[Горбово: городище]

Обсуждается этот объект: городище в селе Горбово

В летописных источниках фигурирует загородняя укрепленная резиденция Северских князей близ Новгорода - "Игорево сельцо", своего рода замочек (в более поздней терминологии). Достоверно его местонахождение не установлено и остается предметом дискусий.

Одной из версий локализации этого замочка является городище в с. Горбово Новгород-Северского района. Впрочем данная версия локализации резиденции, хотя и популярна ещё среди местного населения, сейчас не находит материального подтверждения в ходе раскопок этого городища.

В прекрасного изданном (при содействии Новгород-Северской районной государственной администрации, а также сайта Путеводитель по Чернигово-Сиверщине) двуязычном путеводителе "Новгород - Северский район. Путеводитель", о городище в с. Горбово сказано следующее:

Цитата

Игорево сельцо (с. Горбово)

Игорево сельцо - так называлась загородняя резиденция князя Игоря Ольговича, дяди героя "Слова о полку Игореве" князя Игоря Святославовича. Долгое время считалось, что она находилась на месте с. Горбово. В 1552 году село принадлежало Новгород-Северскому Спасскому монастырю и нужно полагать, монастырь владел селом ещё во времена Святослава Ольговича, который подарил его на "помиловение любимого брата своего Игоря". В 80-х годах 20 ст. археологическая экспедиция раскопала большую площадь древнего городища в с. Горбово. Это поселение достигл расцвета в конце 10 - начале 11 в. При раскопках найдены ювелирные изделия, фрагменты керамической посуды, характерной для того времени, несколько медных арабских монет 9 в. Так, версия о том, что Горбово - Игорево сельцо, не подтвердилась.

"Новгород - Северский район. Путеводитель", (укр., рус.), серия "Чернігівщина - земля трьох епох", Б/а, б/м, 2012 (не указан), 144 с., тир. ?, сс.107-108.

Далее в цитируемом тексте изложена версия локализации резиденции близ с. Путивск, которую обсуждаем отдельно.

[Нестерварка - Крищинцы: Суворовская крепость "Пражка"]

Примеры возведения столь трудоемких сооружений специально для учебных целей действительно вспомнить трудно, хотя в 20 веке Российская Империя строила "для опытов" казематированные фортификации на о. Березань, а С.С.С.Р. ДОТы на полигонах.

Но именно для Суворова, с его постоянным речитативом "тяжело в учении", подобные "натурные тренировки" войск были чуть ли не в порядке вещей.

Хорошо известна история, когда он, ещё будучи командиром Суздальского пехотного полка тренировал своих солдат в штурме на монастырских стенах. И перед знаменитым штурмом Измаила по его распоряжению был построен натурный участок Измаильских укреплений.

И во взятии и в обороне укреплений Суворов хорошо разбирался. Тем не менее, редкие военные неудачи Суворова тоже связаны со штурмом крепости.

По конфигурации эту "пражку" можно назвать "штерн - шанец" на голландский манер. И в этом есть определенное сходсто её с крепостью у с. Ставница ("Замок Ракоци").

Если привести полную цитату из путеводителя Д.В.Малакова ("По Брацлавщине (От Винницы до Тульчина)", серия "Дороги к прекрасному", М. "Искусство", 1982, тир. 85 000 экз.), то на с.154 сказано следующее:

На полях вокруг Тульчина остались кроме старинных казацких шанцев 1648 года земляные укрепления, построенные для обучения войск и названные Суворовым в память о взятой штурмом варшавской Праге "пражками"

Из цитаты следует, что во-первых суворовских укреплений (шанцев, "батарей") - "пражек" в районе Тульчина было все-таки действительно несколько (может быть разнотипных?) и во-вторых, кроме суворовских в той же местности есть ещё шанцы 17 века, которых могло быть тоже несколько. Не идёт ли речь о ранее упомянутых на форуме шанцах вблизи сс. Вышковцы и Бортники или других, но единовременных им?..

И ещё ниже на той же странице сказано:

Штурм "пражки" показан на макете в Тульчинском краеведческом музее, где выставлены также мундиры, оружие и знамена того времени."

То есть был создан ещё и макет с "пражкой" или её частью.

Где находится ещё по крайней мере одна "пражка", может подсказать другой фрагмент текста из того- же путеводителя (с.171), где речь идёт о доме-музее А.В. Суворова в с. Тимановка:

Особенно привлекают внимание предметы, непосредственно связанные с Тимановкой, в частности детали военного снаряжения, найденные на соседних полях, где до сих пор сохранились остатки учебных укреплений суворовской армии. (...)

Около Тимановки сохранились не только окопы-шанцы. В трех километрах к западу от села - три колодца, вырытые суворовскими солдатами и до сих пор называемые "суворовскими". Здесь же темнеет под деревьями лабрадоритовый обелиск, поставленный "благодарными правнуками" в 1949 году. К колодцам от села ведет яблоневая аллея, посаженная комсомольцами 30х годов.

Снова наряду с "суворовскими окопами", отмечены "суворовские колодцы". Книжка напомню, 1982 года и об укреплениях пишется как о существующих в это время.

[Гута: городище]

Очередное "Кресло Сталина", т.е. остатки крепости уличей?..

[Ставище: городище (град Ковбиж)]

Обговорюється цей об'єкт: городище в селі Ставище
 

За деякими даними, наведеними О.Тарабукіним в найновішому довіднику "Старожитності Брусилівщини", біля с. Ставище, розташованого на трасі Київ - Житомир знаходилися рештки городища, залишеного градом Старої Русі Ковбиж. Втім, дана версія матеріального підтвердження поки що, очевидно, не має.

Цитата

В урочищі "Ковбиж" , що знаходиться східніше села, у середині - 60-х роках 19 ст., під час оранки, знаходили уламки цегли, фрагменти глиняного посуду, скла і металеві речі. В урочищі також знаходився старовинний глибокий колодязь, ознаки великиї водоймищ, багато земляних пагорбків і ровів. Л.І. Похилевич наводить переказ, згідно якому у Ковбижі під час повернення з Древлянської землі до Києва зупинялась княгиня Ольга. Вважає, що це місто знаходилось у місцевості між селами Ставище і Небелиця.

Лузан П. та Матченко М. вважають, що тут знаходилося велике словянське місто-фортеця Ковбиж. З одного боку місто прикривав високий земляний вал, а з півночі великий рів наповнений водою. З трьох сторін фортецю омивала безіменна річка, яка впадала в р. Здвиж. Місто та його жителів було знищено ордами хана Батия. У 1964 р. у місцевості можна було побачити вали та рови, на яких вирощували кукурудзу.

• Похилевич Л. "Сказание о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящиеся", К. Тип. Киево-Печерской лавры, 1864, - 763 с., сс. 726-727;
• SG. - т.11. - Warszawa: Druk "Wieku", 1890.- s. 296: Krz. J. "Stawiszcze".
• "Ленінським шляхом".- 1964.- 30 червня.- № 77.- с.4.: Лузан П., Матченко М. "Зникле місто (легенди рідного краю)".

Джерело: О.О.Тарабукін "Старожитності Брусилівщини" ("Старожитності Житомирщини", вип.1), К. Видавець Олег Філюк, 2014, 166с., нак. 300 прим., - сс.65-66.

Схоже що з 1964 року даним городищем ніхто не цікавився, локалізувати його залишки ніхто не намагався(!), незважаючи на легкодоступність самого Ставища. Залишається сподіватися, що час для розвідки на місцевості виділить сам автор довідника О.О.Тарабукін.

Прошу доповнити повідомлення наявною інформацією.

*Одне з сіл Брусилівського району є малою батьківщиною моєї бабусі)

[Городське: комплекс городищ літописного Городеська]

Версія про топографію обговорюваних городищ здається правдоподібною.

Згадка П.А. Раппопорта про жилі і господарські кліті, прибудовані до городень стіни з внутрішньої сторони, судячи з інформації Б.А.Звіздецького, стосується саме великого городища. До речі, саме таке планування порубіжних фортець використовувалося не лише в Київській землі, але й Переяславльській землі, в чому можна переконатися на прикладі досліджень городища "Сампсоніїв Острів" біля с. Сенча.

Що стосується віднесення Городеська до Болохівської землі, то воно звичайно саме по собі сумнівне, проте Городеськ і Возвягль розташовані на порубіжжі Київської землі та Волинської землі, були атаковані та розорені військом Данила Романовича Мстиславова "Галицького", практично одночасно з городами і городцями Болохівської землі за співробітництво з військами моголів.

"Короткий список" - це можливо, довідник "Археологічні пам'ятки УРСР ("АП УРСР"). Короткий список." К.: "Наукова думка", 1966р. 463 с.

"Толочко П.П., 1975" - це не виключено, що збірник під редакцією П.Толочко "Стародавній Київ" в частині опису Київської землі.

Дякую за доповнення!

[Чернігів: місто і фортеця у ХIV — XVIII століттях (2014)]

Надо же... Дайте две! Хотя-бы.

Я правильно понимаю, что книгу издали в Чернигове?..

[Скалат: синагога]

Увы, в отличие от Большой синагоги в Изяславе, это строение действительно оборонные не напоминает.

А какими общинными домами располагали иудеи Скалата до постройки этого, не известно?..

[Ставище]

Сегодня, 27 июня 2014 года (14 июня 1664 года по старому стилю), 350 лет с начала героической обороны Ставища против войск Речи Посполитой.

Был там в конце 2013 года, до того как стал посещать сайт, ходил по парку. Не знал что рядом замчище. Будем изучать место.

А сегодня вполне допустимо выпить рюмку в память о погибших в том давнем противостоянии.

[Яснозорье (Бебехи): замок в урочище "Валы"]

В 27.06.2014 в 00:06, Filin сказал:

Замок в Лесниках имеет и другую форму (чёткий пятиугольник) и другие размеры. Так в чём же сходство? )

Для бастионов размер действительно маловат, да и форма не совсем та.

Размеры там примерно вдвое меньшие, но одного порядка. Форма конфигурации здесь более интересная, чем в Лесниках, но общее у них - сама многоугольная геометричность (регулярство), без развитых элементов для ведения огня и расположение на местности в современном селе, причем без привязки укрепления к водным преградам. Подозреваю, что и характер укрепления (дерево-земляное с деревянными башнями) может оказаться общим.

В Московии регулярство и каменнокирпичных и деревянных крепостей появилось ведь тоже с конца 15 века в связи с итальянским влиянием.

*Кстати, панский дом -то мог быть опять же по старой памяти на замчище. Были-бы старые фото...

**27.06.14 10.00 Увидел здесь: Пленарне засідання. «Замчище у с. Яснозір'я (Бебехи) Віньковецького р-ну - щойно виявлений об'єкт культурної спадщини» Шпаковський Сергій Михайлович (старший науковий співробітник, завідувач сектору охорони пам'яток історії та культури у Хмельницький області). Интересно что он тогда про данный объект рассказывал?

[Яснозорье (Бебехи): замок в урочище "Валы"]

Надеюсь, что новые фото прояснят ситуацию по крайней мере по "валам".

На размещённых фото видно только превышение рельефа над селом и хорошая до сих пор высота насыпей. Копать нужно или ждать появления документов. Но замчище в Лесниках правда напоминает.

Выступы-"уши", это всё-же не бастионы, потому что сами по себе фланкировать фасы валов они явно не могут. Входящий угол в конфигурации валов мог быть вызван намерением держать дорогу к воротам, проложенную вдоль вала - стороны угла, под фланговым и анфиладным обстрелом одновременно. 15-16 века вполне вероятно.

*Интересно, что это за "польская часовня" там при валах?.. Усыпальница, мемориал?..

[Яснозорье (Бебехи): замок в урочище "Валы"]

Очень интересно.

Похоже на замочек.

Только предбастионный.

Века 16го.

На тех выступах по углам могли быть небольшие башни.

Замочки в Лесниках или на Малой Хортице были по размерам не больше.

Село разбегается в стороны от него - значит могло изначально расти вокруг укрепления.

И рельефное превышение определённое есть.

ДП «Охоронна археологічна служба України» - «Подільська археологія» бы на него натравить.

Они я так понимаю много Хмельницкую область копают.

Вдруг получится открытие)

["Укреплённая церковь под Чигирином" - идентификация объекта]

Продолжаем)

Возможно меня подвела память, или я читал и другой текст по теме, но В.Вечерский высказался о рисунке более кратко, чем мне казалось, но зато категорично.

Итак, В. Вечерський, "Гетьманські столиці України" (сер. "Невідома Україна"), К., ІАА "Наш час", 2008. 320 с., фрагмент на с.139:

Цитата

У різних виданнях з кінця 19 століття часто публікується гравюра з підписом "Краєвид у Чигирині", оригінал якої зберігається у Краківському музеї (Польща). Дослідник Чигирина Сергій Кілессо вважає, що тут зображено реальну споруду, яка існувала в гетьманські часи, - муровану круглу надбрамну башту Нижнього міста. Ми репродукуємо тут це зображення, щоб наголосити: воно має стільки неправдоподібних деталей (подвійне вікно, яке перерізає машикулі, тобто галерею з навісними бійницями; дерев'яна галерея вздовж оборонного муру, контрфорс, який спирається невідомо на що, та інші), що його слід вважати вигаданим, оскільки воно не має прямого відношення до жодної з реальних споруд Чигирина.

Иллюстрация в книге при этом подписана так: "Краєвид у Чигирині. Фантастична гравюра 19 ст."

Для продолжения обсуждения возможного наличия капитальных сооружений в Чигирине 16-18 вв., следует обсудить само поселение.

Насколько я знаю, о его средневековом периоде истории, если он и был, ничего не известно. Судя по явно тюркскому названию, это могло быть поселение Орды, попавшее к В.К.Л.Р.иЖ. после достославной Синеводской победы.

Как выглядело это поселение до присвоения ему самоуправления по Магдебургскому статуту, королем Сигизмундом 15.10.1592 г., что видимо, должно было стимулировать заселение края, мы можем только догадываться.

Именно новый статус столицы Войска Запорожского, возглавленного Б.Хмельницким, дал Чигирину настоящий расцвет - и заодно, те достопримечательности, которые нам в нём интересны и сегодня.

Во всяком случае ранее, в 1622г., в городе было всего около 3000 человек. А с 1625 г. он - полковой город немногочисленных реестровцев.

Предположим, что на гравюре действительно изображены развалины храма - христианского или даже мечети. Нет сводов. Сохранилась часть стен, очень толстых, которые приспособлены для вторичного использования и обстроены галереями. И примыкавшая к основному обьёму башня (возможно одна из двух-четырех), подпёртая контрфорсами и поддерживаемая в более пристойном состоянии, чем остальные части. Но ведь такой храм должен был быть, судя по изображению - огромным, кафедрального ранга! Кто и зачем мог бы его построить в тех местах, до Хмельницкого во всяком случае?..

Ближайшая Кафедра Старой Руси - это Канев, в чем можно убедиться прямо на месте)

Большая мечеть могла быть в ордынском поселении городского типа (они как правило не были укреплены) - каком-то очередном "Сарае". На Левобережье Днепра такие поселения зафиксированы конечно, но...

Замки же, не исключая и каменные, в Поле южнее Руси, вплоть до самого Черного моря строил Витовт и только Витовт. Но значительных городов он при этом не основал! Это в Средние Века. А с 16 века нашу историю вплоть до отдельных населённых пунктов мы уже более-менее знаем)

[Суботів: городище і замчище (резиденція Богдана Хмельницького)]

Сергій Кілессо в раніше цитованій мною в темі про споруди в Чигирині книзі (С.К.Кілессо "Архітектурні та містецькі скарби Богданового краю", К. "Техніка" 2000, нак. 2000 прим., 144с.) висловлювався і про малюнок Васильківського, фрагмент на сс. 89-90:

Цитата

Найбільш авторитетний учений-історик І. Крип'якевич, який багато й плідно вивчав життя та діяльність Богдана Хмельницького, так описує резиденцію гетьмана: "Тут він збудував великий замок, територія якого займала до трьох гектарів. Замок був оточений ровом і двома рядами валів. У склад укріплень входили одна мурована і дерев'яні вежі" (*Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. Вид. 2-ге, випр. і доп. - Львів: Світ, 1990, 408 с., с.57).

На превеликий жаль, І. Крип'якевич посилається на зображення, яке гетьманської резиденції в Суботові не стосується, хоч публікували його всі корифеї вітчизнаної історії, починаючи з Д.Бантиш-Каменського. Це малюнок відомого художника С.Васильківського, котрий багато своїх творів присвятив зображенню українських старожитностей. Основою для створення миалюнка є зображення, яке приписувалося в свій час Тарасу Шевченко. Історії його появи присвячена стаття популярного журналу "Київська старовина" за 1890 р., що підписана криптонімом Л.А. (Александр Лазаревский). Заголовок статті "Буд-то бы дом Богдана Хмельницкого" прекрасно розкриває її зміст. Автор засвідчує, що бачив цей малюноку зібранні Тарнавських, і зображено там не резиденцію гетьмана в Суботові, а модні тоді "романтичні руїни" в Качанівському парку, що на Чернігівщині. (*Лазаревский А. (Л.А.) Буд-то бы дом Богдана Хмельницкого // Киевская старина, 1890, №3.- С.532-533.) Цей неправдивий малюнок, а точніше сказати, підробка збила з пантелику й автора цієї книжки, котрий у 1971 р. разом з археологом Р.Юрою на замчищі закладав спеціальні археологічні шурфи з метою виявити рештки руїн, збражених на малюнку. Ми спеціально наводимо цей малюнок (*Підпис під малюнком в книжці: "Романтичні руїни" в Качанівському парку художника С.Васильківського, видані за малюнок з натури замку Богдана Хмельницького в с.Суботові - N.*) для того, щоб наступні дослідники не використовували його в своїх наукових розвідках і монографічних дослідженнях. Принагідно зауважимо, що зі свого малюнка художник С.Васильківський зробив кілька акварелей, котрі експонуються в Національному музеї історії України й Національному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві. Високі художні якості цих творів заперечень не викликають, а бажаної історичної достовірності шукати тут не слід.

Мова йде про малюнок з руїнованою прямокутною (?) ярусно-ступінчастою спорудою (що виглядає як трибуни на стадіоні) та прилеглою зліва до неї круглою башточкою з конічною стріхою. На "руїни" в Качанівці все зображене таки досить схоже. Хоча малюнок цей публікують практично в кожній книзі, що зачіпає тему Суботівської резиденції, в Мережі його не знайшов.

На малюнку храму св.Іллі авторства С.Васильківського також на задному плані біліють якісь невиразні стіни:

"Графічна реконструкція комплексу" зі стенду на території замку - це репродукція малюнка Г.Логвина 1953 року. У той час було надто мало інформації про замок і реконструкція Логвина, як і більшість його реконструкцій, носила тоді власне кажучи, інтуїтивно-художній характер.

Макет-реконструкція палат Хмельницького створений тим-таки Сергієм Кілессо, базується на реальних товстостінних жилих кам'яницях козацької старшини, які повторюють план народної хати "на дві половини" і зразки яких ми маємо досі в Батурині (Кочубей), Іванівському (Мазепа), Чернігові (Лизогуб) і певною мірою в Седневі (Лизогуб). Щоправда у кам'яниці на макеті бачимо дуже розвинений ганок.

Питання: в якій мірі палати Хмельницького мали бути схожими на ці дещо пізніші споруди з території Сіверщини.

Також на макеті викликає сумніви сама по собі прилегла до будинку башта, оскільки в ній відсутні будь-які галереї та обходи з підсябиттям тощо. Як з неї вести спостереження через показані крихітні квадратні бійниці під самим шатровим накриттям, а тим більше вести обстріл підступів до башти та огорожі, тобто власне використовувати в оборонних цілях, незрозуміло. Ця башта з виду скоріше вентиляційний або димовий комин, або щонайбільше це романтичне місце ув'язнення "у стовпі"))

Щодо Суботівського городища Чорноліської археологічної культури, то, якщо мова в контексті саме про нього, воно розташоване за декілька кілометрів від замчища, вище за течією річки Суби. Деяка інформація про це міститься зокрема тут.

["Укреплённая церковь под Чигирином" - идентификация объекта]

Итак, - С.К.Кілессо "Архітектурні та містецькі скарби Богданового краю", К. "Техніка" 2000, нак. 2000 прим., 144с.

Книжка серии "Національні святині України" посвящена памятникам архитектуры и искусства, главным образом культовым, Чигиринского района Черкасской области.

По обсуждаемой теме есть фрагмент на сс. 51-52:

Поки що однією з таємниць Чигирина є вежа, зображена на гравюрі з підписом "Краєвид у Чигирині", оригінал якої зберігається у Краківському музеї народовому. Цю гравюру під різними назвами часто публікують у монографіях з історії України. Донедавна вважалося, що це просто романтичне трактування модних у ті часи середньовічних руїн і не привязана безпосередньо до певної частини гетьманської столиці. Однак вивчення описів замку свідчить про те, що в Чигирині була й кругла мурована вежа, і знаходилася вона в долішній частині району, де зараз розміщується адміністративний будинок. Якщо археологічними розкопками буде знайдено фундамент цієї споруди, то зявиться можливість відтворити стародавню вежу, адже гравюра зображуєне тільки загальні обриси, але й архітектурні деталі споруди.

Кругла, крита черепицею, вежа виконувала оборонні функції, у верхній її частині знаходилися машикулі - камяні кронштейни, між якими розміщені отвори, через які оборонці скидали каміння на голови ворогів, що наближалися до вежі, виливали гарячу смолу або кріп. Виконуючи оборонні функції, башта не позбавлена і вишуканого архітектурного оздобленння - це вікно-біфорій на рівні машикуль - двоє однакових аркових вікон, розділених тоненькою колонкою з базою і капітеллю. Вікно розміщено над виїздом з фортеці, через нього вартові бачили, хто звідси виїжджає чи виходить. Біфорій - одна з ознак, притаманних архітектурі Італії доби Відродження й свідчить про те, що фортеця споруджувалася вправним італійським зодчим. На гравюрі зображено також галерею, де розміщувався бойовий хід, по якому оборонці мали змогу в разі потреби підходити до тієї чи іншої бійниці.

Конец цитаты)

Мне одному кажется, или в самом деле уважаемый Сергей Константинович дал волю своей творческой архитектурной фантазии?.

Потому что откуда в Чигирине нашлась готическая башня?

Витовт, Кейстутов сын, в свое время построить велел?..

Гравюра скорее и правда показывает пейзаж вполне итальянский. Средиземноморский по крайней мере)

Ах да, в книжке гравюра подписана:"Чигирин. Кругла вежа в Нижньому місті. Гравюра на міді. 17 ст." (Видимо так датирован сам объект, а не его изображение) Вот так.

Про описи замка сообщить пока нечего)

Продолжение следует)

["Укреплённая церковь под Чигирином" - идентификация объекта]

Ну я сегодня вечером найду книги Килессо и Вечерского и дам подробные цитаты по их точкам зрения на эту стеночку с башней.

По памяти дополнить информацию трудно)

Килессо как-то нашел такое место в городских укреплениях, сейчас не скажу насколько обоснованно.

Вечерский посчитал, что это место не находилось собственно говоря нигде, что это фантазия со средневековой руиной.

Интересно так же было бы разобрать художественные реконструкции Логвина по Чигирину, такие как в Зимнем.

["Укреплённая церковь под Чигирином" - идентификация объекта]

Оооо... за это изображение среди "чигириноведов" много лет идет словесная драка. Вечерский например высказывался, что это "изображение романтических руин, необоснованно выдаваемое за остатки укреплений Чигирина", в частности ехидно указывал на окно странно прорезающее машикули, Килессо видел в нем реальный прототип среди чигиринских городских (т.е. не замковых) укреплений.

[Святогорская Лавра: диорама]

Глядя на эту подробную и действительно хорошо выполненную диараму, поражаешься, что к концу 19 века монастырь совершенно изменил свою архитектурную, культурную суть, что и отображено на его реконструкции. Ведь территориально, исторически и стилистически он принадлежал к козацким, слободско-украинским монастырским культово-оборонным ансамблям. А в период отраженный на макете, это уже характерный до уныния "синодальный" псевдовизантийский, российский ансамбль (что не изменилось и в наши дни, и продолжает воспроизводиться новыми сооружениями). От прежнего монастыря остались разве что отчасти подземные помещения и храмы, а также, к счастью, верхний трехкамерный, трехглавый храм св. Николая второй половины 17 в.

Именно в 17 веке в период своего первого расцвета монастырь имел не только каменнокирпичные и деревянные культовые сооружения и пещерную часть, но и деревянные стены и башни, как у подошвы возвышенности, так и вплоть до её вершины, отчасти даже напоминая знаменитую крепость Тустань (есть графические реконструкции). К сожалению, всё это исчезло бесследно, а верхняя часть меловых скал разрушилась.

Есть отчет одного путешественника, в котором показана не только эта, но другая диарама в монастыре, отображающая его намного более раннее состояние, видимо в начале 16 века. И на ней видим в монастыре одну обычную украинскую трехкамерную и трехглавую деревянную церковь.

[Капулівка: Базавлуцька січ]

Запорозька січ, що існувала в кінці 16 ст. - в першій половині 17 ст. Залишки на острові Базавлук затоплені водами Каховського водосховища. Місцезнаходження затопленого осторова прив'язують як до с. Капулівка так і до с. Ленінське. Пам'ятний знак в пам'ять по Базавлуцькій січі встановлений у с. Ленінському Апостолівського району Дніпропетровської області.

За "Історією Запорозьких козаків" Дм. Яворницького:

Існування БАЗАВЛУЦЬКОЇ СІЧІ, котра отримала свою назву від татарського слова «бузлук» — лід, засвідчене Еріхом Лясотою в XVI столітті й планом запорізької Січі XVIII ст. Еріх Лясота 1594 року пише у своєму щоденнику: «Дев'ятого травня прибули ми до острова Базавлука, біля рукава Дніпра Чортомлика, або, як вони висловлюються, біля Чортомлицького Дніприща, близько двох миль. Тут була тоді Січ козаків, котрі послали нам назустріч кількох із головних осіб свого товариства й вітали наше прибуття великим залпом із гармат. Потім вони провели нас у Коло, якому ми просили передати, що нам було вельми приємно застати все тамтешнє лицарське товариство в повному здоров'ї. Та оскільки за кілька днів до цього, тобто 30 травня, начальник Богдан Мікошинський рушив до моря з 50 галерами й 1300 чоловіками, то ми побажали відкласти виконання свого доручення до повернення начальника та його сподвижників, поки все військо не буде на місці». План запорізької Січі 1773 року, поданий імператриці Катерині II, вказує також на існування колись Базавлуцької Січі, як це видно з приписки, зробленої на ньому: «Укріплене поселення війська козацького на західному березі, при гирлі Базавлука, початок свій мало, за словами письменників, у часи польського короля Стефана Баторія, котрий намірився свої межі до Чорного моря й до півострова Криму поширити... В той же час і кріпость Січ, по Дніпру від Києва за 434 версти, збудована».

Місце Базавлуцької Січі, описане Еріхом Лясотою, видно нам цілком виразно. Лясота плив по Дніпру, з Дніпра по Чортомлицькому Дніприщу, з Чортомлицького Дніприща гілкою Підпільною, з Підпільної по гілці Сандалці, з Сандалки по її рукаву Верхній Лапці, з Верхньої Лапки в ріку Базавлук, «до острова Базавлука при Чортомлицькому Дніприщі». Це зовсім не суперечить тому, що у Лясоти острів Базавлук стоїть при Чортомлицькому Дніприщі, хоч насправді Чортомлицьке Дніприще віддалене від острова Базавлука на 8-10 верст по прямій. Справа в тому, що теперішні гілки — Чортомлицьке Дніприще, Підпільна, Сандалка й Верхня Лапка — становлять, по суті, одну річку, але з різними назвами, від початку й до кінця її можна прийняти за Чортомлицьке Дніприще, але в різних місцях вона має різні назви. Прикладом може бути гілка Підпільна й річка Конка, які в різних місцях мають різні назви. Зрештою, вислів «при Чортомлицькому Дніприщі» можна розуміти і в тому значенні, як кажуть зараз: «на недалекій відстані від Чортомлицького Дніприща». Таким чином, врахувавши цю обставину, можна, здається, без жодного перебільшення сказати, що Базавлуцька Січ була не там, де Чортомлицька, й не там, де Підпільненська, тобто не в селі Капулівці і не в селі Покровському, а біля нинішнього села Грушівки Херсонського повіту, біля гирла ріки Базавлука. Та даремно стали б ми у наш час шукати острів із назвою Базавлук на річці Базавлук, навпроти села Грушівки. Щоправда, тут є два острови, один із яких місцеві жителі називають Дівичим, а другий узагалі не має ніякої назви. Та саме останній слід прийняти за острів Базавлук. Справа в тому, що на великому просторі від гирла ріки Базавлука вгору тільки й є два острови; але нижній, Дівичий, щовесни заливає водою, і його не можна вважати відповідним для влаштування Січі, а верхній, безіменний острів, майже ніколи не заливає вода. Саме він, очевидно, й був місцем другої запорізької Січі, Базавлуцької.

Вибір місця для Січі на острові Базавлуку виявляє великі стратегічні міркування у запорізьких козаків. Острів Базавлук лежить на чотири версти вище гирла ріки Базавлука, між лиманами Бейкушем та Журавлівським, а від Дніпра віддалений на 22 версти по прямій лінії. З південного боку, тобто від татар, він захищений передовим островом Дівичим, розташованим на 8 верст нижче Базавлука, островом дуже низьким, зате вкритим у літній час таким густим лісом, такою густою травою, особливо чаканом [*Чакан — те саме, що й рогіз.], вимелгою, й осокою, що через них не було ніякої можливості ні проїхати, ні пройти; навіть у наш час цей острів у багатьох місцях абсолютно недоступний для людини. Нижче Дівичого острова протягом десяти верст до самого Дніпра йдуть густі плавні, вкриті великим лісом, порослі високим очеретом і непролазною травою, перетяті вздовж і впоперек безліччю рік, річок, лиманів і озер. Зі східного боку острів Базавлук захищає сама ріка та її високий берег, так званий Красний Кут, який отримав свою назву від червоної оголеної глини; з північного — лиман Бейкуш [*У наш час зберігся гідронім Бейкус (ріка у Дніпропетровській обл.).], із західного — високий, хоча й пологий кряж, що йде уздовж ріки Базавлука. Своєрідним свідоцтвом перебування запорізьких козаків січчю на острові Базавлуку до цього часу є вцілілі на ньому неглибокі ями в кількості 21, розташовані абсолютно правильно в одну лінію одна біля одної коло східного краю острова. Вони нагадують залишки січових куренів або кошів, котрі, за свідченням Лясоти, були виконані на Базавлуку з хмизу і вкриті для захисту від дощу конячими шкурами.

Коли й ким заснована Базавлуцька Січ і скільки часу вона існувала, цього ми сказати не можемо [*Радянська енциклопедія історії України подає 1593-1709 рр.], оскільки про це немає жодних даних. Знаємо лише, що Базавлуцька Січ відома з перебування на ній Еріха Лясоти.

Мета поїздки Еріха Лясоти на Базавлуцьку Січ пов'язана була з ідеєю вигнання турків з Європи. Ця ідея з'явилася у політиків ще в XVI столітті: Іспанія, Італія й Німеччина уклали союз проти турків, до якого вони вважали за потрібне залучити Польщу, Молдавію і навіть Росію. До цього послідовно прагнули Філіпп II, король Іспанії, папа римський Григорій XIII, Максиміліан II та Рудольф II, германські імператори. Кожен з них намагався неодмінно залучити до справи й Росію. Було навіть висловлено думку пообіцяти московському цареві Кримський півострів, а згодом і саму столицю турків Константинополь, якщо він погодиться взяти участь у союзі. Оскільки усіх цих союзників здавалося замало для здійснення ідеї, визнали за потрібне залучити до задуманої справи ще й запорізьких козаків, постійних ворогів турків, як і інших мусульман. Особливо енергійно турбувалися про це Рудольф II та Григорій XIII. З одного і з другого боку до запорожців були послані представники: від імператора — Еріх Лясота, а від папи — патер дон Александро Комулео. «Александро Комулео був посланий папою Григорієм XIII до християнських народів Туреччини з апостольськими цілями, і при цій подорожі, що тривала три роки, точно довідався про кількість християн, як латинських, так і грецьких, котрі жили в деяких областях і царствах турецької землі; дізнався про дух цих народів, бачив ті країни та воєнні проходи для військ, і довідався, наскільки легко і яким чином можна вигнати турків з Європи, про що з усією відвертістю й доповідав кардиналу Джорджіо Романо». Побувавши у Трансільванії, Галичині, Молдавії й Польщі і всюди отримавши згоду з боку уряду йти проти турків, патер Комулео вирішив нарешті вибратися й до запорізьких козаків. «Козаки перебувають біля Великого (тобто Чорного) моря, чекаючи нагоди увійти в гирло Дунаю. Число цих козаків не доходить і до 2000. Гадаю, вони вирушили туди на прохання його цісарської величності; інші козаки перебувають на татарському кордоні. Для особистих переговорів з останніми я поїду в Кам'яницю й куди знадобиться, 27 квітня 1594 року». Переговори Комулео з козаками тривали близько півтора місяця, із самого кінця квітня до середини червня. На той час козаки стояли на п'ять днів дороги від Кам'яниці в кількості близько 2500 чоловік разом з кошовим («начальником») Богданом Мікошинським. Останній письмово запевняв папського посланця, що він готовий зі своїми козаками послужити папі проти турків. Отримавши цього листа, Комулео став наполягати, щоб молдавський господар об'єднався з козаками проти спільного ворога. Та молдавський господар, котрий раніше давав цілковиту згоду слухати в усьому папського нунція, тепер відповідав ухильно: почасти боячись турків, з якими він мусив миритися, щоб залишатися молдавським господарем, почасти ж боячись самих козаків, котрі могли обернути зброю проти нього самого.

А в той час, коли тривали ці наради дона Александро Комулео з молдавським князем і запорізькими козаками, в самій Січі перебував інший посланець, Еріх Лясота. Він застав тут козаків без начальника, котрі жили в окремих кошах, і мав чекати повернення кошового з походу, пробувши в Базавлуцькій Січі з 9 травня по 2 липня. Найближча мета його поїздки полягала в тому, щоб, залучивши запорізьких козаків до союзу з германським імператором, змусити їх тримати в страху турків і татар, котрі готувалися до походу проти Австрії. «Низові або запорізькі козаки, — пише Лясота, — котрі жили на островах ріки Борисфена, названої по-польськи Дніпром, пропонували свої послуги його імператорській величності через одного з посеред них, Станіслава Хлопицького, плануючи, у разі великих приготувань татар до походу та коли ті наміряться переправлятися через Борисфенське гирло біля Чорного моря, перешкоджати цьому їх переходу. Внаслідок цього імператор вирішив надіслати їм у дарунок прапор і суму грошей (8000 червінців) і побажав довірити мені передачу їм цих дарів, призначивши мені товаришем Якоба Генкеля, добре знайомого з місцевістю». Попередній план військових дій проти турків полягав у тому, щоб перешкодити татарам, котрі вже переправлялися через Дніпро, вдертися в Угорщину, напасти на імператорські володіння і таким чином відділити їх від турецького війська.

Прибувши в Базавлуцьку Січ і прочекавши тут 40 днів, Лясота врешті дочекався повернення кошового з походу. Той прибув з великою здобиччю і з полоненими, серед яких був один із ханських придворних, Біляк. Від Біляка Лясота довідався, що хан виступив у похід з 80 000 чоловік і мав іти просто на Угорщину. Після цього Лясота виклав своє доручення у козацькому колі, й козаки з приводу його пропозиції розділилися на дві групи — групу начальницьку й групу черні. Чернь після довгих суперечок спочатку висловила свою згоду вступити на службу під імператорськими прапорами й на знак цього почала кидати вгору свої шапки. Вона висловлювала цілковиту готовність битися з турками за германського імператора й не відмовлялася навіть вирушити у Волощину, а звідти, переправившись через Дунай, вдертися у саму Туреччину. Але далекий шлях, нестача коней і продовольства, віроломність волохів та їхнього господаря, невизначеність умов самого Лясоти змусили запорожців знову міркувати й сперечатися з приводу пропозиції, зробленої їм німецьким послом. Кінцевим підсумком цих нарад і суперечок було те, що запорожці вирішили відправити разом із Лясотою до Рудольфа II двох своїх посланців, Сашка Федоровича та якогось Ничипора і ще двох членів товариства, щоб домовитися з імператором щодо їхньої служби й утримання; водночас запорожці визнали за потрібне відрядити послів і до московського царя, захисника християн, із проханням прислати їм допомогу проти турків, одвічних ворогів російських людей. З того і з іншого боку було видано грамоти, що закінчувалися словами: «Datum у Базавлуку, при Чортомлицькому рукаві Дніпра, 3 липня 1594 року».

Цим наші відомості про Базавлуцьку Січ і вичерпуються. Про подальші результати договорів Лясоти із запорізькими козаками можна довідатися з донесення патера Комулео від 14 грудня 1594 року. Патеру Комулео довелося докласти багато зусиль, щоб розвіяти недовіру молдавського господаря до запорізьких козаків, та врешті йому вдалося звести їх. «Я влаштував, — каже він, — щоб згадані козаки підійшли до молдавських кордонів, що вони й зробили, ставши табором поблизу молдавського війська. Молдавський князь погодився діяти заодно з козаками, частково внаслідок моїх переконань і наполягань, для чого я два рази спеціально їздив у Молдавію, частково ж із страху перед турками і з боязні перед татарами, про котрих я дізнався, що турки хотіли з їх допомогою відняти у нього князівство. З огляду на це він зібрав військо в 21 000 чоловік, добре озброїв його артилерією і вийшов до проходу, яким татари звичайно йшли через Молдавію й Угорщину, вирішивши сміливо захищатися і не пропустити їх. Коли я потім довідався, що князь молдавський відмовився об'єднатися з козаками, то послав переконати їх не залишатися далі тут надаремно, а йти руйнувати якісь найближчі турецькі міста, обіцяючи при цьому, що молдавський князь не буде перешкоджати їм у цьому. Я потай запропонував начальнику козаків деякі подарунки, обіцяючи йому більше з часом. Останній і пішов із згаданими козаками. На цей раз я послав йому сто флоринів, котрі мав при собі, й обіцяв з'єднати його з дніпровськими козаками для хорошої здобичі. Начальник козаків не захотів чекати й пішов під місто Кілію, де й зупинився».

Сторінка укріплення в україномовній "Вікіпедії".

Стаття В.О.Щербака, фрагмент про обговорюваний об'єкт:

Базавлуцька та Микитинська Січі

Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

Після придушення козацького повстання в Україні Січ було відновлено досить швидко, оскільки у зведенні укріплених городців за дніпровими порогами козацтво вже мало значний досвід. Великий Луг був добре освоєний, і тому не випадково новим місцем для облаштування Січі став Базавлуцький острів. Локалізацію останнього гранично чітко визначив у своєму щоденнику посол німецького імператора Рудольфа II в Україні (1594 р.) Еріх Лясота, що прибув з метою агітації козаків виступити на боці Австрії проти Туреччини і залишив нащадкам цінні свідчення з історії Базавлуцької Січі. Лясота зазначив, що острів лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла річки Підпільна.

Дослідники, як правило, обходили увагою ці рядки твору спостережливого іноземця. Причини такого «легковажного» ставлення до унікального джерела пояснити досить просто. По-перше, брак докладних історичних свідчень про Базавлуцьку Січ не стимулював учених до обрання її за об'єкт спеціальних студій. По-друге, наявні джерела проливали небагато світла для того, аби можна було остаточно вирішити цю проблему. Зокрема, в листах запорозьких ватажків Самійла Кішки і Левка Івановича вказано місце їх написання - «Чортомлик», саме тому історики ототожнювали назви дніпровської протоки-річища з однойменною річкою. Тим більше, що відстань між островом Базавлук і місцем розташування на материковій частині Чортомлицької Січі є зовсім незначною, можливо, лише 100 метрів. За традицією, що склалася у XVIII ст., цю Січ називали „Старою”. І це не випадково, бо вже наприкінці 30-х років XVII ст. Гійом Левассер де Боплан, пропливаючи повз острів Базавлук, застав там лише руїни Січі За його спостереженнями, острів був досить великим порівняно з тисячами «інших островів та острівців» розкиданих уздовж і впоперек цілком хаотично, заплутано і нерівномірно, «одні з них сухі, інші - болотисті, до того ж усі вкриті великим як списи очеретом, який заважає бачити про токи, що їх розділяють. Саме в плутанині цих місць козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою скарбницею», тобто скарбом армії. Усі ці острови навесні затоплюються водою, лише місце, де знаходяться руїни залишається сухим».

Першою спробою ідентифікації «Старої» Січі з Чортомлицькою в історичній літературі була стаття нікопольського протоієрея І. Кареліна про запорозькі городища. Автор подав не лише їх опис, а й схеми. Прагнучи пояснити острівне розташування «Старої» Січі, І. Карелін наводить легенду, за якою під час наступу російських полчищ навесні 1709 р. запорожці викопали навколо Січі рів, по якому пішла вода з Чортомлика. Нереальність такої операції є цілком очевидною, і не лише тому, що в джерелах вона не простежується. Гирло р. Чортомлик лежало значно далі на північ від Базавлуцького острова. Услід за Кареліним тезу про штучний характер острова повторив Д. Яворницький, викладаючи детальний його опис і називаючи Чортомликом. Отже, Базавлуцький острів, який лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла р. Підпільна, вищезгадані дослідники пов'язували з історією Чортомлицької Січі. Початки ж останньої досить чітко фіксуються в джерелах лише 1652 р., тобто через 58 років після відвідин Еріхом Лясотою січової громади на Базавлуці.

Будівництво укріплення на о. Базавлук розпочалося, вочевидь, восени 1593 р. і йшло швидкими темпами. Перед дерев'яною палісадою було насипано земляні вали, на бійницях вартових веж встановлено гармати. Через брак прямих документальних свідчень важко визначити площу власне Січі на острові, який мав вигляд трикутника, видовженого униз по течії річища. Ймовірно, що її територія охоплювала північну, підвищену частину, де розташовувалися укріплення і відкривався широкий краєвид навколишніх просторів. Дальші підступи до твердині охороняли вартові вежі, виставлені у степу.

Оглядаючи територію Базавлуцької Січі на початку XX ст., історик і письменник Андрій Кащенко зробив припущення, що про наявність на острові січових споруд свідчить тільки яма зі шматками битої цегли, яка лишилася від підмурків січової Церкви. Можна погодитися з думкою дослідника, адже в умовах жорстокого конфесійного протистояння в Україні після Берестейської унії (1596 р.) ймовірність існування православного храму Покрови Пресвятої Богородиці в козацькій твердині є цілком закономірною, інша річ - її архітектурне вирішення.

Зрілість кошової організації на Базавлуці підтверджує такий елемент її функціонування, як міжнародні відносини. Формальне підпорядкування запорозького козацтва урядові Речі Посполитої передбачало координацію дій у цій важливій справі з Варшавою, на службі якої перебували реєстровці. Однак останні становили незначний відсоток запорожців, тому несанкціоновані походи козаків до Криму і Молдавії були непоодинокими. Зрештою, наприкінці XVI ст. міжнародні контакти Запорожжя набули якісно нового змісту. В цей час європейський світ постав перед реальною загрозою чергової османської агресії. Під егідою Ватикану було створено «Лігу християнської міліції», головною військовою силою якої мало стати запорозьке козацтво.

Восени 1593 р. Папа Климент VIII вислав свого нунція - хорватського священика Алессандро Комуловича - до українських козаків з дорученням залучити їх до цієї ліги. Відповідно до інструкції папський легат задля конспірації своїх дій мав вести переговори на «кресах» Речі Посполитої: у Кам'янці, Каневі, Корсуні або Черкасах. У листі Климента VIII до козаків від 8 листопада того ж року відзначається поінформованість Риму про «хоробрість і військову відвагу козаків». Вагомим додатком до послання понтифіка із закликом до боротьби з неприятелем святого Хреста мали стати 12 тис. дукатів як аванс для початку кампаній. Решту обіцялося виплатити в ході війни. Проте маршрут Комуловича пролягав через волості, де йому радили звернутися до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Мабуть, через конфлікт Януша Острозького з козацьким гетьманом Криштофом Косинським папський посланець не знайшов шляху до Січі. Під час зупинки у Снятині він вів переговори з місцевим старостою Миколою Язловецьким, колишнім старшим козацького реєстру, що підтримував тісні контакти із запорожцями. Тому, вочевидь, не без ініціативи Язловецького, в грудні 1593 р. відбувся похід козаків на турецькі придунайські міста, зокрема, з Січі вирушили реєстрові на чолі з гетьманом Григорієм Лободою. Експедиція завершилася взяттям Білгорода та Джурджі, і, як вказує Лясота, запорожці повернулися з великою здобиччю. У контексті тогочасної політики Витикану відбувався й згадуваний уже візит до України посланця німецького імператора. Е. Лясота докладно зафіксував церемоніал прийняття іноземних посольств на Січі. За його свідченням, при наближенні до Базавлука послів зустріла делегація у складі кількох заслужених і авторитетних запорожців, які привітали прибулих від імені всього січового товариства. Вступ іноземців на Січ супроводжувався гарматними пострілами. Повернувшись із походу, кошовий отаман Богдан Микошинський разом зі старшинами прийняв Лясоту і вислухав його пропозиції. Наступним етапом переговорів мав бути виступ імператорського посла на козацькій раді, проте сценарій дещо порушили запорожці. Річ у тім, що одночасно з Лясотою на Січ прибув посланець московського царя Василь Никифорович. Старшина знала, що він згадуватиме у «своїй промові цісарську величність». Тому Микошинський завбачливо попередив Лясоту, щоб надання першості у виступі на козацькій раді посланцеві з Москви не послужило приводом до непорозуміння, оскільки добре відомо, «що його цісарська величність є найважливішим серед усіх інших християнських володарів, і тому його послів треба вислуховувати першими». З цього незначного епізоду можна зробити висновок про чітку орієнтацію запорожців у тонкощі європейської політики.

Запрошений на раду Еріх Лясота передав письмове імператорське послання, після чого його попросили залишити козацьке зібрання учасники якого детально обговорювали умови майбутньої служби. По завершенні палких дискусій козацька депутація у складі 20 осіб знову запросила Лясоту на раду. Імператорський посол, усівшись на землі серед козацького кола, вислухав аргументи січової громади. Запорожці загалом погоджувались на похід до Молдавії і навіть за Дунай для боротьби з турецькими силами, водночас висунули низку умов, головними серед яких були надання надійних гарантій від Рудольфа II щодо фінансування експедиції та узгодженість її з урядом Речі Посполитої. Зрештою, Лясота вручив козакам хоругви, тулумбаси і 8 тис. дукатів, як завдаток за службу, а для подальшої деталізації умов її проходження до імператора вирушили обрані на раді запорозькі посли Нечипор і Сасько Федорович. Вірчі грамоти козаків було скріплено військовою печаткою та підписом писаря Левка Вороновича. Проводжали імператорське посольство також під звуки литавр і гарматних пострілів.

В останній день перебування на Базавлуцькій Січі, 1 липня 1594 р., Лясота записав у своєму «Щоденнику» про прибуття туди двох посланців від Семерія Наливайка. Вони повідомили про успішний похід проти татар, під час якого наливайківці захопили близько 4 тис. коней. Дізнавшися, що запорожці мають у них потребу, гості запропонували у подарунок від 1500 до 1600 голів на знак примирення і подальших спільних дій проти татар-Конфлікт, що його намагався залагодити у такий спосіб Наливайко, було зумовлено попередньою його службою у київського воєводи князя Костянтина Острозького під час придушення останнім козацького повстання під проводом Криштофа Косинського. «Але оскільки у чесного лицарства є підозра, що він їхній недруг,- занотував Лясота промову посланців Наливайка,- він хотів би особисто з'явитися у колі, покласти свою шаблю на середину і очистити себе від усіх закидів і порозумітися. Якщо ж лицарське коло і надалі вважатиме все це кривдою, він сам може віддати свою голову, щоб вони відтяли її його власною шаблею. Але сподівається, що вони вдовольняться його законним виправданням і вважатимуть його надалі своїм добрим 43 приятелем і братом». Сподівання Наливайка справдилися: вже восени 1594 р. запорожці на чолі з гетьманом Григорієм Лободою вирушили у спільний похід проти турків.

Перехід Молдавії під фактичний протекторат Речі Посполитої та укладення мирної угоди останньої з Туреччиною істотно змінили політичну ситуацію в регіоні. Пошуки «козацького хліба» було перенесено на волості, де вже господарювали наливайківці. Запорожці неодноразово з'являлися там під проводом Лободи, Шаули, Федоровича, Шостака, Кремпського. На початку 1596 р. вони приєдналися до Наливайка і спільно з ним боролися проти шляхетського війська, дійшовши аж до Солоницького табору на Полтавщині.

За участь у козацьких виступах 1591-1596 рр. уряд скасував права і привілеї реєстрових. Поновлювалася також постанова 1590 р. про заборону відходу на Січ із волостей. Становище запорожців ускладнювалося і тим, що урядові репресії проти них збіглися з внутрішніми чварами двох козацьких угруповань, очолюваних Федором Полоусом і Тихоном Байбузою. Консолідації в середовищі січового товариства було досягнуто з обранням кошовим отаманом славнозвісного Самійла Кішки. Останній у своєму листі до Сигізмунда III від 1 липня 1600 р. переконував у великих можливостях і користі для держави Війська Запорозького, а також висловив надію, що король скасує баніцію з козаків і поверне їм «старожитні вольності». Реакція з Варшави була позитивною, щоправда, лише в усній формі. Стурбований спробами валаського воєводи Михайла скинути з молдавського престолу Ієремію Могилу, польський уряд послав до Молдавії коронне військо на чолі зі Станіславом Жолкевським, але цих сил виявилося замало. Тому канцлер Речі Посполитої Ян Замойський доручив Самійлові Кішці набрати на Січі «охочих» козаків і йти на допомогу коронному гетьманові. Особливу зацікавленість у Війську Запорозькому польський уряд виявив у період Лівонського походу (1602 р.). У записці про виплату «жолду» запорожцям міститься схема війська, що перебуває на державній службі. Цей документ є надзвичайно важливим для з'ясування специфіки життя козацької громади на Базавлуцькій Січі, де певний час фактично співіснували два козацькі устрої - кошовий та реєстровий. Зокрема, в записці перелічено такі посади: гетьман, обозний, писар, 4 полковники, 8 осавулів, 20 сотників, 152 десятники, 16 прапорників, 12 пушкарів, 20 фурманів і 1799 рядових. Отже, реєстрове військо складалося з 4 полків по 500 козаків у кожному. Увагу дослідника не може не привернути слово «гетьман» у значенні посади провідника військового підрозділу.

Водночас офіційно керівник реєстру йменується «старший», в окремих випадках - «поручник». Традиційно ж запорожці обирали гетьманом когось із числа кошової старшини. Відповідним був і устрій козацького війська: більші підрозділи очолювали курінні, дрібніші, як правило десятки, - отамани.

Січ на Базавлуці стала справжньою військовою базою, де готувалися морські та сухопутні походи, а козацтво - могутньою організацією з власним флотом та артилерією. Запорозька флотилія складалася з кількох десятків човнів, або ж чайок, основні параметри яких зафіксував Гійом Боплан: «близько 60 стіп завдовжки, 10-12 стіп завширшки і 12 - завглибшки. Таке судно не має кіля; його основа - це човен з верби і вивершується дошками від 10 до 12 стіп завдовжки і однієї стопи завширшки, які прибиті дерев'яними цвяхами... Середину виробляють, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. З кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони напинають вітрило, використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати» . Гармати козаки здобували в боях, а зберігали їх до потреби як дорогоцінний скарб у дніпровських плавнях.

Велике значення у справі консолідації козацтва мала боротьба запорожців проти турецько-татарської агресії. Вже протягом другої половини XVI ст. козаки здійснили десятки експедицій до Очакова, Кілії, Ізмаїла, Акермана, Гезлева, інших турецьких твердинь на Північному Причорномор'ї. Згодом козацькі чайки досягли навіть берегів Анатолійського півострова, зокрема фортець Сінопа і Трапезунда. Часто козаки практикували й піші експедиції в степ та сусідні країни. При цьому запорожці застосовували свок рідну тактику бою, яка давала перевагу на рівнинній місцевості. Польський військовий комісар Якуб Собеський зазначав, що козаки везли на возах гармати, а «кожний, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, заступ, шнури і все інше потрібне для того, щоб сипати вали або пов'язувати вози, коли доводиться йти цілим військом оружною рукою. Вони називають таке розташування возів табором, спереду і ззаду ставлять гармати, самі з рушницями прикривають боки, а коли велика небезпека наспіє, ховаються за вози і звідти бороняться немов з-за укріплення. Коли ж і сього замало, то зараз наповнюють вози землею і роблять з них міцніший вал. Такий спосіб козацької війни». Оборона табором давала запорожцям можливість стримувати сили противника, що мав перевагу, протягом тривалого часу.

Актові матеріали зберігають велику кількість листів турецьких султанів, кримських ханів та інших високопоставлених осіб, в яких вони скаржилися польському уряду на запорожців, намагалися використати походи останніх як підставу для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. У відповідь власті заявляли, що вони не можуть покарати козаків, оскільки запорожці їм не підпорядковувалися. Лише перед реальною загрозою турецької агресії в 1590 р. сейм прийняв постанову «Порядок щодо низовців і України». Вона передбачала, зокрема, вивід «людей свавільних» із Січі й зміцнення там реєстрової залоги представниками шляхти. Однак анало гічні постанови зумовили зворотну реакцію і не перешкоджали зростаймо запорозького товариства.

Наступні події, пов'язані з козацькими повстаннями, перекреслили плани уряду Речі Посполитої. Козацька енергія на Січі, що дедалі зростала, змусила його відмовитися від тиску на запорожців і перейти до пошуків компромісів. За участь у війні проти турків та їхніх васалів козаки висунули свої вимоги: відміну баніції, повернення вольностей, наданих Стефаном Баторієм, заборону старостам кривдити козаків на волості. Початок XVII ст. ознаменувався цілою серією гучних походів на Чорне море під проводом Петра Сагайдачного. Гетьманування останнього збіглося з масовим приходом на Січ покозачених селян та міщан. Не випадково магнат Януш Острозький на одному із засідань сейму закликав вжити проти них суворих заходів, «лише б хлопи наші... до козаків не приставали і до них себе не прилучали».

Еріх Лясота застав на Базавлуці близько 3 тис. запорожців. Унаслідок масового покозачення селян та Міщан у першій половині XVII ст. значна їх частина вливалася в лави січового товариства. Це зовсім не означає, що в пошуках кращої долі вони прибували власне на Січ.

Своєрідною ойкуменою людності, яка не бажала миритися з кріпосницькими порядками на волості, став Великий Луг. Цим можна пояснити наявність залишків матеріальної культури козацтва на численних островах за дніпровськими порогами. Саме тому, вочевидь, не виникало проблем з організацією 40-тисячного війська влітку 1621 р. для походу проти полчищ турецького султана Османа II. Питання, пов'язані з підготовкою до експедиції, вирішувалися на козацькій раді в урочищі Суха Діброва, куди з Базавлуцької Січі прибув загін запорожців на чолі з гетьманом Яковом Бородавкою. У складі козацького війська, яке з благословення православного митрополита Іова Борецького вирушило на боротьбу з «бусурманами», було й З тис. реєстровців. Під час Хотинської битви українське козацтво відіграло вирішальну роль у розгромі турецько-татарської армії, проте уряд Речі Посполитої не оцінив його заслуги належним чином. Тому в наступні роки козацтво стає могутньою опозиційною силою колоніальному режимові в Україні.

З 1625 р. Запорозька Січ перетворюється на центр організації повстанських загонів для боротьби проти соціального і національного гноблення. Найбільш організовану і боєздатну силу репрезентує нереєстрове козацтво, яке, на відміну від козаків, що перебували на державній службі, рішуче виступало проти урядових сил. У його середовищі зростають талановиті полководці й проводирі національно-визвольного руху в Україні. На Базавлуцькій Січі з'являються перші письмові звернення у формі листів, грамот та універсалів козацтва до українського народу, зміст яких відбивав прагнення широких соціальних верств. Зокрема, в універсалі гетьмана Якова Острянина від 10 березня 1638 р. розкривалася мета виступу повстанського війська із Запорожжя - «скинути при Божій помочі з вас, народу нашого православного, ярмо, неволю і ляхівське тиранське мучительство, щоб помститися за вчинені образи, розор і катівські ґвалти». На Січі конкретизувалися методи і завдання національно-визвольного руху. Недаремно у листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було «опорою всіх змовників проти існуючого порядку». В процесі еволюції запорозької общини формуються елементи нової української державності.

Зростанню міжнародного авторитету запорожців сприяла також їх участь у Тридцятирічній війні. Про це яскраво свідчить текст маніфесту шведського короля Густава-Адольфа (1611-1632) від 25 червня 1631 р., підготовлений його радником Жаком Русселем. «Благородні і вільні лицарі, - зазначалося у зверненні до запорожців, - мужі хоробрі, володарі Дніпра і Чорного моря, а що найважливіше, релігії християнської грецької старинної завзяті оборонці...». Далі містилася пропозиція перейти на службу до шведського монарха.

Найпізніші свідчення про Базавлуцьку Січ припадають на весну 1638 р. Постанова варшавського сейму «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої» передбачала не тільки скасування привілеїв для реєстрових козаків, а й встановлення блокади між Запорожжям і волостями, де розгорталося велике народне повстання. Два реєстрові, полки мали постійно перебувати » Запорожжі, аби не допустити там, збору збіглих селян і міщан, про що, постійно доповідали у Варшаву місцеві власті. Урядову постанову реалізували дуже оперативно. На Січ виступило каральне військо, очолюване ротмістром Казимиром Мелецьким, до складу якого, крім шляхти входили й чотири полки реєстрових козаків під проводом Ілляша Караїмовича. Коронний гетьман Станіслав Конєцпольський вручив Мелецькому спеціальну інструкцію, щ0 зобов'язувала його негайно повернути до своїх панів кожного, хто не був записаний до реєстру, а також спалити всі запорозькі чайки. В разі опору Січ підлягала знищенню.

Вагомих причин до проведення аналогічних акцій у попередній період не виникало, хоча покінчити із запорозьким козацтвом прагнули не лише польські магнати та шляхта. Неодноразово такі вимоги ставили перед королем Речі Посполитої турецький султан та кримський хан, які вбачали в запорожцях поважну військову силу, що стала на перешкоді їхнім агресивним устремлінням. Разом із тим тривала боротьба з Московською державою та Туреччиною змушувала шляхетський уряд не вдаватися до радикальних заходів проти запорожців. Підписання Поляновського миру (1634 р.) з царським урядом і відповідної угоди з Османською Портою внесло корективи в політику Варшави щодо козацтва. Зокрема, перший пункт польсько-турецького договору зобов'язував сторони не допускати козаків на Чорне море, а татар - в український степ. Далися взнаки й виступ запорожців під проводом гетьмана Івана Сулими (1635 р.) та розмах народного руху в Україні восени 1637 р.

Завдання перед Мелецьким було не з простих, тому він відрядив на Січ делегацію з пропозицією скласти «новий» реєстр на базі наявних шести полків. Провести такий захід після Смоленської війни, у якій брало участь понад 10 тис. козаків, означало поповнити лави виписаних з реєстру («випищиків»), кількість яких дедалі збільшувалася, і внести розкол у середовище запорожців. Отож шляхетське посольство повернулося з відповіддю про недоцільність таких переговорів. Спроба штурмом взяти Січ на Базавлуці не дала бажаних результатів, при цьому значна кількість реєстрових перейшла на бік запорожців. Казимир Мелецький пояснював свою невдачу небажанням козаків вести міжусобну різню. У листі до С. Потоцького він скаржився: «З допомогою козаків трудно воювати проти їх же народу - як вовком орати». Реляція реєстрових - учасників походу до брацлавського воєводи також містить цікаві свідчення про причини невдачі експедиції. Зокрема, в документі йдеться про спробу взяти Січ приступом силами кінноти, що Мала добиратися туди по воді. Це, звичайно, було пов'язано з великими труднощами, тому важко було без човнів щось заподіяти запорожцям. Отже, острівне розташування Базавлуцької Січі серед Великого Лугу ускладнювало її здобуття ворогом, як татарами, так і польським кварцяним військом.

Битва запорожців із військом Мелецького стала останньою героїчною Сторінкою в історії Базавлуцької Січі. Капітуляція повстанців на Старці в серпні 1638 р. дала можливість польському гетьманові Миколі Потоцькому розправитися з окремими загонами народних месників на Наддніпрянщині та Лівобережжі. Частина кварцяного війська з аналогічною місією відправилась на Запорожжя. У другій половині серпня карателі підійшли до Базавлука і штурмом здобули Січ.

На сьогодні в джерелах не збереглося прямих свідчень про зруйнування Базавлуцької Січі, однак її залишки, зафіксовані сучасником тих подій Гійомом Левассером де Бопланом, дають підставу для таких тверджень. Частина запорожців залишила Січ і прибула на Дон. Натомість Запорожжя опинилося під жорстким контролем властей, хоча через потреби оборони південного прикордоння усе ж було збережено козацьку залогу. Місцем її розташування став легкодоступний з боку степу так званий Микитин Ріг, де здавна існував перевіз через Дніпро.(...)

Прошу доповнити повідомлення наявною інформацією.

[Замки и крепости в фильме "Огнём и мечом" (1999)]

На момент создания фильма он считался самой высокобюджетной польской кинокартиной, т.е. фильм не дешёвый и потому, думаю, можно было позволить себе нанять одного-двух толковых консультантов.

Можно не сомневаться что консультанты были, тем более в Польше любят свою историю. Однако их сведениями создатели кинотрилогии очевидно пользовались поскольку-постольку (для вдохновения и не более), потому что снимали миф. С тем же основанием можно ожидать соответствия историческим прототипам саксов, кельтов или норманнов в трилогии Толкина - Джексона.

Так почему бы не показать то, что соответсТвовало историческим прототипам? Вот, например, возьмём Бар. Он пару раз мелькнул в кадре и всё. И в этом образе выступил не другой город, не другой замок, а... монастырь на скале.

Ну вот Гофману нужен был образ сказочной чудо-крепости на скале, символизирующий неприступность и дороговизну сооружения, "поэтому и". Он явно играет с историческим материалом, видимо в том числе потому, что не слишком серьезно относится и к прототипу - романам Сенкевича.

И в целом зритель воспринимает картину как реконструкцию тех событий. Думаю, что подобные фильмы, как и учебники истории, влияют на формирование образов ушедших эпох.

С неизбежностью, "да". Скорее "в массе", даже больше учебников...

И тут задумываешься, насколько хорошо в фильме реконструированы другие компоненты? Думаешь, только лишь к фортификации так отнеслись или всё там вот так криво?

Ну скорее не криво, а с большой долей фантазии) Действительно всё, в частности боевые сцены, характеры исторических персонажей и т.д. Нельзя отрицать. Принесли в жертву мифологичной сюжетности и зрелищности. Потому что реализм и скрупулезную реконструкцию прошлого массовый зритель ("обыватель" в хорошем смысле этого слова) попросту не поймёт и не впечатлится. Те же поздние замки или реальные козаки вряд-ли его впечатлят. Разве что после погружения в материал и седьмого просмотра.

Видел лично, ровно два фильма, со скрупулезным воссозданием раннемодерной эпохи: "Алатристе" и "Медичи". Достоверность очень большая, но картины малосюжетны, набор непонятных зрителю исторических сцен с трудноуловимыми деталями.

Возможно их несколько больше, но... По средневековью и античности думаю всё то же самое.

Это действительно тяжело. Очень хотелось бы, но тяжело. А Гофман по крайней мере снял абстрактно хорошие фильмы. Которые будут смотреть и пересматривать.

А что касается критики и разбора всевозможных деталей - дело нужное в любом случае.

[Замки и крепости в фильме "Огнём и мечом" (1999)]

...в двух остальных фильмах трилогии прослеживается тот же стиль.

Уверен, что такой мифологический стиль Гофман выбрал сознательно, в "...Солнце..." и в "Битве Варшавской 1920" он тоже прослеживается. У него для этого свой резон и он ему следует.

[Орда (2012)]

Интервью с историком и археологом В.Рудаковым, пытавшимся консультировать создателей фильма, на мой взгляд достаточно взвешенное:

20 сентября состоится премьера фильма Андрея Прошкина «Орда». Этим летом фильм показали в рамках Международного московского кинофестиваля, где он взял несколько номинаций. Критики высоко оценили картину, актер Марат Башаров с возгласами «Браво!» аплодировал стоя. В то же время картина породила интенсивную общественную дискуссию.

Обсуждался вопрос о том, смогли ли режиссеры и сценаристы, показывая жизнь татар во времена Золотой Орды, сохранить объективность. Не видя самого фильма, сложно представить себе полную картину. И все же в беседе с журналистом радио «Азатлык» режиссер Андрей Прошкин убеждал, что «Орда» никого не оставит равнодушным, в том числе и самих татар.

Даже несмотря на то, что создавалась «Орда» как художественный фильм, в работу съемочной группы были привлечены и историки. Среди них был Вадим Рудаков, кандидат исторических наук, долгое время изучающий период Золотой Орды. Рудаков работал на съемочной площадке историческим консультантом. Съемки были завершены на половину, когда историк решил расстаться с кинематографами. О причинах разлада и об истории съемок фильма «Орда» рассказал Вадим Рудаков.

– Вадим, скажите, когда и с какой целью к Вам обратилась съемочная группа фильма «Орда»?

- Съемочная группа от киностудии «Православная энциклопедия» обратилась ко мне в конце июня 2009 года. Художественному руководителю фильма мою кандидатуру в качестве исторического консультанта, в первую очередь по Золотой Орде, предложил мой однокурсник по МГУ. С художественным руководителем, продюсером, режиссёром и художником-постановщиком мы впервые встретились в начале июля. Кинематографистов очень интересовало, какой была Золотая Орда, в частности ее города. При таком интересе в конце беседы я даже сказал: «Ну, наконец-то, поставят фильм, где это государство будет показано нормально, реалистично, а не в виде набора жутких мифов».

Дело в том, что кинематографистам я сразу сказал, что являюсь специалистом по Орде, точнее по ее археологии, и, главным образом, по ее городам. Поэтому не могу консультировать «про все». Они это понимали и мы договорились о том, что в «своих вопросах», в пределах своей компетенции я буду консультировать их сам, а там, где тема будет далека от моих исследовательских интересов, я буду привлекать других консультантов. Я связывал создателей фильма со специалистами самых различных направлений исторической науки, выходил на знатоков своего дела по средневековой Руси, по иконам и церковной утвари, по вооружению и костюму, по тюркским языкам. И сам немного консультировал по данным темам, в частности, помогал найти им древнерусский храм, который можно было бы взять за основу первоначального Успенского храма Москвы. В свою очередь «Православная энциклопедия» находила специалистов по средневековому русскому православию.

- Понравился ли Вам сценарий и идея фильма? Приходилось ли Вам что-то убирать в сценарии или дополнять, изменять?

- Чтение сценария для меня, как для историка, оказалось настоящим испытанием нервной системы. Временами я просто не мог читать дальше, нуждался в периодических «передышках». Мои консультации во втором варианте сценария (первый не читал) почти не чувствовались. В сценарии были собраны все самые темные, жуткие мифы и небылицы о Золотой Орде, от многих которых отказались еще в XIX веке. Там было огромное количество ошибок, несуразностей и нелепостей. И было очень много сцен жестокости, причем часто беспричинной, совершенно ничем не мотивированной. Морально вынести такой текст было очень тяжело!

Я «спотыкался» буквально о каждое предложение. Поэтому замечания к сценарию (с приведенными отрывками из исторических источников) превысили текст сценария примерно в два раза! Также я написал краткое резюме к сценарию. Но подавляющее большинство моих замечаний было проигнорировано. Вначале режиссер пытался согласно моим замечаниям изменить текст. Но потом он сказал, что через 20 минут сценарий буквально «рассыпался», суть замысла пропадала, и режиссер перестал что-либо менять. Он, в частности, признавал, что сценарист написал историю никогда не существовавшего мира.

- По каким причинам Вы не довели консультационную работу до конца? Вас отстранили от работы или Вы сами отказались сотрудничать?

- Я сам отказался продолжать консультировать, и произошло это в конце июля 2010 года. Отказался тогда, когда понял, что уже никак существенно повлиять на историческую точность фильма не смогу. Я, конечно, мог и дальше консультировать и помогать воссоздавать какие-нибудь мелочи, но в целом уже не мог что-либо изменить.

Еще в конце апреля я узнал, что мои письменные замечания о несоответствии реального и «киношного» Сарая были тоже проигнорированы. Но дело в том, что в апреле мне успели задать целый ряд вопросов, на которые я должен был подготовить ответы, консультации. А сотрудница группы, которой я должен был передать подготовленные материалы, куда-то пропала. Появилась она в мае, получила часть консультаций и потом опять исчезла.

Заменившей ее сотруднице мне пришлось отвечать на оставшиеся вопросы уже в июле. А когда в конце июля мне опять позвонили и спросили: не могу ли я ответить на новую партию вопросов, я сказал, что прекращаю консультации. При этом добавил, что пусть мне позвонит режиссер-постановщик, или второй режиссер, и я объясню причины отказа. Мне никто не позвонил, тогда через некоторое время я сам позвонил второму режиссеру и объяснил причины прекращения консультаций. Она и раньше знала о моих недовольствах интерпретацией Орды кинематографистами, поэтому нисколько не удивилась и восприняла мой отказ спокойно.

- Андрей Прошкин, давая интервью радио «Азатлык» сказал, что картина может и не понравиться какой-то части зрительской аудитории, отмечая то, что в Татарстане очень превозносят период Золотой Орды, а для русских это время подчинения татарам, время – не совсем лучшее для русской части населения… Консультируя съемочную группу, предупреждали ли Вы, что картина может вызвать негативную реакцию у татар и других тюркоязычных народов?

- Конечно же, предупреждал и ни раз, и ни два. Прописал я это и в рецензии к сценарию. Образы татаро-монголов хоть и имеют некоторые человеческие черты, но общее впечатление складывается такое: жестокие, кровожадные, злые, недалекие, жадные. Даже шутки у них какие-то плоские и дурацкие. Все в худших традициях старых советских фильмов о татаро-монголах и кочевниках.

- Андрей Прошкин в интервью отмечал, что достоверной исторической картиной «Орду» назвать трудно, он акцентировал на художественном вымысле авторов, мифе, сказке, но в то же время говорил, что над фильмом работала целая группа консультантов-историков. Где лукавил Прошкин уловить сложно. Все-таки фильм изначально снимался как исторический или как?

- Сказать, что изначально он снимался как исторический, нельзя. Но консультации для группы требовались точные и профессиональные, то есть запросы были как на исторический художественный фильм. Но с принятием совершенно неисторического сценария все пошло в сторону мифа.

Андрей Прошкин сам признал, что эта история – легенда. Он отмечал, что сценарист описывает современный мир в мифической форме, которую они назвали Золотой Ордой. Здесь речь идет не об исторической картине, а о мифе. История используется в картине, лишь как декорация.

Режиссер частично выполняет свои обещания, что будет везде говорить и писать о том, что это миф, сказка, предание, а не исторический фильм. Действительно он так и поступает. Я читал и слышал подобные высказывания режиссера. В частности, на канале «Культура» было его интервью, где он прямо сказал, что это не исторический фильм, а миф. Он также говорил, что архитектура города Сарая в фильме не золотоордынская, а собранная из разных регионов мира: Азии, Северной Африки, частью придуманная…

Но, я сказал «частично», вы правильно отметили, одновременно он говорит о том, что над фильмом работала целая группа консультантов-историков, и что съемочная группа знакомилась с многочисленными историческими источниками и научной литературой. Здесь он тоже прав. Но вопрос в том, насколько кинематографисты использовали эти консультации и источники? Здесь то и «зарыта собака», потому что большинство консультаций и данных научных исследований не было использовано. Другой вопрос: как кинематографисты использовали научные консультации? Ответ: или были взяты материалы не с середины XIV века, а столетием раньше, когда происходило татаро-монгольское нашествие и зарождался Улус Джучи, а это, как вы понимаете, совершенно разный уровень экономики, культуры, даже разные религии. Или же данные исторической науки были взяты за основу, но совершенно искажены, переделаны до неузнаваемости. Так что на выходе получился фильм, где показана не реальная Орда, а вымышленная, я бы сказал карикатурная.

- Если снимался художественный фильм, то для чего тогда съемочной группе вообще нужны были консультации профессиональных историков?

Подобный вопрос мне задавали историки и не только. Но я понимаю, зачем съемочной группе нужны были исторические консультации. Дело в том, что невозможно ставить фильм, писать сценарий, не представляя эпохи, стран и народов, о которых идет речь. Кинематографистам нужно было знать, что представляла из себя Золотая Орда, как выглядели татаро-монголы, какой была столица государства, и конечно же, как выглядела Русь того времени.

Естественно, по Руси знаний у них было больше. Золотая же Орда для большинства современных людей – это terra incognita. В учебниках истории кроме слов о монгольском нашествии, взымании дани, набегах и Куликовской битве об этом интереснейшем государстве почти ничего не сказано. А дальше кинематографисты начинали уже выдумывать. Но для того, чтобы выдумывать, нужно знать, отчего отталкиваться! Им нужны были консультации в качестве своего рода исторического фундамента, на котором они могли бы уже возводить свои придуманные кинематографические стены. Выше фундамента уже гуляла фантазия людей искусства.

- «Орда» снималась в Астрахани, недалеко от руин исторического города золотоордынского периода – Сарая. Это была Ваша идея?

- Да, я предложил это кинематографистам, когда они искали место для съемок ордынских сцен. Места соответствуют расположению реального Сарая, при том весьма живописные. Это степная, а точнее полупустынная полоса, холмистая, пересекаемая бэровскими буграми, там есть соленые озера. Очень красиво! Особенно, в конце лета и осенью, когда берега покрываются красной, багровой травой. Тут же рядом протекает река Ахтуба с ее пойменными лугами, стадами овец, табунами лошадей и верблюдами. К тому же на городище работают археологи, и у них всегда можно получить консультации. Также в 15-20-ти километрах от Селитренного начинается настоящая пустыня с барханами – Рын-пески.

Но первоначально деятели кинематографии решили найти подходящую натуру в другом месте, в оренбургских степях, куда и поехали. Но по разным причинам, в том числе и из-за отсутствия большой реки, отказались от этой затеи.

- Все ли в кинематографическом Сарае сделано, воссоздано правильно? На трейлере очевидно, что это город из песка.

- Правильнее было спросить немного по-другому: что в кинематографическом городе Сарай сделано, воссоздано правильно? Для полного представления всего образа важно увидеть фильм целиком, а не только декорации и отрывки из трейлера. Но, согласно увиденному, отвечу: почти ничего. Когда я осмотрел макет будущих декораций Сарая в начале декабря 2009 года, то сразу сказал, что здесь нет ни одного золотоордынского здания. Передо мной предстал какой-то набор стереотипных представлений о восточном городе: кривые и узкие улицы, сплошь глинобитные сооружения, плоские крыши, скученность застройки. В городах Орды постройки были, как правило, одноэтажными (хотя могли быть при этом очень высокими) и дома стояли отдельно друг от друга, окруженные оградами-дувалами.

У нас был долгий разговор с художником-постановщиком. Я пытался хоть в чем-то приблизить макет к реальному Сараю. И мы даже договорились с ним, что часть зданий можно изменить. Камнем преткновения стали два главных вопроса – многоэтажность застройки и примыкание зданий друг к другу. Но уменьшить этажность в декорациях было нельзя, так как в этом случае становились видными «задники» декораций соседних построек. А скученность, «прилепленность» друг к другу жилищ нельзя было изменить из-за того, что резко увеличивалась бы площадь декораций. А этого не позволяли сделать в первую очередь финансовые возможности фильма.

Режиссер сказал, ничего менять не будем. Он объяснил мне конкретно по каждой постройке, улице, почему нельзя менять сделанный макет. Всегда находилась своя причина. В итоге я понял, а кинематографисты подтвердили: в силу придуманности, мифичности сценария, реальный город Сарай сюда никак не впишется.

В отрывках фильма можно увидеть здания на крутом обрыве террасы Ахтубы, они сделаны в компьютерной графике. По цвету и структуре постройки выглядят даже не глиняными, а песчаными. (Хотя эти обрывы состоят преимущественно из глины и суглинков, только верхние слои состоят из песка). Но в фильме все выглядит песчаным. Сами декорации смотрятся глинобитными, мозаик не видно. А ведь многие общественные здания украшались роскошной мозаикой и майоликой. Безусловно, работа художника достойна уважения, но к историческому Сараю этот город не имеет никакого отношения. Художник-постановщик сказал мне, перед тем как показать модели декораций Сарая: ««Вадим, вы меня, наверное, убьете, но я создал совсем не то, что Вы консультировали». Оказалось, что там не было ни одного золотоордынского здания! Об этом я открыто заявил комиссии. А через несколько месяцев художник-постановщик давал интервью прессе, где говорил совершенно другие слова, утверждая, что воссоздал город Сарай по мере возможности, и для более полной правдивой реконструкции, мол, не хватало информации, были противоречивые сведения исторических консультантов. Это неправда. Во-первых, научных знаний о городской джучидской архитектуре у нас достаточно, чтобы пусть не на 100 %, но примерно на 90 % воссоздать Сарай. Во-вторых, я не знаю, о консультациях, противоречащих моим знаниям.

Художник-постановщик неоднократно говорил журналистам, что археологи раскопали всего 2% территории Сарая. И это число он выставляет в качестве чуть ли не главного аргумента для оправдания своих фантазий. Но он не понимает, что 2% – это около 30 тысяч квадратных метров! Добавьте сюда десятки тысяч квадратных метров, раскопанных на других ордынских городищах. Для археологической науки – это огромные площади. И этой информации достаточно, чтобы мы могли делать четкие выводы о планировке городов Улуса Джучи.

По словам художника-постановщика, мои консультации – это всего лишь мое мнение. Но я в подтверждение своих аргументов приносил огромное количество статей и книг других историков. Тем самым доказывая, мои консультации не являются собственными выводами, а научно установленный факт. Повторюсь, что в вопросах не своей компетенции я привлекал других историков. В действительности слова художника-постановщика были лишь отговорками и попытками оправдать сделанный ими фантастический Сарай.

-Для того чтобы вырисовывалась полная картина какой-либо эпохи важны детали. Справились ли художники фильма с воссозданием материальной культуры эпохи Золотой Орды? Насколько, по-вашему, историчны костюмы, вооружение, посуда и другие бытовые предметы ордынцев?

- Я не специалист по историческим костюмам, в этой области кинематографистов консультировал Юрий Кулешов. Но костюмы при осмотре и дальнейшей совместной доработке стали историчными, по словам Кулешова, примерно на 50 %. Он тоже не совсем был рад тому, что уже было на картине. Скажу от себя, что, например, татарские послы в реальности, как любые представители знати одевались роскошно: на них были дорогие халаты с золотыми и серебряными нитями, то есть парчовые ткани. На них были шелка и драгоценные камни, золотые и серебряные пояса. А в отрывках из фильма я увидел, что послы были одеты в халаты, в которых ходили рядовые ордынцы. Нельзя послов хана наряжать в костюмы чабанов!

Согласно историческим источникам, еду и напитки подавали в серебряных и золотых или позолоченных сосудах. В Орде была широко распространена глазурованная посуда, даже в небогатых домах имелась таковая. Археология дает нам обширнейший материал, говорящий о широком распространении поливных сосудов.

Какая была «атмосфера» в период Золотой Орды мы можем только догадываться. Но в фильме показана в основном «дикая Орда». Да жестокости и дикости там хватало, как, впрочем, в любом средневековом государстве. Были убийства ради престола, истребления жителей взятых городов и сел, в том числе древнерусских, существовали и рабы… Но были также и утонченная поэзия, роскошные постройки с мозаикой, споры ученых и богословов, красивые платья и орнаментированная посуда, бани, школы и медресе, широкие улицы городов, наконец, и общественные туалеты, о которых не мечтали тогда в Европе!

- Существенная часть современных татар считают себя потомками Золотой Орды. Период Золотой Орды татары считают расцветом татарской государственности, поэтому можно понять реакцию татар на то, что этот исторический период некоторыми историками, а теперь и сценаристами, кинорежиссерами искажается, отображается как кровожадный период «диких» татар, где ущемлялись права других народов, представителей других конфессий. Претензии на счет татаро-монгольского ига предъявляют татарам и сегодня. Татары оправдываются, мы, мол, в ответе. Что общего между современными татарами и теми, кто жил в период Золотой Орды? Стоит ли, например, татарам вообще остро реагировать на все это?

- Не стоит! Надо просто учить и знать свою историю. Причем не политизированную, как многими русскими, так и татарскими историками, а реальную. Подавляющее большинство людей, за исключением историков (и то далеко не всех) представления не имеют, кто жил в Золотой Орде. Люди полагают, что там жил единый народ под названием «татары», или «монголы», или народ-гибрид «татаро-монголы». На самом деле этноним татары собирательный. Им называли всех монгол (их было мало) и тюрко-язычные племена (составляли большинство), населяющих государство. Потомками «татаро-монгол» являются не только те народы, за которыми впоследствии закрепился этноним татары, но и те, которые ныне называются ногайцами, казахами, узбеками, кара-калпаками, башкирами, кумыками.

В один из диалогов героев я предлагал вставить короткую фразу от лица ордынца, примерно такую: «Здесь у нас живет много разных народов. Но вы, русские, всех нас называете татарами». И у зрителей наконец-то хоть немного прояснилась бы голова в этом вопросе.

Прошлая слава монголо-татар касается современных татар только по таким причинам: во-первых, люди не понимают простую истину – происхождение народа и его название это вещи разные. Этнонимы, как правило, случайные, имеют мало общего с этногенезом народов. Яркий пример – румыны. Народ валахи в XIX веке взял гордое название древних римлян. Но какое отношение они имеют к Риму? Скорее косвенное, нежели прямое. Территория части современной Румынии – Дакия, позже всех вошла в состав Средиземноморской империи во II веке нашей эры. И одной из первых вышла из ее состава – в IV веке нашей эры. Но во время римского владычества, благодаря густой сети римских военных лагерей и городов, здесь распространилась народная (вульгарная) латынь. Вот и все.

Во-вторых, по вине татарской интеллигенции, которая сама рекламирует свой народ, как единственных и неповторимых потомков Улуса Джучи. Проведение знака равенства между татарами (татаро-монголами) периода Золотой Орды и современными татарами – это не научный подход, это невежество и политиканство. Этноним «татары» в средневековье был собирательным. Повторюсь, им называли все монгольские и тюрко-язычные племена, населяющие Улуса Джучи. А позднее в Российской империи кого только не называли татарами: хакасов, шорцев, карачаевцев, азербайджанцев и так далее, даже нивхов на берегу Тихого океана.

Ведь татарская интеллигенция этой своей привязанностью к слову «татары» и ко всему золотоордынскому буквально подставляет свой народ. Большинство людей считают татар в Поволжье пришлым народом из Монголии, а, соответственно, чужими и завоевателями. И мало кто знает про булгар, кыпчаков, финно-угров, чья кровь как раз течет в казанских, мишарских и других татарах. Мало того, открою вам секрет: русские и татары очень близки по происхождению. Потому что в основе и тех и других течет кровь финно-угрских народов. Этого не хотят признавать ни в среде русской, ни в среде татарской интеллигенции. Или просто не знают об этом. А данные генетиков показывают именно это. Да и самим не трудно догадаться, ведь древние насельники восточноевропейских лесов и лесостепей – «затираемые» в истории финно-угры. А уж потом сюда пришли славяне и тюрки. Причем, они не составляли большинство, но передали свой язык, часть культуры и самосознание. Поэтому я давно переделал бы поговорку: «Поскреби русского, отскребешь татарина», в исторически более верную: «Поскреби русского, отскребешь финно-угра».

- Вадим, режиссер Андрей Прошкин так же говорил, что период, когда жил митрополит Алексий, мало изучен. Так ли это на самом деле?

- И да, и нет. С одной стороны мы, конечно, знаем немного об эпохе на территории Восточной Европы по сравнению, например, с XIX веком или со средневековой Западной Европой, где сохранились сотни тысяч, если не миллионы документов. Но в то же время знаем и не так уж мало. Повторяю: воссоздать Орду более или менее близко к реальности у нас имеется возможность, было бы желание.

Так один журналист написал материал, из которого следует, жизнь Золотой Орды приходилось восстанавливать буквально по крупицам, якобы «исторических свидетельств почти не сохранилось», что «кинематографистам легче было бы сделать кино о жизни пещерного человека», все это говорит о безграмотности.

- На Ваш взгляд, будет ли фильм иметь успех? Насколько картина удачна с художественной точки зрения?

- С художественной и драматической точки зрения он должен получиться весьма удачным. Сюжет интересный, присутствует драматический накал, внутренние переживания, сомнения и борения главного героя… Массовому зрителю, думаю, фильм понравится.

Татарам уже давно пора самим снимать художественный фильм о Золотой Орде. Но хотел бы пожелать татарским кинематографистам подойти к этому очень взвешенно, избежать ошибки излишнего «обеления» Золотой Орды, избежать, как уже говорил, проведение прямых аналогий татар Орды с татарами современными. Но политические и национальные предпочтения обычно всегда берут верх над исторической правдой, поэтому подозреваю, что до исторически правдивого показа Улуса Джучи еще очень далеко.

Римма Бикмухамметова

В свете прочтенного приходится считать, что фильм "Орда" не более, чем "православное фэнтези".

[Разлоги: оборонный двор (усадьба) из "Огнём и мечом"]

Интересное расследование, спасибо.

То, что у нас не воспроизводят на местности объекты из Трилогии Сенкевича меня не удивляет, у нас она предсказуемо не популярна в массах, являясь олицетворением романтического польского национализма сознательно или подсознательно. Фильмы Гофмана в самом деле популярны чуть более, хотя и о них стали уже забывать. Это с любой стороны взгляд на Украину чужими глазами.

Но вот сам по себе деревянный шляхетский двор, как характерное явление зодчества в Украине заслуживает единичного или множественного воспроизведения в одном из наших "скансенов". Пока что им не везёт, так же как уцелевшим каменным.

Вызывает удивление "циркулярная" конфигурация ограды на реконструкциях двора в Розлогах. Если его не возводили на средневековом городище конечно.

[Замки и крепости в фильме "Огнём и мечом" (1999)]

Тема благодатная и два других фильма трилогии заслуживают своего разбора на сайте, так как в большей или в меньшей степени, но они также относятся к Украине.

Гофман никогда не скрывал, что он иллюстрирует своими фильмами польские национальные мифы, поэтому в его фильмах мы видим лишь то что работает на определённые образы, а не на историческую достоверность. И это касается не только архитектуры и не только трилогии.

Думаю что раннесловянское укрепление в роли украинских козацких оплотов подано далеко не случайно. Они очевидно призваны своей скудостью оттенять яркость и красу речпосполитской шляхетской культуры)

Пескова Скала напоминает Мукачев)

Как известно у детинца Переяславля Руського был объект максимально сходный с воротами-храмом Лавры - ворота-храм Епископского двора, однако едва ли они остались неразрушенными в составе Переяславского замка вплоть до 17 века.

Использование "волынского столпа" 13 века в малопольском укреплении 9 века тоже сильный ход. Присвоение исторического наследия Руси не более и не менее) Зато функционально "столп" показан Гофманом правильно - в фильме его используют не как донжон, а как бергфрид.

[Бар: замок]

Что касается исследований, то некоторые проводились в 2007-2008 годах экспедицией Института археологии НАНУ под руководством Л.И.Виногродской. Были сделаны точные обмеры крепости и раскопаны некоторые участки.

От що повідомила про результати досліджень сама Л.Виногродська:

Лариса Виногродська (Київ), старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук

Історико-археологічні дослідження Барської фортеці

Барська фортеця належить до однієї з найцікавіших фортифікаційних споруд на Поділлі. Фортеця разом з сформованим навколо неї містом була своєрідними воротами у Східне Поділля (Брацлавщину). Її міцні муровані укріплення неодноразово відбивали напади татар і турок на всьому протязі українського середньовіччя. Зараз від неї залишилися лише зовнішні мури, а від середньовічного міста — фрагмент земляного валу, що йде навколо міста з залишками бастій в деяких місцях до моста через річку Рів.

У ХVІ – ХVІІІ ст. вона була найбільшою на Поділлі (її площа складає більше 2,0 га) після Каменець-Подільської фортеці. Навколо оборонних споруд замку і міста, їх хронології і конструкцій досі серед науковців точаться суперечності. Одні вчені відносять будівництво перших кам’яних укріплень замку до часу польської королеви Бони Сфорці (1537 – 1540 рр.)[1], другі вважають, що перші муровані укріплення замку споруджені були у середині ХV ст. за часів Станіслава Одровонжа і нараховують взагалі три періоди будівництва кам’яних споруд замку[2]. На наш погляд, тільки планомірні археологічні дослідження цієї пам’ятки допоможуть встановити хронологічні етапи будівництва замку.

Перші історичні відомості про місто і фортецю відносяться до 1401 р., де згадується місто Рів над річкою Рів, що стояло на Кучманському шляху[3]. Воно пов’язане з ім’ям княжого старости Альберта Рівського, який, мабуть, наприкінці ХІV ст. побудував на протилежному від міста березі укріплений замок. Потім Рів переходив неодноразово з рук в руки. Ним володіли Ян Кмитович, Стогнєв Рей, родина Одровонжей. Про укріплення того часу даних немає, але архівні джерела середини ХVІ ст. дають підставу вважати, що в середині ХV ст. вже стояв квадратний у плані замок з чотирма мурованими вежами і надбрамною баштою (перший етап, за думкою О. Пламеницької)[4]. Після смерті останнього з Одровонжів у 1523 р. Рівське староство перейшло до королівської скарбниці і його одержала у 1537 р. в подарунок від короля польська королева Бона Сфорца.

З цього періоду починається другий етап історії будівництва фортеці. Місто получило нове ім’я — Бар на згадку про місце народження королеви — місто Барі і в Італії у 1540 р. одержало самоврядування за Магдебурзьким правом. Місто складалося з двох частин — польського Бара й руського Бара. Правобережну частину — Барські Чемериси — населяли татари.

Першим старостою замку став львівський підкормчий Войцек з Бялобок Стажеховський, який, за історичними даними, за три роки відбудував і удосконалив укріплення побудовані Одровонжем відповідно до рівня розвитку тогочасної військової техніки. За описом 1552 р. замок вже мав п’ять мурованих башт. Коли вони були споруджені, досі ще не з’ясовано, тому що навряд лі Стажеховський зміг за три роки збудувати новий кам’яний замок і міські укріплення. Найвірогідніше, що він тільки відремонтував старі замкові укріплення. В описі 1552 р. поряд з характеристикою проведених Стажеховським робіт відбито структуру замку першого будівельного етапу[5].

З 1540 по 1552 р. старостою Барського замку був Бернард Претвіч. За цей період місто перетворилося на значний торговельний і культурний осередок. Але у 1556 р. місто було зруйноване татарами і довгий час не в змозі було відновити замок. В люстрації 1565 р. підкреслювалася потреба вібудувати новий замок. Але його, мабуть, так і не відремонтували, тому що під час повстання С. Наливайка у 1594 – 1595 роках замок доруйнували козацькі загони[6].

Третій етап відбудови міста і замку розпочався у перші десятиліття ХVІІ ст., коли Бар стає осідком коронного гетьмана С. Конецпольського, яким була відкрита в Барі школа військового мистецтва під керівництвом військового інженера Андре дель Аква. Для будівництва нової барської фортеці, що мала відповідати вимогам тогочасної військової техніки, С. Конецпольський залучив відомих фахівців військового мистецтва Г. Лавассера де Боплана та Себастьяна Андерса[7]. Новий замок являв собою бастіонне укріплення, збудоване на прямокутному полігоні з чотирма наріжними бастіонами. Мури було перебудовано. Їхня підошва стояла на дні рову, що оточував замок, а зведений по периметру укріплення вал мав бойовий хід.

У 1640 р. на території замку військовим інженером і архітектором, генералом коронної артилерії Кшиштофом Арчишевським було збудовано арсенал (ним були збудовані також арсенали у Кам’янець-Подільському, Львові, Кодаку, Мальборку, Варшаві, Кракові, Луцьку). Арсенал в Барі був одним з найбільших на той час і мав для Польщі велике значення.

Подальша доля фортеці пов’язана з руйнаціями під час повстання Б. Хмельницького, коли вона переходила з одних рук у другі. У 1652 р. у ній перебував Б. Хмельницький, у 1663 р. – Ян Казимир. Нових руйнувань замок зазнав під час польське-турецької війни. Вкрай негативно відбилися на стані замку воєнні події ХVІІІ ст. (повстання С. Палія, 1702 р.), а особливо під час розгрому Барської конфедерації і захоплення міста в 1768 р. російськими військами під командуванням Апраксіна. За цей період замок жодного разу не відбудовувався. Протягом ХІХ ст. він продовжував руйнуватися. У другий половині ХІХ ст. ще стояли напівзруйнований редан з південним бастіоном періоду реконструкції Боплана, давня башта часів Одровонжів та старі мури до 6 – 7 м заввишки. Це зафіксовано на рисунку Наполеона Орди. До нашого часу збереглися лише залишки мурів замку, що продовжують руйнуватися, та арсенал, засипаний сміттям та землею (напівзруйнований вхід ледве помітний серед хащ), хоча ще у 50-ті роки ХХ ст. його використовували як льодяник. З зовнішнього боку південного муру замку, що виходить на став, праворуч від трикутного бастіону, серед кущів збереглися залишки напівзруйнованого входу до замку.

У 2007 р. на території замку і навпроти замку на протилежному боці річки Рів (с. Барські Чемериси) були проведені розвідкові археологічні дослідження. Метою їх було виявлення культурних нашарувань періоду Альберта Рівського на протилежному боці р. Рів, де, за деякими даними, стояв перший дерев’яний замок та перевірка стратиграфії нашарувань трьох будівельних періодів на території замку.

На території села Барські Чемериси знаходяться залишки великого городища, на якому було закладено кілька шурфів і зроблено зачистки схилів городища в місцях, де були видні зрушення землі. На жаль, як виявилося під час розкопок, культурні нашарування на городищі і частина городища, що підходила до річки, були знищені вщент при будівництві дороги вздовж річки у 80-ті роки ХХ ст. (з нього брався грунт і каміння для підсипки під дорогу). У шурфах, закладених на території городища ближче до його краю, зразу ж під дерном йшов материковий глинистий шар з домішкою щебеню, жорстви і залізистих прошарків. В одному з шурфів, майже на поверхні, знайдено фрагмент вінця горщика кінця ХVІ початку ХVІІ ст.

На території замку, де зараз розташований міський парк, було закладено кілька шурфів і траншей для виявлення стратиграфії культурних нашарувань і розміщення архітектурно-археологічних об’єктів. По-перше, було закладено три шурфи і дві траншеї у достатньо глибокій і великій за площею западині, що знаходилася у південно-західній частині замку. Стратиграфія шурфів і траншей показала, що культурні нашарування перемішані і мають майже однорідний склад, трохи змінюючись за кольором ближче до материку. В цих культурних нашаруваннях знахідки одного часу зустрічалися як у верхній частині нашарувань, так і в нижній. В основному це були фрагменти кераміки, скляних речей та залізних виробів, що датувалися від ХVІ до ХІХ ст. За переказами, на місці цього поглиблення знаходилися казарми російських військ, цегла з розвалин яких була розібрана місцевим населенням. В одному з шурфів було знайдено на глибині 1,40 м залишки торбинки з 11 свинцевими кулями для рушниці з нарізним каналом ствола другої половини ХІХ ст. Кулі довжиною 27 мм, діаметром 14 мм з товщиною стінок 2,0 – 2,5 мм мають заокруглену (оживальну) передню частину і колоподібну відкриту задню частину, ззовні у задній частині мають два врізаних ведучих пояска. В середині кулі знаходиться конічна порожнина глибиною 20 мм (куля типу Міньє). Деякі кулі мають ливарні дефекти (залишки не зачищених хвостиків від кулелійки). Одна з траншей (№ 3) перетинала майже до верху схил западини, але культурні нашарування в ній також були рушені аж до материка.

На території східної башти було закладено траншею, що потім перетворилася у розкоп № 1. До глибини 1,5 м йшли перемішані прошарки ХVІ-ХVІІІ ст., в яких зібрано різночасову кераміку та речовій матеріал, в основному, ХVІІ – ХVІІІ і ХІХ ст. Серед знахідок багато залізних підборів від чоловічого взуття ХVІІ ст., цвяхів, свинцевих куль від рушниць, фрагментів серпів, ножів та інших побутових предметів з заліза. Знайдено досить цікавий фрагмент кістяної орнаментованої пластинки з прокресленими лініями і цифрами по колу. Мабуть, до цієї пластини прикріплювалася іконка або щось інше. За стильовими ознаками рослинного орнаменту на поверхні пластини її попередньо можна датувати ХVІІ ст. У культурних нашаруваннях знайдено також кілька монет, що датуються від початку ХХ до початку ХVІІ ст.

На глибині 0,5 м від поверхні у розкопі 1 зафіксовано фрагмент мурованої стіни з бутового каміння на вапняному розчині 0,6 м завширшки і 2,5 м завдовжки. Стіна уходила у східну стінку розкопу навскіс. На яку глибину вона опускалася в культурні шари, поки що невідомо, оскільки об’єкт законсервований на глибині 2,0 м до наступного сезону археологічних досліджень. Звертаючи увагу на відносно невелику її товщину, можна припустити, що вона відноситься до внутрішніх конструкцій споруди.

Крім цього, по периметру замку було закладено ще три шурфи з метою виявлення товщини мурів замку ХVІІ ст. В шурфі (№ 5), закладеному біля східної башти замку на глибині 0,3 м, відкрито хвіртку з арковим склепінням з каміння на вапняному розчині (верх цього склепіння добре зберігся ззовні муру, але завалений сміттям, тому ширину проходу не встановлено). З внутрішнього боку воно продовжувалося на довжину 3,2 м. Його вертикальний край уходив у землю. У північно-східному мурі також було закладено шурф, в якому було відкрито внутрішній край муру, викладений з підтесаного ззовні великого каміння з прокладками щілин тонким вертикально поставленим камінням. За межами замку біля танцювальної площадки було закладено дві траншеї, в яких під дерном йшов грунт з рідкими включеннями знахідок ХХ ст. Материк знаходився на глибині 0,6 м. Мабуть, на цій території культурні нашарування середньовічного періоду були знищені.

Окремо слід сказати про публікацію плану Барської фортеці 1678 р. Ярослава Матвіїшина. На плані позначено фортифікації замку, міста та кам’яні споруди у межах міста. Цікаво, що на плані зображені руїни укріплень на протилежному березі річки Рів, на місці історично відомого першого замку міста Рів, яки, мабуть, ще існували на той час. На жаль, ми не можемо зараз дати переклад підписів до цього плану. Але частково їх було перекладено автором статті „ Справжній, точний та ортографічний план міста і замку Бар”. Легенда витлумачує зміст застосованих на плані умовних позначень: саме місто Бар, на тої час в руїнах; укріплення міста, став, завдовжки півтора льє; Барський замок з модерною фортифікацією; водяні млини; загата (на ставі); два мости на загаті; руїни поселення польських татар; ліси; Кам’янецька та Польська дороги; Польські ворота. Розмір плану: 30,02 х 31,11 см з краями 0,2-0,4 см. Північ унизу”[8]. ??? Використання цього плану для накладання на сучасний план міста допоможе визначити місця розташування споруд середньовічного міста та його укріплень.

Таким чином, попередні розвідувальні археологічні дослідження на території замку показують, що на даному етапі досліджень для виявлення хронологічних нашарувань на замковій території, відкриття архітектурних залишків різночасових будівельних періодів і наукового їх вивчення перспективними виявляються роботи, в першу чергу, на площадці східної башти, а також на територіях інших башт. Крім цього, на нашу думку, є сенс звільнити від завалів сміття і каміння зовнішній обріс мурів замку (особливо з боку ставу) для покращення зовнішнього вигляду пам’ятки і виявлення особливостей її оборонної архітектури та очистити від сміття внутрішній об’єм арсеналу замка (пам’ятка ХVІІ ст.) з подальшим його використанням для експозиції археологічних знахідок. Ці дослідження відкриють можливість для розробка туристичних маршрутів з включенням в них архітектурно-археологічних пам’яток Бару з оглядом археологічних знахідок, зібраних під час розкопок.

________________________

1. Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля ХІV – ХVІІ ст.: (Історико-археологічні нариси). – К., — 1928. – С. 91.; Малаков Д. В. По Восточному Подолью. – М., 1988. – С. 36 – 51.; Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (ХV – ХVІІ ст.). – К., 2001. – С. 93 – 96.

2. Пламеницька О. Барський замок // ВІА. – № 2(5). – К., 2005. – С. 100 – 107.

3. Сецинский Е. Археологическая карта Подольской губернии // Труды ХІ Археологического съезда в Киеве. – М., 1901. – С. 89 – 93.

4. Пламеницька О. Барський замок // ВІА. – № 2(5). – К., 2005. – С. 100.

5. Ревизия Барского староства, произведенная Станиславом Орликом, жупником русским, 10 августа 1552 г. // Архив Юго-Западной России. – Ч. VIII. — Т. I. – С. 148 – 149.

6. Архив Юго-Западной России. – Ч. VII. — Т. 2. – С. 128.

7. Пламеницька О. Барський замок // ВІА. – № 2(5). – К., 2005. – С. 104.

8. Ярослав Матвіїшин. Живописні плани трьох українських замків-фортець з ХVІІ ст. (Бара, Меджибожа, Чигирина) у Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції // Історичне картознавство України. – Львів, 2003. – С. 195 – 200.

Опубліковано в збірці: "Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип. 17. – Київ: ХІК, Часи козацькі, 2008. – 420 с. Сс. 35-40.

Текст взято з ресурсу "Козацька бібліотека".

[Кудинка: городище (летописный город) Кудин]

Повторюю інформацію звідси:

Серед болохівських міст, згадуваних літописами у 1241 році з приводу карного походу Данила Галицького, вивчалося також місто Кудин. Руїни цього городища є на західній околиці с.Кудинка Летичівського району Хмельницької області в урочищі Вали. Воно належить до укріплень дводольного планування. Збереглися п’ять рядів валів і ровів, кінці яких спадають до урвища лівого берега р.Південний Буг. У північно-східній частині знаходиться в’їзд.

Розвідковими розкопками 1953 року, які здійснили на городищі дослідники П.Раппопорт і В.Якубовський, з’ясовано товщину культурного шару і первісну висоту фортифікаційних споруд [*Раппопорт П. Города Болоховской земли // КСИИМК. – М., 1955. – Вип. 57. – С. 52–59.].

За 6 км. на південний захід від літописного Кудина розташована резиденція князів цього міста. Вона являє собою невеличку фортецю-супутник, збудовану на високому лівому березі Південного Бугу, навпроти села Суслівці Летичівського району Хмельницької області, в урочищі Вали. Укріплення має еліпсоподібну форму розміром 55х65 м., обмежену з напільного боку підковоподібним валом і ледве помітним ровом. Кінці фортифікацій сплановані до урвища берега річки. В’їзд – у східній частині городища.

Цікава інформація про наявність укріплення-супутника: заміської резиденції, яке звичайно, заслуговує окремого обговорення. Це укріплення також могло бути поновлене та відігравати певну роль в час піднесення Нового Костянтинова, займаючи положення на комунікації між ним і Летичевом.