Jump to content
Замки и Крепости Украины - Форум
Sign in to follow this  
Nimrod

Острів Томаківка: Томаківська січ

Recommended Posts

Перша з відомих реальних Запорозьких січей, що існувала в другій пол. 16 ст. Залишки на острові Томаківка затоплені водами Каховського водосховища.

За "Історією Запорозькиї козаків" Дм. Яворницького:

ТОМАКІВСЬКА СІЧ була заснована на острові Томаківці, котрий отримав свою назву від татарського слова «тумак» — «шапка», а по-іншому звався Дніпровським островом, Бучками, Буцькою, тепер же відомий як Городище. Виникнення Томаківської Січі можна віднести до двох моментів: або до часу, коли вперше була заснована Хортицька Січ, або до часу після заснування Базавлуцької Січі. В першій думці нас утверджує автор «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський, коли каже про князя Дмитра Івановича Вишневецького, який укріпив не лише острів Хортицю, а й острів Томаківку. Друге припущення виникає на тій підставі, що коли б Томаківська Січ була заснована після Хортицької, то про неї мав би згадати Еріх Лясота; він же, проїжджаючи повз Томаківку, навіть не згадав, що тут була Січ, тоді як про Хортицю виразно говорить, хто й коли влаштував на ній укріплення. То коли ж виникла Томаківська Січ? На це питання ми не можемо дати точної відповіді, бо не маємо про це жодних достовірних даних (*Радянська енциклопедія історії України подає 40-ві рр. XVII ст.). Можна лише сказати, спираючись на слова польського історика Бєльського, що в XVI столітті вона вже існувала. Щоправда, історик Микола Іванович Костомаров стверджує, що Томаківська Січ виникла 1568 року, але наведений ним на підтвердження цього історичний документ нічогісінько не говорить про Томаківську Січ. Ось він слово в слово: «Подданым нашим, козаком тым, которые з замков и мест наших Украйных без росказаня и ведомости на тое господарское и старост наших Украйных зъехавши, на Низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают: маем того ведомость, иж вы на местцах помененых, у входах разных свовольно живучи, подданым цара турецкого, чабаном и татаром цара перекопского, на улусы и кочовища их находючи, великие шкоды и лупезства им чините, а тым граници панств наших от непріятеля в небезпеченство приводите». В наведеному акті сказано лише про те, що запорізькі козаки «перемешкивают» на Дніпрі, на Низу й на полях. Але Дніпро великий, а Низ і поля ще більші: на Дніпрі, крім Томаківського острова, у межах Запоріжжя було 264 острови. Таким чином акт, наведений М. Костомаровим, нічого не говорить про Томаківську Січ, тому рік її виникнення та ім'я засновника залишаються невідомими нам. Так само невиразно говорить про Томаківську Січ і польський історик Мартин Бєльський: «Є і третій такий острів на Дніпрі, котрий звався Томаківкою, на якому переважно проживають низові козаки, оскільки це було для них найкраще укріплення». У Еріха Лясоти і в Боплана про Томаківську Січ узагалі нема жодних даних: вони згадують про неї лише як про острів на Дніпрі, причому Лясота навіть не називає його імені, хоча, без жодного сумніву, говорить саме про Томаківку. Він розповідає, що, спускаючись униз по Дніпру, його річкова флотилія проминула три річки Томаківки, що впадають у Дніпро з правого боку в тому місці, де є значний острів. А навпроти гирла річки Томаківки є лише один острів, однойменний з річкою. Боплан узагалі не бачив острова Томаківки й знає про нього лише з розповідей, що це острів високий, круглий, у вигляді півкулі діаметром не більше третини милі, весь вкритий лісом, ближчий до російського, як до татарського берега, й настільки відкритий, що з його вершини буцімто можна бачити весь Дніпро від самої Хортиці до Тавані. Зрештою, останні слова Боплана цілком неправдоподібні, адже це значить бачити з одного боку за 50, а з другого за 150 верст. Виразно про Томаківську Січ говорить лише князь Мишецький: він стверджує, що в давнину тут була запорізька Січ, і нині «тут знамените городище».

Але якщо наприкінці XVI століття на острові Томаківці й існувала Січ, то вже в першій половині XVII століття її перенесли звідси в інше місце, а острів у цей час був пустельним місцем, на якому часто знаходили собі притулок різні особи, що шукали в пониззі Дніпра широкого простору й ховалися від жорстоких переслідувачів своєї батьківщини. На острів Томаківку, зокрема 1647 року 1 грудня, утік із в'язниці села Вужина Богдан Хмельницький зі своїм сином Тимофієм, втік від переслідувань польських властей. Тут відбулося і побачення Богдана Хмельницького з Іваном Хмелецьким, послом коронного гетьмана Польщі Миколи Потоцького. Посол переконував Хмельницького не починати війни проти поляків, облишити всі свої бунтівничі задуми й повернутися на батьківщину: «Запевняю вас чесним словом, що й волосина не спаде з вашої голови». Через рік після цього один із польських воєначальників 2 квітня 1648 року доповідав у столицю Польщі, що Хмельницький сидить на острові Буцька, інакше званому Дніпровським островом, за дві милі від лівого берега ріки, на котрому стояли поляки, і що його хтозна чи й дістанеш з доброї гармати.

Втім, що стосується перебування Богдана Хмельницького на острові Томаківці, то його зустріли тут зовсім не так привітно, як цього слід було сподіватися. Справа в тому, що ще перед утечею Богдана Хмельницького з України на Запоріжжя стався бунт нереєстрових козаків, очолених отаманом Федором Линчаєм, проти реєстрових із полковником Іваном Барабашем та іншими старшинами: перші стояли за народні права, другі за інтереси польських панів та особисту вигоду. Але бунт було придушено; серед старшин, що брали участь у ліквідації заколоту, був і сотник Богдан Хмельницький як людина, зв'язана обов'язком своєї служби. Партія невдоволених зазнала невдачі; сам Линчай з однодумцями втік на Запоріжжя й розташувався тут на острові Томаківці. Сюди, гнаний лихою долею, прибув Богдан Хмельницький. Та на острові Томаківці його прийняли недовірливо, тому майбутній гетьман залишив Томаківку й спустився нижче до Микитиного Рога, де на той час була запорізька Січ, перенесена з острова Томаківки. Згодом, пробувши якийсь час у Січі й зустрівши тут повну довіру й співчуття з боку запорізьких козаків, Богдан Хмельницький, за порадою кошового і всіх курінних отаманів, виїхав з усім товариством із Січі на той самий острів Томаківку «буцімто для кращої своєї й кінської вигоди», а насправді щоб вирушити з острова в Крим і сповістити про себе кримського хана. 1687 року, під час першого походу князя Василя Голіцина на Крим, на лівому березі Дніпра нижче острова Томаківки стояв з козацьким обозом син гетьмана Івана Самойловича Григорій; тут він отримав сумну звістку про скинення його батька з гетьманства та його заслання. 1697 року, під час Азовського походу Петра І, на острові Томаківці стояли з обозом, козаками й стрільцями наказний гетьман, лубенський полковник Леонтій Свічка й стрілецький полковник Іван Єлчанінов, очікуючи тут повернення гетьмана Івана Мазепи, котрий ішов знизу, від турецької фортеці Тавані, вгору по Дніпру. На зворотному шляху від фортеці Тавані й міста Кизикермена Мазепа дійшов до острова Томаківки, висадився тут на суходіл, звідси відправив великі й малі судна у Січ, а сам, написавши з острова Томаківки листа про все до Москви, рушив табором угору до Кодака й далі.

Острів Томаківка, який татари влучно назвали «тумак», себто шапка, справді нагадує шапку й за розповідями старожилів, у давнину був вкритий величезним лісом; на його околицях росли високі груші, а на самій середині «гойдався високий-превисокий дуб». Ці розповіді цілком збігаються з наведеним вище свідченням Боплана. У стратегічному плані розташування острова Томаківки дуже зручне: він стоїть серед низовинних плавнів і з усіх боків охоплений ріками й річками. З півдня й південного заходу до нього підходить Річище, утворене правою гілкою Дніпра Бугаєм під Гологрушівкою, яке тече зі сходу на захід десять верст, кінцем своєї течії торкається острова Томаківки й потім впадає нижче острова у Чернишівський лиман. Зі сходу через острів звивається ріка Ревун, котра відділяється від Річища біля південно-східного кута острова, йде над східним берегом, зліва приймає в себе річку Ревунчу (Гідронім не зберігся.) завширшки в чотири сажні; потім, дійшовши до середини острова, сам Ревун розділяється на дві гілки: головна гілка, зберігаючи ту саму назву, йде далі на північ попід самим островом, а друга звертає направо у плавні й отримує тут назву Бистрика, або Ревунця; відійшовши трохи на схід від острова, цей Бистрик, або Ревунець приймає в себе степову річку Томаківку, котра, почавшись значно північніше від острова, проходить степом шістдесят верст через землі селян та різних власників і врешті з'єднується з Бистриком навпроти північної окраїни острова, під Матнею, виселком с. Чернишівки, біля самого двору селянина Івана Миколайовича Пшеничного. З півночі над островом Томаківкою йдуть той самий Бистрик з Томаківкою, який знову з'єднується з гілкою Ревуном, і той самий Ревун, що виходить з Річища. З заходу до Томаківки прилягає великий лиман Чернишівка, у який з одного боку, через Гнилу, впадає гілка Ревун, а з другого — гілка Річище. Крім цього, між згаданими річками й островом до Томаківки прилягають ще три великі озера: Соломчине на півдні, Калинувате на південному сході й Спичине на півночі.

Річки й гілки навколо острова Томаківки, особливо Річище, й достатньо глибокі, й досить широкі навіть у наш час: по Річищу можуть вільно ходити невеликі судна, а у водопілля й великі судна. За спостереженнями старожилів, у минулому всі річки були вужчими, ніж тепер, зате незрівнянно глибшими й швидшими, ніж у наш час, а тепер вони замулені. Сам острів з південного боку, там, де до нього підходить Річище, у наш час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й складаються з червоної глини, яка щороку на великому просторі обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова — сім сажнів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий на майстерно вирізаний серп місяця. Грунт тут чорноземний, вельми вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає зовсім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово з'являються грушеві дерева, тут же з'являються вапнякові камені. З північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною травою, місцями обрамлений грушами. З західного боку берег також пологий, вкритий травою, грушами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень і терну, а в нижньому кінці є великі поклади вапняку з морськими черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою «кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовковицею, густою лозою. Навесні їх повністю заливає водою.

Уся окружність острова Томаківки становить шість верст, а площа — 350 десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої рослинності, як деревної, так і трав'яної, що пояснюється стійкою звичкою селян Чернишівки вивозити на випас на острів Томаківку свою худобу — коней, корів, свиней — і залишати їх тут без жодного догляду на все літо, дозволяючи їм бродити по острову до самої осені й знищувати на ньому будь-яку рослинність дощенту. Тому тут часто можна зустріти таку худу свиню, що вона швидше нагадує дві складені докупи дошки; місцеві діди кажуть про таку свиню, що вона відівчилася їсти: «Киньте їй шматок хліба, вона з'їсть, але неодмінно здохне, бо відвикла їсти; час від часу вона лише плямкає, щоб не забути, як їдять». Сліди перебування запорізьких козаків на острові Томаківці збереглися й до нашого часу у вигляді невеликого укріплення на його південній окраїні у формі правильного редуту. Цей редут складається з трьох траншей: східної, завдовжки 49 сажнів, західної, завдовжки 29 сажнів, і північної, завдовжки 95 сажнів. В останній на 45-му сажні, рахуючи зі сходу на захід, є вхід. Південні кінці східної і західної траншей під дією весняних вод уже перетворилися на глибокі урвища, але верхні кінці цих траншей цілком збереглися. На них ростуть столітні груші; такі самі груші ростуть і вздовж усієї північної траншеї. Найбільша висота кожної з траншей — три з половиною сажні. Центр усього укріплення порушують невеликі горби і ями; останні — справа рук скарбошукачів, які говорять про величезний скарб, буцімто закопаний на острові Томаківці. Крім того, у північно-східному розі укріплення є п'ять невеликих могилок, у котрих похована сім'я селянина Федора Степановича Заброди, що жив і працював на острові Томаківці лісовим сторожем казенних плавнів понад 25 років.

Поблизу укріплень знаходять різні запорізькі старожитності — рибальські гачки, залізні цвяхи, металевий і череп'яний посуд, дрібні срібні монети, чавунні й олов'яні кулі тощо. Від запорізького укріплення слід відрізняти незначний земляний квадрат у південно-західній окраїні острова, зроблений для розсадника та копиць сіна згаданим селянином Забродою. Крім укріплення від запорізьких козаків на Томаківці збереглося ще кладовище на східній окраїні за великим курганом, що стоїть майже в центрі острова. Не так давно, 1872 року один із любителів старовини, нікопольський протоієрей Іоанн Карелін бачив на острові цвинтар із піщаниковими надмогильними хрестами, написи на яких розповідали про похованих під ними запорожців. У наш час жоден з цих хрестів не вцілів: усі вони розібрані селянами для фундаментів під будинки й комори. Нарешті, в південному кінці Томаківки, майже навпроти його середини, показують ще льох, також буцімто викопаний запорізькими козаками. За словами старожилів, льох мав довжину три сажні, починався від гілки Річища й тягнувся далеко вгору. У наш час він є серед обвалу, який займає цілу квадратну десятину землі в південному кінці острова, утвореного під дією весняних вод. Пролізти в цей льох немає жодної можливості через силу-силенну змій, котрі тут водяться. Особливо багато їх тут навесні: одні з них висять над печерою, інші виглядають з боків, треті повзають по дну. «Тут од цієї погані й не пройдеш: з гадюкою і їси, з гадюкою і п'єш, з гадюкою і спиш. Оце ляже пастушок чи хто там інший на острові спати, а вона, підла, вже й підібралась під нього: скрутиться клубком, підповзе під чоловіка, та й спить, — самій, проклятій, бачте, холодно лежати; у минулі часи вони кишма кишіли на острові. Як прийде, було, пора косити траву, то косарі передусім беруться за дрючки, щоб вибити гадюк, а тоді вже косити траву».

Сторінка укріплення в україномовній "Вікіпедії".

Стаття А.О.Гурбика про обговорюваний об'єкт:

Томаківська Січ

Гурбик А.О.,

Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

Першою більш-менш достовірно зафіксованою джерелами військово-політичною організацією козаків за порогами була Томаківська Січ. Вона існувала на однойменному острові, який в давнину ще називали Бучки, Буцький, Дніпровський і Городище.

Зручне розташування Томаківки та розгалужена сітка водних перешкод робили острів зручним пунктом для укриття козаків і створення на ньому Січі. І дійсно, за твердженням М. Бєльського, запорожці протягом тривалого часу використовували острів, «званий Томаківка, на якому здавна низові козаки мешкають, якож їм стоїть за найміцніший замок». Однак брак прямих відомостей не дає підстав достеменно точно визначити час заснування Томаківської Січі, тому в цьому питанні слід більше уваги приділити аналізу побічних даних. А вони свідчать, що в першій половині XVI ст. Запорозької Січі на Томаківці не існувало. Як відомо, пропозиція черкаського старости Євстафія Дашковича на Піотрковському сеймі 1533 р. про доцільність будівництва фортеці на одному з дніпровських островів із залогою у 2 тис. козаків хоча й дістала схвалення, але, як писав М. Бєльський, «з неї нічого не вийшло». Не зафіксувало Запорозьку Січ жодне з відомих джерел і в 50-х рр. XVI ст. Наприклад, ревізори Черкаського староства, які на початку 50-х рр-XVI ст. описували землі Запорожжя, жодним словом не обмовилися про конкретний більш-менш укріплений козацький форпост. Хоча в своїх описах вони під 1552 р. згадували територію за порогами і, зокрема, «уход Томаховку». Не помітити укріплень Січі з розгалуженою мережею господарства (оранка, борті, човни тощо) вони просто не могли. Певно, в той час у цьому регіоні дійсно був лише «уход».

Подальше будівництво замку Вишневецького на Малій Хортиці в середині 50-х років XVI ст. та його розгром улітку 1557 р. теж не дають підстав для твердження про існування великої організації козаків на сусідньому острові Томаківка, який був розташований південніше (десь на 50 км) і про який французький інженер Гійом-Левассер де Боплан писав, що з нього «видно увесь Дніпро від Хортиці аж до Тавані». А якщо це так, то й острів Томаківка з Січчю не міг би залишитися непоміченим з Хортиці.

Немає свідчень про утворення та існування великої Січі на Запорожжі і в наступне десятиліття ані в джерелах, пов'язаних з останніми роками життя та діяльності Д. Вишневецького (початок 60-х рр.), ані в листі Сигізмунда II Августа, спеціально адресованому запорожцям (кінець 60-х рр.). В останньому, зокрема, король писав: «Козакам –тым, которые... зъехавши, на Низу, на Днипри, в полю й на иных входах перемешкивают свовольно живучи», аби вони «с поля, с Низу й зо всих уходов, до замков й мист наших вышли» (1568р.). Тобто неодноразово підкреслюється розпорошеність поселень запорожців (а основною формою останніх названо все той самий сезонний «уход»).

Характер документальних свідчень залишається незмінним практично до другої половини 70-х рр. XVI ст, коли Стефан Баторій (з 1576 р. - Польський король) почав проводити жорстку політику з підпорядкування Запорожжя. Передбачалося витіснити козаків із цього регіону, частину з них взяти на королівську службу, а найбільш непокірних -знищити. Своїм універсалом від 4 квітня 1578 р. Баторій зобов'язав усіх без винятку прикордонних старост допомагати київському воєводі князю К. Острозькому (близько 1526-1608 рр.) виганяти козаків «з Дніпра» (зазначимо: не з Січі) і «на горло карати». Паралельно вводилися санкції на торгівлю з козаками боєприпасами, харчами та заборонялося запорожців «у себе приховувати». Причому в листах останнім Баторій сповіщав, що труднощі у боротьбі із запорожцями полягають ще й у тому, що Польща не має в цьому регіоні фортець (про великий укріплений козацький табір теж не зазначено, хоча якби він існував, то в контексті згаданих подій про нього б обов'язково згадали чи турецька, чи польська сторона).

Дії князя К. Острозького та похід любельського воєводи Яна Тарла (1578 р.) проти запорожців не дали бажаних результатів. «Ускромить низовців» так і не вдалося. Труднощі боротьби з підпорядкування козаків визнавав згодом і сам польський король. У 1579 р. на слова татарського посла, який «на низовців скаржився, просячи аби їм король заборонив шкоди чинити», останній відповідав, що «то люди свавільні і карати їх важко, а також якщо король зможе, то заборонить їм (запорожцям. -Авт. )».

Військові дії проти запорожців були малоефективними перш за все через розпорошеність козаків на великому просторі Дніпра та відсутність єдиного центру - Січі, здобути б яку Польща в цей час все ж мала достатньо сил (оскільки вже в 1579 р. Баторій оголосив війну Росії, а польська армія захопила низку російських міст). З іншого боку, Баторій міг піти і на компроміс з козаками, щоб використати укріплену фортецю на Дніпрі в інтересах Речі Посполитої (оскільки восени 1578 р. він і так збільшив реєстр до 600 осіб).

Викладений матеріал, гадаємо, дає підстави стверджувати, що практично і в другій половині 70-х рр. XVI ст. на Запорожжі не було великої Січі. Козаки в цей період переважно розселялися по уходах, городцях, невеличких протосічах і не були ще згуртовані в єдину організацію. Саме такий стан речей було зафіксовано в Хроніці Бєльського, який радив королю взяти запорожців на службу, «а щоб було плачено їм і нехай би там, на Дніпрі, мешкали..., по островах, яких там є кілька (курсив наш. - Авт.), а так міцно укріплених і де яких осяде кілька або кільканадцять сот чоловік, аби навіть військо прийшло, нічого їм там не вчинять». Далі Бєльський їх визначає так: «Острів один, який звуть Кохане, між порогами, 40 миль від Києва, на кілька миль вздовж, на якому чуючи козаків, татари не так легко до нас переправляються, бо з нього кременецький і кучманський броди можуть їм закрити». «Інший острів неподалік, - зазначається в Хроніці, - званий Хорчика (Хортиця. - Авт.), на якому Вишневецький перед тим мешкав». І, нарешті, третім Бєльський називає Томаківку, на якому «низові козаки мешкають, якож їм стоїть за найміцніший замок». Про це йдеться і в іншому місці Хроніки: «Є там (на Запорожжі. - Авт.) деякі острови дуже укріплені, на яких козаки мешкають, і між іншими - Томаківка» . Отже, можна констатувати, що в середині 70-х рр. XVI ст. джерела ще не вирізняли однієї великої Січі, фіксували наявність декількох островів, на яких мешкали козаки. Не згадано і саме поняття «кіш» щодо поселень козаків. Хоча тому ж Бєльському цей термін (під ним розуміли укріплений табір) був добре відомий, і він його неодноразово використовує у своїй Хроніці. Вперше під 1589 р. коли 18 серпня татари вторглися «до Подоля і до Русі», то тоді, сповіщає хроніст, «під Тарнополем кіш (kosz) мали» (тобто центральний укріплений табір, звідки пустошили навколишні землі). Такий самий кіш татари «мали під Константиновом» під час вторгнення на Волинь в 1593 р.

Невідомий хроністу був і кошовий отаман Запорозької Січі. Хоча автор Хроніки посаду отамана в середовищі запорожців фіксує, коли пише про доцільність взяти козаків на оплачувану службу, щоб вони «гетьмана від короля мали, а сотники і отамани аби присягали». Згадка про отаманів у множині свідчила або про певну кількість кошів із відповідними кошовими, або ж про курінних отаманів - керівників розпорошених по різних островах куренів, що є вірогіднішим.

У конкретно-історичній частині Хроніки теж немає терміна «кошовий отаман», хоча Бєльський і описує діяльність деяких козацьких ватажків. Зокрема, під 1575 р. він змальовує жорстокий похід козаків на татар «з вождем своїм Богданком». У 1577 р. у боротьбі за молдавський господарський стіл на боці І. Підкови воювали козаки, «над якими гетьманом (курсив наш. - Авт.) був Шах» та ін.

Перший більш-менш достовірний опис Томаківської Січі з укріпленням і козацькою радою маємо лише для початку 80-х років XVI ст. Його подає польський історик Бартош Папроцький, описуючи поїздку на Запорожжя польського шляхтича Самуїла Зборовського. Останній, після зустрічі з послами «від низових козаків, які запорозькими молодцями звуться», прибув на початку 80-х років XVI ст. на південь України «до Канева з почтом немалим слуг своїх і гайдуків й став на ріці Дніпрі». Далі «знову молодці-запорожці, бачачи його, послали до нього послів». Потім Зборовський «їхав до Черкас, з Черкас до Пскли ріки і хотів йти під Путивль замок». Проте, вступивши знову в переговори, «козаки радили йому аби їхав до війська» в Січ.

Як бачимо, Запорозька Січ першої половини 80-х рр. XVI ст. контролювала значну територію від Низу до Надпоріжжя та південних українських замків — Канева і Черкас, а січовики вільно пересувалися по цій місцевості, вступаючи в переговори з королівськими посланцями. Цікаво зазначити, що урядовці Речі Посполитої в цей період поважно ставилися до представників Січі. Той самий Зборовський неодноразово посилав січовикам «упоминки і гроші». А козаки, своєю чергою, порівняно вільно почувалися у відносинах із старостами південноукраїнських замків і навіть дозволяли собі «нехтувати обіцянками старости пограничного, який їх відмовляв від служби Зборовському, до себе намовляв, великі ласки від себе самого і короля їм обіцяв» .

Надалі шлях Зборовського пролягав «до порогів, де рицарі-люди Мешкають (курсив наш.- Авт.), там є Місце на Дніпрі, - як сповіщає польський шляхтич, - важке для просування, бо ті пороги з великих скал, через які вода яко куди з високих гребель спадає і там не може ніхто проїхати, крім козаків». У районі порогів польський загін натрапив на передову козацьку заставу, яка контролювала підступи до Січі. «Там же з Яволжаного (Таволжанського. - Авт) урочища хотіли йому (Зборовському. - Авт.) дати козаки битву, коли... узріли при ньому гайдуків; розсудили то собі..., ніби їх з направи королівської хотів вигубити». Проте, з'ясувавши, що поляки їдуть у Січ «на завдання послів..., направили 80 козаків, які його (Зборовського. - Авт.) перепровадили через пороги, яких є там 12». Щоправда, «деякі шляхтичі, злякавшись тих страшних перевозів (курсив наш.- Авт.), вернулися назад». Спускаючись далі по Дніпру, Зборовський оповідав, що «там недалеко є замок Хортиця (курсив наш.- Авт.), який був Вишневецький поставив». Зазначимо дивну обставину: шляхтич сповіщав про замок як про реальне укріплення. Можливо, останнє на початку 80-х років XVI ст. було не зруйновано або ж не повністю зруйновано. Зборовський у цьому випадку не міг помилятись, оскільки він не просто оминав Хортицю, а ночував на острові. Хроніст зазначав: «Виїхавши з Хортиці замку (важливо: не з Січі. - Авт.), на якому мали ночівлю, там доїхав до козаків і послів». Це місце перепочинку між Хортицею і Томаківкою було останнім перед в'їздом у Січ. Далі «Зборовський їхав з ними на місце те, де мешкання своє мали; те урочище зветься Томаківський Острів (курсив наш. - Авт.), який є так широкий, що може на ньому сховатись 20 тис. людей і коней немало; при тому острові є озеро рибне, там скоро висадились» .

Вказані відомості дають можливість дещо уточнити територіальну локацію Томаківської Січі. Остання, як бачимо, розташовувалася не на острові в традиційному значенні цього слова, який був посеред Дніпра чи іншої річки. Термін «острів» у цьому випадку вжито в значенні підвищеної частини землі поміж боліт, плавнів, малих річечок (Е. Лясота згадував тут «три Томаківки») правого берега Дніпра, чому й звався також «урочищем», біля якого було ще й озеро.

Подальший опис козацької організації на Томаківці початку 80-х рр. не залишає сумніву, що то була Запорозька Січ. У цей період у Січі вже збиралися великі січові збори, або кіш, які Зборовський, за польською аналогією, називав «рицарським колом». Цікаво зазначити, що кіш тоді ж збирався і поза межами Січі, наприклад під час військових походів. Зокрема, Зборовський, крім таких зборів на Томаківці, зафіксував подібні й «на острові, названому Картамлик» (можливо, Чортомлик.- Авт.), та на безіменному місці десь поміж Хортицею і Томаківкою.

На таких радах проблеми січового життя демократично обговорювалися всіма її учасниками, а для того, щоб рішення вважалося прийнятим і обов'язковим для виконання, необхідна була його підтримка переважною більшістю січовиків. Наприклад, коли Зборовський на зборах Січі запропонував козакам іти з ним на переговори в Орду, то січовики «розділилися: одні хотіли їхати з ним, інші на те не дали слова, повідаючи, що то (татари,- Авт.) пси зрадливі слова не здержать і нас із собою погубиш». Коли Зборовський хотів тиском схилити козаків, щоб кіш прийняв його пропозицію, то «вночі великий розрух стався, же не відав, що з ними чинить мав гетьман і не був від них безпечний здоров'я свого». Але Зборовський все ж не заспокоївся. І коли він пригрозив січовикам, що «їм битву перший ніж неприятелю іншому дасть», то козаки «за тими словами скарати (Зборовського.- Авт.) хотіли подлуг звичаю свого: підперезавши міцно піску за пазуху насипать і в воду вкинути». В кінцевому підсумку шляхтич змушений був відступитися від нав'язування своєї волі кошу.

На початку 80-х рр. у Січі в джерелах згадується і січова старшина. Під час подорожі та на початку свого перебування на Томаківці (вочевидь, ще не зовсім вивчивши січові порядки) Зборовський провідника козаків називає «один старший». Останній неодноразово звертався до Зборовського та від імені козацького товариства вів з поляками переговори. Згодом, трохи освоївшись на Січі, шляхтич точніше називає посаду цього «старшого», а саме: сповіщає, що ним був «отаман» (wataman), який під час виправ ходив на човні гетьманському .

Також згадував Зборовський про наявність у Січі регалій найвищої влади, якими були «булава гетьманська» та «зброя перших гетьманів місця того», що шанувалися січовиками як найвищі реліквії. Цікаво й те, що пам'ять про «перших гетьманів» Січі та їхні регалії у першій половині 80-х рр. XVI ст. ще не було втрачено, тобто Січ була заснована «на місці тому» (на Томаківці) нещодавно (вважаємо, десь на рубежі 70-80-х рр. XVI ст.). Це ж підтверджується й тим, що самий термін «січові козаки», як зазначав М. Грушевський, укорінюється в джерелах лише в середині 80-х рр. XVI ст. На першу половину 80-х рр. припадають і найраніші відомості про дерев'яні січові укріплення - засіки, які будували козаки. Зокрема, Карло Гамберіні (секретар папського нунція в Польщі) 1584 р. сповіщав: «Дерева там багато, і вони (козаки.- Авт.) так уміють себе оборонити засіками, що й зимою, як Дніпро замерзне, не бояться ніякого ворога, для більшої певності вирубують навколо лід».

Томаківська Січ у 80-х рр. XVI ст. була центром, куди збиралися втікачі з ординського полону. Зборовський, зокрема, згадував, що під час його відвідин Томаківки «сторожа козацька привела в'язнів кільканадцять, які з орди втекли, бо їх того часу в жнива багато тікає».

Описуючи побут козаків на Томаківці, шляхтич був вражений майстерністю січовиків у військовій справі, виконанням пісень та грою на музичних інструментах. Він зазначав: «Козаки невимовні штуки показували, співаючи пісні, стріляючи, на кобзах граючи» . На Запорожжі першої половини 80-х р. XVI ст. джерела фіксували і своєрідний менталітет січовиків, які вважали Січ своєю вітчизною і пов'язували з нею всі свої надії та сподівання. Це особливо впало у вічі Зборовському, який зазначав, що «з козаками великі труднощі, які не дбають на короля - пана свого, а ні На вітчизну, в якій народились, тільки всю надію на це місце (Січ. - Авт.) мають, поки живуть, так як кажуть ону посполиту приповідку: "Поки жити, поти боротись"». На це звернув увагу і папський нунцій Маласпіна на початку 90-х рр. XVI ст. Він, зокрема, підкреслював, що «козаки створили гніздо, яке не підкоряється цій (польській. - Авт. ) короні», бо «знаходиться у віддаленому місці, куди не сягає польське королівство» .

Що ж спонукало до створення єдиної військово-політичної організації козаків саме на рубежі 70-80-х рр. XVI ст.? Об'єднанню розрізнених козацьких городців та малих січей в одну велику Січ на Томаківці перш за все сприяло кількісне зростання козаків у цей час. І хоча ще литовський дипломат Михайло Литвин, який у 1550 р. відвідав Україну, писав, що «в цій країні дуже легко набирають добрих вояків», усе ж значне кількісне зростання саме запорозьких козаків припадає на 70-ті рр. XVI ст. Зокрема, Бєльський у цей період писав, що в козацьких зимівниках залишається цілорічно «кількасот чоловік». Під 1577 р. уже згадуваний козацький гетьман Шах, «зоставивши на Низу чотириста козаків з шістьмастами чоловік» (тобто загалом близько тисячі низовиків), прибув на допомогу І. Підкові на Пробитий шлях.

Далі М. Бєльський про рубіж 70-80-х рр. писав таке: «Не було їх (запорожців. - Авт.) перед тим так багато, але зараз їх збирається до кількох тисяч, а навіть їх тих часів замножилося і частокрот туркам і татарам шкоду немалу чинять, якож по декілька разів Очаків, Тягин та Білгород та інші замки захоплювали і в полях немало добутку набирають». У 1584 р. італієць К. Гамберіні так характеризував козацьке військо (пославшись на слова одного із старшин): «З козаків можна зібрати 14-15 тис. добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку». Хоча в останньому випадку, ймовірно, враховувалися не лише запорожці, а й козаки на волості та в шляхетських маєтках. Проте все ж значне загальне їх зростання на кінець 70-х рр. є незаперечним, бо до цього часу, як правило, йшлося про кілька сотень запорожців, а з початку 80-х рр. уже про тисячі козаків.

Важливим джерелом поповнення козацтва в цей час було селянство, основні маси якого активізувалися саме в 60-х рр. XVI ст., коли значно погіршилося його економічне та правове становище (Другий Литовський статут 1566 р.). І саме на другу половину 60-х та 70-ті рр. припадає початок систематичних згадок про масові втечі посполитих (пів-села, ціле село, кілька сіл).

Кількісному зростанню козацтва сприяла також поява на Запорожжі значної кількості бояр-слуг, що не змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство, перевірка яких почалася в Україні ще в 1557 р. з проведенням волочної поміри. Після Люблінської унії 1569 р. курс правителів Речі Посполитої на знищення боярства як стану став ще жорсткішим, а тому наприкінці 60-х - у 70-х рр. бояри-нешляхтичі переміщуються у південні регіони України.

Після Люблінської унії на Київщину та Брацлавщину помітно поширилося магнатське землеволодіння, яке, своєю чергою, протягом 70-х рр. теж сприяло витісненню селян та непривілейованих бояр на південь. Останні значною мірою поповнили лави низовиків і разом з козаками вже протистояли магнатській колонізації, яка загрожувала і давнім козацьким поселенням.

Взаємообумовленість названих факторів призвела не тільки до кількісного зростання козацтва, а й до якісних змін у його середовищі. Боярство привнесло в козацтво не лише організуючий елемент, а й дало останньому перспективну програму боротьби за визнання своїх станових прав у межах Речі Посполитої. Ця боротьба вже невдовзі дала певні позитивні результати (згідно з універсалу Сигізмунда II Августа від 5 червня 1572 р. було взято на оплачувану службу «певний почет низових козаків» із 300 осіб).

Інші ж козаки змушені були закріпитися на Запорожжі й вирішувати проблеми своєї організації самостійно. А агресивна політика Стефана Баторія в другій половині 70-х рр. XVI ст. щодо підпорядкування та вигнання запорожців, на тлі постійної (протягом століття) боротьби козаків із турецько-татарськими військами, вочевидь, тільки прискорила на рубежі 70-80-х рр. об'єднання розрізнених городців і малих протосічей в одну велику Запорозьку Січ на Томаківці. Територія, що підпорядковувалася Томаківській Січі, була значною. Зокрема, на початку 80-х рр. XVI ст. Січ мала свої сторожі й застави на просторі від перших порогів і Таволжанського урочища на півночі до Чортомлика й урочища Карайтебен на порубіжжі з татарськими кочів'ями на півдні. Важливо зазначити, що творцями Запорозької Січі на Томаківці були переважно козаки-воїни, або, як їх називали сучасники, «лицарі-люди». Зборовський на початку 80-х рр. XVI ст. зазначав, що вони мешкають «на Дніпрі, де є важке місце для прибуття, і там не може ніхто проїхати, крім тих козаків», навіть «деякі шляхтичі, злякавшись тих страшних перевозів, вернулись назад».

Цікаво, що збори коша на Томаківці польський шляхтич називав «лицарським колом» та сповіщав про пошану в Січі до військових обладунків - «зброї перших гетьманів». Особливо контрастно відтіняють військовий характер Томаківської Січі відомості про так звану Надпорозьку січ козаків, які одночасно (на початку 80-х рр.) перебували в водорозділі рік Дніпра і Самари. Зборовський сповіщав, що зустрів там «200 козаків річкових, які тільки звірів та рибу ловлять іншим на живність... а тими ріками можуть до Орди і до Москви ходить для користі». Повідомлялося також, що вказані «річкові» або «водяні» козаки «мали старшого» і «те місце, куди козаки ховаються», і де проводять свої загальні збори .

Чисельність козаків у Томаківській Січі встановити важко через брак прямих свідчень. Щодо приблизної кількості, то, за відомостями того ж Е. Лясоти, в Січі на Базавлуці (1594 р.) «їх усіх було трохи більше трьох тисяч, щоправда, якщо захочуть може стати й (ще. - Авт.) кілька тисяч, коли скличуть козаків, які час від часу живуть у містах і селах, але вважають себе запорожцями» .

Отже, як мінімум, виходить близько 5 тисяч. Число ж, яке назвав С. Хлопицький - шляхтич із Перемишля, який у 1594 р. на переговорах з австрійським імператором Рудольфом II обіцяв останньому, «що сили козаків становлять вісім або десять тисяч», Лясота поставив під сумнів. Хоча, якщо С. Хлопицький враховував постійних низовиків, «сезонних» запорожців і козаків, які мешкали на волості, то названа ним кількість є близькою до дійсності.

Підсумовуючи, зазначимо, що в цій проблемі слід виокремити чисельність січовиків та загальну кількість козаків. Згідно з наведеними відомостями, вочевидь, за часів першої Запорозької Січі на Томаківці на початку 90-х рр. було декілька тисяч Козаків, оскільки наприкінці її існування (восени 1593 р.) в поході Дніпром на Київ, як повідомляв 4 жовтня 1593 р. Й. Верещинський, брало участь «коло чотирьох тисяч» козаків «війська Запорозького». Та й у 1594 р., лише через рік після зруйнування Січі, на Базавлуці вже налічувалося більше 3 тисяч. І це в умовах активної участі січовиків у повстанні під проводом К. Косинського та спустошливих рейдів на Січ татар узимку 1593 р. Під час цих нападів (яких було не менше семи) татари захопили понад 2 тис. козацьких коней, що побіжно теж свідчить про існування в Томаківській Січі кількатисячного козацького табору.

У цілому, українські козаки за часів першої Січі, певно, могли виставити не менше 10 тис. вояків. Проце дізнаємося не лише з даних згаданого С. Хлопицького, а й з відомостей Карло Гамберіні. Останній під 1584 р. вказував на можливість зібрання 14-15 тис. козацького війська, а під 1587 р. наводив слова одного з козацьких ватажків, який сповіщав, що «козаки в будь-який час готові йти на службу найсвітлішому (венеціанському. - Авт.) дожу... і я сам поведу на поле битви 10 тис. хоробрих вояків». Аналогічні кількісні відомості, щоправда, з уточненням регіону, де проводились обрахунки, знаходимо у записах венеціанського посла в Польщі П'єтро Дуодо, який у 1592 р. сповіщав: «Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром.- Авт.) живуть козаки - люди хоробрі в найвищій мірі, чисельністю від 12 до 15 тис. чоловік» .

Щодо національної належності козаків загалом та січовиків зокрема, то тут теж можна висловити деякі міркування. Для початку 80-х рр. XVI ст. існує загалом позитивно оцінена українськими фахівцями розвідка німецьких дослідників С. Люберта й П. Ростанковські, присвячена національному складу реєстровців. Ученим на основі аналізу власних імен козаків реєстру вдалося встановити національну належність 356 осіб. Серед них вихідці з України становили понад 45 %, з Білорусії — близько 40 %, з Московської держави -трохи менше 10 %, з центральної Польщі -5 %. Траплялися в реєстрі й прізвища окремих вихідців із Молдавії, Криму, Литви і Сербії. Щоправда, тут слід враховувати, що носії іноетнічних прізвищ могли проживати в Україні досить тривалий час і бути вже асимільованими нащадками тих переселенців, які перемістилися на українські землі в попередній період. Однак вповні можна припустити, що подібна ж етнічна строкатість була притаманна і для національного складу козаків на Томаківській Січі. Хоча й допускаємо, що з початком масових козацьких і селянських рухів кінця 80-х - початку 90-х рр. відсоток вихідців з України, як основного ареалу повстань, у козацькому середовищі значно зріс.

З погляду історичної перспективи Томаківська Січ відігравала велику роль як центр концентрації сил козаків у боротьбі за повернення втрачених земель, маєтностей (це збігалося з інтересами покозачених селян і бояр) та визнання станових прав козацтва (що особливо було актуальним для боярського елементу в середовищі запорожців). Саме у 80-ті рр. козаки вже відкрито нападають на шляхетські маєтки, а з 1587 р. ці виступи стають майже безперервними і в 1591 р. переростають у велике козацьке повстання під проводом К. Косинського, що відзначалося не лише соціальною, а й політичною спрямованістю (встановленням козацької юрисдикції та намаганням запорожців спертися на широкі маси селянства в регіоні повстання) Розв'язати конфлікт з козаками вже не могли ані постанова сейму 1590 р. «Порядок щодо низовців і України», ані збільшення козацького реєстру до 1 тис. осіб (універсал від 25 липня 1590р.) .

Під час повстання, за відомостями О. Вишневецького, К. Косинський «князю великому Московському зі всім військом своїм присягав і оному подав був все порубіжжя більше як на сто миль границь... яко ж і в листі своєму до них князь великий писався вже царем Запорозьким, Черкаським і Низовським і послав їм за пороги сукна і грошей». Весною 1593 р. Косинський вирушив у новий похід. Проте в боях під Черкасами загинув, а «інші повтікали за пороги до іншого війська... яких за порогами десь кілька тисяч ще є»,- зазначав той самий О. Вишневецький. Цікаво, що князь писав про запорожців як про «інше військо», відмінне від військ К. Косинського, які штурмували Черкаси. Цей факт може свідчити про те, що не всі січовики брали участь у походах Косинського, або ж за порогами одночасно були інші великі козацькі загони. Попри загибель Косинського, повстання тривало й далі, а О. Вишневецький згодом змушений був підписати договір із козаками (серпень 1593 р.), згідно з яким за ними серед іншого також зберігалося право вільного проходу на Січ.

Проте рік смерті ватажка великого козацького повстання К. Косинського став і останнім роком існування першої Запорозької Січі. її було зруйновано наприкінці 1593 р., коли 80-тисячна татарська армія, як стверджували сучасники, напала на Січ у той час, коли гам перебували не основні козацькі сили, а лише «залишок козаків яких було на кореню залишилося близько шестисот». Учасник цих подій один «козак із Запорожжя», згодом повідомляв, що оборонці Січі «ледве в човнах на Дніпро втекли». Січ же було вщент зруйновано, запорожці змушені були вирушити з Томаківки і переселитися на інший острів - Базавлук, розташований за 30 км нижче по Дніпру. Слава про Томаківську Січ ще довго зберігалася в пам'яті її сучасників. Зокрема, Е. Лясота, який подорожував Дніпром у 1594 р., писав, що він плив з низу «далі до трьох річечок, які називаються Томаківками, і котрі впадають у Дніпро з руського боку», а також згадував «знаменитий названий острів (Томаківка. - Авт.)». Підсумовуючи, зазначимо, що з другої половини XV ст. основним джерелом поповнення козацтва були промисловці-уходники, які рушали на Низ, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом та іншими промислами, а із закінченням сезону поверталися назад для продажу свого товару. Цими першими козаками-уходниками були переважно жителі міст і волостей.

З освоєнням Запорожжя козацькі уходи й стани впритул наблизилися до татарських кочів'їв, а це, своєю чергою, викликало сутички між зустрічними хвилями колонізації, що змушувало козаків завжди Носити зброю й майстерно володіти нею. До цього ж спонукало створення в середині XV ст. Кримського Ханства, набіги орд якого на Запорожжя та Україну дедалі частішали, а з останньої чверті XV ст. стали систематичними.

Ці обставини значно вплинули на еволюцію козацтва. З кінця XV ст. промислова та військова діяльність козаків стають для них рівноцінно важливими, бо в умовах постійної загрози турецько-татарських вторгнень уходництво потребувало надійного військового захисту козацьких угідь. У цей період виникають і перші укріплені поселення на Низу — городці та протосічі.

Одночасно формуються суто військові козацькі загони, що на них згодом спиралися литовські та польські воєначальники як на провідників у степах і яких як професіональних вояків наймали окремі магнати та шляхта для служби в своїх маєтках.

Діяльність козаків-воїнів із кінця XV ст. була пов'язана вже із суто військовими справами: захистом від татар уходів і станів на Низу, шляхетських маєтків, замків, міст; несенням сторожової служби на дніпровських переправах та переслідуванням нападників після їх вторгнень. Окремою формою боротьби козаків у цей час стають як військові напади на близькі татарські кочів'я, так і далекі морські походи на турецькі міста, їх метою часто було не лише звільнення українських бранців і повернення худоби, коней, інших цінностей, а й помста за татарські вторгнення та пограбування кочів'їв і міст останніх.

Протягом першої половини XVI ст. промислово-військові козацькі товариства, ватаги й загони на Низу поступово витіснили татарські кочів'я з правого на лівий берег Дніпра й освоїли Запорожжя, перейшовши від сезонних промислів до постійного проживання в невеликих протосічах та городцях, де і взимку залишалися певні козацькі залоги.

Значні зміни, які відбувалися в українському суспільстві в середині XVI ст., стають важливим фактором впливу на еволюцію козацтва в цей період. Зокрема, погіршення правового й економічного становища селянства в 60-х рр. (Литовський статут 1566 р.) призвело до значних селянських рухів і втеч, які з кінця 60-х - протягом 70-х рр. набувають масового характеру. Багато втікачів прямували на Запорожжя, тим самим помітно збільшуючи кількість козаків.

Цьому ж сприяла і поява на Запорожжі певної кількості бояр-слуг. Боярство внесло в козацтво не тільки організуючий елемент, а й націлило його на боротьбу за визнання станових прав козаків у межах Речі Посполитої, яка вже в 70-ті роки дала певні позитивні результати (перший реєстр 1572 р.; другий -1578 р. і т. д.).

Переважна ж більшість козаків, що не потрапили до реєстрів, змушені були самотужки вирішувати проблеми своєї самоорганізації, що згодом призвело до їх об'єднання у військово-політичну організацію - Запорозьку Січ (остання була чітко зафіксована джерелами на Томаківці на початку 80-х років XVI ст.). Січ одразу ж стала центром боротьби колишніх бояр, селян та низовиків (уходників, провідників, воїнів) за повернення втрачених маєтностей і визнання станових прав останніх, але вже в новій загальній іпостасі -козацтва. Створена Січ становила значну військову силу, з якою змушені були рахуватися не лише Крим та Порта, а й на яку воліли спиратися як правителі Речі Посполитої, так і монархи інших держав (Росії, Австрії та ін.).

Таким чином, після виникнення Запорозької Січі вона (та й козацтво загалом) уже є не об'єктом а суб'єктом історичного процесу тобто силою, яка не лише зазнавала певних впливів з боку українського суспільства та сусідніх держав, а й сама впливала на навколишній світ.

Щоправда, в XVI ст. «козацька» історія острова Томаківка не закінчується. Він ще не раз слугував пристановищем для запорожців і мав стосунок до багатьох важливих віх в історії козаччини. Зокрема, за Бопланом, саме Томаківку «Хмельницький обрав... для схованки, коли йому загрожувало оточення» наприкінці 1647 р. після втечі із в'язниці в Бужині. В той час Хмельницький перебував на острові разом із своїм сином Тимошем. Згодом, як зазначав французський інженер-картограф, «саме в цьому місці вони (козаки. - Авт.) почали збиратися, коли піднялися для виступу у травні 1648 р. і виграли... битву під Корсунем» (16 травня) в урочищі Горіхова Діброва.

У другій половині 70-х рр. XVII ст. Томаківка мало не стала знову місцем облаштування Запорозької Січі. Це пов'язано з подіями 1676 р., коли кошовий отаман Іван Сірко мав намір, у разі великого нашестя татар, перенести Січ із Чортомлика, де вона тоді знаходилася, на острів Томаківку і навіть звелів розчистити для цього місце на Городищі (паралельна назва Томаківського городища). Проте очікуваного нападу татар не сталося, і Січ на Чортомлику збереглася.

У 1697 р. на Томаківці збиралися російські війська князя Долгорукого та українські козаки гетьмана Мазепи, готуючись до походу на Тавань та Казикермен щоб допомогти оточеним турками гарнізонам. А в 1772 р. урочищі Городищі», «над рікою Дніпром» існувала козацька сторожа «при полковнику Герасиму Спичаку, двох старшинах та 200 чоловік рядових козаків попарокінних».

Реконструювати зовнішній вигляд Томаківської Січі сьогодні досить непросто, хоча є певні відомості, необхідні для такої роботи. Найдетальніший опис решток січових укріплень на Томаківці залишив Д. Яворницький, який обстежував їх у ХІХст. Учений, зокрема, зазначав, що сліди перебування запорозьких козаків на цьому острові збереглися у вигляді невеликого укріплення, розташованого на його південній околиці, що мало форму правильного редуту. «Редут цей, - писав Д. Яворницький, - складається власне із трьох траншей: східної 49 сажнів у довжину; західної 29 сажнів; північної 95 сажнів... Замість південної траншеї служить берег самого острова... найбільша висота кожної із траншей - три з половиною сажні». Щоправда, І. Карелін, який також спостерігав згаданий «окоп», зазначав, що північний вал мав довжину 120 сажнів. Цей самий дослідник, а за ним і Л. Падалка, описали й південний берег острова Томаківка, що був Досить крутим і мав висоту близько 70 сажнів. Загальна ж площа острова Досягала «300 десятин землі».

Про побутування козаків на Томаківці свідчили численні речові докази. Зокрема, поблизу редуту Д. Яворницький знаходив свого часу чимало Козацьких старожитностей - рибальські гачки, залізні цвяхи, металевий та глиняний посуд, срібні монети, Кулі тощо. За його словами, в 1872 р. «один з любителів старовини, протоієрей містечка Нікополя Іоан Карелін бачив на острові Томаківка кладовище з надгробними пісковими хрестами, на яких були зроблені написи, що вказували на схованих під ними запорожців».

Більш детальних відомостей про укріплення та розташування Томаківської Січі на сьогодні немає. Щоправда, в 1953 р. на о. Томаківка перед його затопленням працювала археологічна експедиція під керівництвом Ф. Копилова, яка, обстеживши табір, зафіксувала тільки наявність навколо нього рову і валу заввишки 1,6 м. Сучасні спроби визначити місце Січі вже не дають результатів, оскільки, як свідчать місцеві жителі, воно міститься на дні Каховського водосховища на відстані кількох сот метрів від берега (на схід від сучасного села Комуна). Однак пам'ять про першу з відомих козацьких Січей не втрачено. На незатопленій частині Томаківки встановлено пам'ятний камінь із написом: «На цьому острові з 40-х років XVI ст. до 1593 р. знаходилась Запорозька Буцько-Томаківська Січ, яка подавала допомогу повсталим селянам і козакам в кінці XVI ст.». Звісно, місце розташування і дату заснування Січі на пам'ятному написі зазначено досить умовно .

Сховані під товщею води й віків нерозгадані таємниці Томаківської Січі - цієї колиски запорозького козацтва, своєрідної «української Атлантиди» - ще чекають на свого відкривача, нагородою якому буде не лише міфічний скарб, нібито захований, за народними переказами, під старезним дубом на Томаківці, а й радість відкриття нових сторінок історії захисників рідної землі.

Прошу доповнити повідомлення наявною інформацією.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.
Note: Your post will require moderator approval before it will be visible.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
Sign in to follow this  

×
×
  • Create New...