"Польські" ренесансні аттики: ступінь міфологізації ідеї

[Ігор Западенко]

До цього допису спонукала стаття П. Ричкова (2012) "Ренесансні аттики у формуванні архітектурної ідентичності культурного домену Острозьких", яку у широкому доступі опубліковано у 2018 році.

Доступних в Україні праць на цю тему раніше було небагато, стаття є розгорнутою, з багатьма теоретичними викладками, тому сприймається як теоретичне підгрунтя для роботи. Однак, необхідно наголосити, що вона будується на застарілих матеріалах польських дослідників (1900-1930-х років), тому не відображає сучасних, набагато розвиненіших, поглядів східноєвропейських науковців на їхню ж власну "матеріальну частину". Окрім того, з давніх праць автором процитовано давні ж помилки, які польськими науковцями в публікаціях виправлено з півсотні (!) років тому - але в Україні вони продовжують циркулювати далі.

Якщо коротко - виглядає на те, що ідею про суцільне домінування "польських аттиків" на східноєвропейському просторі запозичено з праці Вацлава Гусарського (1936) "Attyka polska i jej wpływ na kraje sasiednie", повторює стаття й тональність висновків Гусарського. Однак, низка дослідників наступних поколінь (1950х, 60х, 70х, 80... років), які були учнями один одного, еволюційно змінювали і вдосконалювали тлумачення ренесансної архітектурної творчості. Власні праці дослідників теж вдосконалювалися - і, наприклад, посилаючись на А. Мілобендзького, слід було б посилатися не на видання 1968, а хоча б на наступне 1978 року. А ще краще - на його ж розділ у колективній монографії 1986 року, який був (як зазначено у передмові) доопрацьований у зв'язку з поступом науки. Нагадаю, що йдеться про статтю, яку опубліковано у 2012 році.

Щоб не займатися наново викладками, опублікую тут частину своєї статті (готується до друку), в якій більш реально розглянуто історіографію питання з наголосом на різниці між "польськими аттиками" і "аттиками у Польщі".

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Походження східноєвропейських ренесансних аттиків більшою або меншою мірою, як типу в цілому або стосовно окремих пам’яток, подібних до палацу Сенявських, торкалися у своїх роботах польські історики мистецтва С. Шиллер (Szyller, 1909), Ю. Росс (Ross, 1953; 1976), М. Морельовський (Morelowski, 1961), угорські Е. Вар’ю (Varjú, 1932) та Г. Коморочи (Komoróczy, 1936), чеська дослідниця Д. Менцлова (Menclová, 1953).

Грунтовною працею щодо походження та поширення ренесансних аттиків у Східній Європі досі вважається праця В. Гусарського (Husarski, 1936), в якій систематизовано найбільший обсяг матеріалу про поширення аттиків, у тому числі «півколистих», у Польщі та сусідніх країнах. Тому висновки Гусарського найчастіше без жодних застережень цитуються іншими авторами, зокрема, українськими (див., напр., Ричков, 2015). Відтак, усі ренесансні аттики з гребінчастим завершенням, в тому числі й «півколистим», слідом за Шиллером та Гусарським залічуються до типу «польських аттиків». Місцем формування аттика як домінуючої архітектурної форми називається Польща, а регіоном, в якому викристалізувалась особлива форма «півколистого» декору – Сілезія (Kozakiewicz, 1955, s. 11; Złat, 1955), а конкретніше Вроцлав (Złat, 1955; s. 67; Morelowski, 1961, s. 43, 46). Але при тому авторами випускається з поля зору, що висновки Гусарського щодо походження аттиків називалися переконливими, але не остаточними в рецензії на його працю К. Сінко-Попєлової (Sinko-Popielowa, 1937), яка назвала стиль аттиків словацького Спиша особливим «національним» відтінком, подібній рецензії К. Естрейхера (Estreicher, 1938), а також у публікації пам’яті Вацлава Гусарського (Wallis, 1951).

Наступними дослідниками історії архітектури було напрацьовано багато нового матеріалу, який змушує ставитися до праць Шиллера і Гусарського з безумовною пошаною, але не приймати так беззастережно висновків 80- або 110-річної давнини щодо генези і типології «польських аттиків». Досить зауважити, що у обох цих авторів, а відповідно, й у тих, хто їх зараз цитує, повторюється твердження, ніби аттиковий стиль у ренесансній Польщі було започатковано краківськими Сукєнніцами, авторство яких (а відповідно, і започаткування аттика) на початку XX ст. приписувалося Джованні Марії Падовано. Однак, твердження щодо Падовано як мнимого автора Сукєнніц було названо непорозумінням ще у 1970-х рр. (Fischinger, 1976, s. 208), і це демонструє, що сучасні дослідження неможливо будувати без урахування нового знання, яке з’явилося за кілька десятиліть. Адже навіть роботи патріарха польської історії мистецтва М. Морельовського нині вважаються певною мірою політично заангажованими, бо того тоді вимагав час і обставини (Kozieł, 2016; 2019). Не настільки категоричні сучасні автори й у датуванні кам’яниці «Pod Złotą Koroną» у Вроцлаві, яке б давало підстави вважати саме її прототипом усіх півколистих аттиків, подібних до того, що маємо у Меджибожі (Łaba, 1993; Łuniewicz, 2016).

Серед праць, які повністю присвячено такому декоративному типу аттика, який застосований у палаці Сенявських у Меджибожі, найповнішою є стаття М. Злата. У ній він на багатому ілюстративному матеріалі розвиває гіпотезу щодо сілезького походження зазначеного зразка. Проте, на відміну від попередників, пропонуючи типологію аттиків за їхнім декоруванням, М. Злат більш стримано класифікує «півколисті» аттики (Złat, 1955, s. 54–65) і виокремлює їх у перший тип свого переліку – «ранньоренесансний аттик», за яким хронологічно та типологічно у нього слідує власне «польський аттик». Необхідними елементами, аби аттик вважати «польським», М. Злат назвав наявність фризу, найчастіше у формі аркатури, та оздоблення гребеня такими елементами як подвійна волюта (esownica), пілястри, трикутні щитки, маскарони. В якості наступних типів аттиків Злат виокремлює «щитовий аттик», зауважуючи, що в Польщі він найменш популярний та локально сконцентрований у Бжегу (Опольське воєводство) та околицях, і у меншій мірі в інших регіонах. Останній тип за М. Златом утворюють «народні адаптації аттика» – химерні варіації та суміші стилів, які виникали під час будівництва у провінції. 

У зв’язку з введенням М. Златом поняття «ранньоренесансний аттик» слід визначити, що ж саме є раннім Ренесансом у розумінні польських авторів. За визначенням Є. Шабльовського, визначення  «ранній», «розвинений» та «пізній» ренесанс стосовно трьох фаз польської ренесансної архітектури не співпадають з відповідними поняттями в ренесансній італійській архітектурі, розвиток якої відбувався іншим шляхом. Він окреслює, що форми раннього польського ренесансу першої половини XVI ст. співпадають з часами Александра І Ягеллончика і Сигізмунда І Старого, форми розвиненого польського ренесансу другої половини XVI ст. проявляються у часах Сигізмунда Августа, Стефана Баторія і у початковому десятилітті королювання Сигізмунда III, а форми пізнього польського ренесансу першої половини XVII ст. співпадають з Вазівськими часами (Szablowski, 1952, s. 75).

Оскільки поряд з Польщею, зокрема Сілезією, особливим регіоном поширення ренесансних аттиків є Словаччина, в особливості Спиш, необхідно ознайомитися з позицією чеських та словацьких дослідників. Раніше за В. Гусарського, який вважав осередком формування східноєвропейського ренесансного стилю Польщу, Д. Менцлова подала детальний аналіз перенесення ренесансних архітектурних ідей з Італії, показала можливий шлях їх поширення та окреслила локації їх місцевих інтерпретацій у Словаччині (Menclová, 1934). Точка зору на походження, шляхи стилістичного імпорту та місцеві інтерпретації аттиків у Словаччині сконцентровано представлена у грунтовній роботі І. Цюлісової (Ciulisová, 1988). У першій частині статті вона аналізує особливості позицій вищезгаданих польських дослідників, а також І. Бурнатової, Т. Якімович та інших. Далі продовжує історіографію роботами угорця Н. Лехнера, чехословацьких авторів Вл. Вагнера, Й. Шпірко, А. Гюнтерової-Маєрової, З. Ваги та Д. Менцлової. Цюлісова наводить їхні гіпотези і аналізує еволюцію поглядів щодо походження ренесансних аттиків, виникнення та можливих шляхів поширення «півколистого» (він же «ранньоренесансний», або «ластівчин хвіст» у різних авторів) та інших різновидів аттиків у Словаччині і на Спишу, при тому також типологічно розрізняє «півколистий» і «польський» аттики. Вона, зокрема, наводить завершення двох будівель у Кежмарку (Словаччина), – костелу та дзвіниці, – як приклад співіснування обох цих типів аттиків (Ciulisová, 1988, s. 66).

Найновішою роботою, в рамках якої аналізується реалізація «півколистих» ранньоренесансних аттиків того ж різновиду, який застосований у палаці Сенявських, є архітектурно-iсторичне та мистецько-iсторичне дослiдження замку Турзонів у Бетлановцах (Словаччина), яке виконане колективом авторів під керівництвом інженера-архітектора М. Яновської (Janovská, Gibalová, Neupauer, 2019).

Зауважимо, що дискусія щодо пріоритету Польщі, Сілезії або Словаччини у походженні ренесансних східноєвропейських аттиків в цілому та «півколистих» аттикових завершень зокрема перевищує рамки нашого дослідження. Для нас важливим є те, що саме цей чи то сілезький, чи то словацький вплив очевидно проявляється у Меджибожі, про що вперше зазначалося автором (Западенко, 2016). Публікації дослідників, які вивчають архітектуру інших регіонів, свідчать про обгрунтованість цієї гіпотези. Зокрема, про наявність польсько-словацького культурного впливу на формування архітектури сусідньої з Поділлям Галичини зауважував А. Мартинюк (2000).
Наведений вище історіо- та бібліографічний огляд свідчить про те, що багато питань залишаються досі відкритими, і не можуть вичерпуватися посиланнями на праці початку XX ст. Практичним висновком з розглянутої вище сукупності праць різних авторів, країн та періодів є окремішність двох споріднених різновидів ренесансного аттика: 

- «півколистого», він же «ранньоренесансний» або також «ластівчин хвіст», який відрізняється, як правило, гладким фризом та гребенем, який складається з чверть- та півкіл у характерних комбінаціях;
- власне «польського аттика», який відрізняється від першого фризом, як правило, у вигляді пластичної сліпої аркатури та декоративними елементами гребеня: подвійними волютами («есовицями»), стовпчиками-пілястрами та ін.

Ця окремішність чітко визначена у працях польських дослідників історії ренесансного мистецтва ще з середини XX ст., а також у працях їхніх словацьких колег.
 

Щоб написане вище підкріплювалося посиланнями - також частина списку літератури до статті:

1. Ciulisová I., 1988. Príspevok k poznaniu východoslovenskej renesančnej atiky. ARS : časopis Ústavu dejín umenia Slovenskej akadémie vied, №1, s. 61–69. ISSN 0044-9008. (роблю переклад українською)
2. Estreicher K., 1938. Wacław Husarski, Attyka Polska i jej wpływ na kraje sąsiednie [recenzja]. Dawna sztuka, zeszyt 1, s. 78–81.
3. Fischinger A., 1976. Główne kierunki włoskiej twórczości renesansowej w Polsce XVI w. W: Renesans. Sztuka i ideologia. Materiały Sympozjum Naukowego Komitetu Nauk o Sztuce PAN, czerwiec 1972 oraz Sesji Naukowej Stowarzyszenia Historyków Sztuki, Kielce, listopad 1973. Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, s. 195–211.
4. Husarski W., 1936. Attyka Polska i jej wpływ na kraje saşiednie. Warszawa: Towarzystwo wydawnicze.
5. Janovská M., Gibalová L., Neupauer J., 2019. Architektonicko-historický a umelecko-historický výskum. Thurzovský kaštieľ s areálom, č. ÚZPF 617/1, Betlanovce č. 31. I. Textová časť. Levoča: Štúdio J+J. (є цифровий примірник від авторів - нема дозволу на поширення, але окремі цитати можна подати)
6. Komoróczy G., 1936. O węgierskich pamiątkach na ziemi Polskiej. W: Polska i Węgry : stosunki polsko-węgierskie w historii, kulturze i gospodarstwie. Warszawa ; Budapest : Wydaw. Henryk Forbát, (Budapest : Druk. Athenaeum). s. 193–195.
7. Kozakiewicz S., Początek działalności komasków, Tessyńcyków i Gryzończyków w Polsce. Okres Renesansu (1520– 1580). Biuletyn historii sztuki, №21, s. 3–28. doi:10.11588/diglit.41528.5
8. Kozieł A., 2016. «Polonizacja» nowożytnej sztuki na Śląsku w pracach polskich historyków sztuki po 1945 roku. Barok. Historia – Literatura – Sztuka, №44, s. 149–161.
9. Kozieł A., 2019. Under the Pressure of ‘Polonization’ Ideology: Renaissance and Baroque Art in Silesia in the Works of Polish Art Historians after 1945. RIHA Journal, 30 June.
10. Łaba B., 1993. Renesansowy dom «Pod Złotą Koroną» we Wrocławiu. Dzieła i interpretacje, №1, s. 170–186.
11. Łuniewicz, Z., 2016. Nowożytne hełmy wieżowe na Szląsku – próba reinterpretacji pochodzenia. Quart, №3, s. 3-25.
12. Menclová D., 1934. Přehled vývoje renesanční architektury na Slovensku. Bratislava: Vytiskla státní tiskárna v Praze
13. Menclová D., 1953. Kaštieľ v Betlanovciach. Pamiatky a múzeá, №2, s. 67–74. (є переклад українською)
14. Miłobędzki A., 1986. Architektura i społeczeństwo. W: Polska w epoce Odrodzenia : państwo – społeczeństwo – kultura. Warszawa: Wiedza powszechna. s.357–399.
15. Morelowski M., 1961. Początki italianizującego renesansu na Śląsku. Rocznik Historii Sztuki, Tom II, s. 31–86.  doi.org:10.11588/diglit.12453.2
16. Ross J., 1953. Z dziejów związków artystycznych polsko-czeskich i polsko-słowackich w epoce Odrodzenia. Rocznik Historii Sztuki, Tom I, s. 88–96. doi:10.11588/diglit.37706.38
17. Ross J., 1976. Z badań nad związkami Słowaczyzny i Małopolski w dziedzinie architektury i rzeźby architektonicznej z okresu renesansu (do 1580 roku). W: Renesans. Sztuka i ideologia. Materiały Sympozjum Naukowego Komitetu Nauk o Sztuce PAN, czerwiec 1972 oraz Sesji Naukowej Stowarzyszenia Historyków Sztuki, Kielce, listopad 1973. Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, s. 435–449.
18. Szyller S., 1909. O attykach polskich i polskich dachach wklęsłych. Warszawa: Rubieszewski i Wrotnowski.
19. Sinko-Popielowa K., 1937. Wacław Husarski, Attyka Polska i jej wpływ na kraje sąsiednie [recenzja]. Biuletyn Historii Sztuki i kultury, №2, s. 242–243. doi:10.11588/diglit.37717.27 
20. Szablowski J., 1952. Z zagadnień polskiej architektury renesansowej. Ochrona zabytków, №2, s. 75–94.
21. Trajdos T., 2003. Parafie diecezji kamienieckiej w średniowieczu. Przegląd Historyczny, Tom XCIV, z. 4, s 419-426.
22. Varjú E., 1932. A Bethlenfalvi kastély. W: Magyar várak. Budapest: Műemlékek Országos Bizottsága és a Könyvbarátok Szövetsége, s. 18–19. (є переклад українською)
23. Wallis M., 1951. S. p. Wacław Husarski. Biuletyn Historii Sztuki, №2–3, s. 181–185. doi:10.11588/diglit.37707.25
24. Złat M., 1955. Attyka renesansowa na Śląsku. Biuletyn Historii Sztuki, №1, s. 48–79. doi:10.11588/diglit.38030.6
25. Дмитриева М., 2015. Италия в Сарматии. Москва: Новое литературное обозрение. ISBN 978-5-4448-0419-3.