Перейти к публикации
Замки и Крепости Украины - Форум

Nimrod

Пользователи
  • Публикаций

    246
  • Зарегистрирован

  • Посещение

  • Дней в лидерах

    57

Сообщения, опубликованные пользователем Nimrod

  1. Цінний там список музеїв по кожному району і різних цікавинок навколо кожного замку.

    Таким чином виходить область в книжечці достатньо повно представлена для туриста.

  2. Село нинішнього Варвинського району Чернігівської області з 1648 року було сотенним містечком Кропивнянського, а потім Прилуцького полку ВЗ.

    Цитата

    Журавка - село Варвинського району Чернігівської області. Розташоване на річці Удай, за 10 км від райцентру та 25 км від залізничної станції Линовиця. У 18 ст. - містечко Пирятинського повіту Полтавської губернії.

    Уперше згадується 1618 р. В 17 ст. у Журавці була невелика земляна фортеця з двома брамами - Прилуцькою та Лохвицькою. У 19 ст. діяли дві церкви: мурована Воскресенська (1816) та дерев'яна Різдва Богородиці, а також єврейський молитовний будинок. У містечку було 4 шинки, базар, 38 вітряків, 20 олійниць. Двічі на рік відбувались ярмарки. Жителі Журавки одними з перших в Україні започаткували промислове вирощування м'яти.

    Т.Г. Шевченко, можливо, побував у Журавці в 1843 р., де виконав портрет свого знайомого, межового судді Родіона Івановича Лукомського.  

    *) "Шляхами Тараса Шевченка. Чернігівщина." С.Л. Лаєвський та інш., К. "Богдана", 2012, тир. 2000 прим., 276 с., с. 92.

    Сторінка  села Журавка в україномовній "Вікіпедії". 

    Сторінка села Журавка в російськомовній "Вікіпедії".

    Село на Вікімапії.

    Ілюстрований довідник  О. Бондаря "Замки та фортеці Чернігово-Сіверщини в 15 - 18 ст.", виданий О.Філюком в Києві 2015 року, згадки про укріплення Журавки не містить.

  3. Пане Платон, почитайте попереднє обговорення теми і окрему тему про карту прикордонних укріплень (посилання на неї є вище).

    Питання раніше вже сформульовані, а на більшість знайдете і відповідь. Редутів лишилося дуже мало, я їх шукав на місцевості. Втім, означені все ж не єдині. 

  4. Гадяцький район. Городище Роменської археологічної культури раннього середньовіччя.

    Цитата

    Сары:

    (...) Городище и Поселение, 8 - 10 [вв.].

    *) Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог - справочник" К. "Наукова думка", 1987, 736 сс., тир. 13 500 екз.,  с. 403

    Сторінка села в україномовній "Вікіпедії". Є згадка про городище.

    Сторінка села в російськомовній "Вікіпедії". Є згадка про городище.

    Село на Вікімапії.

  5. Гадяцький район. Городище античного часу, площею 4 + 1 га, що досліджувалося протягом 2-ї половини 20-го ст. За сучасним статусом об'єкт культурної спадщини національного значення.

    Цитата

    Кнышовка:

    (...) Городище, 7 - 3 [вв.] до н.э.

    *) "Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог - справочник" К. "Наукова думка", 1987, 736 сс., тир. 13 500 екз.,  с. 402

    Сторінка села в україномовній "Вікіпедії". Є згадка про городище.

    Окрема сторінка городища в україномовній "Вікіпедії".

    Сторінка села в російськомовній "Вікіпедії".

    Городище на Вікімапії.

     

    • Like 1
  6. Білопільський район. Городище біля села, являє собою залишки невеликої ранньомодерної фортечки.

    Цитата

    Городище пізньосередньовічне, 17 - 18 ст. (археол). На північній околиці села, урочище Городище. Займає мисоподібний виступ лівого берега р. Вир, в місці де річка повертає на 90 0 . Виявлене у 2004 Є.Осадчим. Городище має підтрапецієподібну форму розмірами 150 х 120 х 40 м. Поверхня городища рівна, має невеликий ухил у бік річки. Висота над рівнем заплави становить 16 - 20 м. З напільного боку простежуються залишки валу шириною 7,0 - 12 м та висотою 0,7 - 1,0 м. Вал в окремих місцях розорюється, на ньому розташовані будинки. Найкраще зберігся він в північно-східній частині. З напільного боку валу був розташований рів. У місцевих жителів вулиця має назву «Канава». У післявоєнні роки рів було засипано, а пізніше вулицю заасфальтовано. Від рову залишилися невеликі ярки, що утворилися в результаті ерозії. Вони вказують на місце, де рів впритул підходив до схилу заплави. Ймовірна ширина рову 10 - 12 м. Північно-західний та північно-східний схили досить круті та додатково укріплені ескарпом висотою 2,0 - 3,0 м, при цьому з північно- східного боку утворився майданчик шириною 2,0 м. Поверхня городища розорюється та зайнята будинками, на даний момент нежилими. Західна частина схилу та поверхня майданчика заросла густим чагарником та деревами, що утруднює обстеження. На поверхні зібрані уламки ліпного посуду епохи бронзи та пізнього середньовіччя*.     Євген Осадчий

    * Приймак В. В. "Звіт про археологічні розвідки" для Зводу памяток історії та культури України на території Сумської обл. у 2006 р. / В. В. Приймак, Є. М. Осадчий, О. В. Коротя // Архів ІА НАНУ. - ф. е. 2006/69.

    *) Звід пам'яток історії та культури України. Сумська область (Матеріали до багатотомного «Зводу пам'яток історії та культури України»), Київ - 2017, сс. 271-272

    Ілюстрований довідник  Є.М. Осадчого та О.В. Короті "Замки та фортеці Сумщини 17 - 18 ст.", виданий О.Філюком в Києві 2015 року на сс. 87 - 88 містить певні додаткові дані про вказане укріплення, зокрема визначаючи його як прикордонний острог Московської держави 17 ст.

    Сторінка села в україномовній "Вікіпедії". Згадки про городище в даний час немає.

    Сторінка села в російськомовній "Вікіпедії".

    Село на Вікімапії.

    • Like 2
  7. Цитата

    Неділько Анатолій Георгійович

    член Національної спілки краєзнавців України (м. Нова Каховка, Херсонська область

     

    ВИТОВТОВА МИТНИЦЯ – ПАМ’ЯТКА ПОЧАТКУ XV СТОЛІТТЯ: ПРОБЛЕМИ ЛОКАЛІЗАЦІЇ ТА СУЧАСНОГО СТАНУ

    Через призму аналізу історії виникнення та локалізації, так званої «Витовтової митниці», розглядається проблема збереження цінної історичної пам’ятки пізнього середньовіччя.

     

    На території села Веселе Бериславського району існує цікава історична споруда, так звана «Витовтова вежа». Ретельно замовчувана і занедбана з часів СРСР, старовинна башта на диво пережила всі природні і соціальні катаклізми, і до цього часу знаходиться на правому березі Дніпра, поруч з греблею Каховської ГЕС. На думку фахівців, Витовтова вежа не є самостійною спорудою, а є елементом значного середньовічного архітектурного комплексу (замку або фортеці), руїни і мури якого проглядають у ґрунті навкруги.

    Дані про проведення на цьому місці будь-яких досліджень або розкопок відсутні. Можливо, з цієї ж причини у сучасній вітчизняній медієвістиці так само відсутня література, присвячена цій споруді. В окремих публікаціях містяться лише згадування про Витовтову вежу, або Витовтову митницю. У Новокаховській картинній галереї зберігається 3 картини одеського художника Альбіна Гавдзінського, датовані 1952 р., на яких видно Витовтову вежу зі специфічним гостроверхим дахом з червоної черепиці (під час будівництва Каховської ГЕС дах було зірвано і до цього часу не відновлено).

    Практично всі дослідники пов’язують виникнення вежі на Таваньській переправі внаслідок поширення території Великого князівства Литовського (ВКЛ) на південь до Чорного моря. Існує думка, що «бериславська вежа» виникла не на пустому місці; ще задовго до литовців південь України і низ Дніпра освоювали ґенуезці, які закладали свої містечка з митницями: Гаджи Бей (Одеса), Дашів (Очаков), Протовче (Хортиця), Тягиня (Бендери) і Тягиня (на р. Інгулець, Херсонщина) [1, с. 26]. Це не є випадковим, бо Тавань розташована на Великому шовковому шляху, і всі каравани, що йшли від Кафи на Київ, проходили через Таваньську пере- праву. Як влучно висловився Ф. Петрунь: «…остаточно околиці південного Дніпра підбив Витовт – 1398 р. ...» [7, с. 156].

    Зовні Витовтова Вежа має такі характеристики: висота 12,5 м з північної сторони, з південної сторони висота вежі становить близько 14 м, діаметр на рівні нижнього ярусу – 8,5 м, товщина стін нижнього (першого) ярусу – 1,7 м. Кам’яна кладка вежі виконана тесаним вапняком, який скоріше за все має місцеве походження. Вежа має декілька ярусів, що свідчить про декілька стадій її будівництва. Вежа стоїть на міцному монолітному фундаменті, який поставлений на частині скелі правого берега, до якого також закріплена гребля.

    Найдраматичнішим для вежі був період початку 1950-х рр., коли вона зазнала нищівного техногенного впливу (були знищені рви та підземні ходи, пошкод- жені елементи конструкції башти, знищені мури тощо).

    Згадки про Витовтову вежу (Витовтову митницю) містяться в різних історичних джерелах. Найважливішими є свідчення сучасників ВКЛ: мандрівника Гільберто де Лануа, польського історика Яна Длугоша, посла ВКЛ Михалона Литвина, історика лицарства Петра Дуйсьбургського, та ін. На підставі наявних даних (наявність башти і сліди фортифікаційного муру) можна припустити, що фортеця мала стіново-баштову форму (цілком можливо, що башт було декілька, вони оточували фортецю з різних боків), що співпадає з класифікацією старовинних фортифікаційних споруд Л. Прибеги.

    Стосовно дати забудови башти, в літературі поширені відомості, що Витовтова вежа побудована наприкінці XIV – початку XV ст. Найточнішу дату надає запорізький дослідник Ю. Вілінов. Він, зокрема, вказує, що 1396 року Великий Литовський князь Витовт, після смерті свого ставленика в Києві Івана Гольшанського, поставив там «лицаря благочестя» (тобто, іоанніта-госпітальєра) та доручив йому ставити замки та вежі (усього три) на Таванському броді [1, с. 49].

    На підставі аналізу архітектури так званої «Білої вежі», яка знаходиться в Кам’янці Брестської області, і яка є символом Білорусі, запорізький краєзнавець Юрій Вілінов зробив припущення, що ці дві споруди, разом з Вежею Гедімінаса у Вільнюсі, становлять єдине ціле [1, с. 52]. Це підтверджують і іноземні вчені: «...на нижньодніпровські території висував свої права і Альгірдас, проте саме завдяки Витовту ці споруди були побудовані у характерному литовському стилі...» [11, с. 50]. Як відомо, замок і фортеця передбачають зведення ґрунтових укріплень (рвів, тунелів, мурів) які, як правило, розміщуються на високому місці, височині (природній або штучно зробленому насипу).

    При семантичному аналізі слів «замок», «насип» в різних мовах виникає повністю протилежне розуміння слів. Литовські слова piliakalnis (укр. насип; височина); білорус. насып) і pilis (укр. замок; білорус. замак) мають спільну основу і міцний смисловий зв’язок, який повні- стю втрачається в українській і білоруській мовах. До того ж слова «замок» і «насип» є сучасними, а в ста- ровинній українській мові для позначення подібного об’єкту застосовувалося слово «городище». У Великому князівстві Литовському перші мури та фортеці почали будуватися в Жемяйтії (1283 р.) у зв’язку з загрозою навали тевтонських лицарів. Пізніше така практика будування прикордонних захисних та оборонних споруд стала поширюватися на усе князівство. Великий князь Литовський наприкінці XIV ст. побудував низку фортець і городищ на півдні і сході, поширивши межі до Чорного моря, і сформував мережу фортифікаційних споруд і замків, яку контролював особисто. Ця мережа охоплювала всі головні міста і кордони країни. Литов- ський археолог Гінтаутас Забьела налічує більше 3500 тисяч литовських фортець на території Литви, Білорусі, України й Росії. [16, с. 8].

    На даний час недослідженою залишається проблема локалізації та ідентифікації пам’ятки – чи була саме ця споруда митницею, чи перебуває вона в первісному або зміненому стані, чи була башта самостійною спорудою, чи мала зв’язки з тягинським городищем, тощо. В різних джерелах з цього приводу надаються протирічні відомості. Наприклад, бериславський краєзнавець С. О. Гейко вважає, що Витовтову вежу (яку він також називає Витовтовою банею) побудував Витовт у XV ст. на правому березі біля Кази-Керменської переправи [3, с. 79]. Д. Яворницький вказує, що Таваньська переправа «против острова Тавани и города Кызыкермена» на правом берегу [11, с. 257], була напроти Іслам-городка [11, с. 258]. Стосовно Іслам-городка – це важливий орієнтир для встановлення точного розташування острова Тавань, який на картах розташований між Кизикерменом і Іслам-керменом. Д. Яворницький робить спробу виправлення начебто неправильно написаного картографом Рідзі-Заннноні на карті 1776 року, і намагається поєднати всі назви з коренем Аслан (Ослан, тощо), водне – Іслам-кермен. Проте на карті вказаний не один, а два різних населених пункти. Як пише Яворницький, і що є вірним, у Рідзі Занноні, крім Іслам-кермена, вказано містечко Ослан-Олу. Проте Яворницький надає неправильне виправлення цієї назви як Арслан-Огли (або Оглу), це викривляє назву. Крім того, поєднання двох населених пунктів в один вносить додаткові складнощі для ідентифікації місця розташування Витовтової вежі . Тут ми схильні більше довіряти Рідзі Занноні, який міг контактувати з носіями мови, а Яворницький працював тільки зі вторинними документами з «цензурованих» московських архівів. Д. Яворницький вказує, що на карті Шмідта 1777 року, яка представляє Крим і степ Кримський, острів Тавань має 15 верст в довжину і 5 верст завширшки, при чому найвища голова острова Тавань доходила до теперішнього містечка Каховка (на карті воно фактично не вказано), а нижча голова острову Тавань доходила до Голої пристані. Гола Пристань, як і Каховка, на цій карті не позначені, і це є лише уявленням Яворницького. Згідно до карти, нижня частина острова знаходилась нижче Голої Пристані, а верхня частина доходила аж до Софіївки. Судячи по розташуванню фортеці Аслан, це скоріше за все Іслам-кермен, при чому острів Тавань наближений до лівого берега. На карті московського картографа Ісленьєва «Mappa Generalis Guberniae Novae Rossiae in circulos divisi 1779 auctore Johanne Islenieff» 1779 року, на яку посилається Яворницький, всі татарські назви прибрані, городки і фортеці вже зруйновані і не показані, показаний лише Кизикермен. Острів Тавань наближений до правого берега, має майже вдвічі менший розмір, і тягнеться від Кизикермена до Шагін-Гірейського Ретраншменту за Каховкою. Ні Каховка, ні Іслам-кермен не показані. Показана Гола Пристань, це місце яке приблизно співпадає з колишньою Малою Каховкою і Судаками, така місцевість згадується також в Книге Великого чертежа. На нашу думку, це калька з татарської назви. Щоб не переплутати з сучасною Голою Пристанню, то вона показана як Голой Перевоз напроти Херсона, нижче Кардашинського лиману. Вражає численна кількість нових російських назв, які навмисно нанесені на старі татарські географічні об’єкти (тобто повністю відцензурована окупантами карта). Немаловажним є аналіз етимології топоніму «Тавань», який фігурує в якості головного ідентифікатора Витовтової вежі. На даний час ця проблема є також невирішеною науково.

    Наприкінці ХІХ ст. в Російській Імперії була висловлена думка, що назва «Тавань» походить від татарського слова «туганъ» (яструб), бо тут «.… татары имели переправу во время их набегов на Малороссию и далее...» [5, с. 494]. Д. Яворницький додав до неї ще одну гіпотезу походження цієї назви: він запропонував виводити значення від турецько-татарської назви «табанъ» – підошва, основа [11, с. 115].

    Стосовно першої гіпотези, попри її зневажливого антиукраїнського характеру, можна стверджувати, що вона не відповідає дійсності, бо у татарській мові слово «туган» має такі значення: 1. прикм. рідний (туган ана – рідна мати); 2. а) родич; б) брат, братчик (туганнар! – браття!); мн. туганнар – рідня, родичі; браття; 3) прикм. братський (туганнар кабере – братська могила). На підставі наведених прикладів можна бачити, що татарське слово «туган» не має значення «яструб», як помилково вказали імперські вчені. Стосовно другої гіпотези – хоча й назва Основа використовується на Дніпрі (село біля Нової Каховки), проте крім значення «підошва, основа», в турецькій мові є слово tavan – стеля, що взагалі унеможливлює будь-який логічний зв’язок для назви переправи. На нашу думку, топонім «Тавань» походить від староукраїнського слова «тавáнити» – керувати, контролювати, управляти кермом, вести (човен, судно). Тобто, тавань – це стерно, кермо.

    Городища, або замки, до яких входили вежі, виконували різні функції. Кожний замок функціонував як єдине ціле всієї системи, був координований людь- ми князя і виконував єдині правила. Історик тевтонського ордену Петро Дуйсбургський в своїй «Хроніці землі пруської» ( «Chronik des Preußenlandes») 1326 р. залишив такий коментар стосовно литовських замків: »литовці, які захищають замок на кордоні, як правило, поводяться таким чином. Їхній князь призначає групу озброєних осіб охороняти замок на місяць або на більш тривалий термін, і після завершення терміну вони можуть залишити замок, а на їхнє місце призначається інша сторожа...» [13].

    Кожний замок мав окремий персонал, який пов- ністю керував ситуацією навколо замку, вів спостереження, проводив утримання зборів, вів переговори, тощо. Митна комора була або в самій вежі, або біля неї. Д. Яворницький так пояснює створення митниці: «... для собирания пошлины на берегу Днепра устроена была казаками каменная палата, так называемая Витовтова баня; кто не платил пошлины или уличался в прелюбодеянии, то наказывался в Киеве конфискацией имущества, что называлось законом осмничества...» [11, с. 258].

    Д. Яворницький відмічає, що обози, які йшли на Крим (експорт з ВКЛ), переправлялися на Кам’янській переправі, а обози, що йшли з Криму (імпорт до ВКЛ), переправлялися на Таваньській (або як називає Яворницький – Кизикерменьській) переправі [11, с. 257]. В якості ілюстрації можна навести дані про розмір митного тарифу тієї доби на Микитинській, або Кам’янозатонській переправі: «...за перевоз сбирали с едущих в Крым и из Крыма с пароволовьего возу по 60, а с дву пар по 1 рублю и 20 копеек...» [11, с. 256]. Дослідженням митної системи ВКЛ приділяли увагу такі вчені як М. Довнар-Запольський, М. Любавський, М. Грушевський та ін. У ВКЛ існували різні види мита, які слугували різним цілям, наприклад «мито» являло собою збори до місцевих бюджетів за використання мостів, доріг, ринків, тощо, а «цло» ототожнювалося з зовнішньоторговельним оборотом, воно утримувалося спеціальним цольними коморами на кордонах держави і цей збір йшов безпосередньо до державної казни [4, с. 145].

    Необхідно також пояснити, чому «Вивтовтова вежа» називається також «Витовтовою банею» (Balneum Vitoldi). Пояснення такої парадоксальної назви надає Ю. Вілінов, який стосовно терміну «баня» повідомляє таке: «…мабуть, термін було переплутано зі словом, котре донині в українській мові означає муроване склепіння, наприклад – «церковні бані» куполи. На таке пояснення вказує зокрема визначення «кам’яна палата зі склепінням». «Вітовтова баня» могла бути баштою зі склепінням. У відбудованої Трубецьким Литовської вежі нині склепіння немає, як власне і даху взагалі...» [1, с. 49].

    1480 рік став поворотним моментом в історії не тільки нижнього Подніпров’я, але й Кримського ханату, ВКЛ, Польщі та Московії. Після набігу кримського хана Менглі Герая на Поділля у 1480 р., його відвертої промосковської і антилитовської позиції Крим перестає бути союзником ВКЛ і став його загрозою. Саме з цього моменту більшість істориків пов’язує виникнення терміну Дике Поле. Через такі зміни численні татарські городища у пониззі Дніпра зникають назавжди. Крим перестає бути форпостом Золотої Орди на шляху до Європи, зникають старовинні шляхи з далекого Сходу. Поряд з падінням Золотої Орди від Криму відходить і Візантія. замість руху товарів починається работоргівля. До грабіжницьких походів на ВКЛ і Україну кримського хана схиляв московський князь Іван ІІІ. Під час окупації Нижньодніпров’я і Криму Московія висувала такі умови: «…міста Таван, Kaзикермен, Нустрет Кер- мен і Сагіс-Кермен, що розташовані на Дніпрі і завойовані московитянами, будуть знесені; вони ніколи не будуть відбудовані, і не будуть ніким населені...»[15, 282]. Так, завершила свою роботу Витовтова вежа.

    Витовтова вежа, за даними Бериславської районної ради, умовно знаходиться у переліку історичних пам’яток місцевого значення [6]. Пам’ятка немає паспорту, чи будь-якої іншої документації. На цей час пам’ятка як об’єкт нерухомості перебуває у приватній власності, що можна вважати позитивним моментом, бо ще на початку 90-х рр. була приватизована разом з майном колишнього винрадгоспу ім. Леніна, що й врятувало пам’ятку від можливого знищення (як відомо, у більшості випадків колишнє майно радгоспів і колгоспів було повністю знищено під час неконтрольованої приватизації). Пам’ятка безпосередньо наближена до греблі, і знаходиться на охоронній території Каховської ГЕС. Як пише литовський історик Томас Баранаускас, «…кожна фортеця унікальна сама по собі і є багатовимірним явищем…. Наші замки – це символи минулого, і свідки, які безмежно розширяють наші горизонти і знання історії..» [16, с. 9].

    На даний час можна з впевненістю стверджувати, що Витовтова вежа біля с. Веселе є значною історичною пам’яткою, проте залишаються проблеми її ретельного дослідження, остаточної ідентифікації і паспортизації. Хоча у національному «Зводі історії та культури України» (енцикл. видання у 28 т.), а також в працях місцевих істориків [9] відсутнє навіть згадування про цю пам’ятку, в литовських енциклопедіях і іншій литовській науковій літературі Витовтова вежа зафіксована як складова литовської історичної спадщини.

    Те, що пам’ятка недосліджена і не паспортизована, є порушенням вимог наказу Міністерства культури України «Про затвердження Порядку обліку об’єктів культурної спадщини» від 11.03.2013 р. № 158 та й більшості положень Закону України «Про охорону культурної спадщини». Враховуючи наміри корпорації «Укренерго» будувати другу чергу Каховської ГЕС, яка впритул підходить до Витовтової вежі, існує реальна загроза втрати цінної історичної пам’ятки, що цілком логічно викликає занепокоєність української громадськості [2; 10].

    © Неділько А. Г., 2016

    Список джерел та літератури:

    1. Вілінов Ю., Ільїнський В., Шишков С. Запропалі віки України (Нариси до історіографії Запорожжя – України – Східної Європи ХІІІ – ХV ст. ) / Юрій Вілінов, Вадим Ільїнський, Сергій Шишков. – Запоріжжя : б.в., 2014. – 167 с., іл.

    2. Власов О. Каховська ГЕС-2 – дурість чи злочин? (приховані загрози «секретного» будівництва // Миг (Запоріжжя). – 2016. – 31 березня. – С.38.

    3. Гейко С. Історія подніпровських городків / Сергій Гейко // Нариси з історії Бериславщини: Випуск 4. – К. – Херсон – Берислав : Просвіта, 2005. – С. 79-101.

    4. Жеребцова Л. Структура таможенной системы Великого Княжества Литовского в конце XV – середине XVI вв. / Лариса Жеребцова // Ukraina Lithuanica. – Київ, 2009. – т. 1. – С. 144-162.

    5. Материалы для истории Запорожья // Записки Одесскаго общества истории и древностей. – Одесса, 1879. – Том ХІ. – С. 494-502.

    6. Перелік існуючих та рекомендованих пам’яток архітектури 2013 р. – Херсон : ДІПРОМІСТО, 2013. – 2 с.

    7. Петрунь Ф. Е. Нове про татарську старовину Бузько-Дністрянського степу // Східний світ. – 1928. – № 6. – С. 155-175.

    8. Петрунь Ф. Е. Степове Побужжя в господарськім та військовім укладі Українського пограниччя // Журнал научно-исследовательских кафедр в Одессе. – 1926. – Т. 2. – № 2. – С. 91-103.

    9. Ратнер І. Археологічні пам’ятки Бериславського району // Нариси з історії Бериславщини: Вип. 3. – Херсон – Берислав : Просвіта, 2001. – 59 с.

    10. Строительство второй очереди ГЭС: легендарная «башня Витовта» может быть разрушена?// Час (м. Нова Каховка). – 16 березня 2016 р. – С. 5.

    11. Эварницкий Д.А. Вольности запорожских козаков. – Спб., 1898. – 410 с.

    12. Baranauskas T. Lietuvos valstybės ištakos / Tomas Baranauskas. – Vilnius : «Vaga», 2001. – 317 p.

    13. Baronas D. LDK istorija : Pilys – gynybinės sistemos / Darius Baronas // Technologijos. Istorija ir archeologija. – Режим доступу : http://www.technologijos. lt/n/mokslas/istorija_ir_archeologija/S-34672/straipsnis/LDK-istorija-Pilys--gynybines-sistemos

    14. Čelkis T. Didžiosios Kunigaikštystės teritorijos sienos «prie Juodosios jūros» XV –XVI a / Tomas Čelkis // ISTORIJA. – Vol. 83. – 2011. – № 3. – P. 3-13.

    15. Histoire abrégée des traités de paix entre les puissances de l’Europe depuis la paix de Westphalie, par feu M. de Kock, ouvrage entièrement refondu, augmenté et continué jusqu’au congrès de Vienne et aux traités de Paris de 1815, par F. Schoell. – Tome 14. – Paris : Gide, 1817 – 1818.

    16. Lietuvos pilys ir tvirtovės / Valentinas Baltrūnas, Tomas Baranauskas, Valdas Rakutis, Gintautas Zabiela. – Kaunas : Šviesa, 2011. – 147 p.

    *) Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної краєзнавчої конференції «Минуле і сучасність: Херсонщина. Таврія. Каховка» (16 – 17 вересня 2016 р.) / Упоряд. М. В. Гончар. - Каховка - Херсон: Гілея, 2016. – 200 с. //  Неділько А. Г. "Витовтова митниця – пам’ятка початку XV століття: проблеми локалізації та сучасного стану"  сс. 98-101

    От така вийшла публікація.

    • Like 1
  8. Село нинішнього Великобагачанського району Полтавської області з 1660 року було сотенним містечком Миргородського полку ВЗ. В цій якості мало отримати укріплення, про які на даний час інформації немає.

    Цитата

    Білоцерківка - село Великобагачанського району, центр сільської Ради народних депутатів, якій підпорядковані села Герусівка, Дзюбівщина, Коноплянка, Красногорівка, Лугове, Морозівщина, Сидорівщина. 729 жителів (1990). За свідченням істориків О.А. Грановського та Л.В. Падалки село засновано в 1-й половині 17 століття. До визвольної війни українського народу 1648-54 належало магнату Яремі Вишневецькому. У роки війни стала слобідкою з населенням 225 чоловік. Входила до Балакліївської сотні Полтавського полку. З 1660 - центр сотні. 1669 згадується як містечко Миргородського полку. У січні 1696 Білоцерківку спалили кримські татари, з 19.І до 14.ІІІ 1709 була окупована шведськими військами. Козаки Білоцерківської сотні брали участь у боротьбі проти шведів. У 18 столітті підпадають під владу поміщиків Базилевських. У 1777 - 81 у селі відбулися заворушення, селяни спалили панський маєток. До 1764 Білоцерківка — у складі Миргородського полку, потім — Говтвянського повіту Новоросійської губернії, з 1781 — Київського намісництва. Діяли Успенська, Воскресенська та Михайлівська церкви з школами грамоти, церковнопарафіяльна та міністерська школи. У 40-х роках 19 століття відкрилося парафіяльне училище Полтавської палати державних маєтностей. (...)

    *) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., с. 61.

    Сторінка  села Білоцерківка в україномовній "Вікіпедії". 

    Сторінка села "Белоцерковка" в російськомовній "Вікіпедії".

    Село на Вікімапії.

    • Like 1
  9. Містечко нинішнього Кобеляцького району Полтавської області вже в 17 столітті в якості приватного поселення отримало укріплення, а пізніше деякий час було сотенним містечком Полтавського полку ВЗ.

    Цитата
    Білики (Біликів Брід, Біликів, Білиполь) - селище міського типу Кобеляцького району, центр селищної Ради народних депутатів, якій підпорядковані села Жуки, Рубани, Фрунзе. Розташоване на правому березі р. Ворскли, за 14 км від райцентру. У Біликах - залізнична станція Ліщинівка (у кінці 19 - на початку 20 століття - Білики). 6403 жителі (1990). Після укладання Люблінської унії 1569, ці землі потрапили під владу Речі Посполитої; з 1571 належали козаку Омеляну Івановичу. На початку 17 століття більша частина цієї території стала власністю шляхтича С.Гурського, 1643 перейшла до українського магната Юрія Немирича. Білики засновані як стратегічний пункт у 1-й половині 17 століття. Були обнесені земляним валом (залишки збереглися до 20 століття), мали фортецю з підземними укріпленнями, у якій була кріпосна Георгіївська церква. 1659 Немирич був убитий повсталими селянами на території Білорусії, а його маєтки перейшли у володіння гетьманського уряду. В 2-й половині 17 - на початку 18 століття у передмісті Біликів - Боярці був маєток генерального писаря, а потім генерального судді В.Л. Кочубея (1640 - 1708; ... ) У січні 1750 в Біликах спалахнуло селянське повстання. У вересні 1760 гетьман К.-Г. Розумовський віддав Білики у вічне володіння графу Р.Воронцову. За переписом 1765 містечко Біликів входило до складу Полтавського полку, вважалося козацьким поселенням. У 18 столітті у Біликах — 4 дерев'яні церкви: Покровська (1751, нова -1889; ...), Різдва Богородиці (1762, нова - 1881) та Успенська (1790, нова - 1902), Миколаївська церква (1750, нова - 1903). При церквах існували бібліотеки, школи грамоти, шпиталі. 1787 садибу Кочубея відвідала проїздом Катерина ІІ.
    (...)
    Поблизу селища знайдені кам'яні шліфовані молотки доби бронзи (2 тисячоліття до н.е.); на його околицях знаходяться залишки курганної групи. У Біликах жили нащадки вихідців з Грузії; учасники Вітчизняної війни 1812 П.С., І.С. та С.С. Жевахови. (...)

      *) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., сс. 57 - 59.

    Сторінка  містечка Білики в україномовній "Вікіпедії". (Тут зазначається, що Білики у 18 столітті певний час були сотенним містечком Полтавського полку, мало цехи, а у 1709 році його певний час займали запорожці та шведи.).

    Сторінка посьолка "Белики" в російськомовній "Вікіпедії".

    Містечко на Вікімапії.

    • Like 2
  10. Це те саме, що росіяни раніше робити збиралися?  

    Між іншим: 

    Цитата

    Варто зазначити, що музеї мініатюр є у великих містах Європи. В Україні ж таких є лише три: у Києві (“Київ в мініатюрі”), Яремчі (“Карпати в мініатюрі”) і Одесі “Міні Одеса”.

    Твердження явно неправдиве, оскільки лише в Криму є три парки мініатюр: в Алушті, в Євпаторії, та в Бахчисараї.

    • Like 1
  11. Село  нинішнього Лохвицького району Полтавської області відоме з 17 століття. Поряд із селом розташоване городище, що ймовірно, входило до Посульської укріпленої лінії середньовічної Русі.

    Цитата

    Безсали - село Лохвицького району, центр сільскої Ради народних депутатів, якій підпорядковані населені пункти Вишеньки, Мехедівка, Озерне, Сокриха, Червона Слобідка. Розташоване на правому березі р. Сухої Лохвиці, за 10 км від райцентру та за 21 км від залізничної станції Сула. 1252 жителі (1990). Засноване на початку 17 століття. Вперше згадуються 1693, коли за універсалом гетьмана І.Мазепи були віддані у володіння Михайлові Гамалії.  1740 Безсали входили до складу Лохвицької сотні Лубенського полку, з 1782 - Лохвицького повіту Чернігівського намісництва, з 1796 - Малоросійської, з 1802 - Полтавської губерній. 

    (...)

     На околиці села є городище і курганний могильник.

      *) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., сс. 47, 48.

    Сторінка села Безсали в україномовній "Вікіпедії".
    (Тут зазначається, що городище було позначене на карті ще Бопланом).

    Сторінка села Безсалы в російськомовній "Вікіпедії".

    Село на Вікімапії.

    На сайті Руина.Ру городище поряд із селом Безсали віднесено територіально чомусь до басейну ріки Ворскли:

    Цитата

    Безсалы, село в Полтавской области. Близ села, городище древнерусского (XII-XIII вв.) времени.

     

    • Like 1
  12. Поселення  нинішнього Великобагачанського району Полтавської області виникло на місці античного городища (скіфського періоду) і досить швидко стало містечком, центром козацької сотні. Вали городища ймовірно і були використані для побудови захисної огорожі містечка. 

    Цитата

    Балаклія - село Великобагачанського району, центр сільскої Ради народних депутатів, якій підпорядковані села Колосівка, Писарівщина, Шипоші. Розташоване за 22 км від райцентру та за 42 км від залізничної станції Гоголеве. 575 жителів (1990). Виникла у кінці 16 - на початку 17 століття в ході козацької колонізації Правобережжя (Лівобережжя ? - N.) На карті Г.-Л. де Боплана (середина 17 століття) позначена як село Баклей. У роки визвольної війни українського народу (1648-54) воно вже було "містечко Балаклейка", в якому знаходилася сотня Полтавського полку (153 чоловіки). У 1654 в містечку, крім козаків, проживало 148 міщан, справами яких відали війт та бурмістр. Балакліївська сотня брала участь у Північній війні 1700-21.  У кінці 18 століття Балаклія відійшла до Білоцерківської сотні Миргородського полку. На той час у містечку, поруч з 115 дворами виборних козаків і 102 дворами козаків - підпомічників, з'явився 91 двір посполитих, 15 посполитих належало бунчуковому товаришу В.Родзянку та полковому осавулу С.Кирякову. 1760 миргородський полковник Ф.М. Остроградський одержав універсал на володіння 109 посполитими.

    (...)

     На території Балаклії знаходиться городище скіфського часу (5-3 ст. до н.е.).

      *) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., с. 44.

    Сторінка села Балаклія в україномовній "Вікіпедії".

    Сторінка села "Балаклея" в російськомовній "Вікіпедії".

    Село на Вікімапії.

    Назва поселення явно тюркського походження.  За версією "Вікіпедії", перехід поселення до складу Білоцерківської сотні відбувся не у кінці 18го, а у другій половині 17го століття.                                                                                                                                                                                                           

    • Like 1
  13. Обговорюється цей об'єкт: Античне місто Ніконій поблизу села Роксолани

     

    Спочатку інформація про село:

    Цитата
    РОКСОЛАНИ – село, центр сільради. Розташоване у південно-західній частині Овідіопольского району на лівому березі Дністровського лиману. Відстань до райцентру 10 км. Площа 441,6 га. Населення 1625 осіб (2001). Площа земель сільради 2784 га (державний резерв 14,5 га, земля садових кооперативів 3,2 га). Територія ради межує на півночі з Овідіопольською селищною, на півдні – з Кароліно-Бугазькою, на сході – з Дальн. сільрадами, а з південного заходу обмежена Дністровським лиманом. На місці Роксолан з 1757 існувало турецько-татарське поселення Гірибурзина (Бузиновате). Ф.П. де Волан 1791 описав Бузинаводи, де мешкало 4 козацькі сім’ї. З 1793 входило до приватної дачі

    А.М.Грибовського, а з 1803 – родини Мархоцьких. (...) Археологічні об’єкти (кургани і поселення) в околицях села описали П.В.Беккер (1840-ті), граф О.С.Уваров (1848), В.І. Гошкевич (1897), В.М. Ястребов (кінець ХІХ ст.). Після війни досліджувано городище і некрополь Ніконія (з 1957), відкрито поселення епохи бронзи (1957 – І.Т. Черняков), залишки стоянки пізнього палеоліту (за 1 км на північний захід від села, 1971 – І.В. Сапожников) та інші.

    АРГАТЮК С.С.

    *) С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". –Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., сс. 317-318.

    Інформація про попередника сучасного села - село Бузиновате:

    Цитата
    БУЗИНОВАТЕ (Гірибурзина, Бузинаводи) – село на місці сучасних Роксолан. Відоме з турецьких часів. У 1760-80-х звалося Гірибурзина, позначене на одній з карт Ріцці Заноні 1769 (видана 1774) та інших. (карти 4-4а, 6, 8-9б, 10, 13-13а та інші.). 1791 село Бузиноводи описав Ф.П. де Волан. Лежало за шість верст від Бугазу, «на схилі берега і частково на низинній ділянці землі завширшки 50 сажнів… Заселювали його прості молдавські і болгарські рибалки… Околиці і особливо схили берегів колись були засаджені виноградниками і фруктовими садами. Вода в криницях чудова». Бачив він тут п’ять родин чорноморських козаків, які «з великим успіхом трудилися риболовлею». З 1793 увійшло до дачі А.М. Грибовського, який продав її 1803 І. Мархоцькому. На 1811 вказано, що села Бузиновате й Андріанівка (разом 45 осіб) належали графині Мархоцькій (Єві Руффо, померла 1810). Дісталося у спадок Каролю Мархоцькому. На початку 1820-х серед жителів «урочища Бузиноватого» зазначені сім’ї одеських міщан, в тому числі Конона Ткаченко, Максима Поплавського, Микити Гарбара, а також шляхтичів Каленика Дилінського й Петра Андрієвського. Під час заслання Кароля тут на деякий час замешкали його родичі по лініі Малаховських. На початку 1850-х одеський історик П.Беккер назвав власником села І.Ф.Малаховського, який мав тут дім, «збудований із тесаного каменю, привезеного з мису Отарик». Нову назву село дістало на честь сарматського племені роксоланів. Вже у 1856 мало дві назви: «Бузиновата (Роксолани), хутір Мархоцького (25 дворів)». Метричні книги Овідіопольської соборної Святого Миколая церкви фіксують зміну назви поселення Бузиноватого на Роксолани з початку 1859. Роком раніше Бузиновате стало державним поселенням. Мало тоді 58 дворів і 476 мешканців (242 чол. і 234 жін.). У 2007 І.В. Сапожников виявив на нижній терасі берега лиману залишки двох напівземлянок – часів чорноморських козаків і першої половини ХІХ ст. Археологічні знахідки, а також колекція глиняних люльок і монет, що їх зібрав тут П.В. Апанасенко, дозволяють віднести час виникнення поселення Гірибурзина до сер. ХVІІ ст. Наявність специфічної сіроглиняної кераміки засвідчує присутність тут молдавського населення. 1790 молдавани переселилися до Калаглії, а на їх місце прийшли чорноморські козаки.

    САПОЖНИКОВ І.В.

    *) С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". –Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., сс. 39-40.

    Коротка інформація про античне місто (і сучасне городище):

    Цитата
    НІКОНІЙ – античне грецьке місто на лівому березі Дністровського лиману (поблизу сучасного села Роксолани). Вважають що його відкрив П.В. Беккер у середині 1840-х (...). Але задовго перед цим на «Подробной карте Российской империи» 1804 стояла позначка «Урочище старе Городище» (карта 18). Початок науковим дослідженням Ніконія поклала 1957 ініціатива професора Одеського університету М.С. Синицина. Відтоді тут побували спільні експедиції Одеського археологічного музею та Одеського державного університету ім.Мечникова, з середини 1970-х дослідження Ніконія взяв на себе Одеський археологічний музей (з 1997 – разом з університетом ім.Коперника, м. Торунь, Польща). До 2010 тут працювали М.С.Синицин, Н.М. і П.М. Секерські, А.Г.Загинайло, І.В.Бруяко, С.Б.Охотников, М.Мільчарек. Площа городища становить на сьогодні 5 га (разом з некрополем – майже 50 га), його низова частина зруйнована водами Дністровського лиману. Відкрито житлові й господарські будівлі, кам’яні підвальні приміщення V–ІV ст. до н. е., ділянки оборонних споруд, зібрано колекції виробів із кераміки, скла і металу, а також розкопано значну частину міського некрополя давньогрецького і римського часів. Виникло у др. пол. VІ ст. до. н.е.; економічно й політично залежало від Істрії (поблизу дельти Дунаю). Вважають, що свою назву (від імення богині Ніки) місто здобуло після перемоги скіфів над перським царем Дарієм І (бл. 512 р. до н.е.). Кам’яне будівництво у Ніконії почалося з V ст. до. н.е. В межах міста і на внутрішньому ринку основним засобом платежів були істрійські мідні монети, згодом поширились ольвійські і тирські. Найбільший розквіт міста припадає на IV ст. до. н.е., але його знищив полководець царя Олександра Македонського, намісник Фракії Зопіріон (331 р. до. н. е). На грані ІІІ–ІІ ст.до н.е. місто занепало, як вважають, через обміління лівого рукава Дністра, що ускладнило торговельні зв’язки місцевих купців. На початку І ст. н.е., під владою Римської імперії Ніконій знову пережив період певного відродження, а далі – протягом ІІІ–ІV ст. н.е. набув слави «варварського» міста із сарматсько-еллінським населенням (карти 1-2).

    САПОЖНИКОВ І.В.

    *) С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". –Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., сс. 220-221

    Довідкове видання "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник" доступне в електронній версії. Наводяться карти і плани.

  14. Біля села Миколаївка у 18 сторіччі знаходилось невелике турецьке укріплення, яке після його занепаду займали певний час запорозькі козаки.

    Спочатку інформація про саме село:

    МИКОЛАЇВКА (до 2001 – Миколаївка ІІ) – село, центр сільради. Розташоване в західній частині Овідіопольського району, на лівому березі Дністровського лиману. Відстань до райцентру 12 км. Площа села 322,1 га. Населення 1449 осіб. Площа території ради 5932 га. Вона межує на півночі з Надлиман., на сході – з Новоградк. та Доброол., на півдні – з Калагл. сільрадами, на заході обмежена лиманом. 1791 Ф.П. де Волан зафіксував тут рештки укріплень (див. Коси Великої фортеця). На 1792 існували рибальські промисли козаків Чорноморського війська. Слобода мала назву Дністрова, Рибацька, до поч. ХХ ст. – хх. Коси Великої, хх. Калаглійської коси або Калаглійські. У ХІХ ст. стали значним рибальським промислом, що його описав П. Рябков. (...) Досліджені кургани: на північний схід від села (1968, М.М.Шмаглій, І.Т.Черняков) і Миколаївське поселення та некрополь. Поблизу відома пізньопалеолітична стоянка (відкрив 1968 Л.Л.Залізняк) і два поселення епохи пізньої бронзи (1961, Г.О.Дзис-Райко). Зруйновані кар’єром у 1970-х.

    АРГАТЮК С.С.

    С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". – Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., с.207.

    Укріплення було збудоване на так званій косі Великій - мисі що видавався з берегу Дністровського лиману:

    КОСА ВЕЛИКА – коса, мис на лівому березі Дністровського лиману. Вперше описав Ф.П.де Волан у 1791. Нині частина села Миколаївка.

    САПОЖНИКОВ І.В.

    С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". – Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., с.165.

    Інформації про саме укріплення обмаль, його опис стосується періоду, коли воно вже занепало. Зважаючи на розташування, можна припустити що в ньому розміщувалася артилерийська батарея, що могла контролювати судноплавство вздовж лівого берегу лиману, а зважаючи на характер, форму та розміри, його можна назвати шанцем:

    КОСИ ВЕЛИКОЇ ФОРТЕЦЯ – земляне укріплення. Містилося на території сучасного села Миколаївка над узвозом до коси. За повідомленням Ф.П.де Волана 1791, фортеця мала шестикутну форму, два фаси якої перекривали витік Дністра, що був за 700 сажнів. Він також зазначив, що «споруда виконана точно в турецькій манері, і не має потреби шукати її походження в іншому місці». Мабуть-таки справді спорудили її турки чи татари, про що засвідчували «камені з написами» – їх розшукав поблизу В.І.Григорович у сер. ХІХ ст. В квітні 1779 посланник у Константинополі О.Стахієв написав Катерині ІІ, що «по той самий бік Дністра дана їм [запорожцям] зруйнована фортеця, яку вони хочуть відбудувати для охорони відведених їм місць в очаківській окрузі». Саме в ній перебував Кіш Буго-Дністровської Січі у 1778-1779. Слід мати на увазі, що форма і конструкція цього укріплення набуває прямих аналогій з «Внутрішнім Кошем» Нової Запорізької Січі на Дніпрі.

    САПОЖНИКОВ І.В.

    С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". – Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., сс. 165-166.

    Ймовірно укріплення було зруйноване росіянами у війну 1768-1774 рр. Щодо запорозьких козаків, то вони мешкали навколо даного укріплення у "міжвоєнний" период 70х- 80х років 18 століття і, отримавши від турецької влади дозвіл на його зайняття, намагалися створити собі у ньому "кіш" (військовий табір), тобто власне саму січ, чергову в цілому ланцюгу своїх попередниць:

    БУГО-ДНІСТРОВСЬКА СІЧ – адміністративно-військове формування запорозьких козаків. Існувала протягом 1778-1779 між Березанським і Дністровським лиманами з Хаджибеєм і Аджидере. Після зруйнування Запорозької Січі 05.06.1775 багато козаків перебралася до Буго-Дністровського міжріччя (Очаківської обл.). Того ж таки року понад тисячу запорожців осіли навколо Очакова, по річках Березань і Тилігул – аж до Хаджибея вздовж моря. У липні 1776 російські розвідники налічили тут майже 7 тис. колишніх запорожців. Конфлікт Російської та Османської імперій через Крим та Очаківську обл. сприяв залученню козаків до служби на боці Туреччини. З кінця 1777 запорізька козацька діаспора складалася з двох частин: дунайської (7 тис.) і буго-дністровської (4 тис.), в тому числі на Дністровському лимані. Січі тоді іще не було, але козаки вже користувались риболовними місцями і мали право на полювання. Серед старшини були тут полковники І.Горб, І.Сухина і Гнат Натура (Ігнатура, він став кошовим), осавул М.Тягуненко, «отаман тилігульський» Підручний, а також Коваль, Коленко та ін. 26.08.1778 в Очакові, згідно з фірманом султана Абдул-Хаміда І, близько сотні козаків склали присягу на вірність турецькому султанові. За місяць по тому на загальній раді обрали 40 отаманів і 7 полковників «для будівництва нової Січі». У квітні 1779 російський посланець у Константинополі О.С.Стахієв повідомив, що для поселення козаків «відведені в Бесарабії Хаджибей, Ацідере [Аджидер] і Янікополонію [Паланку]», а також «зруйновану фортецю», де вони і влаштували собі Кош (див. Великої коси фортеця). Згідно з Айналі-Кавакською конвенцією від 10.03.1779, російський уряд добився від Туреччини виселення козаків із Буго-Дністровського міжріччя за Дунай. У березні 1782-го 8 тис. козаків мешкали на правому березі Дністра коло Білгорода (в трьох селах – від Бендер до Аккермана) і лише кілька сотень перебували на своїх рибних ділянках при Тилигулі й Березані. Нова Задунайська Січ постала 1787 року.

    САПОЖНИКОВ І.В.

    С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". – Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., сс. 38-39.

    Таким чином невеликому укріпленню на березі Дністровського лиману, невідомого року побудови, судилося мати аж два періоди активного існування...

    Довідкове видання "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник" доступне в електронній версії. Наводяться карти і плани.

  15. Обговорюється цей об'єкт: Фортеця поблизу містечка Овідіополь
     

    У 18 ст. на лівому березі Дністровського лиману існувало невелике неукріплене турецьке містечко Аджидер:

    Цитата
    АДЖИДЕР (Хаджидере, Гаджидер, Agider; з тюркської – гірка долина) – містечко і порт. Існував з часів Османської імперії як порт для експорту продовольства (переважно збіжжя) до Туреччини й Криму. Вперше згадується 1758 в донесенні сотника Слобідського козацького полку Констянтинова генералу І.Хорвату-Куртиці. Йдеться про те, що з травня по серпень «турки і татари Кримської і Буджакської орди, а також греки і волохи скуповували пшеницю і суржик та… віддавали до міст різних, в тому числі до Очакова, Білого города, Гаджидера… в тамтешні магазини». У 1764-1765 згадуваний з тим, що «кримський хан Селім Гірей приїхав до Хаджибею і на пристані Аджидере виявив 174 заповнених зерном погреби (документ з Османського архіву Стамбулу опублікував О.Г.Середа). З російсько-турецької війни 1768-1774 маємо донесення козаків: «Другого дня [11.07.1770] в містечку Аджидер, здобули немалу здобич, хоч там із супротивників нікого не застали, всі втекли до Білгорода; але підійшли до нас на човнах, і з гармат перестрілювалися, проте дістали відсіч... Після чого вказане містечко спалили і до фортеці Хаджибейської маршем вирушили…». З 1784 маємо опис Лафітта-Клаве: «Гаджи-Дере розташоване на лівому березі річки, в її затоці чи западині навпроти Аккермана. Його перетинає струмок, від якого селище і дістало свою назву. Як розповідають, воно було більше за Аккерман, але зруйноване російськими військами під час минулої війни і не відновлене...». 1791 Ф.П. де Волан дав таку характеристику: «Місце розташування Аджидера вочевидь було дуже привабливим... Руїни мають близько трьох з половиною верст у периметрі... Молдовани, які мешкають у Калаглеї за 5 верст звідси, згадують Аджидер як земний рай і особливо хвалять вино, яке тут робили, вважають його найкращим в усій Молдові та Бесарабії. Аджидер був найбільшим містом цієї провінції після Очакова і мав значний ринок вивезення пшениці й худоби (переважно баранів) до Константинополя… Аджидер завжди слугував туркам за пункт висадки і зв’язку з Хаджибеєм». 1792 він лежав у руїнах, прощо зазначив генерал-губернатор В.В.Каховський. Після входження Очаківської області до Російської імперії тут збудували Аджидерську фортецю, а містечко назвали Овідіополь (1795). Сардинський посол де Турбіа повідомив (1796), що він стоїть на тому самому місці, де колись був Аджидер (Agider).

    САПОЖНИКОВ І.В.

    *) С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". – Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., сс. 10-11.

    Після руйнування Аджидеру, з 1792р. росіяни почали будувати на його місці фортецю, яка мала входити до так званої Дністровської укріпленої лінії:

    Цитата
    ДНІСТРОВСЬКА ЛІНІЯ УКРІПЛЕНЬ – низка фортець на лівому березі пониззя р.Дністер. Після російсько-турецької війни 1787-1791 і Яського миру, Османська імперія поступилася на користь Російської імперії Очаківською областю. Для захисту нових кордонів заклали низку фортець. Рішення про їх створення ухвалила імператриця Катерина ІІ 17.06.1792. Будівництвом керувала спеціальна експедиція на чолі з О.В. Суворовим. Лінія ішла від р.Ягорлик по Дністру й лиману до його гирла, а далі морським узбережжям до Південного Бугу. На 1795 постали фортеці: Середня (Тирасполь) навпроти Бендер, Аджидерська на Дністровському лимані і Хаджибейська на березі моря. Укріплення сприяли освоєнню реґіону, розбудові Овідіополя та інших міст.

    САПОЖНИКОВ І.В.

    *) С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". – Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., с.104.

    Російська фортеця втратила своє значення вже через десять років після будівництва, хоча формально проіснувала до 1848 року, так і не дочекавшись застосування у Східній, або Кримській війні:

    Цитата
    АДЖИДЕРСЬКА (Овідіопольска) фортеця  – укріплення на лівому березі Дністровського лиману, навпроти Аккермана. Після указу Катерини ІІ про приєднання Очаківської області Ф.П. де Волан  склав проект і кошторис фортеці. У березні-липні 1792 імператриця підписала два укази щодо спорудження тут укріплень. 20 вересня катеринославський генерел-губернатор В.В.Каховський скерував сюди 160 вояків для земляних робіт. Будівництвом, проваджуваним «вахтовим методом» (солдати різних полків ішли на зміну один одному), керував інженерний офіцер Є.Х. Ферстер. 21.10.1795 адмірал Й.М. де Рібас підняв над фортецею імператорський штандарт, хоч роботи ще тривали. На планах 1790-х видно, що вона сходила до берега трьома терасами (карта 13а, 18, 23). Горішня площею 12,3 десятин разом з гласисом мала в плані форму прямокутника з двома кутовими бастіонами. Всередині – одноповерхові казарми, арсенал, гауптвахта, будинок офіцерів та майдан. 1796 барон де Турбіа, оглянувши три артбатареї, призначені для захисту хлібних магазинів, іронічно зауважив: «Усе це називають фортецею, але по суті – це ніщо». Протягом 1803-1805 у фортеці містилися німці, що прибули на поселення до колишнього Лібентальського округу. У 1835 в ній були: будинок коменданта, кухня, челядня, флігель, казарми, гауптвахта, порохові склади та піч для випалу цегли. 1848 фортецю виставили на торги і її придбав одеський купець Олександр Доменіко за 3001 руб. Укріпленням, на які витрачено 190 тисяч рублів, не судилося прямого використання. Боєздатність фортеці оцінили подорожні. Так, О.Мармон у 1830-х зазначив: «на лівому березі Дністра, за дві тисячі туазів [близько 2 км] від річки, є друга [земляна] фортеця, старовинна російська… Вона без мурів і без води в ровах. Її могли зруйнувати, нічого не втративши…». М.Надєждін 1839 назвав її «картковою хаткою».

    САПОЖНИКОВ І.В.

    *) С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". –Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., сс. 11-12.

    Додатково інформація про сучасне містечко Овідіополь, що розбудовувалося біля фортеці:

    Цитата
    ОВІДІОПОЛЬ – селище (з 1970), центр селради і району. Розташоване в південно-східній частині Овідіопольського району на лівому березі Дністровського лиману. Площа земель селради 10480 га, населеного пункту 1277,5 га. Населення Овідіополя 11958 осіб. Територія ради обмежена на заході Дністровським лиманом, за яким лежить Білгород-Дністровський район, та межує: на півночі з Калагл., на сході – з Доброолексан. і Бараб., а на півдні – з Роксол. сільрадами. На 2005 із соціально-культурних установ діяли: 6 закладів освіти, 6 дитячих дошкільних та 6 позашкільних (в тому числі дві музичні школи), ДЮСШ, Будинок дітей і юнацтва, станція «Юний технік», два БК, Палац спорту, 2 музеї, 3 бібліотеки, 4 спортивні майданчики і зали; 4 заклади охорони здоров’я (районна лікарня, 2 поліклініки, санітарно-епідеміологічна станція). На місті селища раніше було містечко Хаджи-Дере (Аджидер). У 1793-1795 тут збудували фортецю (Аджидерська) і місто з митницею та складами солі, яке дістало статус заштатного (1795). Того самого року перейменоване на честь поета Овідія. Адміністративно входило до повітів: із 1795 – Тирасп., із 1828 – Одеськ. На 1795: 266 осіб (97 купців, 96 міщан, 6 різночинців, 3 церковнослужбовці, 19 тимчасових мешканців). За даними ревізії 1799, тут мешкало 269 осіб обох статей, з яких 42 сім’ї живилися коштом найманих чоловіків-робітників, а також було 16 кам’яних і 22 саманних приватних будинки та ще 9 кам’яних будівель різних установ. Загальний щорічний оборот 16 крамниць становив понад 18 тис. руб. З 1806 безповітове місто Херсонської губернії. На 1849: православна церква (Овідіопольська соборна Св. Миколая церква), парафіяльне училище; 410 будинків (13 кам’яних і 397 дерев’яних та комишево-глиняних); 12 лавок, 13 винних погребів; незначна торгівля; населення 3512 осіб (1815 чол. і 1697 жін.). Тоді ж таки діяли Овідіопольський порт і Дністровська пароплавна переправа (див. «Граф Воронцов» і «Дністер»). (...) У селищі чимало археологічних пам’яток. З кінця ХVІІІ ст. тут знаходили рештки стародавніх будівель, грецькі амфори, еллінські написи; Ф.П. де Волан повідомив про знахідку кількох давньогрецьких могил (див. Овідія гробниця) під час копання ровів Аджидерської фортеці. 1870 О.О. Кочубинський отримав тут від мешканця Агатієва монету римського імператора Коммода (186-192р. н.е.). Згодом виявлено стоянку пізнього палеоліту (Скурта, І.В. Сапожников, 1984); досліджено кургани на східній околиці селища (1969, М.М.Шмаглій та І.Т.Черняков); античні поселення: Овідіополь І. Відкрив у 1948 М.С. Синицин: Розкопане 1973, 1981-1982 А.Г. Загинайло.

    АРГАТЮК С.С.

    *) С.С. Аргатюк, В.В. Левчук, І.Т. Русєв, І.В. Сапожников "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник". –Одеса: ВМВ, 2011. – 716 с., сс. 228-230.

    Довідкове видання "ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОН. Енциклопедичний довідник" доступне в електронній версії. Наводяться карти і плани.

    • Like 1
  16. Може виникнути притання, чому не було дано витягу зі статті про село Хижинці, до якого обговорювне городище прилягає так само як і до Журжинців. Не дано через те, що хоча село це також досить поважного віку, проте про укріплення біля нього там згадано зовсім коротко. Втім, такий витяг, для повноти, навести все ж можна:

    Хижинці - село Лисянського району Черкаської області. Поселення вперше згадується 1599, коли дозвіл Вінницькому і Брацлавському старості Ю.Струсю на його передачу шляхтичу О.Калиновському у складі Брацлавського староства дозволив своєю грамотою польський король Сигізмунд ІІІ (...). 1740 в селі збудували нову дерев'яну Богородичну церкву поблизу старої. Селяни Хижинців 1768 виступили проти уніатського священика В.Шпаковського і вручили ключі від церкви православному священику А.Подруському, який прибув до села 24 березня того року. У відполвідь лисянській комісар А.Хічевський разом із лисянським намісником А.Шпаковським - братом В.Шпаковського завдали православному священику принижень, тортур і під загрозою страти вигнали із села. На середину 19 ст. Богородична церква відносилася до 5-го класу, мала 50 десятин землі. 1776 монахи Лисянського Свято-Троїцького монастиря спорудили деревяну церкву на честь Святих Іоакіма та Анни. 1820 приміщення церкви перебудували, оскільки старе вже не вміщувало всіх парафіян і застаріло. 1825 священик іншої сільської церкви Різдва Святої Богородиці Іоан Андриєцький у метричній книзі зафіксував: шлюбів - 12, народжених хлопчиків - 22, дівчаток - 14, померлих чоловіків - 8, жінок - 12. Серед представників чоловічої статі померло двоє у віці 2 і 40 років, інші - у віці 51, 55, 60, 65 років.

    (...)

    Поблизу села у напрямку села Журжинці збереглися Змієві вали довжиною 10 км, які у давнину відігравали роль укріплень від ворогів (...).

    В.Щербатюк, Р.Павленко, О.Березовський

    *) "Край козацький. Довідник з історії Лисянщини" за наук. ред. Гуржія О.І., К. "Наукова думка", 2004, тир. 1000 прим., 408 с., сс. 289-290.

    Жартома, можна дійти висновку, що "роздвоєння об'єкту" в краєзнавчій літературі сталося через суперництво мешканців двох сіл. Якщо об'єкт фортифікації спостерігався від Журжинців, він рахувався скіфським городищем, якщо спостерігався від Хижинців - рахувався вже руськими Змієвими валами... ))

    Певні сподівання дізнатися нові подробиці про Журжинецьке городище покладалися на книгу того-таки Володимира Щербатюка - "Історія регіонів України: Лисянщина" К. "Логос", 2002, тир. 1000 прим., 428 с. Проте, мабуть, автор цієї книги всю інформацію яку мав про городище переніс в колективний "Довідник..." Городище згадується в ній двічі і досить коротко:

    Залишки городища скіфського часу знаходяться біля села Журжинці*44. Городище займало площу близько 700 гектарів, було оточене земляним валом і ровом, в його центрі проходила внутрішня лінія укріплення площею до 50 гектарів.

    *44) Картки - описи історико-археологічних пам'яток Лисянського району.

    *) Названа праця, с.18.
    Журжинці. Поблизу села зберігаються залишки укріплень доби раннього залізного віку. Городище витягнуте по осі південний схід - північний захід, має площу понад 700 га. У центрі городища проходить внутрішня лінія укріплення площею близько 50 га. (...)
    *) Названа праця, с.49.

    ***

    Звернення до відомої праці І.Фундуклея 1848р. видання показало, що укладач статті довідника, В.Щербатюк, процитувавши загальні висновки автора про вали, примудрився пропустити фрагмент стосовно самих валів біля Журжинців:

    Звенигородскій уєзд;

    (...)

    г) Валы.

    (...)

    3). В пяти верстах от мєстечка Лысянки, к сєверу, находятся валы, отстоящіе один от другаго на 3 и 4 сажени. Они тянутся на разстояніи 10-и верст до селенія Журжинец, откуда поворачивают мимо селенія Щербачинец до селенія Хижинец и к самому началу, обнимая собою довольно значительное пространство. В полуверстє от этого вала, в лєсу Комаровском (Каневскаго уєзда), есть другой такой же вал.

    (...)

    *) И. Фундуклей "Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии" (репринтное издание) К. "Академкнига" 2008; 174 с. Доп. тираж 2010г. 20 шт.; с.16.
    • Like 1
  17. замок, по-логіці, він повинен бути округлої, гладкої форми, та дивлячись на зображення зруйнованого замку в Міга, можна побачити півмісяці по боках. Постало питання - ці півмісяці це фортифікації, чи так фон Міг, показав руїни...

    iqor, зображення на карті схоже на залишки валу замку в конфігурації "штерн-шанець" (чотирипроменева зірка, де променями слугують редани, або й бастіони) ...

    Тоді, можливо, округлу форму мав лише безпосередньо замковий двір...

    • Like 1
  18. - Те що городище вивчалося мало, зовсім не дивує.

    - Культурний шар "трипільського" часу на Черкащині і зокрема, на Лисянщині, розповсюджений дуже широко, зокрема й біля тої-таки Дібрівки...

    - Чесно кажучи, саме таку чудернацьку конфігурацію валів я собі уявити не міг, як не вдивлявся у зображення Вікімапії. Контур по знімку в сполученні з наявними описами дають можливість також уявити, де знаходяться залишки внутрішньої фортеці, або акрополю, добре видно той самий лісок.

    - Биков і там встиг побувати, залишається лише по-хорошому йому позаздрити...)

    А фото з табличками взагалі являє собою гротеск: Заповідник (!) Природно-заповідного фонду України (?!!) "Козацький вал" (?!), територія якого при цьому в переважній частині розорюється веденням сільского господарства, що добре показують супутникові знімки!

    А статус пам'ятника археології національного (!) значення жодним чином не береже ні сам пам'ятник, ні навіть його таблички!

    • Like 1
  19. село фигурирует под названием "Дубровка"...

    Ну так "діброва" по російськи "дубрава" )

    автору текста удалось посмотреть на участок укрепления с высоты

    Зважаючи що автор тексту не автор, а "Лисянська районна рада", а біля самої Лисянки на Вікімапії досі видно аеродром сільгоспавіації, скоріше за все мова йде не про якісь сучасні засоби, з дронами включно, а про банальний український Ан-2 )

    Понять бы где эта "Лимарова гора" находится

    На Вікімапії назви місцевих висот та урочищ на жаль не зафіксовані, тому я зупинився на самому селі )

    Але досі не певен, що мова в переказах дійсно йшла про якусь реальну фортецю)

    • Like 1
  20. Обговорюється цей об'єкт: укріплення поблизу села Дібрівка
     

    На горі поблизу села Дібрівка (село на Вікімапії) за переказами місцевих жителів знаходилася фортеця, проте період її існування залишається невстановленим.

    Цитата
    Лимарська фортеця - стратегічна споруда у вигляді фортеці або замку, що у добу середньовіччя була на Лимаровій горі поблизу сучасного села Дібрівка Лисянського району Черкаської області. За переказами, фортеця слугувала захистом місцевого населення від татар та інших ворогів. З висоти пташиного польоту чітко простежуються обриси фортечного муру. При оранці землі тут знаходять багато міцних шматків цегли, каміння з колишніх стін фортеці, а також залишки кераміки. Значна кількість знахідок припадає 1970-1980ті. 1992 знайдено виготовлену з глини і випалену на вогні дитячу фігуру.

    За матеріалами Лисянської районної ради

    *) "Край козацький. Довідник з історії Лисянщини" за наук. ред. Гуржія О.І., К. "Наукова думка", 2004, тир. 1000 прим., 408 с., сс. 132-133.

    Отже городище (назвемо так місце гіпотетичного розташування фортеці) археологами мабуть і не обстежувалося і щось певне сказати про нього поки немає можливості. Середньовіччям у нас мають звичку називати весь час мало не до скасування кріпосництва в Російській Імперії.

    Саме ж село Дібрівка мабуть виникло достатньо пізно:

    Цитата
    Дібрівка - село Лисянського району Черкаської області. Згадується 20 березня 1845 у акті про спадщину на Лисянський маєток (Лисянка, села Орли, Чеснівка, Дібрівка та інші), згідно з яким Дібрівка перейшла у володіння Сесілії Радзивілл від померлої її сестри Іанори Яблоновської.

    (...)

    В.Щербатюк

    *) "Край козацький. Довідник з історії Лисянщини" за наук. ред. Гуржія О.І., К. "Наукова думка", 2004, тир. 1000 прим., 408 с., сс. 83-84.

    Сторінка села в україномовній "Вікіпедії".

    Сторінка села в російськомовній "Вікіпедії".

    • Like 1
  21. Обговорюється цей об'єкт: городище поблизу сіл Журжинці і Хижинці

    Біля села Журжинці (село на Вікімапії) знаходиться велике давнє городище, залишене укріпленнями, які археологи відносять ще до ранньозалізного, тобто античного, періоду.

    Спочатку інформація про саме село:

    Журжинці - село Лисянського району Черкаської області. Давня назва поселення - Джуринці, Джурджинці. Дослідник М. Любавський згадує поселення Джуринці 1480 як отчину Баглаїв. Це найдавніша згадка поселення території сучасної Лисянщини. Пізніше, дехто П. Надзуга, який, зібравши пісні в селах Звенигородщини, 1928, надіслав їх вченому А.Ю.Кримському, де в одному с місць запису уточнював: "село Журжинці, або Джурджинці - на північ від Звенигородки, на північний схід від Лисянки". В історичних описах села значиться, що Журжинці - поселення на північ від Звенигородки і на північний схід від Лисянки, біля початку річки, яка впадає нижче Лисянки у Гнилий Тікич. Мова йде про одну з існуючих на той час річок Лисянка або Зубря. Місцевість поблизу Журжинців - гориста й лісова. 1730 у селі збудована церква. 1741 у Журжинцях налічувалося 50 дворів. У 19 ст. у поселенні знайдено багато археологічних матеріалів: базальтовий молоток, бронзовий гельт з вушком, 2 залізні ножі, 2 залізні стрілки, залізне вістря і т.п., виявлено в окрузі рештки давнього земляного валу. 1825у Журжинцях народилося 39 чоловіків та 37 - жінок. Зареєстровано 26 шлюбів, померло 30 чоловіків і 27 жінок. Представники чоловічої статі на час смерті мали: двоє по одному року, четверо по 3 і 4, інші - по 8, 11, 30, 32, 35, 37, 41, 42, 46, 47, 50, 57 років. Запис у метричну книгу зробив священик церкви Різдва Св. Богородиці Моісей Коломойцев. Згідно з розподільчим актом 1838 власниками Журжинців стали землевласники Прототопови. (тобто Протопопови - N.)

    (...)

    Поблизу села збереглися залишки скіфських курганів, городище доби раннього залізного віку.

    (...)

    В.Щербатюк

    *) "Край козацький. Довідник з історії Лисянщини" за наук. ред. Гуржія О.І., К. "Наукова думка", 2004, тир. 1000 прим., 408 с., сс. 93-94.

    Як бачимо, історія села Журжинці досягає середньовіччя. Проте городище, також згадане в процитованій статті, значно старіше за село. Ось як воно описується:

    Журжинецьке городище - залишки поселення доби раннього залізного віку, яке збереглося поблизу с. Журжинці Лисянського району Черкаської області. Датується 6 ст. до н.е. Проте знахідки ліпної кераміки чорноліської культурина території городища свідчать, що поселення виникло ще до 8 ст. до н.е. Журжинське городище витягнуте по осі південний схід - північний захід, має площу понад 700 га. Навколо поселення є рів і вал висотою до 10-12 м. Рельєф місцевості нерівний. У деяких місцях вал проходить по підвищенню над глибокими балками. Південно-східна частина городища поблизу с. Хижинці Лисянського району заросла листяним лісом. Ця частина укріплення збереглася найкраще. У центрі городища, на схід від с. Журжинці, проходить внутрішня лінія укріплення площею 47 га. Вал охоплює високий майданчик, зарослий невеликим лісом. Журжинське городище має свого роду фортифікаційні унікальні особливості: вали розташовані в деяких місцях зигзагоподібно, що давало можливість обстрілювати вороога під різними кутами. До городища вели два входи: з північного та південного боків. В'їзд до поселення в основні ворота закривався допоміжними воротами. Таким чином, ворог, увійшовши через основні ворота, потрапляв у пастку, яка обстрілювалася майже з усіх боків.

    О.Березовський

    *) "Край козацький. Довідник з історії Лисянщини" за наук. ред. Гуржія О.І., К. "Наукова думка", 2004, тир. 1000 прим., 408 с., сс. 92-93.

    В цьому описі здається є неточності орієнтирів на прилеглі села, які можуть утруднити пошуки укріплень. Втім, основні особливості городища зрозумілі. Це одне з городищ-гігантів "скіфського" періоду, укріплення якого, можливо, почали будувати нащадки носіїв чорноліської археологічної культури (очевидно давні балти), а використовували потім вже представники скіфського державного утворення.

    Інтернет-ресурсі щодо залишків укріплень поблизу Журжинців надто мало інформативні:

    Сторінка села в україномовній "Вікіпедії".

    Сторінка села в російськомовній "Вікіпедії".

    Журжинці на сайті "Україна Інкогніта".

    Залишається ще одне питання. Між Журжинцями та Хижинцями згадуються "давні земляні вали" відомі як "Змієві", причому навіть в контексті оборонних ліній, що використовувала середньовічна Русь. Побудова оборонних ліній Русі південніше річки Рось видається взагалі, малоймовірною. Скоріше за все мова йде про вали замкнені, які належать до того-таки Журжинського "скіфського" городища. Проте до остаточно з'ясування цього питання залишається невелика ймовірність, що мова йде про окремий відрізок лінійного (незамкненого) валу, що доповнював на певному напрямку укріплення городища.

    Ось що повідомляється про "Змієві вали" у згаданому виданні:

    Змієві вали - укріплення, що простягнулися на південь від Києва вздовж приток Дніпра - Віти, Стугни, Трубежа, Сули, Росі та інших. Точної дати спорудження не визначено, приблизно у 1 тис. до н.е. - 1 тис. н.е. Застосовувалися для оборони від нападів кочовиків, зокрема для захисту південних рубежів Київської Русі. Назва походить від народної легенди про давньоруських богатирів, які перемогли велетенського змія, впрягли його у плуг і примусили проорати гігантські борозни. Змієві вали збереглися на території Лисянського району Черкаської області довжиною 10 км поблизу сіл Журжинці та Хижинці. І. Фундуклей 1848 писав про значення Лисянських Змієвих валів: "Відносно важливості історичної, ні один із предметів тутешнього краю не може зрівнятися з могилами, за винятком, можливо, валів, з яких (як можна здогадуватись) одні були стінами для міст і поселень грецьких та скіфських, інші - позначали кордони яких-небудь народів, а ще інші були просто військковими укріпленнями у віддалені часи". Краєзнавці Лисянщини дійшли висновку, що коли в подальших дослідженнях Журжинсько-Хижинських Змієвих валів виявиться, що вони збудовані в один час із валами, які розташовані по межиріччях Ірпеня, Стугни, Росі, то можна буде говорити про існування сильного племінного, а можливо й державного об'єднання на території Лисянщини.

    В.Щербатюк

    *) "Край козацький. Довідник з історії Лисянщини" за наук. ред. Гуржія О.І., К. "Наукова думка", 2004, тир. 1000 прим., 408 с., сс. 100-101.

    Ця стаття додає мало інформації до вже відомої, але мабуть, зі стінами скіфського міста Фундуклей в цьому випадку не помилився.

    • Like 1
×
×
  • Создать...