Євгенія Пламеницька

[Filin]

26 грудня 2000 року Євгенії Пламеницькій виповнилося б 73. 16 березня 1994 року доля підвела риску під її земним життям. Час відтоді, коли вона раптово для всіх, хто її знав, відійшла в небуття, - надто малий, щоб оцінити її внесок в українську історико-архітектурну науку і реставрацію. Тому в цьому нарисі ми не ставили себе в рамки суворої об'єктивності. Зрештою, це право автора.

Реставрація - скорше чоловіча професія. Але сталося так, що при початках повоєнної реставрації в Україні стояли переважно жінки, молоді і вродливі, сповнені творчого завзяття - Маріоніла Говденко, Євгенія Лопушинська, Євгенія Пламеницька, Раїса Викова, Валентина Шевченко, Валентина Корнєєва, Іраїда Макушенко, Олена Годованюк. Вони починали майже з нуля. Властиво, реставраційна школа на тоді ще не сформувалася. "Озброєні" московською (до речі, непоганою на той час) інструкцією 1948 року, вони створювали українську школу реставрації, обстежуючи, обмірюючи і досліджуючи сотні поруйнованих і занедбаних після війни пам'яток, рушаючи в експедиції за умов екстремальних, без транспорту і готелю, але з романтичною вірою в те, що краса врятує світ. Євгенія Пламеницька була однією з подвижниць української реставрації, вона повною мірою осягнула цю чоловічу професію, віддавши їй більше, ніж дозволено жінці.

Євгенія Михайлівна Пламеницька (Філоненко) народилася 1927 року в Харкові, у ніч на католицьке Різдво, відразу після дня св. Євгенії. Батько, військовик, вибираючи ім'я доньці, про католицькі іменини нічого не знав, отже так прорекла доля. Дитинство, школа, переїзд до нової столиці - Києва, війна, евакуація до Казахстану, повернення 1944 року до Києва. Постійно хотілося малювати. 1946 року вступила на архітектурний факультет Київського державного художнього інституту. Вона любила свій інститут, майстерню професора Є.Катоніна. І її знали і любили в інституті, який тоді, невдовзі по війні, нагадував одну велику сім'ю. Архітекти й живописці тісно спілкувалися, Женю вважали однією з найвродливіших дівчат в інституті. А вона була дуже стримана, скромна, працьовита, зосереджена. Водночас по-дитячому захоплювалася малярством і архітектурою. Особливо цікавила її історія архітектури. Студенти замальовували в альбоми пам'ятки світової архітектури - так, "через олівець", вони запам'ятовувалися назавжди. Малювання було природним способом виразити думки й настрій, зафіксувати подію. Тодішній генерації архітектів пощастило - фотоапарати ще не ввійшли в життя назавжди і безповоротно

Закінчивши 1952 року студії з дипломом архітекта-художника Євгенія Пламеницька рік працювала в інституті "Укрдіпроводбавовна", де виконала два проекти. 1953 року інститут розформували і життєва дорога привела її до Республіканських науково-реставраційних виробничих майстерень. Першим проектом архітекта Є.Пламеницької стала огорожа з брамою церкви Спаса на Берестові Києво-Печерської лаври (1954), реалізована того ж таки року, а першим суто реставраційним об'єктом - Микільська шпитальна церква Києво-Печерської лаври (1954 - 1958). Цей об'єкт дався їй взнаки. Пам'ятку мали пристосувати під кінолекторій. Сповнена творчого ентузіазму, але ще далека від знання азів реставраційної методики, молода архітекторка опрацювала перший варіант проекту. Згадуючи про нього, вона потім розповідала, що "від пам'ятки нічого не лишалося". Тоді начальник відділу охорони та реставрації пам'яток Управління в справах архітектури Лариса Граужіс дала майбутній реставраторці першу лекцію методичних основ професії, яку та пам'ятала довіку: від її проекту не лишилося каменя на камені. Опрацьовуючи другий варіант, вона почала усвідомлювати основну заповідь реставратора: "я" проектувальника має повністю "розчинитися" в об'єкті, їй це, нарешті, вдалося.

Проект затвердила Науково-реставраційна рада, втілили його в наступні роки. Саме в такому вигляді пам'ятку можна побачити й тепер.

Реставраційна діяльність Є.Пламеницької продовжувалася на об'єктах Лаври. Наступні кілька років, уже як керівник бригади архітектів, вона присвятила реставрації Митрополичого будинку (1960 -1963), а також Ковнірівського корпусу (1956 -1963), проект реставрації якого опрацьовувала у співавторстві з Маріонілою Говденко. Їм працювалося легко, сповненим того дослідницького запалу, що єднає душі назавше.

Згадує архітект-реставратор Маріоніла Говденко:

"Це був далекий 1954 рік. До нас у реставраційні майстерні прийшли працювати випускниці Київського художнього інституту Євгенія Пламеницька та Іраїда Макушенко. А в 1956 році ми з Євгенією Михайлівною, тоді просто Женею, розпочали передреставраційні дослідження однієї з найвизначніших пам'яток архітектури в ансамблі Києво-Печерської лаври - Ковнірівського корпусу. У результаті цих досліджень удалось докорінно змінити уявлення про історичну періодизацію пам'ятки, відкрити між давнішою частиною корпусу - пекарнею і книгарнею 30-40 років XVIII століття ще й двокамерну келію кінця XVII - початку XVIII століть.

Ми разом з Женею працювали з самого рання і до смеркання, не жаліючи своїх слабких рук, не зважаючи на голодний шлунок. О! Та клята жовта цегла XIX століття, якою було частково обличковано фасади корпусу під час ремонтів! Міцна, мов криця, ще й на дуже цупкому розчині, вона ніяк не піддавалася зубилу й молотку. На щастя, нам трохи допомагали - то Іван Могитич, який тоді працював у Лаврі, то робітники, зайняті на інших пам'ятках.

Але скільки щастя приніс нам той день, коли під збитим обличкуванням з'явилися перші фігурні елементи перспективного порталу! Було ще незрозуміле, чому цей пишний портал мав існувати на місці гаданого проходу (чи розриву) між пекарнею і книжковою крамницею. Згодом, коли завдяки численним зондажам і шурфам відкрили всі архітектурні елементи фасадів і розпланувальну структуру келій, візуально втрачену внаслідок прибудов і перебудов корпусу, радість наша, здавалося, була безмежна. Незабутнім стало відкриття цілої колонки, збереженої в примурованій до неї стіні, що далі правила нам за взірець для реставрації інших зрубаних колон. Ми фотографували одна одну біля тієї колонки. Отак, крок за кроком, дослідили всі елементи Ковнірівського корпусу, що створило тривке підґрунтя для його реставрації.

Я знаю, що Женя, як і я, все життя пам'ятала про ті спільні муки і радощі, те душевне піднесення, що подарувала нам наша реставраційна доля. Почуття, що керували нами в цій роботі, я назвала б натхненням. І впевнена, що саме таким натхненням була осяяна робота Євгенії Михайлівни на Микільській церкві. Будинку митрополита в Лаврі та на багатьох пам'ятках Кам'янця-Подільського. Незабаром шляхи наші розійшлися. У кожної була своя робота, свої пам'ятки. Та я знаю, що Євгенія Михайлівна завжди була доскіпливим і самовідданим дослідником, що й давало неабиякі наукові та практичні результати".

Так формувався науково-дослідницький досвід Є.Пламеницької - одночасно з формуванням української школи реставрації, яка здобула собі авторитет саме завдяки ретельності, фаховості, методичності досліджень.

У ці самі роки Євгенія Пламеницька брала участь у багаторічній грандіозній акції обстеження пам'яток архітектури, що її започаткував Держбуд України ще 1948 року. З 1953 по 1963 рік вона обстежила й зафіксувала 460 пам'яток у Львівській, Хмельницькій, Тернопільській, Волинській, Івано-Франківській, Закарпатській, Кримській, Луганській та Полтавській областях. Набутий тоді досвід збагатив її як дослідника, адже сотні обстежених пам'яток призвичаїли з першого погляду помічати особливості споруди, зважати на щонайменші нюанси, які часом мають першорядне значення.

Обстежувальна група, що здебільшого складалася з двох осіб, вирушала в експедиції на тижні, а то й місяці. Євгенія Пламеницька багато їздила з мистецтвознавцем Антоніною Аль, архітектами Маріонілою Говденко, Іраїдою Макушенко, Євгенією Лопушинською, Станіславом Волковим, Раїсою Биковою, Анатолієм Тюпичем. Іноді, якщо цьому сприяло транспортне сполучення (спецтранспорту не було, їздили рейсовими автобусами), вдавалося обстежити до трьох об'єктів за день.

Робочий день під час відряджень був ненормований, терміни відряджень також. Обстежувальні групи виявляли нові пам'ятки, телеграфували в Київ, прохаючи продовжити відрядження. Переповнені враженнями, молоді архітекти забували про побутові негаразди. Це були незабутні для всіх експедиції.

Згадує Маріоніла Говденко:

"Десь у 1958 році нам з Женею й Ірою Макушенко доручили обстежити пам'ятки архітектури Бахчисарая, Чуфут-Кале та їхнього довкілля. Ми пошили собі нові картаті спідниці й подалися відкривати "нові, незнані краї". Того разу поїхав до Криму і Женин чоловік, талановитий художник Анатолій Пламеницький. Поки ми займалися своїми справами за програмою обстеження пам'яток архітектури, він під пекучим кримським сонцем писав етюди - то панораму гірської ущелини під Чуфут-Кале, то вуличку Старого Бахчисарая зі сліпучо-білими стінам будиночків та фіолетовими тінями. Пам'ятаю, що коли ми замальовували пам'ятки, Анатолій Олександрович радив нам не захоплюватися кольористикою, а надавати перевагу графічності зі скупим уживанням кольору, щоб точніше відтворити характер пам'ятки. До речі, Женя написала в Бахчисараї чимало гарних акварелей.

Згадую також, що коли ми працювали в Бахчисарайському палаці-музеї, його директор, знавець історії і легенд Криму, письменниця Марія Кустова, милуючись витонченою, трохи холоднуватою і якоюсь ніби трагічною красою Жені, звала її Ніобеєю".

По кожному об'єкту потрібно було зробити й подати коротку історичну довідку, акт технічного стану, опис архітектурно-стилістичних особливостей пам'ятки та її декоративного оздоблення, схематичний обмір, акварельну замальовку, фотофіксацію. Врешті матеріали передавали до архіву Держбуду України. Де вони тепер, ці сотні акварелей з нерідко вже знищених і втрачених назавжди пам'яток, з яких могла б скластися унікальна виставка або унікальне видання архітектурних скарбів України?..

З усіх куточків України, які об'їздила пані Євгенія, до душі їй припало неповторне своїми краєвидами і пам'ятками Поділля. Сюди тягнуло, тут добре працювалося. Щось було загадкове у тому краї. Як науковця зацікавила Є.Пламеницьку тема подільських замків. З дослідження одного з них - теребовлянського, проект консервації якого опрацьовувала в 1961-1962 роках, почалася робота над фортифікаціями Поділля. Згодом стала вона справою цілого життя.

З 1963 року Є.Пламеницька досліджувала Олеський замок на Галичині. На цьому об'єкті дослідниці вдалося виявити первісне ядро споруди, що сягало XIII сторіччя, встановити подробиці його розбудови. Її реставрації було відзначено 1977 року дипломом І ступеня Спілки архітекторів СРСР.

Але для всіх, хто знав її, ім'я Євгенії Пламеницької, асоціюється передусім з Кам'янцем-Подільським.

З 1959 року, відколи вона запізналася з ним як науковець і реставратор, це місто заполонило її уяву. Неповторна природа - стрімкий і глибокий каньйон річки із загадковою назвою Смотрич, скелястий острів, а водночас унікальні, ще практично не досліджені, пам'ятки архітектури. Перший проект реставрації - Францисканський костел - завершила 1964 року. Костел звільнили від пізніх господарських прибудов, що приховували давнє готичне ядро споруди. На жаль, через брак коштів проект не реалізовано в повному обсязі (передбачалася відбудова дзвіниці, розібраної в 30-ті роки).

Та найцікавішими в Кам'янці, безперечно, були фортифікації, наприклад Старий замок, що й став головним об'єктом її досліджень. Це був складний комплекс, і Є.Пламеницька якнайсерйозніше поставилася до натурних розвідок. Дослідником була невтомним, наполегливим і проникливим. Мала тверду чоловічу вдачу, гострий інтелект і надзвичайно чутливу інтуїцію. Ці риси чимало важили в роботі, допомагаючи завжди досягати поставленої мети.

Як основний метод своїх досліджень обрала архітектурну археологію - найнадійніший за тих умов, але і найскладніший метод, яким досконало володіли лише поодинокі фахівці. Він вимагає подвійної ерудиції - архітекта і археолога. Коли 1964 року Є.Пламеницька взялася за дослідження замку, її консультантом з археології став кандидат, історичних наук Іон Винокур. З ним вона пройшла школу польових досліджень. А як архітект вона увесь час удосконалювала свої знання з історії архітектури, методики і техніки архітектурних досліджень. Її порадниками були монографії М. Вороніна, П. Раппопорта, В. Косточкіна, А. Кирпичникова, численні видання з оборонного будівництва, археології, історії архітектури, польська періодика, присвячена дослідженню й охороні пам'яток, література з питань історії мистецтва та краєзнавства. На практиці дослідниця поєднала археологічні й ретельні архітектурні дослідження.

Протягом шести польових сезонів Є.Пламеницька керувала розкопами на території Старого замку, одночасно виконавши всю фіксаційну й аналітичну роботу. Визначена на підставі попередніх розвідок ділянка для розкопів дала багатющий архітектурний і археологічний матеріал, що перевернув усталені на той час наукові уявлення про початкові етапи формування замку.

Тоді вже Є.Пламеницька була аспіранткою Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури (НДІТІ), куди вступила 1963 року, щоб цілковито зосередитися на дослідженнях Старого замку.

Згадує доктор мистецтвознавства Григорій Логвин:

"- Никоновичу! Ходімо до майстерні! Матимеш приємність. Ми взяли на роботу нову співробітницю. Молоду і гарну з себе. А ти ж цінуєш гарненьких жінок".

Серед столів бачу незнайому, справді молоденьку, але геть посивілу жінку. З її сивим, ледь підсиненим волоссям гармонують блакитні холодні очі. Це надавало загадковості й справляло магічнй вплив, інтригувало. За стриманим виглядом, ніби холодною зовнішністю клекотів бурхливий темперамент.

У післявоєнні роки в творче архітектурне життя ввійшло нове покоління. Я за фахом стояв ближче до архітектів-реставраторів, скупчених у київській майстерні. Коло них гуртувалися прибічники захисту пам'яток архітектури. То був ніби якийсь орден, членів якого зневажливо називали "ревнителями старины". Але це замість зневаги вселяло в нас гордість. Навзаєм ми наших огудників звали "невігласами". На противагу їм ми почувалися "мечоносцями", а Євгенія Михайлівна була ніби магістром цього "ордену", бо була послідовна й безкомпромісна в боротьбі за збереження пам'яток, наших "батьківських каменів". Для Євгенії Михайлівни вони були не "мертвими" каменями, а живою плоттю історії народу, тільки схованою під одежиною пізніших нашаровань. Своє завдання вона вбачала в тому, щоб дізнатися, що ховається під тією одежиною.

Усі, хто причетний до історико-архітектурної науки, з якою тісно пов'язана реставрація, були під гіпнозом ідей Покришкіна-Барановського. Особливо - нашого легендарного сучасника Петра Барановського, який, відбудовуючи П'ятницьку церкву в Чернігові, мешкав у неопалюваній башті-дзвіниці, що залишилася від зруйнованої церкви, працював до цілковитого виснаження. Він давав нам взірець відданості охороні пам'яток, професійної етики і скромності. У становленні Євгенії Михайлівни як реставратора-науковця, можливо, відіграло ролю те підсвідоме почуття, яке давні греки називали - наслідування.

Відвідавши вперше замок у Кам'янці-Подільському, вона закохалася в нього з першого погляду. Вивчаючи руїни замку, дбайливо фіксувала факти, систематизувала їх. Дослідження пам'яток сповнювало її радістю, давало відчуття життєвої повноти. Історико-архітектурним дослідженням вона присвятила всю себе, її життя належало не їй, а пам'яткам.

Віддавалася роботі вся, цілком і без застережень. У цьому я пересвідчився, відвідавши Кам'янець. Вона захоплено показувала мені своє велике відкриття - західну стіну замку зі стрільницями, пристосованими для стрільби з луків. Оглянувши їх, я вже був зібрався йти. І тут Євгенія Михайлівна здивовано питає мене, куди це я так поспішаю. "На обід", - кажу. А вона: "Та це іти через усе місто й згаяти більше години часу. Лишайся зі мною, пообідаємо чим Бог послав". Отже, час можна витрачати лише на працю. Діяльна натура Євгенії Михайлівни мала задоволення від пошуків істини в процесі дослідження пам'яток архітектури, і цим була щаслива".

У рецензії на програму дисертації Євгенії Пламеницької "Ансамбль Кам'янець-Подільської фортеці" Г.Логвин, її науковий керівник, відзначив: "Програма складена грунтовно, логічно побудована, проблеми поставлені важливі й робота буде значним внеском в архітектурну науку[...] Тому ми пропонуємо програму дисертації затвердити і передбачити необхідний обсяг асигнувань для успішного проведення досліджень, намічених у програмі".

Мимоволі звертаєш увагу на останні рядки. Фінансування було, як завжди, мізерним. Розкопи велись переважно на ентузіазмі. Основну "робочу силу" становили студенти - архітекти Київського інженерно-будівельного інституту й історики Дніпропетровського університету. Терміни відряджень були обмеженими, а обсяги робіт - величезними. Доводилося продовжувати дослідження під час відпусток, за власні "відпускні" наймати копачів.

Пані Євгенія не покидала розкопів до сутінків. Працювати доводилося багато й швидко: треба було встигати фіксувати стратиграфію, описувати й маркувати знахідки. Часто вона лишалася без обіду - поки студенти й робітники їли, відпочивали, була можливість обійти всі квадрати розколу, осмислити новий матеріал. Обід у таких випадках замінювала сигарета. Пламеницька палила тільки "Приму", багатьох це разило, зважаючи на її вишукану зовнішність.

Згадує директор інституту "Укрзахідпроектреставрація" (в 60-ті роки - головний архітектор Львівської міжобласної реставраційно-виробничої майстерні), народний архітектор України Іван Могитич:

"Світлина 1965 року викликала теплий спогад. Ми, тобто Володимир Петичинський, Євгенія Пламеницька, я, Богдан Бокало та Олександр Мельник, на лавах у внутрішньому дворі Старого замку Кам'янця-Подільського. Це був переломний період в історії дослідження замку. Почавши пошуки влітку 1964 року та продовживши в 1965 році, Євгенія Михайлівна дослівно своїми руками, з моєю і юного Богдана Бокала допомогою, лопата за лопатою, камінь за каменем, відкривала глибинну історію ансамблю фортеці, муровані споруди якої доти безапеляційно датували не глибше зламу ХIV-ХV століть. Нам втовкмачували "вчені мужі" із сусідніх західних і східних земель, що ми не могли мати раніше мурованих укріплень, бо їх на той час ще не було ні у поляків, ні в росіян, ні в угрів, а наших прадідів-українців мали навчати цього мистецтва тільки зайди, що несли нам не поневолення, а "культурний" розвиток. Видко, Богові цього було вже занадто.

Замок розкривав свої таємниці талановитій, допитливій, наполегливій, безкомпромісній реставраційній феї - Пламеницькій. У завалах мурів між вежами Денною і Рожанкою їй вдалося встановити, що внутрішній шар муровання зберіг щілиноподібні стрільниці для стрільби з лука, а речовий археологічний матеріал датував ці стіни та Малу Західну вежу XI - початком XIII століття. Ми вже це знали, були в цьому переконані, але треба було це все винести "на люди". І ось ми дочекались приїзду головного архітектора РСНРВМ п.Петичинського. Оглянуто все в натурі, показано речовий матеріал, висновки кам'янець-подільського археолога І.Винокура, хіміко-технологічної лабораторії і, нарешті, ми посідали на лаві та з щемом у серці чекаємо вердикту нашого начальства.

Висновки Євгенії Михайлівни вперше було апробовано, напрями майбутніх досліджень схвалено. Це була перемога, яку ми увечері, за народною традицією, гідно вшанували. Провідний фахівець української реставраційної школи Євгенія Пламеницька тяжкою працею торувала шлях її розвитку. Тому таким теплом зігріває світлина, на якій зафіксовано одну з важливих перемог".

Планомірні архітектурно-археологічні дослідження Кам'янецького замку провадилися в 1964-1969 роках. Результати їх Є.Пламеницька щороку публікувала, доповідала про них на українських і "союзних" конференціях. Дослідження були в центрі уваги науковців, на об'єкті побували провідні вчені - археологи й історики архітектури - М. Каргер, С. Бібіков, П. Раппопорт, В. Баран, Г. Логвин. Колишній директор Інституту археології С.Бібіков, відвідавши Старий замок під час розкопів, відзначив бездоганну методику досліджень і ретельність археологічної фіксації. Усі виявлені археологічні матеріали пані Євгенія передала до історичного музею міста; пізніше вони прислужилися кам'янець-подільським археологам, які писали про давньоруський Кам'янець.

Уже 1967 року стало очевидно, що будівельну історію замку слід істотно переглянути. Адже виявлене Є.Пламеницькою давньоруське ядро споруди, представлене рештками доти невідомих в Україні мурованих фортифікацій, докорінно змінювало погляд на історію Кам'янця й істотно коригувало концепцію поширення мурованих фортифікацій у Південно-Західній Русі. Тоді ж Є.Пламеницька вперше зіткнулася з численними "маститими" опонентами, які заперечували можливість того, що "литовський" Кам'янець, заснування якого датували XIV століттям, виявився щонайменше на два століття старшим. Але вона не піддавалася "силі авторитетів"; з кожним польовим сезоном давньоруська концепція зміцнювалася новими "речовими доказами".

Після низки публікацій і виступів Є.Пламеницької на конференціях у 1967 - 1972 роках початковий період існування Кам'янця було відсунуто до ХІ-ХІІ століть.

Досліджуючи замок, Є.Пламеницька одночасно вела проектно-реставраційні роботи: тоді виконано обміри усіх споруд замку і проекти консервації та реставрації оборонних мурів, Денної, Нової Західної, Малої Західної башт, а також розроблено програму й концепцію реставрації всього замкового комплексу.

Немало уваги приділяла суто консерваційним роботам на оборонних спорудах. 1963 року під її керівництвом у НДІТІ опрацювали програму великої наукової теми "Методика консервації оборонних споруд", у якій наголошувалося на крайній занедбаності й першочерговій потребі консервації саме фортифікаційних споруд України.

Найцікавіше тогочасне "кам'янецьке" відкриття дослідниці пов'язане з Польською брамою, що вважалася назавжди втраченою. А тим часом під товщелезними нашарованнями вона виявила значну частину комплексу XV -XVI століть - Барбакан, Надбрамну й Наскельну башти й повністю дослідила Польську браму, що являла собою частину оборонно-гідротехнічної системи Старого міста. Є.Пламеницьку цікавила концепція оборони середньовічного Кам'янця; відповідь на багато питань дали дослідження башт і мурів міста. Паралельно поставали питання загальної історії будівництва середньовічного міста. Почалася робота в архівах - у Кам'янці, Москві, Ленінграді.

1968 року у видавництві "Будівельник" побачила світ книга "Камінець-Подільський. Історико-архітектурний нарис", створена авторським колективом у складі Є. Пламеницької, І. Винокура, Г. Хотюна та І. Медведовського. Основну частину тексту, малюнки та архітектурні реконструкції пам'яток архітектури, що змінювали узвичаєні погляди на формування міста, підготувала Є. Пламеницька.

А скільки об'єктів завдяки їй урятовано від недбальства і варварства! Скільки разів задля цього відчиняла Є.Пламеницька двері Товариства охорони пам'яток історії та культури, Держбуду, редакцій газет та журналів, високих кабінетів! Коли йшлося про негайне втручання й порятунок пам'ятки, посади значили для неї мало. Ця відчайдушність і зневага до кабінетного лоску "можновладців" була, до речі, спільною рисою тієї плеяди жінок-реставраторів, що в перші повоєнні десятиріччя пройшли вздовж і впоперек Україну, обстежуючи її спадщину. Суцільні руїни, які довелося їм побачити і які вони не мали змоги врятувати, надавали їм морального права виступати від імені пам'яток, і їм не бракувало сили й рішучості, коли від них хоч трохи залежала доля якоїсь певної споруди.

1970 року в Кам'янці-Подільському було створено Міжобласну науково-реставраційну виробничу майстерню. Передбачалося значно збільшити обсяги реставраційних робіт і їх належало забезпечувати проектною документацією. Є. Пламеницькій запропонували очолити науково-дослідний реставраційний відділ, який мав працювати над об'єктами Кам'янця-Подільського. Недовго вагаючись, у червні 1970 року вона перейшла працювати до Українського спеціального науково-реставраційного виробничого управління (1980 року його проектно-реставраційні відділи реорганізовано в інститут "Укрпроектреставрація").

Їй пощастило сформувати колектив, який упродовж кількох років являв собою гурт однодумців і друзів. Усіх вона вміла зацікавити роботою. Зі співробітниками була простою, делікатною в спілкуванні, терплячою. Коли виникала потреба, сама опрацьовувала найскладніші питання. З нею було неймовірно цікаво працювати на об'єкті, її дослідницький запал передавався всім. Воднораз легкої роботи не обіцяла. Якщо йшлося про принципові моменти, вміла бути твердою, не розуміла й не прощала байдужості до справи. Сама надзвичайно працьовита, вона вимагала того ж і від своїх співробітників. Не мала жодних інших зацікавлень, крім роботи. У відрядженнях проводила на об'єктах усі вихідні, щиро дивуючись, чим іще можна займатись. У відділі було стійке переконання: усі найцікавіші відкриття під час відряджень здебільшого припадають на суботу або неділю.

Через відділ пройшло багато людей, зокрема й автор цих рядків. Але найдорожчими для Є.Пламеницької були спогади про перших її колег, з якими вона починала - Сергія Буркацького, Леоніда Лернера, Анатолія Тюпича, Павла Крисоченка, Юлія Ліфшиця, Віктора Губернатора, Валентина Зоріна, Галину Дядюшенко, Леоніда Крощенка, Ольгу Яблуновську, Наталю Сидорову, Валентину Бірюкович, Вадима Ващенка, Василя Безякіна, Лідію Свічкарьову. Згодом прийшли Віктор Полегкий, Станіслав Кривуца, Наталя Малій, Наталя Єдина, Лариса Чекурда, Леонід Хілай, Євген Захарченко та інші. Хтось склав таку примовку: "Кам'янець-Пламеницький і річка Тюпич, і така Кривуца-Кривуца, і тече Полегко-Полегко..."

Більшість із тих, хто починав працювати з нею, залишилася в реставрації назавжди. Вони були рухливими і непосидючими (це взагалі риса реставраторів і дослідників - інші люди в цій професії просто не затримуються), завзятими, призвичаєними до похідних умов і до мінімуму побутових вигод. Адже доводилося часто й надовго виїздити у відрядження. Окрім Кам'янця, відділ працював і на інших об'єктах Поділля, зокрема найунікальніших оборонних церквах у Сутківцях та Шарівці. Досліджуючи замок у Кременці, Є. Пламеницька й А. Тюпич виявили його давнє муроване ядро IX століття. Кожний досліджений об'єкт приносив відкриття. Кожний відреставрований об'єкт був святом. За час існування відділу (1971 -1984) проектними роботами в Кам'янці було охоплено 39 споруд Старого міста.

Оцінюючи методичний підхід Євгенії Пламеницької до реставрації, слід зазначити, що він якнайточніше відповідав основній засаді Венеційської хартії: Реставрація припиняється там, де починається гіпотеза". Як властивий реставратор, Є.Пламеницька сповідувала єдиний принцип - "не нашкодити". Її метод полягав у вичерпній науковій аргументації реставраційного вирішення. Перш ніж додати втрачений елемент, вона багато разів перевіряла проектне вирішення; провадила метрологічні дослідження, шукала аналоги, робила численні ескізи. Яскравим прикладом цього підходу є відновлення даху на башті Рожанці Старого замку. Дослідниця провела складні передпроектні архівні пошуки, визначила низку аналогів, поглибила датування башти до XIV століття. У каменярському знаку на білокам'яному порталі її першого ярусу вона відкрила своєрідний "вавилон" башти, за яким провела метрологічний аналіз розпланувально-просторового вирішення споруди. На підставі встановлених закономірностей визначила висоту первісного даху. Для перевірки його оптичного сприйняття П. Крисоченко виконав високохудожній макет башти в мірилі 1/50 (зберігається в Кам'янець-Подільському історичному музеї), з якого зробили численні фотографії з різних точок. І тільки після цього було видано робочі кресленики проекту.

Порівняно з обсягом дослідницьких робіт суто реставраційні доповнення на пам'ятках Є. Пламеницька зводила до науково обгрунтованого мінімуму. Це засвідчує найвищий ступінь професіоналізму. Її реставраційні роботи дорівнюють найкращим європейським зразкам.

Є. Пламеницька започаткувала в Кам'янці новий напрям робіт - відновлення середньовічної житлової забудови Старого міста, що її після війни було практично знищено. Вона була переконана, що без відбудови середньовічного житла місто ніколи не матиме переконливого історичного колориту. 1977 року за її проектом відбудовано перший житловий об'єкт - будинок вірменського священика. Ефект цієї реставрації перевершив усі сподівання. Згодом було опрацьовано проекти ще кількох будинків, зокрема кам'яниць на Ринку.

У травні 1977 року Старе місто дістало статус Державного історико-архітектурного заповідника. В обґрунтуванні потреби створення його Є. Пламеницька взяла активну участь. Але подія, на яку так довго чекали, стала початком драматичного для дослідниці періоду. Дирекцію заповідника сформували з випадкових людей. Якщо раніше науково-методичні питання можна було вирішувати в столиці, то тепер з'явилася місцева структура, яка почала всіляко обмежувати дослідження, мотивуючи це тим, що "забагато науки і мало проектів".

Характеризуючи тодішню ситуацію, Євгенія Пламеницька писала: "Усвідомлений реставраторами масштаб наукових завдань з відродження унікального містобудівного комплексу середмістя вже з моменту організації заповідника суперечив вкрай обмеженим уявленням тодішнього керівництва цієї адміністративної структури щодо майбутнього Старого міста. Поняття "регенерації", що сприймалося реставраторами вже наприкінці 70-х років як єдиний методичний підхід до робіт у заповіднику, існувало поза межами свідомості тих, хто виступав їх замовником. Мислення такими фаховими категоріями, як "оборонна система міста" або "містобудівний ансамбль ринку" на практиці блокувалося неймовірними з погляду здорового глузду замовленнями на "реставрацію 100 м2 фасаду башти ратуші", перманентними змінами самих об'єктів реставрації та програм їх функціонального пристосування (включно з переробками в натурі), припиненням фінансування реставраційних робіт відразу після досліджень тощо. Цим пояснюється стрибкоподібний, уривчастий характер реставрації, чимало розпочатих і незавершених об'єктів, а також значний масив нереалізованої проектної документації, включаючи затверджені проекти".

Є. Пламеницька говорила про наукову регенерацію Старого міста, про потребу докладної історико-архітектурної інвентаризації, про створення концепції містобудівної реставрації заповідника. Її аргументи не сприймали ані в Кам'янці, ані в Києві - вважалося, що реставраторка тішить свої наукові амбіції. Для Є. Пламеницької взірцем підходу до справи комплексної регенерації втраченого внаслідок війни історичного передмістя була методика польського реставратора Яна Захватовича, застосована до історичного передмістя Варшави. І сам професор Я. Захвотович був ідеалом професійного подвижництва. Але вона в той час не знаходила однодумців серед тих, від кого залежало ухвалення рішень. Тоді ще не було прийнято Вашингтонської хартії, де окреслено підхід до збереження історичних міст. Вона з'явилася аж 1987 року. Є. Пламеницька принаймні на п'ять років випередила свій час.

Коли, досліджуючи підвали двох середньовічних кам'яниць на Ринку, реставратори знайшли рештки давньоруських жител, тодішній директор заповідника А. Басюк сказав: "Євгеніє Михайлівно, ви нікому про це не кажіть, а то почнуть писати, понаїжджають... Ми в цьому місці туалет зробимо". Є.Пламеницька підняла на ноги археологів. Туалет довелося перенести.

Поняття регенерації в ті часи ще не ввійшло до арсеналу професійних понять державних "охоронців". Середньовічний ринок Кам'янця з "подачі" Кам'янець-Подільської Головархітектури планували забудувати сучасними дво-, триповерховими будинками. Для цього треба було залити бетоном автентичні середньовічні сутерени кам'яниць XIV-XV століть і звести дво-, триповерхові будинки непевної стильової характеристики. У столиці не заперечували. "Яка регенерація? Євгеніє Михайлівно, ви завжди біжите поперед паровоза", - сказав їй тодішній співробітник Держбуду О.Косаревський. По-своєму він мав рацію:

Є. Пламеницька трохи випередила час. Але їй усе ж таки вдалося силами відділу зробити основну частину наукової інвентаризації Старого міста. Їй вдалося довести, що треба відбудувати по-варварському розібрані після війни середньовічні кам'яниці на Ринку, архівні кресленики яких збереглися. Їй навіть пощастило "підняти" перші два будинки. Тодішній секретар міськкому А.Буданцева заявила: "За таку "реставрацію" треба в тюрму саджати!"

Тепер на площі Ринок відбудовують на давніх підвалах ХІV-ХVІІ століть будинки, які 15 років тому, здавалося, були приречені, бо з висоти своїх посад службовці не давали їм шансу вціліти. Але для реставратора найвища посада завжди належить Пам'ятці. І справді, де ж тепер поділися чиновники, які "вершили" долю заповідника?

1979 року внаслідок дії ґрунтових вод обвалилася частина підпірного муру, що обмежував дорогу біля Старого замку. В завалі було знайдено рештки одного з пілонів Пільного мосту, збудованого 1544 року. Пані Євгенія методом біолокації визначила місцеположення решти шести пілонів, невдовзі їх викопали. На основі дослідження решток дерев'яної конструкції, які добре збереглися у вологому грунті, було реконструйовано систему опор унікального мосту й опрацьовано проект реставрації його разом з в'їзною Пільною брамою. Однак проект, затверджений Держбудом УРСР, був не до вподоби тодішньому місцевому керівництву, яке мріяло відкрити у заповіднику транзитний рух "Ікарусів". Розміри відтворюваної реставраторами міської брами аж ніяк не відповідали розмірам "ікарусів", а запропоновані реставраторами мікроавтобуси своєю чергою не відповідали прожектам тодішніх голови і головного архітекта міста. Упродовж трьох років після затвердження проекту розкоп стояв просто неба, рух по дорозі було припинено, мешканці міста справедливо обурювалися. Ситуацію "розв'язали" блискавично. У передвиборну кампанію 1982 року місцева влада настроїла громадську думку проти науковців-реставраторів, які нібито "не хотіли" відкривати рух міського транспорту. Неначе по тривозі підняли учнів технікумів і студентів історичного факультету педінституту. Місцева преса писала, як завзято вони засипали руїни, перевиконуючи денні норми. Не допомогли й телеграми, які Є. Пламеницька надіслала до Ради Міністрів та ЦК КПУ з сусіднього міста Хотина. Протягом лічених днів розкіл разом із рештками мосту й брами засипали будівельним сміттям, але автомобільний рух на трасі так і не було відкрито з огляду на аварійність її.

Тоді, 1982 року, заповідник простував до "цивілізації". А Є. Пламеницька, вважалося, своїми дослідженями "тягнула" його назад, до середньовіччя. Такий реставратор місту був не потрібен. Закрутилася компартійна машина. За два роки вона "перемолола" все - відділ було розформовано, Є. Пламеницьку усунуто від робіт у Кам'янці, понижено на посаді, об'єкти передано іншим виконавцям. Як це робилося практично, не надто вже й важливо. Методи таких акцій ніколи не відзначалися високою моральністю. Ще працюють люди, руками яких знищено проектний колектив. Бог їм суддя.

Для пані Євгенії це був смертельний удар, віддавнений у часі. І хоч на захист її стали провідні фахівці, преса, телебачення, позиційне протистояння владних структур було жорстким і тривалим. Після 1984 року Є. Пламеницька вже ніколи не приїжджала до Кам'янця. Комусь від цього там полегшало - на якийсь час менше стало проблем. Але Старе місто осиротіло. Вони були споріднені - Є. Пламеницька і Кам'янець. Такі зв'язки рвуться дуже болісно.

Пані Євгенія, виконуючи поточну роботу в інституті "Укрпроектреставрація", обстежувала замки Поділля, писала статті для чотиритомного каталогу пам'яток архітектури України, складала паспорти на окремі пам'яткові споруди. Пізніше, працюючи в інститутах "Укрзахідпроектреставрація" (1992-1993) і НДІТІАМ (1993-1994), не полишала своїх досліджень. Величезний, зібраний за багато років роботи матеріал потребував осмислення. З'явилися вимушені можливість і час для теоретичних розважань і узагальнень, нових публікацій, час, якого реставратор, що працює "на виробництво", практично не має. Особистим архівом, у якому, окрім виписок, обмірних кроків, польових щоденників, фотофіксації, реконструкцій, були десятки кілограмів будівельних розчинів, зібраних нарізних об'єктах Кам'янця за майже 30 років роботи, - вона розпорядилася як правдивий учений. Переглянула весь перейдений дослідницький шлях і дала відповіді на питання, які в поточних реставраційних буднях залишалися "на потім". Тепер її найближчою колегою стала донька Ольга, історик архітектури, змалку прив'язана до Кам'янця - "династичне" і професійно. Свою працю від початку 80-х років вони спрямували на пошуки джерел урбаністичної і оборонної системи міста. У результаті сформувалася нова концепція походження Кам'янця на Поділлі, в якій давньоруський етап, що вважався первісним, поступивсь іще давнішому - перших століть нашої ери. Цій проблемі, що відкриває широкі наукові перспективи для студіювання архітектури Поділля, дослідниці присвятили серію спільних публікацій, частина яких побачила світ уже по смерті Євгенії Пламеницької.

Згадує доктор архітектури, професор Єжи Ковальчик (Інститут мистецтв, Варшава):

"Спочатку я познайомився з донькою пані Євгенії, Ольгою (теж архітектом-реставратором), під час конференції в Луцьку наприкінці вересня 1992 року. Ця знайомість пізніше переросла в плідну наукову співпрацю і дала змогу також пізнати надзвичайну Ольжину матір - Євгенію Пламеницьку, визначного архітекта-реставратора й історика архітектури.

Пам'ятаю цю зустріч, що відбулася 2 жовтня 1992 року в помешканні пані Пламеницької на вулиці Терещенківській у Києві. Це була невисока, вишуканої зовнішності пані, все ще вродлива, з сивим, старанно укладеним волоссям і в сукні, що свідчила про витончений смак та елегантність.

Ми говорили про барокові костели Кам'янця-Подільського, що мене цікавили. Пані Євгенія охоче дозволила мені зробити фотокопії з архівних малюнків, а також власних малюнків, обмірів і реконструкцій костелів, які зібрала й опрацювала для монографії про Кам'янець, виданої за її науковою редакцією 1968 року.

Ґрунтовний текст і малюнки пані Євгенії дали мені можливість зіставити результати наших досліджень, а також урахувати її висновки в моїй статті про пізньо-барокові костели на Поділлі. Цю статтю, опубліковану в польській версії 1996 року, в українському перекладі пані Ольги Пламеницької надруковано в четвертому випуску "Архітектурної спадщини України".

Я не припускав, що під час наступних відвідин Києва вже не буду мати приємності зустрітися з пані Євгенією Пламеницькою. Вона відійшла раптово й несподівано через півтора року. Від першої і останньої нашої зустрічі залишилася тільки зроблена мною фотографія її з дочкою, з якою вони були споріднені спільним фахом і спільним покликанням дослідження і реставрації пам'яток архітектури України.

Так сталося, що зроблена мною єдина світлина пані Євгенії Пламеницької виявилася останньою в її житті".

За годину до смерті, березневого вечора, Євгенія Михайлівна сиділа вдома за кульманом - на аркуші перед нею була почата реконструкція ратуші в Кам'янці.

Кресленик залишився незакінченим...

Григорій Логвин:

"Євгенія Михайлівна гідно прожила своє життя, давши приклад скромності й відданості своєму покликанню. Гадаю, що настане час, коли на мурах замку в Кам'янці буде встановлено пам'ятну дошку на честь Євгенії Пламеницької, яка віддала частку себе, щоб зберегти коштовну перлину української архітектури".

Ольга Пламеницька:

"Я можу вважати себе щасливою. У мене була Мама, навчитель, колега і друг, завдяки якій я знайшла себе й улюблену справу і яка залишила мені більше, ніж я зможу подужати за решту мого життя. Хтось сказав: "У науці є два типи вчених: одні пробивають стіни, інші підбирають уламки". Мама, безперечно, належала до перших. Я вважатиму за щастя і за святий обов'язок зробити друге - дай Боже, щоб мені вистачило сил і часу".

Примітки

1. Пламеницька Є., Пламеницька О. Дослідження і реставрація архітектурної спадщини Кам'янця-Подільського. 3 історії української реставрації. - К., 1996. -С.Ї27-128.

Від автора

Висловлюю щиру подяку пані Ользі Пламеницькій за допомогу при підготуванні цього матеріалу до друку, зокрема за надання можливості ознайомитися з матеріалами особистого архіву Євгенії Пламеницької. Шановним колегам Маріонілі Говденко, Єжи Ковальчику, Григорієві Логвину та Іванові Могитичу особлива подяка за низку споминів і світлин, переданих на прохання редакції.

Покажчик праць Євгенії Пламеницької та публікації про неї

Окремі видання

• Кам'янець-Подільський: Історико-архітектурний нарис. - Київ: Будівельник, 1968. - 119с. - Співавтори: Винокур 1.1., Хотюн Г.М., Медведовський 1.1.
  
• Кам'янець-Подільська фортеця: Фоторозповідь про пам'ятку архітектури ХII-ХУІІІ ст. на території Української РСР. - К.: Мистецтво, 1976. - 24 с. - Співавтор: Хотюн Г.М.

Розвідки, статті, довідкові гасла

• К исследованию оборонительных сооружений в Каменец-Подольском: Польские ворота // Тези доповідей Подільської історико-краєзнавчої конференції (жовтень 1965 р.). - Хмельницький, 1965. - С.89-92.
  
• Відкриття надбрамної башти // Наука і суспільство. - 1966. - №8. - С.25-27.
  
• Новые данные о Каменец-Подольской крепости // Архитектура, гуманизм, прогресc: Республиканская научно-техническая конференция молодых ученых: Тезисы докладов. - Москва, 1967. - С.9-11.
  
• Дослідження Кам'янець-Подільської фортеці // Матеріали другої Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Львів, 1968. - С. 139-142.
  
• Атрибуція споруди, зображеної на гравюрі 1758 р. // Українське мистецтвознавство. - К.: Наукова думка, 1969. - Вип. 3. - С. 137-145.
  
• Консервация оборонительных сооружений в г. Каменец-Подольском // Консервация архитектурно-археологических памятников южных районов СССР: Материалы совещания. - Москва, 1969. - С.50-57.
  
• Про час заснування Кам'янець-Подільського замку-фортеці // Слов'яно-руські старожитності. - К.: Наукова думка, 1969. - С. 124-144.
  
• Початкові етапи будівництва Кам'янець-Подільського замку // Матеріали третьої Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Львів, 1970. - С.139-143.
  
• Из исследований Каменец-Подольской крепости //Археологические исследования на Украине в 1968 г. - К.: Наукова думка, 1971. - С. 260-266.
  
• Дослідження Кам'янець-Подільського замку в 1969 році // Археологічні дослідження на Україні в 1969 році. - К.: Наукова думка, 1972. - Вип. IV. - С. 298-303.
  
• Дослідження Кам'янець-Подільського замку // Археологія. - К.: Наукова думка, 1975. - Т. 16. - С.14-37.
  
• Дослідження двох житлових будинків в місті Кам'янці-Подільському // Матеріали Другої республіканської наукової конференції з історичного краєзнавства. - К.: Інститут історії АН УРСР, 1982. - С. 266-268.
  
• Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Иллюстрированный справочник-каталог. - К.: Будівельник, 1986. - Т. 4,- Статті: [г. Каменец-Подольский:] Армянские склады. - С. 134; Армянский бастион. - С. 134-135; Армянский колодец. - С. 135; Башня Армянского костела. - С. 137; Городские укрепления. - С. 138-140; Городские стены. - С. 140-141; Городские ворота. - С. 141; Кравецкая башня. - С. 142; Кушиирская башня. - С. 142; Резницкая башня - С. 143; Гончарная башня. - С. 143-144; Башня на броде. - С. 144; Ковальская башня №1. - С. 144-145; Ковальская башня №2. - С. 145-146; Ковальская башня №3. - С. 146-147; Подзамецкие ворота. - С. 147; Прибрежная башня. - С.147-148; Казематная башня. - С. 166; Крепостной мост. - С. 168; Николаевская церковь. - С. 169-170; Новый замок. - С.170 -171; Русские ворота с башнями и укреплениями. - С. 178-180; Старый замок. - С.182 -183; Оборонительные стены. - С. 183 -184; Новая восточная башня. - С. 184-185; Лянцкоронская башня. - С. 185; Комендантская башня. - С. 185-186; Рожанка башня. - С. 186; Водная башня. - С. 186-187; Малая западная башня. - С. 187; Новая западная башня. - С. 187; Денная башня. - С.188; Ляская башня. - С. 188-189; Тенчинская башня. - С. 189; Колпак башня. - С. 189-190; Папская башня. - С.190; Турецкий бастион. - С. 191-192; [Хмельницкая область:] Виньковецкий район: Крепость (руины). - С, 196; [Городокский р-н.:] пгт. Сатанов: Городские ворота. - С. 198; Замок. - С. 198 -199; [Каменец-Подольский р-н.:] с. Бакота: Скальный монастырь. - С.208-209; с.Жванец: Замок. - С. 210-211; с.Пановцы. Замок - комплекс сооружений: Замок, дворец, коллегиума, дом. - С.211-213; с.Рыхта: Замок. - С.213-214; с. Чернокозинцы: Замок, ворота; [Ярмолинецкий р-н.:] с. Сутковцы: Покровская церковь-замок. - С.233-234; с. Шаровка: Покровская церковь-замок. - С. 234-235.
  
• Дако-римський період в історії Кам'янця-Подільського: (До постановки проблеми) // II Міжнародна конференція "Проблеми і методики в історичній археології": Тези. - Торонто; Львів, 1992. - С. 26-27. - Співавтор: Пламеницька О.
  
• Нова концепція формування системи фортифікацій Кам'янця-Подільського в аспекті визначення віку міста // Фортифікація України: Міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні: Матеріали. - Кам'янець-Подільський, 1993. - С.22-24. - Співавтор: Пламеницька О.
  
• До проблеми вивчення найдавнішої урбаністичної структури Старого міста Кам'янця-Подільського: (Місто в системі культури Середнього Подністров'я) // Вісник історико-культурологічного Подільського братства. - Кам'янець на Поділлю, 1995. - Вип. 4. - С. 29-37. - Співавтор: Пламеницька О.
  
• Фортечний міст Кам'янця-Подільського: хронологічна і типологічна атрибуція //Архітектурна спадщина України. - К., 1995. - Вип. 2. - С. 21-33. - Співавтор: Пламеницька О.
  
• Вітт Ян де // Мистецтво України. - Т. 1. - К.: Укр. енциклопедія, 1995. - С. 357.
  
• Дослідження і реставрація архітектурної спадщини Кам'янця-Подільського // 3 історії української реставрації. - К.: Українознавство, 1996.- С. 122-134. - Співавтор: Пламеницька О.
  
• Малодосліджені фортифікації містечка Жванця на Поділлі // Пам'ятки України. - 1997. - 4.3. - С. 88-95.
  
• Кам'янець-Подільський - місто на периферії Римської імперії: Найдавніша урбаністична структура і фортифікації. // Пам'ятки України. - 1999. - 4.4. - С. 1-80. - Співавтор: Пламеницька О.

Публікації про життя і діяльність

• Кам'янець-Подільський: Інформує корпункт "ПУ" // Пам'ятники України. - 1987.- №4. - С.41.
  
• Губарець В. Чому тьмяніють охоронні грамоти? // Літературна Україна. - 1987. - 5 лют.
  
• Грищу к Б. Поділля - колиско і доле: Роман. - Львів: Каменяр, 1988. - С. 278-280.
  
• Губарець В. Чому тьмяніють грамоти? // Що залишимо у спадок? - К.: Радянський письменник, 1990. - С.354-366.
  
• Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. -Кам'янець-Подільський, 1993. - С. 317-318.
  
• Гайда М. Євгенія Пламеницька // Вісник / Укрзахідпроектреставрація. - Львів. 1994.-Ч.2. - С.64-65.
  
• Сумна хроніка [Некролог]//Пам'ятки України. - 1994. - 4.1-2. - С.143.
  
• Грищук Б. Не даймо щезнути пам'яті! // Голос України. - 1996. - 2 берез.
  
• Дорофієнко І., Козинкевич О., Пашина В. Історія реставрації в Україні // 50-річчя Укрреставрації: Історія корпорації. - К.; Львів, 1996. - С. 1-16.
  
• Логвин Н. Реставратор Євгенія Пламеницька // Пам'ятки України. - №. - 4.3-4. - С. 114-127.

Наталія Логвин