляные работы они едва ли выполняли с охотой, хватало хозяйственных забот.

Вот центры паланок, такие как городок Самара, как более многолюдные, могли не только вал с палисадом, но возможно и городни в ограде иметь. На Дону и Донце было по-другому (смотрим обсуждение укреплений Луганщины), там вольные люди селились более скученно, станицами и большими слободами, которые быстро превращались в относительно серьезно укреплённые городки.

Что касается "графических реконструкций" хуторов, то они также вызывают вопросы.

Графика скорее отображает "градостроительные" желания хозяев этнографическо-развлекательного комплекса, чем какую-то конкретную историческую реальность) Может настоящих башен хутора не имели, как и полноценного деревянного храма - и на памятный всем Винницкий замок, отображенный в макете, тоже были не очень похожи, но хлипкие вышки, созданные реконструкторами, выглядят также смешно. Казаки делали для себя, а значит на совесть)

Серьезное малое укрепление казаков, типа "сторожа" (застава, городок), реконструировано в Переяславском "скансене".

Да, разумеется этнография и реконструкция тут скорее обёртка для развлечений и возлияний)))

Но образовательно-познавательную сторону вопроса, никто ведь не отменял, поэтому не будем слишком уж снисходительны)

Остается надеятся, что объект будет развиваться и притом не без участия специалистов или просвещённых любителей)

[Типи середньовічних дерево-земляних укріплень та їх залишків в Україні]

Для кращого розуміння типології і конфігурації дерево-земляних укріплень Старої Русі може бути цікавою наведена нижче стаття В.Якубовського та А.Шабаліної, розміщену у "Дрогобицькому краєзнавчому збірнику, вип. 7", виданому у 2003р., про результати досліджень городищ Болоховської землі, які знаходились на стику Київської, Волинської та Галицької земель, та певною мірою на початку 13 ст. сконцентрували в собі досягнення фортифікації Старої Русі в цілому та її окремих локальних "шкіл".

УДК [623.1+528.716.1] (477.8)

Василь ЯКУБОВСЬКИЙ, Алла ШАБАЛІНА

ПЛАНІГРАФІЯ І ФОРТИФІКАЦІЙНІ СПОРУДИ ГОРОДИЩ ІСТОРИЧНОЇ БОЛОХІВСЬКОЇ ЗЕМЛІ

У градобудівельному мистецтві Болохівської землі простежується відображення тих історико-культурних зв’язків, які мали місце в розвиненому середньовіччі Давньої Русі ХІІ-ХІІІ ст. В той час, як і в пізньому середньовіччі, охоронцем і зберігачем стійких будівельних традицій було село, а носієм нових творчих цінностей – місто. Сказане повною мірою стосується Болохівського регіону, на карті якого зафіксовано 27 городищ. Про їхню топографічну будову та про фортифікаційні споруди і піде мова у цьому повідомленні.

Так, територію для створення городищ болохівські будівничі переважно вибирали незабудовану, використовуючи вигідні природні чинники. Найчастіше вони облюбовували мисові високі виступи на річках. Найпрактичнішими були трикутні останці, утворені у місці злиття річок. У цьому варіанті передню частину мису використовували для зведення фортець, відомих у літературі як “городища”. Середню мисову частину відводили для посаду. Прилеглу до городища територію планували для селищ.

Матеріали проведених археологічних досліджень показали, що Болохівська земля у ХІІ-ХІІІ ст. була економічно розвиненим і густо заселеним краєм. Дослідженнями встановлено, що городища є рештками важливих економічних і військово-стратегічних центрів, які виникли у процесі феодалізації краю з необхідності його оборони від ворожих вторгнень[1]. Більшість із них сплановано на мисових виступах річок.

Укріплені центри мали досить значні розміри: від 1 до 5,5 га. Деякі городища побудовані на рівній місцевості. Фортифікації цих та інших городищ збудовані на високому військово-інженерному рівні. В їх основу покладено архітектурні схеми, добре відомі і поширені в Україні-Русі. Це засвідчує не тільки високий економічно-культурний рівень розвитку цього району, але й спорідненість військово-оборонних об’єктів Давньоукраїнської держави.

У соціальному плані болохівські укріплені центри, як і в інших землях Київської держави, були феодальними замками-містами або сторожовими фортецями[2]. Академік НАН України П.Толочко вважає їх військово-феодальними поселеннями[3]. Згідно з дослідженнями, рештками таких феодальних замків є більшість болохівських городищ, серед них руїни фортець-замків біля сіл Теліженці і Городища на р.Згар. Їхня економічна база знаходилася у прилеглих до фортець неукріплених селищах.

Одним із найкраще археологічно вивчених значних центрів Болохівської землі є Колодяжин, який до кінця ХІІ ст. був вотчиною київських і волинських князів.

Руїни Колодяжинського городища (площа 1,5 га.) знаходяться на одному з мисових виступів р.Случ поблизу с.Колодяжне Романівського району Житомирської області. З півночі та півдня внутрішній двір оточують високі вали і глибокі рови. Причому, із напільного боку їх знаходяться дві лінії. Вали збереглися на висоту близько 3,5 м. У давнину вони, мабуть, були ще потужнішими. Коли монголо-татари розпочали у 1241 році штурм цього міста, вони поставили до стін 12 стінобитних механізмів(пороків), але їх виявилося замало, аби зруйнувати укріплення. “І прийшов він до города Колодяжина, і поставив дванадцять пороків. Та не міг розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були”[4]. Це єдине літописне повідомлення вказує, що Колодяжин колись мав міцні й потужні укріплення.

Ще одне велике і повністю розкопане городище, яке зникло у вирі війни Давньоукраїнської держави з військами монголо-татарських ханів, знаходиться в околицях с.Городище під Шепетівкою. Вперше це укріплення у 1949 році оглянув П.Третяков.

У 1945 році його обстежував М.Каргер[5]. Стаціонарними роботами, які проводилися під його керівництвом у 1957-1964 роках, відкрито понад 3,6 га. Практично розкопано всю внутрішню територію городища і його фортифікаційні споруди.

Укріплення біля м. Шепетівки розташоване на мисовому виступі, утвореному течією р.Гуски біля с.Городище. Пам’ятка належить до поселень дводольного типу, складаючись із дитинця (площа 0,63 га.) і посаду (площа 3 га.), укріплених із напільного боку потрійною лінією валів і ровів. Вивченням фортифікаційних споруд зафіксовано рештки дерев’яних клітей, які мали універсальні функції. Будучи збудованими заздалегідь продуманим планом, вони, у разі необхідності, могли прийняти і людей, і худобу, і продовольчі запаси. Двір укріплення був забудований житлами наземного типу.

Добре відомим і дослідженим є також болохівське городище Вали. Знаходиться на мисовому виступі правого берега р.Ікви, навпроти села Теліженці Старосинявського району Хмельницької області. Являє собою рештки земляно-дерев’яної фортеці і прилеглого до неї неукріпленого селища. Площа укріплення 3,5 га, площа селища 23 га[6]. Центральна частина, або дитинець, укріплена трьома лініями валів і ровів, кінці яких сплановані на північ, майже впритул до берегових схилів річки Ікви. Селище знаходиться з напільного боку, звідусіль охоплюючи дитинець. На заході його територія поширена аж до правого берега струмка Віднога. Із півдня і південного сходу селище обмежене будівлями с.Іванківці та лісозахисною смугою, що тягнеться від Іванковець до греблі теліженецького ставу.

Археологічні роботи велися як у фортеці, так і на території селища. Зокрема, у 1973-1975 роках вони проводилися у північній частині укріплення. Далі, аж до 1984 року включно, їх здійснювали у центральній і південно-західній частині пам’ятки. У 1989 році розкопувалася територія селища у місці прилягання його до зовнішнього валу з південного заходу[7].

У ході робіт фортецю досліджено на площі більш як 0,5 га. Під час розкопок з’ясувалося, що фортифікаційна система городища є комбінованою, складаючись із трьох оборонних ліній. Внутрішня, зокрема, являє собою ряд дубових клітей, які півкільцем охоплюють двір фортеці з напільного боку. Замикала цю конструкцію лінія чотиристінних зрубів, які, разом із частоколом, закривали доступ на територію фортеці від річки Ікви. Зовнішньою фортифікаційною лінією є земляний насип і рів. По гребеню тягнувся дерев’яний частокіл, виявлений на дні рову у вигляді згорілих брусів[8].

Добре відоме місто Болохівської землі – Меджибіж Летичівського району Хмельницької області. У першій половині ХІІ ст. цей населений пункт був центром Південнобузької волості Київської землі.

Укріплений центр історичного Меджибожа донедавна археологічно не вивчався. Незначними польовими роботами, які у 1990-х роках проводилися архітектурно-археологічною експедицією Інституту “Укрпроектреставрація”, вдалося зафіксувати топографію городища літописного Меджибожа. За даними розкопок, укріплення датується ХІІ-ХІІІ ст. Його рештки знаходяться на останці при злитті річки Бужка з Південним Бугом. Форма трикутна. Із трьох боків – сходу, півдня і півночі – оборонну міць городища посилюють глибокий яр, річки та їх болотисті заплави. Західна частина (напільна) зруйнована при закладанні фортеці литовсько-польських часів[9].

Серед болохівських міст, згадуваних літописами у 1241 році з приводу карного походу Данила Галицького, вивчалося також місто Кудин. Руїни цього городища є на західній околиці с.Кудинка Летичівського району Хмельницької області в урочищі Вали. Воно належить до укріплень дводольного планування. Збереглися п’ять рядів валів і ровів, кінці яких спадають до урвища лівого берега р.Південний Буг. У північно-східній частині знаходиться в’їзд.

Розвідковими розкопками 1953 року, які здійснили на городищі дослідники П.Раппопорт і В.Якубовський, з’ясовано товщину культурного шару і первісну висоту фортифікаційних споруд[10].

За 6 км. на південний захід від літописного Кудина розташована резиденція князів цього міста. Вона являє собою невеличку фортецю-супутник, збудовану на високому лівому березі Південного Бугу, навпроти села Суслівці Летичівського району Хмельницької області, в урочищі Вали. Укріплення має еліпсоподібну форму розміром 55х65 м., обмежену з напільного боку підковоподібним валом і ледве помітним ровом. Кінці фортифікацій сплановані до урвища берега річки. В’їзд – у східній частині городища.

Статус заміської резиденції мала й фортеця, розташована за 1,5 км. на північний схід від літописного болохівського міста Губин. Це укріплення займає високий мисовий виступ лівого берега р.Случ в урочищі Стопи Гора, яке є між сучасними селами Губин і Старий Остропіль у Старокостянтинівському районі Хмельницької області[11]. Площа 0,5 га. Двір фортеці з напільного боку захищений підковоподібним валом, кінці якого сплановані на південь, до річки. З півночі його оточують ще два вали і глибокий яр.

Східна частина обмежена яром, південна – крутим схилом і річкою Случ. Поверхня нерівна, поросла чагарниками. Рештки фортеці зазначені на археологічній карті кінця ХІХ – початку ХХ ст. Дослідження внутрішнього схилу валу показали, що його споруджено у ХІІ ст. З’ясовано також, що підошва валу спирається на культурні нашарування скіфських часів.

За 15 км. від Меджибожа знаходяться рештки потужного укріплення біля с.Городище Деражнянського району Хмельницької області, яке в літературі згодом стало відоме під назвою Згарське городище, а серед місцевого населення – Город Богів[12].

Центральна частина населеного пункту в урочищі Город Богів являє собою руїни однодольної земляно-дерев’яної фортеці ХІ-ХІІІ ст. площею 1,3 га. Знаходиться вона за 180 м від південно-західної околиці сучасного с.Городище, на одному із найвищих горбів лівого берега р.Згар, яка, вихопившись на 40-метрову висоту, є найпомітнішою у цій місцевості.

З південного і західного боків пам’ятка охоплена Згаром і його притокою-струмком та широкою заболоченою долиною, яка сягає підніжжя схилів горба. З північного заходу та північного сходу, з так званого напільного боку, фортеця укріплена високим валом і ровом. Висота валу 3,4 м, довжина 150 м. Глибина рову 2 м, ширина 6,4 м[13].

У північно-східній частині вал розірвано в’їзною дорогою на ширину до 6 м. В’їзд викопано у 30-х роках ХХ ст. для проведення на території городища земляних робіт. До центру примикають два неукріплених селища.

Розкопками у 1968-1972 роках розкрито 1292 м2 внутрішньої площі фортеці і 20 м2 території селища, що прилягає до стін укріплення зі сходу. Дослідження у південній і південно-східній частині фортеці здійснено на великих площах.

За 5 експедиційних сезонів повністю досліджено будову валу і рову, а також виявлені інші об’єкти, які функціонували одночасно і разом загинули під час пожежі, що виникла у фортеці в ХІІІ ст.[14]

Дослідженнями з’ясовано, що фортеця в урочищі Город Богів зводилась на порожньому, незабудованому місці. Вони показали, що фортифікаційна система пам’ятки була комбінованою і відповідала вимогам того часу. Так, північно-східна частина фортечних укріплень складалася з дерев’яної стіни шириною до 7 м. Рештки її виявлено всередині валу на висоту 3,2 м[15].

Стіну зведено з двох ліній дубових зрубів розміром 5,2х4 або 5х3 м, які засипалися землею. Для заповнення внутрішнього простору землю брали з рову, викопаного біля підніжжя стіни. На дні рову фахівці розчистили рештки підвісного дерев’яного моста,

яким фортеця з’єднувалася із зовнішнім світом і контролювався в’їзд і виїзд із неї. До оборонної стіни прибудована лінія житлово-господарських будівель, відомих в археології під назвою порожнистих клітей.

Здобутих археологічних джерел досить, аби побачити в руїнах Города Богів рештки колись могутньої фортеці, збудованої у ХІІ ст. на високому військово-інженерному рівні. В основі її архітектури простежуються оборонні форми загальноєвропейського походження.

Ще одне досить потужне болохівське городище [Губинське?] збереглося біля села з одноіменною назвою у Старокостянтинівському районі Хмельницької області. Воно займає, зокрема, вершину гігантського мисового виступу правого берега р.Случ, при впадінні у неї р.Ладижки. Вказане місце населенню села відоме під назвою Замок[16].

Укріплена частина міста, або городище, площею 4,6 га (без валів і ровів) має чотиридольне планування. Тобто, рештки фортеці складаються із чотирьох укріплених частин, умовно зафіксованих у польовій документації під назвами Північного, Південного, Південно-Західного і Південно-Східного майданчиків. Із них Північний має самостійну завершену фортифікаційну лінію у вигляді внутрішнього рову й валу. Обидва кінці валу спроектовані на захід, безпосередньо у круті скелисті схили правого берега р.Случ. Крутизна внутрішнього схилу валу по горизонту досягає 18°, крутизна зовнішнього схилу – 45°. Найбільша висота його, у порівнянні з дном, на півночі досягає 9 м, на півдні – 1 м. Майданчик овальної форми, витягнутий з півдня на північ, знижуючись по вказаній лінії на 4°. Площа 0,45 га[17].

Ця частина городища з північного і північно-східного боків додатково укріплена ще трьома паралельними рядами валів з ровами між ними, які захищають Південний і Південно-східний майданчики городища. Кінці валів і ровів на півночі сплановані до берега р. Ладижки. На південному сході знаходиться в’їзд на територію літописного міста. Таким чином, північна частина укріплення має внутрішню однорядно замкнену, незалежну від інших частин укріплення, фортифікаційну систему у вигляді валу та рову. Зовнішню (північний і північно-східний боки) оборонну систему додатково зміцнюють ще три ряди валів і ровів. Тобто, наявна ще зовнішня друга, зовнішня третя і четверта фортифікаційні лінії. Вал другої лінії досягає висоти 5 м, третьої – 3,5 м, четвертої – 2 м. Поверхня валів задернована, схили їх стрімкі. Так, крутизна внутрішнього схилу валу по горизонту (друга лінія) – 21°, зовнішнього – 26°; третя лінія: внутрішній нахил валу – 12°, зовнішній – 22°. Відповідно, довжина валу другої лінії – 100 м,третьої – 100 м і четвертої – 75 м. Відстань між вершинами валів першої і другої ліній – 20 м, третьої лінії – 10 м, четвертої – 10 м[18]. З цього боку його захищає прямий високий крутий схил р. Случ.

До описаного укріплення примикає Південний майданчик городища м.Губин загальною площею 1,6 га. Він оточений двома паралельними рядами валів і ровів, які півколом охоплюють його з південного і південно-східного боку. Західний бік прилягає до річки. Загальна довжина валів – 435 м, із них внутрішній вал сягає в довжину 175 м, зовнішній – 260 м. Відповідно, висота їх – 5 м і 3,5 м. Відстань між їхніми вершинами по лінії “захід-схід” – до 35 м, по лінії “північ-південь” – до 25 м[19]. Із південно-західного і східного боків вони розірвані другою, яку проклало колись місцеве населення. Зі сходу у валах помітні западини - сліди якихось минулих розкопок. Поверхня валів задернована, схили їх круті. Зокрема, внутрішній вал переднім схилом по горизонту досягає 26°, зовнішній вал (із лицьового боку) – 30°[20].

У межах цього майданчика помітно виділяється укріплення, зазначене у документах експедиції як Південно-Західний майданчик. Він невеличкий. Площа разом із фортифікаціями ледве складає 200 м2 (0,02 га). Територія навколо обведена невисоким однорядним валом довжиною 70 м. Спеціального виїзду на цей майданчик, як і на Північний, нема. Знаходиться це міні-укріплення безпосередньо над р. Случ у місці, з якого проглядається місцевість далеко по річці та із напілля.

Південно-східний майданчик складає значну частку центральної частини літописного Губина. Площа його 8150 м2. Цей майдан має серпоподібну форму. З боку р. Случ, його захищає трирядна фортифікаційна система Північного майданчика. З інших боків він прикритий замкнутим однорядним валом, один кінець якого на заході спрямовано до р.Случа, другий кінцем спадає до лівого берега р.Ладижки. Рештки валу добре збереглися зі сходу. З півдня його повністю розсунули при розбудові південної околиці теперішнього села. Губинський укріплений центр знаходиться 9 м над рівнем води у річці. Вся територія задернована і у літній сезон як толока використовується під пасовище власної худоби селян. Із півдня цей середньовічний центр оточує неукріплене селище, про що засвідчує череп’я ХІІ-ХІІІ ст., виявлене там під час землеробських робіт.

Серед болохівських населених пунктів у басейні верхів’їв Случі, які територіально найближче стоять до літописного болохівського міста Деревич, досить значним було місто Полонне. Літописи вказують, що на Полонне 60-х років ХІІ ст. поширювалися дві влади Києва, князівська і церковна. Археологічна експедиція Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту, яка працювала у сучасному місті Полонному протягом 1992-1993 рр., до числа князівських володінь відносить городище №1. Руїни його валів розташовані у центрі міста, в районі пізньосередньовічного костьолу і будівлі лікарні, що на лівому березі р.Хомори. Згідно з дослідженими матеріалами, життя на городищі протікало у ХІІ- ХІІІ ст.[21]

Таким же часом датується поселення №2. Розташовується воно трохи на захід від літописного центру, на території сучасної районної ветлікарні. Однак цілковито зарахувати цю пам’ятку до поселень укріпленого типу не можна через відсутність там самих укріплень (фортифікацій). Це неукріплене поселення, швидше, складає територію історичного підгороддя Полонного.

Крім літописних центрів, на території Болохівської землі зафіксовано ще 15 укріплень, яких літопис не згадує. За топографічними особливостями їх можна поділити на три підтипи. До першого належать 9 городищ (Воробіївка, Городище на р.Згар, Суслівці, Полонне та інші), які є невеликими фортецями площею від 3500 до 10800 м2, укріпленими одним рядом валів і ровів[22].

Конфігурація укріплень повністю залежить від форми мисів і буває підковоподібною, трикутною і овальною. До більшості фортець прилягають неукріплені селища і курганні могильники.

До другого підтипу належать великі і менші городища біля населених пунктів Довбиші, Гриців, Великі Деревичі, Колодяжне, Пасічна, Старий Остропіль, Теліженці, які виявляють округлі форми фортець, оперезані по периметру лініями валів і ровів.

Більшість пам’яток мають точну дату: ХІІ-ХІІІ ст.

Городища третього підтипу мають багаточастинне планування і декілька ліній фортифікаційних комплексів. Розміри їх узгоджуються з особливостями довкільного рельєфу. Такими є укріплені центри в околицях сіл Губин, Кудинки, Михнів, Городище поблизу Шепетівки.

Отже, як показали дослідження, основним видом болохівських укріплень були земляні вали і дерев’яні стіни. Будувалися вони з місцевих матеріалів. Тобто, укріплення являли собою досить складну систему споруд. Зокрема, головною їх частиною були рублені зруби, так звані городні, засипані землею. Ззовні вони укріплювалися земляними скосами, які захищали від вогню і розповзання. Ці схили всередині також мали дерев’яну конструкцію, щоб тримати крутизну. Верхні частини городень виступали на поверхню і служили, власне, стінами, над якими були дахи. З внутрішнього боку, по контуру кільця городень будували кліті, верхня частина яких слугувала бойовим ходом для воїнів.

1 Терещук К. До питання про локалізацію Болохівської землі // Дослідження з слов’яно-руської археології. – К., 1976. – С. 164-165.

2 Довженок В. Про типи городищ Київської Русі // Археологія. – К., 1975. – Вип. 16. – С. 3–14.

3 Толочко П. Киев и Киевская земля в епоху феодальной роздроблености ХІІ–ХІІІ веков. – С. 162.

4 Юра Р. Древній Колодяжин // Археологічні пам’ятки УРСР. – К.,1962. – Т. 12. – С. 57, 123.

5 Каргер М. Отчёт о раскопках Галицко-Волынской археологической экспедиции Ленинградского отделения Института археологии Академии Наук СССР // Архив Санкт-Петербургского Института Материальной Культуры. – 1964. – С. 10.

6 Древняя Русь. Город. Замок. Село. – М., 1985. – С. 69.

7 Толочко П. Древнерусский феодальный город. – К., 1989. – С. 197.

8 Якубовський В. Розкопки болохівського міста Вали // Матеріали науково-практичної конференції “Меджибіж: 850 років історії”. – Меджибіж, 1996. – С. 26.

9 Толкачов Ю. Архітектурно-археологічні дослідження фортеці в Меджибожі // Матеріали науково-практичної конференції “Меджибіж: 850 років історії”. – С. 14-15.

10 Раппопорт П. Города Болоховской земли // КСИИМК. – М., 1955. – Вип. 57. – С. 52–59.

11 Якубовський В., Гасюк Л. и др. Исследования на территории Хмельницкой области // Археологические исследования на Украине в 1976–1977 гг.: Тезисы докладов ХVІІ конференции Института археологии АН УССР. – Ужгород, 1978. – С. 112.

12 Якубовський В. Пошуки мертвого міста // Жовтень. – 1971. – №12. – С. 105.

13 Якубовський В. Археологічні дослідження Болохівської землі // Наукові праці історичного факультету Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту. – К.-П., 1995. – Т. 1. – С. 89-91.

14 Там само. – С. 90.

15 Винокур І., Гуменюк С. Археологічні пам’ятки Хмельниччини. – К.-П., 1965. – С. 35.

16 Винокур І., Якубовський В., Журко О., Мегей В. Звіт про розкопки городища літописного Губина археологічною експедицією Кам’янець-Подільського державного університету в 1998 році. – К.-П., 1999.

17 Винокур І., Якубовський В., Журко О., Мегей В. Дослідження літописного Губина // Археологічні відкриття в Україні 1997-1998 рр. – К., 1998. – С. 63-65.

18 Там само. – С. 64.

19 Там само. – С. 65.

20 Раппопорт П. Города Болоховской земли // КСИИМК. – М., 1955. – Вип. 57. – С. 59.

21 Винокур І., Мегей В. Археологічні дослідження в місті Полонному (1992-1993 рр.) // Полонному 1000 років: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – Полонне, 1995. – С. 9.

22 Якубовський В. Археологічні дослідження Болохівської землі // Наукові праці історичного факультету Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту. – К.-П., 1995. – Т. 1. – С. 89.

Василь Якубовський, Алла Шабаліна.

Планіграфія і фортифікаційні споруди городищ історичної Болохівської землі.

Автори статті, використовуючи матеріали власних археологічних досліджень суттєво доповнюють матеріали по історії та економіці літописних міст Болохівської землі, зокрема їх топографічну та фортифікаційну структуру.

Vasyl Yakubovskyi, Alla Shabalina.

Planigraphy and Fortification Structure of the Sites of Ancient Settlements of the Historical Bolokhiv Land Territory.

The authors of the article, using the materials of their own archaeological researches, significantly supplement the materials on history and economy of the annalistic towns of Bolokhiv land, in particular their topographical and fortification structure.

[Ставниця - Меджибіж: фортеця "замок Ракоці"]

Обговорюється цей об'єкт: фортеця поблизу села Станиця і містечка Меджибіж
 

Невелика ранньомодерна фортеця регулярного планування під Межибожем обросла великою кількістю легенд та вигадок.

Саме в цьому місці, як вважається, розташував свій укріплений табір Георгій Другий Ракоці, в ході походу в якості союзника Хмельницького по Речі Посполітій.

Типова згадка про цю фортецю виглядає так:

Цитата

...урочищ[е] Ракоші,.. міститься на лівому березі Південного Бугу між старовинним Меджибожем і Гловчинецьким кар’єром.

Звідки з явилась дивна назва урочища? У 1657 році на цій місцевості стояв військовим табір угорського князя Ракоші, спільника Богдана Хмельницького у боротьбі проти польських завойовників. Кілька поколінь місцевих жителів зберегли пам’ять про тих, хто допомагав українцям звільнитись від чужоземного гноблення.

Неподалік від табору у давні- давні часи була фортеця – майже аналог Меджибізької. Її зруйнували за наказом турків, які не раз нападали на українські землі, грабували людей гнали в полон українських дівчат. На місці, де була давня фортеця, ніхто розкопок не проводив.

(З Летичівського інтернет-ресурсу) Така ось місцева міфологія.

Більш достовірну інформацію можемо бачити у статті Б.Моці та Ю.Толкачова про укріплення Меджибожа:

Цитата

В 1657 р., коли союзного козацькому гетьману угорського князя Ракочі розбили поляки, він деякий час стояв із військом, окопавшись понад Бугом десь під Меджибожем. Нині в двох (приблизно) кілометрах від міста нижче по течії Бугу знаходиться замчище з валами та залишками мурованих будівель. В плані воно близьке до квадрату зі стороною приблизно 125 м; всі чотири сторони мають зламану до центру і всередину конфігурацію. Валів у замчища два: зовнішній нижчий, внутрішній вищий, а між валами проходить рів. На двох кутах містяться фундаменти круглих башт, причому через одну з них проходив в’їзд. Всередині, ближче до північної сторони, помітно фундамент якогось мурованого будинку. Каміння всіх мурованих споруд місцеві жителі розібрали для власних потреб ще у ХІХ ст. Навколишня місцевість носить назву Раковець. Проте вважати його за замок Ракочі 1657 р. навряд чи можливо. Вірогідно, саме назва місцевості по співзвучності викликала до життя легенду про замок угорського князя. Або саме через те, що тут розташовувалися шанці його табору, навколишня територія отримала назву Раковець. У всякому разі розбитому Ракочі не було аж ніякого практичного сенсу будувати під Меджибожем мурований замок.

Втім, методично проведені розкопки фортеці показали, що її історія почалася раніше походу Ракоці:

Цитата

Протягом восьми років Хмельницька обласна громадська організація “Постійно діюча археологічна експедиція “Меджибож-2000″, досліджувала та проводила розкопки фортеці “Ракочі”, розташованої між селами Ставницею і Головчинцями Летичівського району.

Фортеця, збудована на початку XVI століття великим коронним гетьманом Миколою Синявським, проіснувала близько 30 років і була зруйнована, відповідно до літопису, 1566 року під час нашестя орди кримських татар.Унікальність фортеці в тому, що в ній не проводилися пізніші перебудови, і вона є закритим археологічним комплексом з елементами фортифікацій і артефактів, що збереглися. Це – єдиний пам’ятник фортифікації XVI століття, що зберігся в Україні в майже первозданному вигляді. На території розкопок були виявлені фрагменти італійської майоліки і турецького фарфору початку XVI століття, предмети побуту й озброєння прикордонного загону, монети з Прусії, Польщі, Литви, Кримського ханства.

В 2000 р. розпочались дослідження маловідомої фортифікаційної споруди в с.Ставниця Летичівського р-ну Хмельницької обл. Зібраний матеріал, зовнішній вигляд пам’ятки давали можливість визначити період її функціонування у межах XVI-XVII ст. У місцевого населення замчище має назву «Башта». В історичній літературі воно називається замок «Раковець» та на 1820 – ті роки видно було сліди стін та двох веж, що були розібрані на будівництво конюшні. Пам’ятку пов’язували з ім’ям та діяльністю табора Юрія II Ракочі.

Результати досліджень 2001 р. дозволяли визначити пам’ятку як багатошарову: крім пізньосередньовічного шару, що про датований кінцем XV – другою третиною XVI ст.(монети від 1479–1563 рр.), на замчищі простежено культурний шар IV-III тис. до н.е. (трипільська культура) та ІІ тис. до н.е. (доба бронзи), поодинокі знахідки XIII-XIVст. Враховуючи принципове значення кутових споруд для фортифікацій пізнього середньовіччя, дослідження зосередились у південно-східній частині. Дані засвідчили, що об’єкт є комплексом земляних (дерево-земляних) укріплень та кам’яних об’єктів.

Роботи 2003 р. поповнили відомості щодо облаштування окремих фортифікаційних елементів, їх хронологію та функціональне призначення, підтвердили висунуту гіпотезу щодо початку та періодів будівництва укріплення. Залишки руїн об’єкта віднесли до фортець тенального накреслення. Зроблено припущення, що для посилення деревного каркасу земля перемішана з каменем, оскільки її кислотність настільки висока, що дерево швидко псувалось. Високий рівень ґрунтових вод та близькість до річки дозволили використати класичну голландську технологію – шлюзований водяний рів, який відділяв ескарп від контрескарпу. Головний акцент оборони зроблено на північному фронті, де стояли по діагоналі на північно-східному та південно-західному кутах теналей башти, остання – невід’ємна риса фортифікації XVI – XVII ст. призначалась для вартового. Пам’ятку визначили у межах першої половини XVI ст.

Аналіз нумізматичного комплексу та залучення історичних джерел дозволили припустити можливість обмеження цього періоду хронологічними рамками 1540-1569 рр. Основний зібраний матеріал: руків’я ножів, форми головок цвяхів, набір кахель і т. д. Будівництво фортеці такого типу в цей період розпочиналося зі зведення кам’яностінного периметру, а потім посилення його шляхом спорудження валу та рову. Передова того часу система укріплень, знахідки цілих та фрагментованих зразків озброєння, боєприпасів, амуніції, спорядження вершника – фортифікаційний об’єкт як табір кінноти чи так званої роти коронної під керівництвом власника Меджибожа – польського гетьмана, воєводи Белзького Миколи Сенявського.

(З Летичівського інтернет-ресурсу)

Опис досліджень залишків укріплень з ознаками новітньої для 16 ст. тенальної фортифікаційної системи міститься в статті, опублікованій в збірці наукових статей "НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНІ Випуск 11" 2002 року:

Цитата

Олег Погорілець, Сергій Стопенчук (Хмельницький)

ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЛИШКІВ УКРІПЛЕННЯ ПЕРІОДУ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ПОБЛИЗУ СМТ МЕДЖИБІЖ ЛЕТИЧІВСЬКОГО РАЙОНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

В червні-липні 2001 року вперше проведено археологічне дослідження на пам'ятці пізнього середньовіччя, відомій в історичній літературі як Замок Ракочі[1]. Розкопки були організовані постійнодіючою археологічною експедицією "Меджибіж-2000" Меджибізького регіонального історико-етнографічного музею-фортеці (керівник експедиції - Стопенчук С.М., директор - Погорілець О.Г.) Консультації при проведенні розкопок надавала співробітник ІА НАН України, к.і.н. Виногродська Л.І.

Замчище являє собою оточений валом і ровом задернований майданчик, розташований на дюноподібному підвищенні у заплавній частині р. Південний Буг. За обрисом воно нагадує квадрат площею 1 га з увігнутими до середини сторонами довжиною приблизно 100 -120 м. Ширина рову сягає від 5 до 23 м на різних ділянках замчища. Висота валів - до 4 м. До того ж, північно-західний кут оточений ще і малим валом. Північно-східний та протилежний йому південно-західний кути мають задерновані різновеликі кам'яні насипи, ймовірно, це залишки башт. У двох інших кутах подібні насипи не фіксуються.

Характер рельєфу навколо замчища свідчить про систематичне штучне перепланування території дюни і пристосування її до потреб оборони. Незахищений рікою бік дюни окреслює невисокий (до 0,5 м) вал. Через кожних 5-10 м вал має напівкруглі виступи - залишки башт. Таким чином, замчище і дюна, на якій воно розташоване, складають єдину фортифікаційну систему . Одним з визначальних чинників у виборі місця її розташування була заплава ріки, як природний рубіж оборони. Враховуючи те, що біля дюни річка має підвищення дна, можна припустити, що іншим місцевизначальним фактором, ймовірно, була переправа, або, точніше, необхідність контролювати переправу в цьому місці, за 2,5 км. на схід від замку містечка Меджибіж, нижче за течією ріки.

Розкоп загальною площею 150 м2. був закладений при південно-східному внутрішньому куті замчища. В результаті дослідження розчищено частину подвір'я замчища і південно-західний кут мурованої частини споруди.

Подвір'я замчища було вкрито бруківкою, причому спостерігаються нижній і верхній шари. Нижній - суцільний, з гранітного каменю і верхній - фрагментарний, з плиткового ракушняку. Він, напевно, пов'язаний з ремонтом подвір'я. В заповненні між камінням зустрічається велика кількість битої кераміки. Так, з квадрату бруківки розміром 5 х 5 м знято 950 дрібних уламків посуду розміром, в середньому, 1 х 1 см. Аналіз стратиграфії свідчить, що на початку своєї історії укріплення мало земляне покриття подвір’я, а згодом воно було підсипано жорствою і викладене бруківкою. До того ж, реконструкція охопила не тільки подвір’я, але і будівлі. Так, у підсипці подвір’я зустрічається значна кількість розвалів і фрагментів використаної кахлі та пічної обмазки.

Від споруди, яка виявлена в межах розкопу під шаром дерену, зберігся фундамент і нижня частина цоколю. Фундамент стрічковий, складається з великих уламків бутового необробленого каміння, зв'язаного вапняковим розчином. Характер фундаменту має свої особливості в різних частинах будівлі. Південна стіна опиралася на фундамент глибиною закладання 80 см, який складається з уламків вапняку розміром, в середньому, 50 х 25 см. Західна стіна має менш потужний фундамент: глибина закладання - 30 см., розмір каміння – 25 х 15 см. Враховуючи те, що потужніша південна стіна має напрям, паралельний гребеню валу і знаходиться біля його внутрішнього підніжжя. Можна стверджувати, що виявлена споруда виконувала функцію підпірної до валу стіни.

Частина цоколя, що збереглася, викладена жолобковою цеглою "в тичок". Її розмір – 26 х 13 х 8,5 см. Цоколь споруди визначає рівень підлоги 1-го поверху на глибині 70 см від сучасної денної поверхні (СДП). Висота суміжного валу - 190 см від СДП. Щоб вести вогонь з висоти валу, гарнізону потрібні були бойові майданчики на рівні гребеню валу. Вони утворювали другий поверх споруди. Отже, відстань між підлогами т. зв. "висота 1-го поверху", враховуючи природній зсув валу, складає приблизно 3 м. Хоча верхній поверх споруди не зберігся, у дослідників є матеріал, який дозволяє зробити його реконструкцію. В межах розкопу на об’єкті і навколо нього виявлена велика кількість використаних цвяхів та їх уламків - приблизно 1200 штук. Попередній аналіз знахідок дає можливість виділити серед них 17 різних типів. Перспективним виглядає окрема розробка цього матеріалу із застосуванням методів статистичної обробки інформації.

Інші рухомі предмети, знайдені під час розкопок, являють собою різноманітні речі військового та побутового призначення. Всього знайдено біля двох тисяч предметів 26 різних найменувань:

· зброя та військове спорядження: шматки розірваних гармат трьох калібрів (двох бронзових та однієї чавунної), половина ядра-гранати, шматки напівгаківниць, половина та ціла форма для відливання куль для рушниці (кулелійки), олов’яні та залізні кулі різних калібрів, серед яких трапляються заготовки та використані кулі, ромбовидні черешкові наконечники стріл, фрагменти обладунку гусара та його спорядження;

· інвентар для догляду за кіньми: уламки підків та цвяхи для їх кріплення (ухналі), фрагменти стремена, деталі упряжу та скребачки для чищення коней;

· побутові речі: фрагменти різного за призначенням керамічного посуду, уламки скляного кубку та турецької порцеляни, ножі, замки, ключі, пряжки, ґудзики, підківки для взуття;

· будівельний матеріал: цвяхи, скоба для кріплення дерев’яних конструкцій, столярна фурнітура, фрагменти віконниць та їх олов’яної рами, цегла, кахлі;

· особисті речі: обручки, наперстки.

Керамічний посуд представлений фрагментами димлених макітер, горщиків, мисок та кухлів, виготовлених з глини з домішкою просіяного піску. Поверхня різних відтінків сірого кольору. Черепок на зламі ясно-сірий, майже білий, щільний. Вінця, в основному, прямі або слабо відхилені, масивні, валикоподібні. За типологією переважають горщики, рідше - макітри, миски. Окрему, невелику, групу складають фрагменти полив'яного посуду світло-коричневого та світло-зеленого кольорів.

Кахлі трапляються коробчатої та мископодібної складної форми, а також кахлі-коронки. Для їх виготовлення використовувалася глина з домішками піску або шамоту (черепок на зламі від світло-рожевого до червоного кольорів). Лицьова частина має рельєф геометричної або рослинної композиції. Окрему групу складають фрагменти коробчатої кахлі, виготовленої з відмуленої глини, покриті зеленою або різнокольоровою поливою із сюжетною композицією (голова чоловіка з римським профілем, тулуб та рука жінки).

Серед знайденого матеріалу ряд предметів є визначальним щодо хронології та класифікації речей і пам’ятки в цілому. Це, по-перше, нумізматичний матеріал. Знайдено монети, які вкладаються в стислий період карбування з 1492 по 1564 роки. Переважну кількість монет становлять півгроші Великого князівства Литовського часів Олександра Ягеллона (8 шт.) та Сигізмунда II Августа (8 шт.). До продукції Віленського монетного двору належать також знахідки литовського денарія 1550 р. та півгрошів Сигізмунда I (5 шт.), битих в 1506-1529 роках. Монетні двори Корони Польської представлені півгрошем Казимира IV, битим в 1479-1492 роках, двома півгрошами Яна Ольбрахта, битими в 1492-1499 роках, півгрошем Олександра Ягеллона, битим в 1501-1506 роках, грошем 1547 р. та півгрошем (дата не читається), битим в 1507-1511 роках, Сигізмунда I. Продукція монетних дворів Пруссії розподілялась таким чином: Торуньський м.д. (монетний двір) – гріш 1531 р. та 2 соліда (шилінга) 1529 і 1530 років Сигізмунда I - Пруссія під владою Польщі; Кенігсберзький м.д. – гроші 1537 і 1542 років (2 шт.), 2 соліди (шилінги) – 1529 і 1530 р. Альберта ІІ (1525-1568) – герцогство-ленник Польщі. Унікальними знахідками стали срібне акче Кримського ханства часів Давлет Гірея I (1550-1577) – монетний двір Кирк Йєр – (початок карбування 957 Р.Х. (1550 р.), і таляр1547 р. Священної Римської імперії ланграфства Лаутенберг часів Георга III (1531-1555).

Всього знайдено 37 монет цього періоду: Великого князівства Литовського -21, Корони Польської - 7, Пруссії - 7, Священної Римської імперії - 1, Кримського ханства - 1. Питома вага литовських монет – 56,7%, польських – 18,9%, пруських – 18,9%, Кримського ханства – 2,7%, Священнї Римської імперії – 2,7 %. Монети, серед яких переважають півгроші Великого князівства Литовського часів Олександра Ягеллона та Сигізмунда II Августа, являють собою типовий набір обігових номіналів, які знаходились у вжитку на території Поділля в II половині XVI ст. Це підтверджується і складом скарбів, знайдених в цьому регіоні[2]. Отже, здобутий матеріал можна розглядати як закритий комплекс, тобто сукупність речей, які одночасно потрапили в це місце. Таким чином, пам’ятку доречно вважати еталонною на середину XVI ст.

По-друге. При дослідженні території замчища було знайдено біля 40 фрагментів обрізків олов’яних пластин різної форми. Їх походження було незрозумілим до того моменту, поки не було знайдено товарну пломбу, виготовлену з олов’яної пластини. Гіпотезу про те, що замчище, окрім військової, виконувало функцію митниці, згодом було підкріплено знаходженням ще однієї цілої та двох фрагментів пломб. Пломби поділяються на два типи:

Перший тип являє собою прямокутник-пакет розміром 24 х 16мм, утворений шляхом обтиснення олов’яної стрічки навколо дроту чи мотузки. На одній грані зображено птаха, подібного до польського орла часів Ягеллонів, а на другій відтиснуті чіткі риски, можливо,умовний напис.

Другий тип відрізняється тим, що пломба складається з двох частин: кільця і закладної головки із стрижнем, з'єднаних між собою шийкою. Стрижень вкладався в кільце і розплескувався штемпелем, утворюючи пломбу дискової форми діаметром 25 мм. На закладній головці в результаті відбитку нижнього штемпеля відтиснуто геральдичне зображення: башта із віконницями, зліва від якої розміщений лев, що стоїть перед нею на задніх лапах і передніми лапами кидається вправо. Відбиток високого художнього рівня, якщо порівнювати з якістю зображень на монетах Західної Європи цього періоду. Замикаюча головка (розклепаний кінець стриженя) містить літеру "W" з рослинним орнаментом між направляючими.

Таким чином, ці дві групи знахідок - монети і товарні пломби дають підстави припустити, що замчище було однією із складових прикордонної інфраструктури, створеної по р. Південний Буг у першій половині XVI ст. Співставлення історичних фактів схиляє до висновку, що це, можливо, кордон королівства Польського з Великим князівством Литовським[3]. Припинення функціонування замчища у другій половині XVI ст. пов’язано із вторгненням татар на територію Поділля і, зокрема, з облогою ними невеликої залоги Меджибізького замку в 1566 році, та з об'єднанням Польщі та Литви у Річ Посполиту в результаті Люблінської унії 1569 року.

____________________________

1 Сіцінський Ю.Й. Оборонні замки західного Поділля ХІV-XVII ст. – Кам’янець-Подільський, 1994. - С. 41.

2 Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. – К., 1971. - С. 92-107.

3 Крикун М.Г. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України. – К., 1993. - 184 с.

4 Сіцінський Ю.Й. Оборонні замки західного Поділля ХІV-XVII ст. – Кам’янець-Подільський, 1994. - С. 35.

При дослідженні залишків фортеці використовувалась аерофотозйомка, про що можна прочитати в окремій статті І. Ігнат’єва та О.Погорільця.

[Гречаное - "Галушкивка". Реконструкция ограждённого казачьего хутора.]

Хутор «Галушковка» был, по некоторым данным, основан в конце 17 века запорожскими казаками, которые селились на территории Дикого Поля и входил в состав Самарской паланки, а с 1764 г. Протовчанской паланки Войска Запорожского Низового.

Этнографическо-развлекательные комплексы в настоящее время в Украине не редкость, причем не вызывает сомнений также их определённая образовательно-познавательная ценность, как своего рода мини-"скансенов".

В одном из этнографическо-развлекательных комплексов Днепропетровской области, названном в память о прежнем поселении - хутор «Галушковка», сделана попытка реконструировать малое укреплённое казачье поселение 17-18 вв. (хутор, зимовник) в Поле.

В настоящее время реконструированный хутор располагается на территории современного с. Гречаное Петриковского р-на Днепропетровской области и включает в себя реконструкцию казацкого укрепления «Сич» и 3 крестьянские усадьбы, дома которых построены в конце 19 века. В одном доме размещены корчма и музей сельского быта, в другом - бывшей усадьбе сельского художника - минигостиница. В третьем доме - гончарная мастерская.

Подробнее о хуторе с фото - можно посмотреть на ресурсе "Украина инкогнита".

Местонахождение объекта и отзывы об времяпровождении в этнографически-развлекательном комплексе можно посмотреть на ресурсе "Дорога ЮЭй".

Возвращаясь к рассматриваемому объекту в контексте раннемодерной исторической фортификации, можно заметить по фотографиям, что реконструкции выполнены весьма небрежно. Первоначально, как видно здесь, проект реконструкции был задуман более обстоятельный и затратный. Но видимо необходимых средств до сих пор не нашли, либо тратить их не пожелали.

Некоторые подробности об объекте и его окрестностях также можно почерпнуть на его официальном сайте.

[Лісники: замок]

Наводжу додатково статтю: Л.Чміль, А.Чекановський, опубліковану в збірнику: "9(Укр)(06) Н 73 Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні : збірник наукових праць. Вип. 16 / Науково-досл. центр "Часи козацькі", Укр. тов-во охорони пам'яток історії та культури, Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК ; редкол. Д. Я. Телегін (відп. ред.) [та ін.]. - К. : [б. в.], 2007. - 476 с. ; 21 см. - (Бібліотечка "Часи козацькі"). Накл. 300 прим." Сс. 91-98.

Леся Чміль (Київ), молодший науковий співробітник Інституту археології НАН України

Андрій Чекановський (Київ), молодший науковий співробітник Інституту археології НАН України

Дослідження пізньосередньовічного замчища в с. Лісники біля Києва

На миcоподібному виступі плато на північ від центру села Лісники (Києво-Святошинський район Київської області) знаходиться урочище Замок, яке пов’язується з місцем розташування укріпленого помешкання князів Корецьких – власників с. Лісники у другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст.

Джерела згадують городище на північ від центральної частини с. Лісники на високому пагорбі. Антоновичем В.Б. воно описане як п’ятикутне, “95 сажнів в окружності”[1]. П’ятикутною пам’ятка показана і на карті “Общая схема древних укреплений и путей вокруг Киева”[2]. Відзначалося, що в 1874 р. Бранденбург знайшов на замчищі гармату, зариту у валу, скляну кулю, кахлі, залізний спис, стремено, ніж і ложку[3].

Дослідниками простежена історія даної місцевості за писемними джерелами, починаючи з 1596 р., коли волинський воєвода Юхим Корецький та його дружина Ганна, уродж. Ходкевич, набули права власності на маєтність шляхом купівлі двох частин Лісників у земянина господарського Київського повіту Адама Івановича Богуфала (Корецьким належала і сусідня Ходосівка). 1670 р. село (колишнє містечко) із замочком Корецької особливим універсалом гетьмана П. Дорошенка стає монастирською власністю[4]. Означений документ – універсал гетьмана Петра Дорошенка – підтверджує Видубицькому Михайлівському монастирю право на володіння урочищами: Калиновщина, Кальний Луг, Гнилещизна і озеро Глушець, а також жалує цьому монастирю містечко Лісники[5]. С. Шамрай, аналізуючи даний документ, звертає увагу на відсутність згадки проживання населення в Лісниках і висловлює припущення, що село, правдоподібно, спустіло за Руїни[6]. Видубецький монастир володів цією територією аж до секуляризації церковних земель і нерухомості у XVIII ст.[7].

До першої чверті XVII ст. відносяться згадки про земельні тяжби Ганни Корецької з уніатською церковною адміністрацією, що володіла на той час Гнилеччиною[8]. Показово, що Лісники, на відміну від попереднього документа, названо не селом, а містом. На нашу думку, це вказує на існування тут укріпленої садиби – замку. Зокрема, так населений пункт названо в “Скарзі возних: Ляховського і Шумовського на княгиню Анну Корецьку про те, що вона вчинила опір судовому вироку і не віддала у володіння уповноваженим уніатського митрополита урочищ: Гнильця, Куликова і Кального лугу. 1623. Липня 21”[9].

“Тарифа подымной подати Киевского воеводства” 1631 р. наводить дані за 1628 р., де зафіксовано “від князя Карола Корецького, каштеляна Волинського з села Лісники і Ходосівки через пана Андрія Міскевича”, сума поборів злотих – 87 [10]. Документом також згадується “князь Карол Корецький, каштелян волинський з маєтностей своїх: містечка Леснік: з димів 10 по злотих 6, з підсусідків 20 по злотих 2 і грошей 12, з кола млинового одного злотих 8 і грошей 48, з попа злотих 12” [11]. У 1644 р. Лісники належали Данилу Голубу[12].

Залишки укріпленого поселення в урочищі “Замок” було обстежено на початку 50-х років ХХ ст., саме тоді й з’ясовано, що воно відноситься до пізньосередньовічного часу. Зокрема, досліджуючи оборону Київської землі за доби Київської Русі, відомий фахівець з питань давнього фортифікаційного зодчества П.О. Раппопорт звертав увагу як на давньоруські городища і Змійові вали, що утворювали систему оборони, так і на пам’ятки, які відносяться до інших епох. Дослідник ототожнював залишки городища в с. Лісники із залишками замку XVII–XVIII ст.[13]. Цей об’єкт згадується також і у довідковій літературі[14]. Ті ж джерела повідомляють, що там було знайдено скарб польських та західноєвропейських монет XVII ст.

Навесні 2004 р. пам’ятка обстежувалася В.К. Козюбою, Л.В. Чміль та А.А. Чекановським, тоді ж було поставлене питання про заходи щодо її охорони[15]. Перевірка стану городища в червні 2004 р. показала, що в даний час воно зайняте городами і руйнується лише під дією природних чинників (ерозії). У зрізах схилу (у стінці ескарпу) фіксуються заглиблені частини об’єктів з керамікою пізньосередньовічного часу, на поверхні також зустрічаються уламки синхронного кружального посуду. Серед них – фрагменти вінець гончарних горщиків XVІ ст., гончарних мисок відкритого типу доби пізнього середньовіччя, гончарних горщиків того ж часу[16]. В умовах розвитку приватизаційних процесів сільський голова попереджений про необхідність контролю за станом цього об’єкта культурної спадщини.

Обстеження 2005 р. показало, що миcоподібний виступ плато орієнтовано на південний захід. Його розмір – приблизно 30 х 30 м. Він здіймається над долиною струмка – лівої притоки р. Безодні – на висоту 30 м. Балтійська висота мису – 149,4 м. Зовнішні ознаки укріплень у вигляді залишків валу чи рову в урочищі відсутні. Стрілка мису має обрив висотою 1–2 м. З південного боку нижче майданчика мису проходить тераса-ескарп, яка використовується як город. Мис та його схили на захід і схід зайняті городами.

У стінці ескарпу помітний культурний шар потужністю до 1 м, а також котловани заглиблених об’єктів. У шарі значна кількість вугликів, печини; в одному місці простежується дерев’яна колода, яка під кутом виходить у стінку ескарпу. В осипах і на поверхні мису виявлено різноманітний матеріал – кераміку ХVІ–ХVІІ ст., уламки кахлів, скла, фрагменти люльок. На схилі в 2004 р. був знайдений солід 166(6 ?) р.[17] – зараз зберігається в кабінеті історії Лісниківської загальноосвітньої школи, а на терасі під урвищем у 2005 р. – 2 копійки 1820 р.

Культурний шар пізньосередньовічного часу зафіксований не лише на площі мису, але й на його пологих схилах, на північний захід і схід від мису на відстань близько 100 м. Пізньосередньовічні матеріали зібрано також на городах садиб, розташованих на схилі плато і біля його підніжжя, на північний захід від мису.

Крім цього, на плато на схід від мису, поруч з останнім, в ході робіт експедиції було знайдено кілька уламків трипільської кераміки, в тому числі фрагмент нижньої частини (з дном) розписної тарілки (збір А.Г. Вересенка). Кілька дрібних уламків ліпної кераміки виявлено на городах лівого берега струмка – притоки р. Безодні, на північний захід від ур. Замок.

Характеризуючи детальніше отриманий в ході розвідок матеріал з цього пункту, варто відзначити, що серед знахідок, які походять зі стінки ескарпу, більше 10 фрагментів глиняної обмазки. Частина з них має товщину 1,5–1,8 см, інші товщиною 0,5-0,8 см. Є фрагмент, на якому з одного боку збереглися сліди побілки.

Численні фрагменти керамічного посуду, зібрані тут, можна розділити на дві групи за способом випалу – виготовлені у відновному середовищі (димлені) та в окислюючому (з білим чи рожевим кольором черепка). Частина світлоглиняних фрагментів прикрашена опискою, а також вкрита поливою зсередини – повністю або частково (крайкування). Переважає зелена полива, але є й жовто-коричнева.

Серед фрагментів керамічного посуду переважно вінця горщиків – їх зібрано 17 шт. За формою виділяється три типи вінець. До першого з них відносяться потовщені вінця, ромбічні в перерізі – 6 шт. До другого – прямі вертикальні, що мають різко виражений валик посередині, – 6 шт. Третій тип – прямі вертикальні вінця, але без валика – 5 шт. На вінцях двох останніх типів зустрічається карбування – защипи по верхньому краю. На плічках деяких горщиків є широка смуга рифлення.

Знайдено також велику кількість уламків стінок та денець, більшість з яких, вочевидь, належить горщикам. Серед них 18 полив’яних, 47 світлоглиняних без поливи, 96 димлених та 22 невизначеного випалу. Деякі з димлених фрагментів прикрашено лощінням. Плічка окисних горщиків мають геометричний орнамент, виконаний опискою. Більшість плічок горщиків як окисних, так і димлених, з широкою смугою рифлення. Усі денця, зібрані в цьому місці, не мають уторів.

Виявлено також фрагменти інших видів посуду: мисок (1 шт.), макітер (5 шт.), покришок (6 екз.). Фрагмент дзеркала миски (тарілки) прикрашено геометричним розписом, виконаним опискою. На денці присутні широкі пласкі зрізи. Макітри мають широкі, різко відігнуті назовні вінця. Дві з них димлені, прикрашені лощінням. У покришок вінця відігнуті назовні, з борозною посередині. Є також фрагмент горловини з лощінням, ймовірно, від глека, і фрагмент стінки з двосторонньою поливою (зовні зеленою, зсередини – коричневою), що теж, вірогідно, належить глеку чи кухлю.

Крім посуду зібрані також численні фрагменти пічних кахлів (18 уламків). Сім з них – румпи, але на повну висоту не збереглася жодна. Інші – лицьові пластини з рослинно-геометричним та сюжетним орнаментом, виконаним у високому рельєфі. Три з них вкриті зеленою поливою. На одному фрагменті є частина зображення птаха (качка ?), на іншому – ялинкоподібний орнамент. Решта фрагментів має типові орнаменти в стилі „кованого металу”. Дві пластини – без оконтурюючої рамки, килимового типу.

Асортимент кераміки з верхнього майданчика та східного схилу загалом ідентичний виявленому на терасі ескарпу. Зокрема, серед зафіксованих на верхньому майданчику та східному схилі основну масу складають стінки – понад 400 шт., з яких 94 димлені, 276 – окислюючого випалу, 39 – невизначені. Серед світлоглиняних стінок 73 вкриті зсередини зеленою та жовто-коричневою поливою. Понад 50 фрагментів стінок прикрашено опискою. Із димлених стінок 13 мають лощення. Серед усіх стінок є 46 фрагментів плічок з широкою смугою рифлення. Знайдено також близько 50 уламків денець, більшість з яких, очевидно, належить горщикам. Усі денця без уторів. Зустрілось також кілька ручок від різних посудин. Серед вінець переважають вінця горщиків – всього 54 шт. З них 18 димлених, 31 світлоглиняний, 5 невизначених. За формою 15 шт. відносяться до першого типу (ромбічні), 13 – до другого (з валиком), 29 – до третього (прямі без валика). Крім того, зустрівся один вінчик з різко вираженим внутрішнім ребром, що датується кінцем ХVІІІ – ХІХ ст. Серед інших видів кераміки 12 вінець належать покришкам, з яких один має бокову ручку. 8 вінець відносяться до макітер, 2 з них прикрашено опискою, 2 – багаторядною хвилею, а 3 димлені мають лощення і штамп. Глекам належать 8 фрагментів вінець та стінок. Три з них відносяться до гладушів – посудин без ручки для молока, вони димлені з лощенням. Інші – фрагменти кувшинів з двосторонньою поливою, частіше двоколірною – ззовні зеленою, а всередині коричневою, хоча є й фрагменти тільки з зеленою поливою. У одного з них зберігся вінчик у вигляді манжета, а ще на двох стінках зустрівся декор у вигляді т. зв. „малин” – шишечок-наліпів чорного кольору. Досить численні фрагменти мисок і тарілок – 12 шт. Майже всі вони полив’яні, лише один фрагмент прикрашено опискою. Полива зелена на берегах і жовто-коричнева на дзеркалі. Вінця тарілок оформлені у вигляді валиків, а денця зовні мають пласкі зрізи. Береги прикрашено ритованою багаторядною хвилею. Один фрагмент належить ребристій мисці. Ще один уламок, червоноглиняний, відноситься до миски кінця ХVІІІ – ХІХ ст. Численну групу кераміки становлять кахлі – всього зібрано більше 62 фрагментів. Із них 27 належать румпам, але на повну висоту не збереглася жодна. Один фрагмент з зеленою поливою відноситься до коронки. Всі інші – лицьові пластини з рослинно-геометричним орнаментом, 9 з них полив’яні. Дві пластини не мають оконтурюючої рамки, килимового типу. В інших висота рамки становить 0,2–0,3 см.

Крім кераміки зібрано нечисленні вироби з інших матеріалів. Це кілька фрагментів скла, серед яких є вінце стаканчика, та залізне кільце зі штирем для кріплення до дерев’яної основи.

Датування кераміки, зібраної на замку, переважно вкладається у рамки кінця ХVІ – ХVІІ ст. До ХVІ ст. відносяться ромбічні вінця горщиків. Кінцем ХVІ – першою половиною ХVІІ ст. можна датувати вінця горщиків, що мають посередині виражений валик. До цього ж часу відносяться тарілки з двоколірною поливою, зрізами на денці, вінчиком-валиком та орнаментом у вигляді багаторядної хвилі. Дещо пізнішими є прямі вінця горщиків без валика, але без різко вираженого внутрішнього ребра на переході до плічок. Такі вінця можна датувати серединою ХVІІ – початком ХVІІІ ст.

Глеки та кухлі з двоколірною поливою, „малинами” та вінцем-манжетом теж є характерними для ХVІІ ст., скоріше для його першої половини. У хронологічні рамки ХVІІ ст. вкладаються і кахлі, зібрані на замку. Характерною є відсутність утору на денцях посудин, який є звичайним для посуду ХVІІІ ст., а з’являється, ймовірно, десь у другій половині ХVІІ ст. Таким чином, за сукупністю ознак матеріал із замку можна датувати кінцем ХVІ – серединою ХVІІ ст. Також тут зустрічаються фрагменти кераміки кінця ХVІІІ – ХІХ ст. Привертає увагу той факт, що на майданчику та на східному схилі пізніші вінця складають значно більший відсоток, ніж на ескарпі.

Поодинокі фрагменти кераміки, аналогічної замковій, зустрічались також на західному схилі гори, на городах. У їх числі – вінця горщиків, покришок, макітер, уламки мисок з двоколірною поливою та зрізами на денці.

На полях, що розташовані на схід та на північ від замку, матеріалу практично не знайдено, за винятком кількох дрібних фрагментів пізньосередньовічної кераміки. Ліпна кераміка з поля над замком відноситься до доби пізньої бронзи-раннього заліза, зі східних схилів – до раннього залізного віку. З майданчика замку і території на схід від нього походила трипільська кераміка, а з поля на схід від замку – уламок кераміки білогрудівського типу XII–XI ст. до н.е. На городах під замком зібрано кераміку раннього залізного віку (?) та I тис. до н.е. – I тис. н.е. Городище перебуває на обліку як пам’ятка культурної спадщини України місцевого значення.

________________________

1 Антонович В.Б. Археологическая карта Киевской губернии (Приложение к XV тому “Древности”). – М., 1895. – С. 23; Юра Р.О. Виписки // НА ІА НАНУ. – Фонд 23. – Папка № 21.

2 Общая схема древних укреплений и путей вокруг Киева / Составил штабс-капитан Васильев под редакцией подполковника Стеллецкого // Военно-исторический вестник, изд. при Киевском отделе Императорского русского военно-исторического общества. – 1911. – Кн. 7-8. – Приложение.

3 Антонович В.Б. Археологическая карта Киевской губернии… – С. 23; Юра Р.О. Виписки... – Папка № 21.

4 Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innich krajów słowiańskich. – Warszawa, 1884. – T. V. – S. 163, 164; Сказания м. Петра Могилы из времен унии // Киевские Епархиальные Ведомости – 1861. – № 20. – С. 575, 576; Максимович М.А. Собрание сочинений. – Т. II. Отделы: историко-топографический, археологический и этнографический. – К., 1877. – С. 303, 304; Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. – К., 1864. – С. 32, 33; Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский. Статистические и исторические заметки о всех населенных местностях в этих уездах и с подробными картами их. – К.: Издание книгопродавца Н.А. Оглоблина, 1887. – С. 107; Добровольський Л. З минулого Хотівської околиці Києва. – Окремий відбиток із «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», кн. XII. – К., 1926; Василенко Н.П. Генеральное следствие о маетностях Киевского полка 1729–1730 гг. – К., 1892. – С. 1–40 (Оттиск из VI книги Чтений в историческом обществе Нестора-Летописца); Статистическая опись Киевского округа от устья Ирпеня до Василькова и Стаек // Архив Юго-Западной России. – Ч. VII. – Т. 1. – С. 528; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наукова думка, 1993. – С. 96, 97, 109, 115, 199, 284, 285.

5 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (1633–1669). – СПб., 1853. – Т. V. – С. 125; Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – Ч. III. – С. 95, 96.

6 Шамрай С. Київська сотня на Гетьманщині // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. — Зб. 1. — К., 1931. — С. 257.

7 Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии. – Біла Церква: Видавець О.В. Пшонківський, 2005. – С. 32.

8 Максимович М.А. Собрание сочинений… – С. 296, 297.

9 Жалоба возных… // Киевлянин. – 1841. – С. 35; Сборник материалов… – С. 66, 67.

10 Тарифа подымной подати Киевского воеводства 1631 г. // Архив Юго-западной России… – Ч. VII. – Т. I. – С. 373.

11 Тарифа подымной подати... – С. 404.

12 Сборник материалов… – С. 66.

13 Раппопорт П.А. К вопросу о системе обороны Киевской земли. По материалам работ разведочно-маршрутного отряда экспедиции «Большой Киев» // Краткие сообщения Института археологии АН УССР. – 1954. – Вып. 3. – С. 23; Раппопорт П.А. Обследование городищ в районе Киева. 1950 // НА ІА НАНУ. – Ф. експ. – № 1950/1 ж.

14 Шендрик Н.І. Довідник з археології України. Київська область. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 72; Історія міст і сіл Української РСР. Київська область. – К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії АН УРСР, 1971. – С. 407.

15 Акт від 21.04.04 р.; Лист до Державної служби охорони культурної спадщини № К-74/9; Лист Державної служби охорони культурної спадщини до Київської обласної державної адміністрації від 14.05.05 р. № 22–789/19; Лист Державної служби охорони культурної спадщини до Київського обласного центру з охорони пам’яток історії, археології та мистецтва від 14.05.05 р. № 22–785/19; Акт від 16.06.04; Лист Київського обласного центру з охорони пам’яток історії, археології та мистецтва до Державної служби охорони культурної спадщини від 17.06.05 р. № 6/1844 // Архів діловодства Державної служби з питань національної культурної спадщини.

16 Акт обстеження від 16.06.04 р. № 6/1849 // Архів діловодства Київського обласного центру з охорони і наукових досліджень пам’яток культурної спадщини; Готун І.А., Казимір О.М., Квітницький М.В. та ін. Звіт про роботи Північної експедиції в 2004 р. // НА ІА НАНУ. – Ф. експ. – № 2004/6. – С. 18, 19, 216.

17 За визначенням Козубовського Г.А.

Текст статті взято з ресурсу "Козацька бібліотека".

[Лісники: замок]

Обговорюється об'єкт: замок в с. Лісники
 

На одному з узвишш села Лісники, розташованого під самим Києвом на південь, розташоване цікаве замчище, яке є залишком дерево-земляного замку регулярного планування князів Корецьких вірогідно з кінця 16 ст.

Інформації про замок мало.

За джерелами с. Лісники відоме з 1498р., належало Богохвалу, потім дому Корецьких. Після опанування території навколо Києва Військом Запорізьким, тобто військами Хмельницького, в селі була тимчасово сформована сотня Київського полку (згадується в 1654р.), але перетворитися у сотенне містечко Лісники очевидно не встигли, тому існування укріплень навколо поселення видається малоймовірною.

В подальшому село перейшло у володіння Київського Видубецького монастиря.

Розташування замчища (урочище Городок) на території села та вид пам'ятного хреста біля підніжжя узвишшя показані на сайті "Дорога ЮЕй".

Замчище як археологічний об'єкт непогано описано в цій статті.

Результати обстеження Ходосівського археологічного комплексу у 2009 році, щодо замчища в Лісниках та його сучасного стану додаткової інформації практично не надають.

На жаль у даний час збереженість і саме існування замчища під загрозою - територія с.Лісники, зважаючи на його зручне розташування, активно поділяється та забудовується дорогими особняками та навіть палацами.

Безпосередньо на територі замчища (офіційно зареєстрованої пам'ятки археології) в північній його частині на даний час вже збудований котедж (особняк), очевидно без жодних на те законних підстав.

Пам'ятка потребує порятунку.

[Острог: макет города и замка]

По большому макету Острога (он мне тоже очень нравится), хотел бы дать пару-тройку реплик.

1. У окольного града (нижнего замка) Острога тоже была каменнокирпичная надвратная башня с аттиком, которая хорошо видна не только на макете, но и на иллюстрации Орды. Интересно, известно ли о ней что-нибудь, имела ли она собственное название, во всяком случае следов в городе от неё не осталось.

2. В окольном граде виден крестоподобный доминиканский костёл - теперь классицистский хр. Усп. Богородицы, цокольный этаж которого якобы сохранился от оборонного храма 15-16 вв. Есть ли реконструкции его строительных этапов.

3. Со стороны противоположной замку городу противостоит какое-то укрепление бастионного начертания: виден вал, ров, ворота. Интересно что это.

Вот в этой заметке даны ещё интересные ракурсы макета.

[Ратне (Ратно): замок.]

Обговорюється об'єкт: Городище - замчище в Ратному

Містечко Ратне, відоме з 14 ст., утворилося при замку.

Цитата

…Ратенський замок, який функціонував у 15-17 ст.ст. на північному заході регіону. Історичні джерела 1512, 1556 і 1592, а також 1628 і 1661рр. дозволяють в більшій чи меншій мірі дослідити історію фортеці. Час спорудження кам’яного замку в Ратному точно невідомий. Археологічні дані, здобуті П.Раппопортом та автором цих рядків [М.Кучинко], свідчать, що дерев’яна фортеця тут існувала вже в 12 ст. В пізніші часи у зв’язку з боротьбою між Литвою і Польщею за володіння Волинню фортеця знищувалась, знову відбудовувалась і знову руйнувалась.

Нині в Ратному на підвищенні неподалік від церкви, є урочище під назвою Замок.

За свідченням польського історика 16 ст. М.Стрийковського, Ратенський замок стояв на високому пагорбі над р. Прип’яттю з одного боку і над р. Тур – з іншого.

В реєстрі 1512р., зробленому з нагоди передачі замка у володіння М.Філіповському, зазначалося, що будівлі в ньому і окружні галереї в доброму стані. В замку була одна велика підтарасниця, двадцять гаківниць, чотири рушниці, три бочки пороху, великі кулі для підтарасниці, чимало куль для гаківниць та рушниць, а також десять списів, чотири клинки, тринадцять замкових баліст, два шоломи, дві плахи передніх для захисту грудей, три наколінники.

Інвентар 1556р. свідчить, що фортеця була заново відремонтована. За цими даними, в’їзна брама та паркан, що оточував твердиню, добротні, нові. Головна споруда замку – дім великий, а також каплиця, кухня, лазня, комори, дві стайні на п’ятдесят коней, солодовня, броварня і пивниця теж у доброму стані.

Мабуть у першій половині 17 ст. фортеця ще існувала, одначе люстрація 1661р. вже вказує, що замка тут жодного немає. Причину його зникнення деякі історики пояснюють тим, що з уваги на збільшення вологості ґрунтів і значну заболоченість території в той час, земля не витримала ваги кам’яного замку і поступово поглинула його. Від замку, зведеного за Сигізмунда Августа на насипному пагорбі, через кілька десятків років не залишилося й сліду.

Таким чином, Ратенський замок 16-17ст., хоч і не відзначався значною потужністю, все ж відігравав певну роль як центр господарської округи однойменного староства.

*Кучинко М.М. «Археологія Волині», - Луцьк - "Видавництво обласної друкарні" -2005, 203с., нак. 2000 прим., сс.178-179.

Слід додати, що хоча Ратенське замчище не віднесене археологами за типом до т.зв. "стіжкових" городищ, С.Панишко у своїй статті відносить його до укріплень типу норманських «мотт» - і – «бейлі» опосередковано запозичених волинськими феодалами із Західної Європи.

Результати археологічних досліджень замчища в Ратному викладені у повідомленні Д.Демянчука та О.Златогорського.

Слід зауважити, що містечко Ратне отримало «магдебургію» ще у 1440 році, тому його міські укріплення могли не лише мати місце, але з часом бути досить розвинутими.

Сторінка україномовної «Вікіпедії» про Ратне також досить змістовна.

[Типи середньовічних дерево-земляних укріплень та їх залишків в Україні]

Не може викликати сумнівів, що розуміння типології укріплень, їх окремих видів та застосованих при їх спорудженні конструктивних прийомів важливо при визначенні періоду існування, етапів розвитку, особливостей побудови та функціонування історичних укріплень.

В даній темі пропонується шляхом обговорення визначити окремі типи дерево-земляних середньовічних укріплень та їх залишків на території сучасної України. Середньовіччя в даному обговоренні розуміємо не в старомарксистському, а в загальноприйнятому в наш час визначенні як перехідний період 5-15 ст.ст.

Особливості деяких типів укріплень середньовічної Волині.

За книгою Кучинко М.М. «Археологія Волині» (Луцьк - "Видавництво обласної друкарні" -2005, 203с., нак. 2000 прим.) звернемо для початку увагу на деякі типи укріплень, характерні для середньовічної Волині.

Нагадаю, що Волинь в історичному розумінні охоплює території Волинської та Рівненської областей, північних частин Львівської, Тернопільської та Хмельницької областей (інколи також захід Житомирської області), а також території Берестейщини та Середнього Поприп’яття в сучасній Білорусі, Холмщини в сучасній Польщі.

Як свідчить аналіз пам’яток оборонного зодчества Волині, ранні з них, не пізніші 10 ст., як і на інших руських землях, цілковито залежали від захисних особливостей рельєфу. В той же час існував цілий ряд укріплень, характерних лише для волинського регіону.

Передусім, це невеликі круглі городища Волинського Полісся в с. Головне, Ветли та ін., розташовані на рівній місцевості серед боліт і укріплені невисоким валом. Є також окремі круглі городища в Смідині та Любомлі, оточені кількома концентричними валами. Крім першого, що захищав дитинець, був ще й інший зовнішній, який опоясував городище в цілому. При цьому відстань між валами настільки велика, що між ними існує самостійний майданчик.

В лісостеповій зоні Волині на підвищеннях існували городища так званого волинського типу, які мають форму близьку до квадрату з заокругленою однією або й двома сторонами.

Обидва типи укріплень настільки своєрідні, що аналогів їм немає в жодному регіоні Русі. В той же час круглі городища на рівнині - одна з характерних особливостей культури західних слов’ян. Застосування таких укріплень у Волинській землі говорить про культурні контакти регіону з західнослов’янським світом уже в 9-10 ст. Що ж до городищ волинського типу, то вони є свідченням створення місцевої військово-інженерної традиції. При цьому якщо спочатку їх характер залежав від рельєфу ( мисовий чи острівний типи городищ), то вже в 10-11ст. він був пов'язаний з місцевою школою.

В другій половині 11 ст. своєрідність волинських рис в оборонних укріпленнях поступово нівелюється. Вочевидь, під впливом державного будівництва, зокрема припиняється спорудження городищ «волинського типу». Цей процес мав місце і впродовж 12- першої половини 13 ст., проте вже в другій половині 13 ст. з’являються нові типи укріплень з виразними місцевими рисами.

Це так звані «стіжкові городища» відомі в Камені-Каширському, Любомлі, Турійську, Ветлах та Коршеві. Всі вони мають вигляд круглого підвищення діаметром 60-100м з горизонтально зрізаною вершиною. Морфологічна спорідненість цих укріплень говорить про їх типологічну й хронологічну близькість. Це локальний тип городищ, які були споруджені або лише перебудовані на початку 14ст.

*Вказана праця, сс. 165-166.

Щодо процитованого фрагменту та згаданих в ньому типів середньовічних укріплень можна зауважити наступне:

1. Круглі городища, в тому числі зі слідами концентричних огорож більше одної, в тому числі розміщені не на узвишші, надзвичайно розповсюджені в Старій Русі, зокрема на Київській землі та на Переяславській землі, але назагал відносяться археологами та істориками до періоду 12-13 ст.ст. та ототожнюються з військовими форпостами князівських військ на тих або інших рубежах відповідної землі, які займались виключно військовими гарнізонами. Отже, вказаний Кучинко тип городищ насправді не є унікальним волинським явищем, проте дійсно унікальним може виявитись їх застосування на Волині в 10-11 ст.ст., звідки можливо даний тип був позичений і розповсюдився на інші землі у подальший період.

2. Городища волинського типу у формі, наближеній до квадрату з заокругленими однією або двома сторонами, дійсно видаються унікальними, але важко зрозуміти, які переваги могла надавати така конфігурація огорожі укріплення.

3. "Стіжкові" городища, досить наближені до конфігурації ранніх західноєвропейських норманських замків 11-12 ст.ст., можуть додатково свідчити про вплив західних по відношенню до Волинської землі супільств на її розвиток, зокрема в сфері зодчества та фортифікації.

В даній статті С. Панишко описує волинські "стіжкові" городища в Коршеві, с.Городище-1 (або с.Гірка Полонка), с.Коблин, с.Бужковичі, с.Фалемичі, с.П’ятидні в якості аналогів західноєвропейських приватновласницьких замків "мотт"- і -"бейлі" (причому компактний дитинець на узвишші подається як замковий горб-"мотт", а укріплений посад як двір-"бейлі") і пов’язує їх виникнення з розвитком на Волинській землі феодальної системи не раніше другої половини 13 ст.

[Великая Снетинка: редуты]

многие вопросы отпадают.

Скорее появляются новые) Впрочем, как и должно быть.

Было бы интересно взглянуть на тезисы доклада: "Парацій В.М. Російська та польська прикордонні фортикації XVII - XVIII ст. за матеріалами басейну річок Ірпіня та Стугни (до постановки питання) / Л. Ю. Хохлачова. - С. 230-234" в сборнике "63.4 М58 Міжнародна археологічна конференція [Текст] : матеріали IV Міжнар. археол. конф. студ. і молодих вчених; м. Київ, 14-16 трав. 1996 р. / Нац. ун-т "Києво-Могилянська академія", Каф. культурології та археології. - К. : Соборна Україна, 1996. - 248 с." хотя там наверное одни общие рассуждения, без конкретики.

[Карта претензий, касающихся границы Польши и Московии (1686)]

Отличная карта! Пригодится)

Две крепости ... связанные между собой общей линией обороны.

В сущности составители карты за счет низкой детализации забежали наперёд)))

Киевские укрепления хорошо известны хотя бы благодаря плану полковника Ушакова 1695 года.

Печерской армейской бастионной крепости тогда ещё не было: были укрепления Печерского местечка вокруг Лавры в виде вала с палисадом, с несколькими деревянными башнями и площадками для орудий - раскатами по углам. Стены Лавры и её каменнокирпичные храмы исполняли роль цитадели местечка.

Вал посада действительно проходил по Печерску в сторону Верхнего города, но сплошной линией обороны не был. Ретраншемент, полностью связывающий собственно Киев с Печерском, в нормальном виде построят лишь при Петре.

Карта настолько условна, что Подол Киева вообще не выделен)

К Триполью, Стайкам, Обухову, Василькову особых вопросов нет. Конечно, они показаны довольно условно.

Интересно, какие редуты выделены двойной линией. Большие по размеру, возможно?

Кстати, Фастов, получивший Магдебургское право в 1601 году, на карте показан как село. Вероятно, к 1680-м годам на статус городка он уже (ещё) не тянул.

Всё правильно, как раз в эти годы его только занял Палий со своими сторонниками, найдя его практически уничтоженным - и начал строить (восстанавливать) замок на берегу Унавы. Впоследствии благодаря палиевцам населённый пункт начал стремительно разрастаться.

Также вызывает интерес вот эта линия укреплений (?), тянущаяся от Унавы до Стугны, у села Плесецкое

По рисунку полноценный ретраншемент (шанцы). Никогда о нем ранее не слыхал. Вообще смысл в такой второй линии укреплений, замыкающей в треугольник уязвимый выступ границы, конечно есть.

Однако на схеме "змиевых" валов (см. в обсуждении Макаровского замка) именно там от реки до реки показан один из валов, на некоторых участках даже двойной. Так что вполне возможно, что его просто приспособили и усилили относительно к новым реалиям)

[Великая Снетинка: редуты]

Если граница существовала с конца 17 века, то можно ли сомневаться, что Московское царство было заинтересовано в её укреплении до начала Северной войны?

Московское царство пришло на Киевщину с 1654 года, длительное перемирие с РечьюПосполитой было заключено с февраля 1667 года. До этого времени в ходе боевых действий едва ли было время делать что-то обширное, кроме спешного усиления существующих укреплений в крае и некоторых полевых фортификаций вроде временных лагерей армий. Именно по Андрусовскому перемирию по правобережной Киевщине прошла временная граница. В дальнейшем, с заключением в мае 1686 года Московского договора, усилия теперь уже союзных Московского царства и Речи Посполитой обернулись против оттоманов.

Вот десятилетний период 1667-1686 годов и есть наиболее вероятным для начала сооружения пограничной укреплённой линии.

Но под основным усилением границы я подразумевал события "первой пятилетки" 18 века, когда в страхе перед шведским "нашествием" спешно и в больших масштабах усиливалась западная граница царства. Была построена огромная для того времени Киевская Печерская крепость. Укреплялись Новгород, Смоленск и даже Москва. Строилась масса редутов, батарей и других полевых укреплений, а существующие увеличивались и усовершенствовались.

К 1706 году, когда боевые действия велись на территории современной Беларуси, приграничные смоленские земли, через которые могли двинуться шведские войска на Москву, оказались перед угрозой нападения. Чтобы предупредить эту опасность, было предпринято строительство засечной линии Псков - Смоленск - Брянск - Чернигов, где, кроме лесных завалов, строились земляные укрепления. Часть этих сооружений сохранилась, но они мало изучены археологами, а потому ещё не охраняются государством. Так, недавно северо - северо - восточнее пос. Лосня, на границе Смоленского и Починковского районов, было выявлено земляное укрепление, состоящее из четырех бастионов, соединённых 100-метровыми куртинами. Обращение к ландкарте первой половины 18 в., хранящейся в Рукописных фондах библиотеки Российской академии наук в Санкт-Петербурге, помогло определить его как сооружение, созданное по проекту Василия Корчмина. Укрепление у поселка Лосня по размерам и форме весьма сходно с редутами, построенными русской армией под Полтавой в 1709г. Если укрепления 17 в. известны, поскольку они были задействованы в сражениях Смоленской войны, то построенная по проекту Василия Корчмина засечная линия начала 18 века, по-видимому, сыгравшая свою роль (шведы на Москву не пошли), изучена меньше. Крупных сражений в период Северной войны на ней не произошло. Эти укрепления брали в расчет и позже, при событиях войны 1812г.

*"Земляные укрепления начала 18 в. на территории Смоленской области (краткий обзор)" В.В.Гараничев, В.С. Курмановский, тезисы доклада 4 ВРК ЦИИФ в "Вопросах истории фортификации" К.С.Носова № 3, 2012, с.111.

Таким образом, в наших изысканиях на местности мы можем столкнуться с большим количеством укреплений, чем предполагаем, к тому же более сложной, чем ромб, формы - многоугольные или в форме звезды шанцы, вроде тех шести разнотипных, что были построены в 18м веке на Карперешейке.

карта вроде бы датируется 1686-м годом

Карта интересная, вне всяких сомнений, хотя названия пунктов на ней прочесть с непривычки трудно. Полученный Московским царством "Киевский плацдарм" имел насколько я знаю, следующие пределы: от Днепра на запад вдоль речки Стугна, оставляя Васильков Москве, через небольшой "сухой" промежуток вдоль Унавы на север - до её впадения в Ирпень, оставляя Фастов Варшаве и вдоль Ирпеня на северо-восток - до впадения его в Днепр. Именно так должна была тянуться линия шанцев и здесь их нужно искать.

Возвращаясь к редутам у Большой Снитынки - они расположены как раз в неприкрытом водной преградой "промежутке" между Стугной и Унавой, где линия поворачивала с запада на север, поэтому в этом месте наверняка, плотность укреплений должна быть больше и дистанция межу соседними меньше. Это обстоятельство может объяснить и наличие двух разрывов в большем из редутов (Снитынка-16) - в нем мог быть оборудован проход через линию, военная дорога, не нуждавшаяся в переправе. К слову, проемы расположены со смещением относительно друг-друга, что могло затруднить оппонентам продольный обстрел.

[Щуровичі: замок та міські укріплення]

Обговорюються ці об'єкти: міські укріплення і замок в Щуровичах

Село Щуровичі Радехівського району, яке раніше вже було згадане на форумі у зв'язку з міськими укріпленнями найближчого Лешнева, в 16-18 ст.ст. являло собою укріплене містечко регулярного планування з переправою через Стир, та належало дому Гурків, які вже на середину 16 ст. збудували в ньому і власний замочок. Містечко входило до Белзького воєводства Речі Посполитої.

За інформацією про Радехівщину містечко навіть мало "магдебургію".

Цитата

Щуровичі згадувані вже в історичних хроніках і листах часів боїв під Берестечком як містечко з своїм старостою на замку, який старався запирати відступаючим й тут козацьким відділам шлях відступу.

зі спогадів офіцера Галицької Армії С. Левицького

"Оборонний костел 17 ст." в Щуровичах, який часто значиться в путівниках та туристичних картах, очевидно являється храмом початку 20 ст., збудованим у "ретроспективному" стилі.

Взагалі інформації про обговорюваний укріплений пункт небагато.

Інформація про місцину від І. Пустиннікової.

Фотографії села, одного з подорожніх, що в ньому побували

[Старі Кодаки: Кодацька фортеця]

Да, такая версия об абстрактности этого изображения Кодака может соответствовать действительности. Почему-то я с такой стороны на вопрос не смотрел - уж очень конкретно показана крепость, если не принимать во внимание реальную местность. Изображение это, в статьях и книгах, затрагивающих Кодак, обычно приписывают Боплану.

Вот в этой статье есть любопытное краткое описание основных исторических крепостей на Днепропетровщине, не исключая и Кодак.

[Новые Петровцы – Межигорье: Спасо-Преображенский монастырь]

Наверное от страха "перед шведом" понастроили в начале 18 века, как я уже упоминал в теме про Снитынку)))

Обстреливать русло Днепра или что-то в этом роде)

*Но опять-таки сама Бреяк в этой статье пишет не в полном соответствии со схемой:

В результаті археологічних розвідок 1924, 1934 і 1990-93 років на території Межигір'я виявлено п’ять пам’яток археології:

1) Спасо-Преображенський Межигірський монастир XVI–XVIII ст.

2) Давні укріплення в ур. Пекарська гора, розташовувалися над монастирем. В двох місцях зафіксовано залишки валів, але продатувати їх спорудження не вдалось;

3) Поселення в ур. Хутір – тут зібрано фрагменти кераміки Х–ХІІІ ст.. Тут дослідники згадують укріплення, можливо – залишки напольного валу городища. Зв'язок давньоруського поселення з укріпленнями потребує уточнення, оскільки на поселенні виявлено і пізньосередньовічні матеріали;

4) Багатошарова пам'ятка в урочищі Виноградна гора, яка розташовувалось північніше монастиря. Знайдено фрагменти давньоруської та пізньосередньовічної кераміки. Зафіксовано багатокутне укріплення, котре дослідники вважали залишками батареї ХVІІІ ст.;

5) Печерний комплекс Межигірської обителі.

[Старі Кодаки: Кодацька фортеця]

Кто раскроет загадку: почему Боплан изобразил крепость шестибастионной?..

(Множество раз тиражируемый план крепости, например здесь.)

Это его неосуществлённый проект или такой крепость была до разрушения её войском Сулимы?..

[Новые Петровцы – Межигорье: Спасо-Преображенский монастырь]

Хе-хе-хе, ставки растут:

http://www.vgolos.com.ua/news/na_terytorii_mezhygirya_vyyavyly_5_pamyatok_arheologii_139328.html

Сплошь укрепления, наша тема)

[Макарів: городище і замок]

Переделывать обсуждаемые укрепления могли не по разу и наличие укреплений Старой Руси в этом месте само по себе весьма вероятно, но пока прямых доказательств этому видимо нет, если не считать таковыми керамику. Правильно сказано, что это сейчас скорее вопрос веры.

Вот на приведенном листе со схемами городищ, рядом с макаровским замчищем (кстати похоже) показано городище на Палиевой горе в Белой Церкви, над Росью. Я его тоже осматривал два раза, сейчас это часть пейзажного парка Браницких "Александрия". По одной из версий, это первоначальное место детинца летописного Юрьева, перенесенного после сожжения на другое, на Замковую гору, где сейчас большой костел. По другой, просто одна из крепостей - застав поросской линии. Топоним Палиева гора возник потому, что С.Палий, когда осаждал Белую Церковь, приспособил это городище для своей ставки.

Так вот оно тоже круглое, но на макаровское замчище не похоже. Расположено на бугре над речкой, но ярко выраженного конуса с большой площадкой нет, имеются два ряда оставшихся от оград валов с небольшими рвами. В общем это как раз достаточно типичное круглое городище ("болотное") о которых я уже говорил, но в усиленном варианте - с двумя последовательными концентрическими оградами.

Цитата

Судя по названию статьи, в ней скорее всего упоминался Змиев вал близ Макарова, о котором есть упоминание в справке А. Кузы.

Речь в статье скорее могла идти о связи и взаимодействии гипотетического средневекового укрепления в Макарове с близлежащими к нему оборонными линиями, оставившими нам от себя Змиевы валы.

Цитату от Кузы

Цитата

Ранее, по-видимому, по периметру городища шел вал, ныне уничтоженный.

нельзя в действительности понимать как упоминание Змиевого вала. Речь идет о вале, как части ограды непосредственно описываемого круглого укрепления.

На территории Макаровского района южнее поселка, проходит целых четыре линии Змиевых валов, с северо-запада на юго-восток, с "пересечением" Здвижа. Вот в статье карта:

Кучера конечно "столп", в исследовании наших средневековых фортификаций, но как указывают некоторые современные публикации, ошибок и пробелов у него тоже хватает. Возможно керамики, которая могла попасть на склон оборонного холма в ходе земляных работ на известном нам укреплении, оказалось для него достаточно, чтобы приписать его к числу многочисленных "древне"русских. Что тем не менее нисколько не исключает.

Вот такие соображения)))

[Макарів: городище і замок]

Да. Пока живешь - узнаешь что-то новое. Не слышал я до сих пор о средневековом городище в Макарове. Может потому что работ Кузы мне к сожалению не доводилось хотя бы смотреть.

Однако похоже, что видимая конфигурация замка относится все-же к замчищу литовского и польского периодов.

Керамика означает лишь наличие поселения на этом месте, но ничего не говорит о его характере и наличии укреплений.

Мечей, шпор, псалий вероятно в Макарове не находили.

Место я так понимаю никто никогда всерьез не копал.

Часть поселения вообще может быть на дне пруда.

Городище Старой Руси вполне могло быть на этом месте до замка, но вот было ли?..

Здвиж сам по себе не короткий и упомянутому Здвижденю было где находиться и в других местах.

Стожковые городища - это особенность Волынской, а не Киевской земли. Правда были ещё круглые городища - заставы (например в Посулье), которые когда-то называли "болотными". Но это всего лишь круглый периметр ограды без излишеств, да и зачем нужна была застава практически в Полесье. Скорее можно предположить заимствование волынского типа укрепления в литовский период.

В общем разбираться дальше есть в чем.

[Магдебургське право на території Черкаської області]

В книзі О. Гаврилюка «Таємниці минулого козацької Лисянки» (К.- ПП Сергійчук М.І., - 2012, 307 с., нак. 1500 прим.) подана історія відомого містечка - козацького центру на території сучасної Черкащини. Про Лисянку безпосередньо, в контексті опису укріплених пунктів України, треба говорити окремо, а поки що звернув на себе увагу перелік населених пунктів Черкащини, які за часів Речі Посполитої встигли отримати Магдебургське самоврядне право.

Крім того цікава точка зору О.М. Гаврилюка, який сам є висококваліфікованим правником, суддею господарської системи судочинства, на місце магдебургій в тогочасній правовій системі й укріпленні поселень, що їх отримали.

Отже, с. 26 згаданої книги:

Магдебургське право, також його ще називають у довідниках Німецьким правом – це скодифіковані в 1188 році норми звичаєвого права і судових правил німецького міста Магдебурга. За цим правом місто звільнялось від управління і суду феодала (власника), отримувало самоврядування і власне судочинство. Магдебургське право визначало порядок виборів і функції бургомістра , магістрату, судді й судових радників, регулювало діяльність купецьких гільдій і ремісничих цехів, торгівлю, опікунство, успадкування та інші міські справи. Міста- магдебургії забезпечували й захист від ворогів: городяни повинні були будувати укріплення, споруджувати замки й фортеці, виставляти вартових.

Протягом 17-18 століть Магдебургське право поширювалося на всю Західну Європу, Чехію, Угорщину, а також Польщу й Литву, звідки й потрапило на територію України. Першим його дістали вже у 14 ст. міста Галичини, Поділля, Волині, пізніше – Київщини, Сіверщини, Слобожанщини та Півдня. На сучасній Черкащині першим Магдебургське право отримав Корсунь (1585), потім – Чигирин (1592), Мошни (1592), Канів (1600), Крилов (1616), Медведівка (1616), Лисянка (1622), Умань (1632), Сміла (1773), Черкаси (1791), Білозір’я (1791), Звенигородка (1792), Квітки (1792), Сахнівка (1792), Кальниболото (Катеринопіль) (1792).

Без сумніву, цей перелік треба враховувати при описі укріплених поселень, які знаходились на території сучасної Черкаської області.

Щодо можливого питання про укріплення поселень, які отримали магдебургію в другій половині 18 ст., то гадаю, що вже до отримання це були значні та важливі поселення, які могли мати власні укріплення раніше. Яскравий приклад в цьому відношенні становлять Черкаси. І хоча на той час загроза нападів татар суттєво зменшилась, залишалася загроза конфліктів між РіччюПосполитою та Россійською Імперією, а також внутрішніх заворушень на зразок Коліївщини. Це залишало потребу в існуванні фортифікацій у згаданих поселеннях.

[Макарів: городище і замок]

Обговорюється об'єкт: Городище і замок в Макарові

Хоча час виникнення Макарова як окремого поселення тепер невідомий, ясно, що в Литовський період він називався Воронине, відносився до Київського воєводства і належав Івашенцевичам.

Макаровим його назвали на честь Макара Івашенцевича, який поселився у ньому на початку 16 ст. та почав перетворювати населений пункт у містечко. Згодом, ймовірно, онук Макара Микола збудував у ньому невеличкий замок на березі річки Здвиж. Та гілка Івашенцевичів, що походила від Макара Івашенцевича та проживала в Макарові, стала зватися Макаревичами. Замок був укріплений валами з частоколом, та ровами, мав кілька воріт з містками через рови.

В парадному, але малоінформативному путівнику «Київщина туристична» (К. «Світ успіху» 2009. - 464 с., нак. 5000 прим.) на с. 284 згадується:

Цитата

Цей давній замок, оточений валами та ровами з розвалинами та фундаментами від кам’яних будівель, тривалий час стояв непорушно. Кам’яні льохи і підземелля, що слугували, очевидно, для зберігання харчів і напоїв, були розібрані лише в останні роки 19 ст., придатну цеглу використали для будівництва церкви.

Після вигасання роду Макаревичів Макарів деякий час належав Марії Радзівіл, а пізніше був викуплений нащадками Макаревичів за жіночою лінією Любомирськими.

Не пізніше червня 1648 року Макарів був зайнятий загонами Б.Хмельницького, в ньому була створена Макарівська сотня Київського полку Війська Запорізького і він таким чином став сотенним містечком.

В 1665 році Макарів опинився серед поселень, охоплених повстанням Данила Васильовича (Децика).

В 1671 році Макарів був зайнятий річпосполитським загоном полк. Івана Пиво-Запольського та повернутий власникам.

В 1704 році Макарів був тимчасово зайнятий загонами Семена Палія.

З другої половини 18 ст. Макаровим володів Каетан Росцишевський, а після його смерті, як спадкоємець - Мілевський.

В 1768 році під час Коліївщини в Макарів увірвалася ватага Івана Бондаренка, але там же він був захоплений військовим загоном, висланим із Чорнобиля.

Цитата

В останні роки польського панування в замку знаходився невеликий гарнізон, озброєний гарматами.

*Вказана «Київщина туристична», с. 286

Після включення території Київського воєводства в склад Россійської Імперії, з 1804 р. Макарів став волосним містечком Київського повіту.

На жаль більш змістовної інформації щодо замку та його розвитку поки не маю, районний історико-краєзнавчий музей один з таких, що вічно закриті.

Замчище, як місцевий топонім та пам’ятка археології непогано збереглося на даний час, його територія зайнята місцевим парком, поряд із заходу розташований стадіон. Замчище оглядалося мною двічі. З півдня до нього прилягає став на річці Здвиж. Спостерігається яскраво виражений круглий у плані зрізаний конус, який складав основу центральних укріплень, та який дуже нагадує горб – «мотт» норманських замків. Діаметр верхньої площадки близько 80 м. Конус півколом (крім південної сторони, зверненої до ставу), досі оточує рів, який зберігся на значну глибину, так що на горб без зусиль досі можна потрапити лише по мосту. Ширина рову в верхній частині близько 15 м.

На горбі на верхній площадці по колу розташовані одноповерхові адміністративні будівлі, включаючи приміщення загаданого музею, середина вільна від забудови. В цілому на мій погляд існуюча конфігурація замчища дещо нагадує існуючу конфігурацію замчища Острогу.

Щодо можливих укріплень містечка за межами замку жодних відомостей не маю.

[Луцк: синагога "Малый замок"]

Главная загадка Большой синагоги Луцка, это конечно определение её строительных периодов, т.к. хотя основной обьем здания построен все-же определённо в 17 веке, цоколь по многим признакам остался от предыдущего (средневекового) сооружения (может быть тоже синагоги).

Национальный памятник градостроительства и архитектуры № 1008: Синагога по ул. Д.Галицкого, 19 (кон.14в.-1629г.)

Синагога (охоронний № 1008) відбудована за особливими дозволами короля Зигмунда ІІІ, що видані 1626 й 1628 рр. Головною умовою було надання споруді оборонних якостей. Вона складалася з чотирьох об'ємів, що компактно тулились один до одного. Найвищою була подібна до замкових оборонна башта, найбільшим - кубічний чоловічий молитовний зал, що кутом примикав до півнично-східного кута башти. З заходу до залу було прибудоване приміщення для жінок, з півдня - для школи. Стіни основних об'ємів увінчані аттиком, що декорований нішами з кільовидним завершенням. Під час Великої Вітчизняної війни будинок зазанав значних руйнувань. 1968 року знищили біму і готували стіни до підриву саперами. Вберегла стіни телеграма до Києва.

Б.Колосок "Луцьк-пам'ятка архітектури та містобудування. Історико-архітектурний нарис", Луцьк: ПВД Твердиня, 2012, 124 с., нак. 100 прим., с. 67

Хочу также заметить, что при атрибутировании конструктивних элеметов ренессансных оборонных синагог следует среди прочего исходить из их значительной схожести с ренессансными оборонными каменицами жилого и хозяйственного назначения. Даже с культурно-религиозной точки зрения синагога - собственно говоря не храм, а общинный дом, предназначенный для проведения всех возможных совместных мероприятий иудейской общины, в том числе и храмовых разумеется.