Таблица лидеров

Думка Сергія Буйських - надзвичайно важлива. Це погляд людини, незаангажованої у тривалі суперечки "опонентів", які не мають нічого спільного з науковою археологією і керуються здебільшого емоціями. Археологія - це не спринтерський біг на коротку дистанцію, в кінці якої - обов'язкове відкриття. Це робота, яка вимагає тиші і зосередженості, а крім того значної ерудиції і дослідницької інтуїції. Усе це є неможливим, коли поряд гуркоче техніка - чи то будівельна, чи реставраційна. А що ми маємо у Кам'янці? Ми маємо систему подвійних стандартів. За археологічні дослідження голосно виступають переважно тоді, коли впевнені, що їх проведення нереальне і немає ризику щось відкрити. Але лише з’являється така можливість, ставлення до такого виду робіт змінюється. Адже в разі відкриття чогось насправді унікального виникне потреба припиняти "відбудову" Старого міста або розширювати площу розкопок у Старому замку. А це не входить в плани "пам'яткоохоронців". І тому після перших прес-конференцій і телеінтерв’ю (для галочки – аякже, і в Кам’янці проводяться розкопки!) наступає фінансова, організаційна, або інша криза. І тоді чуємо спочатку нотки скепсису - в найкращому випадку. Як, наприклад, промайнуло десь на форумі: невже ви думаєте, що в замку найближчим часом будуть розкопки? І вже невдовзі звучать сентенції на кшталт: «Нам зараз потрібні не дослідження, а протиаварійні роботи. Якщо ми чогось не дослідимо, нащадки нам пробачать, але головне – зберегти пам’ятки». І вони стають офіційною позицією. І немає розуміння того, що збереження культурної спадщини неможливе без її вивчення. Дослідження – це не альтернатива збереженню, а його методологічна основа. Отже, можемо констатувати в першу чергу серйозну інтелектуальну кризу, повне нерозуміння того, на чому ґрунтується пам’яткоохоронна діяльність. Нова тенденція, яка виразно проявилася у Кам’янці в останній рік, полягає у створенні синтетичного образу «реставратора» як головного ворога пам’яток. Відповідно другом пам’яток виступає такий собі синтетичний «будівельник», який ці пам’ятки ремонтує. На цьому тлі науковці виглядають чинниками гальмування діяльності по відбудові пам’яток (що вони в біса хочуть – незрозуміло!). А найсмішніше, що така позиція вже завоювала прихильників "в масах" – і це страшно! І нікому не спадає на думку порівняти - а як в інших містах, фортецях, замках, країнах? У 2012 р. вийшла цікава наукова монографія одеського історика Андрія Красножона «Крепость Белгород (Аккерман) на Днестре. История строительства». Книга побудована на аналізі комплексу фортифікацій, в основі якого – дані ЧИСЛЕННИХ (починаючи з 1899 року!) археологічних розкопок, якими досліджено культурні шари від пізньоантичних часів. Цікаво, що при цьому досі не встановлено походження (як прийнято говорити в Кам’янці – «першопочатки») фортеці і зокрема її найдавнішого ядра – цитаделі. А.Красножон аналізує результати археологічних експедицій і численні публікації їх результатів Штерна (1899, 1904, 1912 рр.), Нікореску і Авакяна (1918–1929), радянських експедицій Шахназарова, Рабиновича, Дмитрова, Фурманської, Рабиновича (1940–1963), а також роботи 1963–1985 рр.(Клеймана, Кравченка, Мезенцевої, Самойлової, Кожокару), румунського дослідника І.Кинді (1997–1998), а також С.Бєляєвої (1999–2004, 2007) та Самойлової (2010–2011). Десятки (!) публікацій, контроверсійні думки – і поки що відсутність чіткої відповіді на питання – хто і коли заснував замок. Немає навіть впевненості щодо деяких аспектів історії литовської та османської доби. І це сприймається як наукова данність. І з цього приводу ніхто нікого не звинувачує. Вже вийшло декілька монографічних робіт на тему Білгородської фортеці, де архітектори, історики (ерудовані в галузі археології та архітектури) чемно і коректно висловлюють свої точки зору, сумніви, версії. Немає низькопробних випадів на кшталт "фантастичних концепцій", звинувачень в тому, що хтось із дослідників "не зумів або не захотів" щось з'ясувати. Робота написана за законами наукового жанру і читати її цікаво і приємно. На тлі такої проблематики сентенції на кшталт «Виногродська копала в замку, але римського шару не знайшла» або "Строцень також не знайшов Риму" виглядають просто смішно. Виногродська (з Болтанюком) копала під проект реставрації Північної батареї, який розробляла О.Пламеницька, і мала від неї чітке завдання – з’ясувати профіль материкової основи замкового мису з півночі та встановити напрямок трасування дороги між Рожанкою та Лянцкоронською (місцезнаходження дороги визначила О.Пламеницька задовго до розкопок – теоретично, на підставі аналізу архітектури замку і опублікувала це в 2004 р.). І Виногродська з Болтанюком цю дорогу знайшли саме там, де їм показали. Але задача пошуку античних культурних шарів на цій ділянці не ставилась, і в місці розкопок їх наявність була малоймовірною. Тому робити такі категоричні висновки може тільки дилетант, який не має до археології жодного відношення. Ескпедиція «Подільської археології» також мала іншу мету – розвідувальні розкопки на ділянці під будівництво. А крім того, вона досліджувала лише те, що їй дозволили будівельники, які наступали на п’яти ковшем екскаватора. Про такі розкопки можна писати гостросюжетні детективні романи. На жаль, немає тепер серед археологів таких, як Георгій Федоров, який написав фантастично цікаву книжку «Дневная поверхность». Про роботу археолога з її буднями, людськими стосунками, науковими інтригами. Ось де невичерпне джерело для журналістів і письменників! Гадаю, при теперішньому ставленні до дослідників краще взагалі нічого не копати, ніж робити це так, як сталося на ділянці за Вірменським бастіоном. Тут археологами прикрилися як "фіговим листком", а потім розгорнули програму тотального знищення території Кармелітського кляштору. Саме тут була можливість дослідити культурні шари від кінця XVII ст. і глибше. Але цього не сталося - що було в котловані, виритому на глибину 6 м і на площі понад 1000 кв.м, вже ніхто не дізнається. При такому підході я вітаю "політику" Фенцура, який закопав усе, що було виявлено на Північний батареї (Північному дворі) - дорогу XIV ст. (можливо навіть давнішу), готична арку проїзду в башті Лянцкоронській, підземний хід між Рожанкою і Водною. Цілішим буде і дочекається справжніх дослідників, які обов'язково прийдуть після теперішніх вандалів. А вертаючись до теми існування дако-римських культурних шарів, можу сказати, що їх знайдуть лише сильні серцем. Не кон’юнктурщини від науки, не продажні «пам’яткоохоронці», не вискочки, не злобні і не заздрісні. Таке відкриття – нагорода досліднику, який любить науку в собі, а не себе в науці. Таких, на жаль, мало. Почекаємо.