Володимир Проценко

Володимир Великий і Будаївське замковище Життю і діяльності Володимира Великого при-свячено багато творів історичної і художньої літератури. З ім'ям Великого Князя Володимира Свято-славича пов'язана визначна подія в історії України: хрещення Русі. Християнство, яке прийшло на зміну язичництву, оновило Київську Русь і вказало нову історичну дорогу: адже разом з християнством на Русь прийшла писемність і книжкове просвітництво. Володимир був наймолодшим сином князя Святослава Ігоревича. Народився він близько 960 року в літописному Будутині поблизу Києва. Батько – Князь Київський Свято-слав Ігоревич, внук літописного князя Рюрика, що започаткував династію Рюриковичів, а мати – за Літописом Ніконовським Малуша, ключниця ( в даному випадку заручниця, невільниця) княгині Ольги, донька древлянського князя Мала [1]. Окрім Володимира, у Святослава було ще два сини: старший Ярополк, народжений першою дружиною Предславою, – дочкою чи сестрою угорського короля, а за іншими даними – дочкою київського боярина, і середній син Олег від Есфіри дружини-тюрчинки, доньки кагана Хазарського каганата [2]. Одно з найдавніших історичних джерел, гуманітарна енциклопедія 1677 року «Lexicon Universale Historico-Geographico-Chronologico-Poetico-Philologicum», створена базельським професором Иоганном Хофманном повідомляє: "СВАТОСЛАВ або СТОСЛАУС, грецькою Свендостаблус, після Ольфы чи Хелен, Руської Семіраміди – правив цією нацією, приборкавши Імперії Болгарію до Чорного моря і Фракію, та збільшивши широкий уряд Русі. Перед смертю – Святослав розділив Русь за кількістю дітей на три Князівства: Київське, Печенегське та Новгородське. Єдиний, хто вижив з братів – Володимир знов об'єднав їх 976 року. Його дружина – Анна, дочка імператора Василя. (Те ж саме, що і вище на сторінці 373)" Староруський літопис зберіг унікальне свідчення про місце народження майбутнього хрестителя Русі князя Володимира Святославовича. В одному з них, так званому Ніконовському літописі, складеному між 1526 та 1530 рр., під 970 р. читаємо наступне: “В лѣто 6478. Посади Святославъ Ярополка въ Кіевѣ, а Олга въ Древѣх. И пріидоша Новгородци, просяще себѣ князя, и отпрѣся Ярополкъ и Олегъ, и рече Добрыня Новгородцем: “просите Володимира”. Володимеръ бо бѣ отъ Малки, ключници Ольжины; Малка бо бѣ сестра Добрынѣ, и бѣ Добрыня дядя Володимиру; и бѣ роженіе Володимиру въ Будутинѣ вѣси, тамо бо въ гнѣвѣ отслала еа (матір Володимира Малушу – Ю.Д.) Олга, село бо бяше еа тамо, и умираючи даде его святѣй Богородици” (тут і далі підкреслення – Ю.Д.) [3]. Російська вчена, дослідниця древньоруської культури Віра Кузьміна писала: «Святослав поділив між синами землі князівства, хоча і були його сини всі троє ще отроками. Київський стіл, безперечно, дістався старшому – Ярополку. Його брат-погодок Олег сів княжити у древлян. А молодший Володимир разом з Добринею сів княжити в Новгороді (пізніше Новгород-Сіверський». Стає зрозумілим і Ольжин гнів щодо Малуші. Вона за іронією долі мала поріднитися з донькою її щонайзапеклішого ворога, древлянського князя Мала, який погубив її чоловіка Ігоря. Ще один факт заслуговує нашої уваги. В літописі чітко сказано, що Ольга відіслала Малушу народ-жувати, а це означає, що вагітну супроводжували і, більше всього, в передродовому стані, тому Будутине знаходилось ближче села Ольжович і, можливо, Вишгорода. Адже перевозити вагітну в той час могли тільки гужовим транспортом і далека відстань по бездоріжжю призвела б до передчасних пологів. Літописець називає Малушу ключницею, і багато хто з істориків без елементарної логіки вважає, що молода древлянська князівна піклувалася за княже помістя з обов’язками дворецького. Ніхто уявити не може, що літописець використовує староукраїнську фразу «ключниця» не до посади, а до стану особи, яка заключена під нагляд чи опіку. Іпатіївський літопис дещо зрозуміліше про це сповіщає: «Володимиръ бо бѣ ѿ Малуши милостьницѣ Ѡльжины сестра же бѣ Добрынѧ ѡц҃ь же бѣ има Малъко Любчанинъ…» [5]. Древлянська княжна Малуша Ольги милостниця, тобто Ольга її помилувала після відомого приборкання древлянського заколоту, адже Малуша була донькою князя і ввесь час знаходилась у княжих помістях під опікою Ольги. Саме тому була розгнівана княгиня, вгледівши вагітність Малуші. Але чому і Святослав, і Ольга визнали Володимира як спадкоємця і виховали не гірше дітей, народжених у шлюбі? Цю загадку літопис не розкриває, але згідно монарших укладів того часу право на спадок, а тим більше право на князівський престол мали діти, народжені в шлюбі титулованих батьків. Святослав узяв шлюб з Малушою до народження Володимира, і більше всього в Києві. Дослідники історії Д.Прозоровский і А.Членова наполягають на тому, що Малуша до народження сина в 958-959 роках стала дружиною Святослава, і що на їх весіллі гуляв батько Малуші і Добрині, колишній Любецький в'язень древлянский князь Мал. Столицею древлянського князівства тоді було місто Іскоростень (нині Коростень на Житомирщині на Україні) - одна з дуже надійних фортець Київської Русі. На одній із гір височів з червоного граніту замок князя. Саме Іскоростень був батьківщиною Малуші і Добрині. А ще дослідники вважають, що в рік народження Малуші князь древлянський заклав поблизу Іскоростеня на річці Ірші місто і назвав ім'ям дочки - Малин (нині районний центр в Житомирській області на Україні). Автор пізнішого «Устюжського літописного зведення», складеного 1496 року так званим «Архангелогородським літописцем», уточнив, що батьком Малуші був Малк любутчанин, й додав, що саме Ольга віддала згадану Будутину вєсь, названу тут «Будотиним селом», якомусь Богородичному храму: «В лето 6478. Святослав посади в Киеве сына своего большаго Ярополка, Олга в Древлянех, а Владимера у себе имыи. И приидоша людие новгородьстии, просяще себе князя, и размысли Свято-слав: Ярополка ли отдати или Олга? И рече Добрыня новгородцем: “Просите себе Владимера”. Владимер бо бе от Малки ключницы Ольжины; Малка же бе сестра Добрыне, отец ея бе Малк любутчанин, бе бо Добрыня Малков сын, дядя Владимеру по матери, и рожение бысть Владимеру в Будотине селе, ту бо бе посла Олга Малку во гневе, село бо бе ея ту, бе бо, умирая, Олга отдаст село то пресвятеи Богородицы» [6]. Літописець ототожнює Малка-Любечанина зі зниклим з очей історії після взяття Ольгою Іскоростеня, древлянским князем Малом, який, нібито, з волі земельної думи очолив повстання древлянського племені-князівства проти київського правителя Ігоря. За цією версією помста Ольги древлянам за загибель чоловіка полягала в тому, що вона, полонивши князя Мала і його дітей, батька запроторила в Любецький замок, а його сина і дочку взяла на свій київський двір. Текст «Архангелогородського літописця» про Ольгу як власницю Будутиного села написаний з уточненням про находження населеного пункту аж біля Пермі. Це не що інше, як вигадка, не підтверджена документально. Наступний переписувач літопису Василь Татіщев у своїй версії доповнив пермську версію теж не підтвердженими фактами. Звідси найпоширенішою версією народження Князя Володимира стала псковська версія (с. Будник біля Пскова), а інші версії не мали права навіть розглядались [7]. Існує ще одна хибна версія народження князя Володимира в с. Будятичі на Червенських землях Волині, але та місцевість до 963 року належала польським князям. Точні відомості про її розміри з'являються лише за часів правління сина Земомисла - Мешка І (бл. 960-992) - першого історично достовірного польського князя, про якого згадується в літописі. Важливу роль у створенні тодішнього Польського князівства відіграло також племінне об'єднання віслян, яке жило на півдні польських земель у так званій Малій Польщі (верхів'я Вісли). Його центром був "грод" Краків, про виникнення якого розповідає Великопольська хроніка (XIII ст.). За часів правління Мешка І до держави полян увійшли землі Серадзька (верхів'я Варти) й Ленчицька (територія між поселеннями полян і мазовшан) – Мазовія, розташована за середньою течією Вісли, землі сандомирських лендян разом із Червенськими містами (Червень, Перемишль та ін.), а також пониззя Вісли - Східне Помор'я. Кордони володінь Мешка згадує і хроніка сакса Відукінда (X ст.) Перші зіткнення поляків із поморськими племенами волинян розпочались у 963 році, а приєднання Червенських міст до Київської Русі здійснено набагато пізніше, під час княжіння Володимира. У середині ХІХ століття в псковських краєзнавчих колах вперше прозвучала київська версія розташування літописного Будутина. Ієромонах Йосиф (Баженов) назвав Будутине київським заміським селом: «Въ Никоновской лѣтописи есть такого рода свидѣтельство: “Умираючи (Кн. Ольга) даде село свое Будутино Святой Богородицѣ”». Згодом про находження Будутиної вєсі на околиці Києва написав Михайло Толстой та ряд інших істориків, але дослідники не локалізували Будутин до конкретної київської місцевості. [8] Наукові археологічні дослідження Інститутом археології Російської академії наук про новгородський культурний шар і датування його найдавніших ділянок не підтверджують існування Новгорода в IX ст. У межах початкових ядер міських територій на Неревському, Людиному і Славенському кінцях відкладення культурного шару почалося не раніше початку X ст. «На інших, частина яких перебуває навіть у центральних районах, життя почалося не раніше XI, XII, а часом і в XIV ст.» [9]. Тоді постає питання: де княжив Рюрик, батько Київського князя Ігоря і його внук Володимир Святославович? В ті часи Рюрик, на мою думку, міг управляти Холмгардським князівством, що було шведською колонією на Ладозі. Скандинавські джерела згадують тодішнє головне місто Холмград. Однак Рю́рик (бл. 840 - 879) називається новгородським князем, засновником династії Рюриковичів. Проте за його життя Новгорода ще не існувало. За легендою «Повісті врем'яних літ» він закликаний ільменськими словенами разом з братами Синеусом і Трувером княжити у Новгород у 862 році, а досліджені археологами найдавніші останки споруд раннього Новгородського Дитинця були датовані 953-м роком. З даних археологічних досліджень здійснених в іншому Новгороді, який опісля був перейменований на Новгород-Сіверський випливає, що він старіший за свого північного тезку і до початку X століття був повністю сформованим соціальним організмом – з князівським двором, храмами, добротними будинками дружинників і ремісників, з торговим посадом, що складається, як і належало, з окольного міста, мав острогу і Поділ. З відси виникає запитання не тільки про ступінь достовірності літописних свідчень початку діяльності північного новгородського князівства, а і терену всевладдя Рюрика. В історіографії інколи його плутають з данським конунгом Рориком, представником князівського роду ободритів. Деякі дослідники заперечують історичність існування Рюрика, вважаючи його вигаданою особою. Навколо родоначальника династії існує багато версій, аж до спроб довести його родовід. З 1615 р. шведські королі почали пропаганду ідеї в Європі про шведське походження Рюрика. Німецькі історики та спеціалісти з генеалогії Ф.Хеймніц й Бернахард Латом встановили, що Рюрик жив до 840 року, був сином Ободритського князя Годліба, вбитого данцями у 808 році. Те ж підтвердив і дослідник Іоганн Хюбнер у генеалогічних таблицях (четверте видання у Лейпцигу в 1725 році). Він вивів дина-стію Рюрика від вендо-ободритських королів, а в 1753 р. С. Бухгольц на підставі матеріалів досліджень довів генеалогію вендо-ободритських князів, де також виводив походження Рюрика від ободритського князя Готліба (Годліба) [10]. Дослідження переконливі, Рюрик насправді існував і, більш за все Холмград не був довгий час підпорядкований Русі, а з часом був іменований як Вкликий Новгород. Це підтверджується тим, що Київські князі навіть у пізніші часи не вважали Новгород Руссю. У літописі за 1141 рік читаємо: "А коли Святослав (Ольгович) утікав із Новгорода, йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому". Також 1148 року Великий Київський князь Ізяслав Мсти-славич прийшов у Новгород, щоб разом із новгородцями, очолюваними його сином Ярославом, йти на Юрія Довгорукого. Київський князь каже новгородцям: "Осе, браття, син мій, і ви прислали до мене, що вас ображає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, залишивши Руську землю"[11]. Цього ж року, коли київське і новгородське військо пішло війною на Суздальщину, літопис чітко різнить новгородців і Русь: "І звідтіля послали вони новгородців і Русь пустошити до Ярославля", "І в той час прийшли новгородці і Русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли". Давайте звернемось до найбільш достовірного документа – договору Русі з Візантією від 2 вересня 911 року. Великий князь Віщий Олег після успішної російсько-візантійської війни 907 року уклав договір з Візантією: «І вказав Олег дати (своїм) воїнам на 2000 кораблів по 12 гривень на кочет, і потім давати тим, що прибувають з російських міст: перш за все з Києва, а також з Чернігова, Переяславля, Полоцька, Ростова, Любеча та інших міст, бо по тих містам сидять підвладні Олегу князі» [12]. Як бачимо, за часів Олега Великий Новгород не входив до складу Київської Русі тому, що на той час його ще просто не існувало, а пізніше, з початку X ст., він був самостійним князівством. Відносини між Новгородом і Руссю будувались на співдружбі князів. Звідси випливає, що Псковська версія народження князя Володимира – свідомий фальсифікат. Михайло Грушевський з цього приводу зазначив: «Історія про те, як Рюрик, збираючись до Новгорода, забрав з собою «всю Русь», має таку ж виразну ознаку комбінації: автор мусив знати, що варягів-Руси за морем нема (через те даремно її шукали там протягом півтора століття новіші норманісти)» [13]. Відомо, що Ладога і Новгород тільки після завоювання Москвою в 1478 році стали перебувати у складі Московського великого князівства. Дослідження місця знаходження згаданого літописного Будутине все ж таки приводить в село Будаївку Києво-Святошинського району (нині місто Боярка). Дослідження різних історичних документів з поєднанням археологічних наукових розвідок переконують, що народився Володимир в передмісті Києва. У роки державотворення Русі почали складатися князівські, боярські і церковні землеволодіння. Першими землевласниками були, безперечно, князі. За літописами, Ользі належали село Ольжичі на Десні, місто Вишгород [14] і Будутине весь під Києвом. Князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом. Під Вишгородом на острові знаходився княжий двір Всеволода Ольговича. Над Дніпром в Угорському урочищі теж знаходився «Княжий двір». У Берестові було «Княже помістя». Біля Видубичів існував княжий «красний двір». Поки що невідоме місце розташування княжого «Нового двору». За Дніпром знаходилися княжі помістя «Рай». Над річкою Либідь в сельці Предславіно було дворище Рогнеди. На острівці проти Видубичів знаходився княжий палац, в якому жив Ізяслав Мстиславович 1149 року. По дорозі на Васильків знаходився княжий заміський палац «Теремець» [15]. Місце розташування загородніх княжих дворів зберігалося в таємниці, оскільки в більшості своїй вони використовувались князями для державних справ, але всі без винятку були родовими спадковими маєтками. Світило української історичної науки Михайло Грушевський, досліджуючи старовину писав: «…поселення, як Ольжичі і Городець, знаходились… на територій Київського князівства» [16]. Розглядаючи твердження Ніконовського літопису про дарування «Будутине весє»: “…Олга, село бо бяше еа тамо, и умираючи даде его святѣй Богородици”, не знаходимо в ньому жодного свідчення щодо передачі власності Ольги якійсь церковній установі. Тут йдеться про передачу її безпосередньо Пресвятій Богородиці. І це не випадково. Діючої церкви Присвятної Богородиці ні в Києві, ні в інших містах Русі в той час не існувало. Отже, княгиня своїм заповітом опосередковано повеліває для майбутньої обителі Пресвятої Богородиці дарувати Будутине. На мою думку, цю місію виконав Князь Володимир. Він збудував у 996 році церкву Різдва Пресвятої Богородиці (Десятинну) і не випадково переніс з Вишгорода в княжу усипальницю церкви Різдва Пресвятої Богородиці прах своєї бабці княгині Ольги, а згодом там була похована і Малуша, яку називали Малфренд. Відомо, що Володимир Святославович заповів десяту частину своїх маєтностей церкві, але, на жаль, їх перелік в літописах не зазначений [17]. В період роздробленості Русі Десятинна церква часто страждала від князівських міжусобиць. Так, у 1169 році Десятинну церкву пограбували війська Андрія Боголюбського, а у 1203 році – Рюрика Ростиславича. 6 грудня 1240 року орди хана Батия, захопивши Київ, зруйнували Десятинну церкву. Пізніше Петро Могила знайшов у руїнах церкви саркофаг князя Володимира і його дружини Анни. Череп князя поклали в церкві Преображення Господнього (Спаса) на Берестові, потім його перенесли до Успенської церкви Києво-Печерської лаври [18]. Наведений О.П.Толочком як виняток приклад про надання у 1080 р. великим князем Ярополком Ізя-славичем Києво-Печерському монастиреві "жизни своей" Небльскої, Дервської, Лучської волостей, "и около Києва". У згаданому наданні Ярополка Ізяславича київські маєтки Києво-Печерського мона-стиря були зазначені лише як села "о коло Києва". Підтвердження цих надань, яке було здійснене донькою князя Анастасією 1158 року, уточнює, що це були п'ять сіл біля Києва – "з челяддю, все віддала до повою" [19]. У середині ХІІ ст. Києво-Печерський монастир домігся виходу з-під опіки Константинопольського патріарха. Син великого київського князя Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський у 1159 р. надав Печерському монастирю титул "лавра", статус великокнязівської архімандрії і ставропігії, а також грамотою затвердив перелік маєтностей, в тому числі права власності на місто Васильків, села Кожухівку і Будаївку [20]. У своїй дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук Юлія Русакова зазначає: «На момент створення протографічного тексту “грамоти” Андрія Боголюбського (1592 р.) Києво-Печерський монастир володів сімома населеними пунктами, вказаними у документі. Особлива претензія на означені володіння, що спостерігається впродовж усієї задокументованої історії монастиря та містечка Василькова як монастирської вотчини, пояснюється його значенням як батьківщини св. Феодосія Печерського…» Доведено, що склад протографа не автентичної грамоти Андрія Боголюбського (5 вересня 1592 р.) репрезентований текстом, подібним до списку 1658 року Короткої редакції. Текст представлено як випис з актових книг Константинопольської патріархії (з метрики патріарха Ієремії II Траноса). Оригінальний текст патріаршої грамоти згорів під час лаврської пожежі 22 квітня 1718 р. У справі «Посольського приказу» виявлена копія грамоти Андрія Боголюбського, випис «з метрик Єремії» складений староруською мовою і лише засвідчена грецьким підписом патріарха – Єремія милостю Божою архієпископ Костянтина града 1592 р. Документ пройшов експертизу в Москві і визнані значні прикмети автентичності. Грамота мала довгу і успішну кар’єру як юридичний документ і в продовж двох століть захищала маєтності Києво-Печерського монастиря. Боротьба за розширення володінь в Києві та приміських населених пунктах під час діяльності уніатської митрополичої адміністрації змушувала адміністрацію Києво-Печерського монастиря в кінці ХVІ ст. шукати легітимних підтверджень цих володінь. Згідно раніше згаданої “Ставропігійної грамоти Андрія Боголюбського” за 1159 р. на Васильків місто значиться центром лаврських маєтностей на чолі з ієромонахом. До “васильківських добр”, крім Будаївки, ще належало розташоване на відстані 15 км. від неї село Кожухівка. Як видно з документів, Васильків, Будаївка і Кожухівка, як і десятки розташованих на Лівобережній Україні інших лаврських маєтностей, належали відгалуженню Лаври – Больницькому монастиреві, що був при лаврській Троїцькій Надбрамній церкві. За словами автора ХVІІІ ст., “сей монастырь, имеет особливыя свои села и деревни и на оныя особливыя грамоты” [21]. Больницька обитель була заснована на початку ХІІ ст. за кошти правнука Ярослава Мудрого, чернігівського князя Святослава Давидовича (Святоші). Чернігівський князь залишив пращурам добру згадку про свою доброчинність. Його іменем названий Святошинський райнон в місті Києві і Києво-Святошинський район в Київській області. Він засновник перої лікарні в Київській Русі. На основі цієї лікарні пізніше виник Микільський Больницький монастир з церквами, лікарнею та аптекою, що входив до складу Києво-Печерської лаври. Медицина в монастирі розвивалась на базі народної лікарської практики, а також використовувались досягнення медичних знань зарубіжних країн. На жаль, текст Грамоти має декілька пізніших публікацій зі значними змінами, що дало підставу історикам підозрювати фальсифікації. Науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Ярослав Затилюк у своєму дослідженні «Грамота Андрія Боголюбського Києво-Печерському монастирю» зазначає: «Відомий дотепер за публікацією Болховітінова (1680р.) текст грамоти являє собою суттєву переробку. Тут… значно доповнено топографічний опис земельних надань біля Василькова. Для прикладу… 2) фіксуємо тут також нові топографічні назви XVІІІ ст. («и съ дворцомь на городищи; Перетворье надъ рѣчкою Перетворкою») та вставлені нові фрази. В ті часи назва Перетворье стосувалася околиці сучасної Боярки і зазначалася в економічних документах монастиря XVIII століття [22]. Список грамоти 1658 р. є ранішим по відношенню до всіх нині відомих, які, як вдалося з’ясувати, є похідними від доповненого у 1680 році на 76 пунктів її тексту. Ця копія 1658 р. може вважатись найближчою до автентичного тексту грамоти, створеного в кінці XVI століття. В ній зазначено: «…рѣчкою Глѣбчεю в рѣчкү Бобрицү и с мелницεю из грεблεю на Бобрицы а з Бобрицы в рѣчкү Олεновкү дүбровкою и бεрεзникомъ полѧми гдѣ выεзжεі отрокъ из сεломъ и с цркв҃εю и дворомъ и пεрεтворомъ какъ в сεбѣ имѣεтъ в границах своихъ от Бεлагорода на Рпεнε рεцѣ то всε в мнстр҃ь Пεчεрскиї с Василεвым вѣчно по волокъ и валком в долинү, а оттоль ү Вεтү и опӕть на тож Бεлокнз҃ь полѧ по сεі сторонѣ высокиε могилы по рүчεі түт жε то сүть грани и обрүб Василεвү…» [23]. Загадково в грамоті повідомляється про «виїзд отрока» біля Будаївки: «…бεрεзникомъ полѧми гдѣ выεзжεі отрокъ из сεломъ и с цркв҃εю и дворомъ и пεрεтворомъ какъ в сεбѣ имѣεтъ в границах своихъ…». Отроком в Київській Русі величали підлітка за великі заслуги перед церквою. Серед княжої династії мав надзвичайні заслуги перед церквою тільки Володимир Святославович, який згодом був зарахований до лику святих. В грамоті міг був названий «отроком» княжич Володимир, пращур Андрія Боголюбського. Адже в ті часи Київська єпархія порушувала питання про зарахування Володимира до лику святих і тим самим в грамоті показна святість цієї місцевості. В підтвердження грамоти Андрія Боголюбського на Васильків в 1586 році Печерський монастир отримав від короля Стефана Баторія привілей на заселення "порожнього городища Василькова" з наданням йому магдебурзького права. Крім цього в описі маєтностей обителі за наступника Мелетія Хребтовича — Никифора Тура в 1593 році Києво-Печерська лавра володіла землями Василькова. Дехто з істориків посилаючись на скаргу Михайлівського Монастиря 1629 року з приводу привласнення князем Корецьким монастирських земель аж до білгородських сіл і Будаївщини, помилково вважають, що Будаївка якийсь час належала Київському Золотоверхому монастирю. З архівів Золотоверхого монастиря відомо, що до його володінь належали тільки Юрівка, Віта Поштова, Глеваха, Ходосівка, Креничі і Вигурівщина. Скарги і позови на право володіння Будаївщиною подавала уніатська адміністрація Михайлівського Золотоверхого монастиря, яка стала діяти з 15 листопада 1609 року, коли монастир підпорядковали Польщі. Тож з Київських приміських сіл з однозвучною назвою Будутине весє маємо тільки село Будаївку, яка, до речі, з небагатьох населених пунктів була у власності Києво-Печерського монастиря. В центрі села є замковище, збудоване в часи Київської Русі. Але населений пункт був заснований ще давніше. Неподалік Будаївки знайдені Скіфські кургани та поселення Скіфського часу. Будаївка могла бути заснована нашими пращурами, що повернулись з Індії після відходу льодовика. Село могло бути назване, як і багато інших поселень в Європі, на честь духовного просвітителя Будди і могла на час заснування мати назву Буддаївка з двома літерами д. А вже пізніше при багатьох переписах і люстраціях їх переписчики могли помилково перекрутити назву на Булдаївку, плутаючи літеру д з літерою л. Але це тільки здогадки. А можливо, назви села і його городища та річки навмисне змінювалися на Перетвір’я печерськими монахами, які насправді перетворили княжий палац в церковну обитель за вказівкою привласнювачів нашої історії. Леонтій Похолевич, описуючи село Будаївку, скупо зазначив: «в самой деревне находится земляное укрепление, свидетельствующее о древности поселения. С незапамятных времен в замковище Будаевки находилась деревяная церков Архистратига Михаила, которая в 1820 году сгорела.» [24]. Безперечно, йому було відомо, що до передачі імператрицею Катериною монастирів у державну власність на території Будаївського замковища знаходився «лаврський двір» з келіями і дерев’яною церквою. Документи згадують «посполитих лаврських», яких була в Будаївці 131 душа. Після передачі Будаївки у державну власність ченці вивезли з церкви свої келії, а лаврське замковище занепало[25]. Києво-Печерській лаврі належала не тільки Будаївка, але й ліс, що її оточував: «Со всех сторон стоит лаврський бор, окружностью в 8 верст», аж до Білокняжого поля [26]. Але він цього не написав, бо в ті часи жандармська цензура була надто сувора. Але історичні фати – річ уперта. Вони по зернинці засівають скритне поле минувшини, і проростає буйний лан дійсності. В іншому дослідженні Лаврентія Похилевича «Краєзнавчі праці» (видання 2007 р.) на стор.69 читаємо (переклад на українську історика Сергія Коваленко): «Маєток цей обмежований самим князем Острозьким Костянтином Костянтиновичем, володарем на той час Білогородським, який, виїхавши на землю глевахську, «сам її рубежами обвів і на лист написав, давши монастирю літа Христового 1586, жовтня 20 (29 за теперішнім григоріанським календарем)». Межі їм призначено таким чином: «почавши від самої річки Віти нижче греблі долиною до дороги білоцерківської; дорогою до могили, яка вправо при тій же дорозі на Білокняжому полі і на Глевахському ґрунті. Від могили полем мимо копця, що вліво проти Богушева оборка вгору річки Оленівки; Оленівкою в річку Бобрицю і Бобрицею на низ. Від Бобриці потім взявши вгору річкою Глевахою - межа йде в річку Бобредь; Бобреддю до валу під городище Будаївку прийшла. Валом в ліс аж до другого кінця того ж валу. Звідти в Червлену Руду в долину. Рудою в ріку Віту; Вітою на низ знову до того ж місця - до долини нижче вітської греблі, де починалася межа». Отже річка, що протікала через Будаївку називалась Бобредь, а пізніша її назва Притварка з’явилась з назви Перетворье. Ця назва пішла від укладених фінансових документів на перебудову (перетворення) князівського палацу на церкву і монасшські келії на штучному острівці і захисні вали, побудовані до 812 року Віщим Олегом для доньки Ольги. Адже багато істориків стверджують, що Віщий Олег з князівського родоводу Київичів. Михайло Грушевький писав, що Олег княжив у Києві до часів Аскольда, тобто до 860. За однією з версій до київського престолу Олег був князем чернігівської династії Ольговичів, тобто Олеговичів, за іншою правив в Смоленську і ще за однією князював в Тмутаракані. За найбільш певною легендою, він син київського князя Трояна. Олега усунули з князівства найманці – дружина варягів на чолі з Діром і Аскольдом. Останній за допомогою варяга Діра привласнив собі княжий титул і владу. Олег подався в Холмград до тамішнього князя Рюріка, який дав згоду повернути київський престол. Рюрік і Олег вирішили в майбутньому одружити своїх дітей і посадити на Київський престол. У Рюріка лишилась Ольга, донька Олега, а Ігоря, сина Рюріка призначили княжити в Києві під регентство Олега. За таку далекоглядність в Київській Русі Олега стали називати Віщим. Український археолог, доктор історичних наук Михайло Кучера в дослідницькій праці «Змиевы валы Среднего Поднепровья» зазначає: «В східному напрямку вдовж р. Будаївка вал зберігся до південно-західного краю Боярки. На вході із лісу він губиться на початку вул.. Богданівської, на її південній стороні. Невеликий відпливший відрізок валу довжино біля 85 метра із залишками рову на південній стороні зберігся на правому березі верховоду р. Будаївки в південній частині Боярки. На цьому відрізку вал охоплює Будаївське городище з півдня і взахідному напрямку спускается в пойму, де він размитий сучасним ставком» [27]. Неодноразово закрадалися сумніви, а чи може бути Будаївське городище літописним Будутине весє? І знову переглядалися зібрані документальні підтвердження, оцінювались як недостатні для оприлюднення і надихали на нові пошуки. Порівнюючи вирази Будаївка і Будутине, признаємо, що вони мають один корінь буд, Привертає увагу вираз Будутине, який через 5-7 століть міг транслюватись у вираз Будаївка, як це сталося з багатьма назвами населених пунктів Київської Русі. Староукраїнське слово Будутин означає будова, штучна споруда. Коренева частина іменника будутине – буд, ніщо інше, як будівля. Суфіксальна частина лексеми будова свідчить про те, що названі вирази – ще древніші старослов'янізми. Власне відповідником будівлі були слова буда, будова, а дієслову будувати в староукраїнській мові відповідали вирази будовень, будутин, будованьє. Зі структурно-граматичного погляду розглянуті давньоукраїнські вирази найщільніше наближалися до класу віддієслівних іменників на – -но і -ньє, поширених у давній мові. В тому числі й Будутине, Будутиньє. Отже, в нашому випадку літописна згадана про БудутинЪ весЪ (весє) відповідає якійсь особливій будові з віссю[28]. Що ж малося на увазі під словом весє? Подібне значення, на мій погляд, в літописах має слово вежа (староукраїнське – вежЪ «вежє»), яке вживалося після назви цитаделі (фортеці), пояснюючи її при-значення. Різниця між вежє і весє суттєва. Вежа – багатоповерхова кругла кам’яна башта з бійницями, яка з трьох сторін обнесена ровом і, в багатьох випадках, рів заповнений водою. Вежа відігравала функцію укріплення. Весє в літописах згадувалося рідше і означало штучний і теж круглий до своєї осі насип на воді (острів) з укріпленими стінами по окружності з певними будовами на ньому. Неоподинокі штучні острівці – весє в Київській Русі мали не тільки оборонне значення, а використовувалась київськими князями як заміські маєтки з відповідними житловими і господарськими будівлями. Отже, Будаївське замковище за своєю зовнішньою конструкцією повністю відповідає давній БудутинЪ весЪ. Ще одне переконливе дослідження пов’язане з розповсюдженим в Україні прізвищем Будай. Воно започатковане від прізвиська Будай. Прізвисько Будай може походити від слова «буда» – «заклад в лісі, для виварювання поташу, смоли, дьогтю; селітряне виробництво». Безперечно, прізвисько Будай міг отримати робітник перерахованих виробництв або приписаний до нього кріпак. Однак у виразу «буда» було ще кілька інших значень: «будова, споруда взагалі», «склеп для небіжчиків, мурований склеп», а ще – «майдан», тобто площа, торжище, базар. Таким чином прізвисько Будай міг отримати і робітник заводу, і будівельник, і торгівець. У будь-якому випадку прізвище містить вказівку на рід занять, а у множині група будівельників чи людей інших спеціальностей з аналогічними прізвиськами звучатиме – Будаї. Місце ж їхнього проживання – Будаївка. Можливо, будівники рукотворного острівця і заміського маєтку-укріплення, спорудженого, очевидно, ще для Олега Віщого, який потім став власністю його доньки княгині Ольги, – не хто інший, як Будаї. Вони безперечно були поселені поблизу майбутнього укріплення-маєтку для його будівництва, а згодом, враховуючи, що тогочасні дерев’яні укріплення і споруди вимагали постійного догляду та ремонту їх обслуговували. Більше всього, від княжих будівельників-будаїв виникла назва села Будотине-Будаївка. Літописне Будотине (нині Будаївське замковище) було князівським заміським помістям із тогочасними укріпленнями, знаходилось у мальовничому куточку Київщини і слугувало для різноманітних князівських потреб. Замковище й річка, що його омиває, за свою більш ніж тисячолітню історію змінювали свої назви. Змінено назву річки Будаївки на Притвірку і з певних поглядів були намагання змінити й назву Будаївського городища на «Перетвір’я», аби врешті решт заплутати істориків і зберегти псковську версію народження князя Володимира, яка нині стала міфом. Без сумніву, княгиня Ольга не могла відправити вагітну Малушу – древлянську княжну, її вихованку за тисячу верст в передродовому стані народжувати майбутнього князя. Відомо, що вихованням малолітнього князя займався рідний дядько, брат його матері боярин Добриня Малкович. Поруч Будаївського замковища з’явилося поселення Бояр Ветське, а згідно тієї ж грамоти Андрія Боголюбського власниками сусідських з Будаївкою земель були бояри Малковичі, що знову-таки приводить до логічного висновку про місце народження Володимир поруч, у Будаївському замковищі Професор Санкт-Петербурзького археологічного інституту Д.І. Прозоровський ще в 1864 році опублікував своє дослідження, в якому доводив, що Малуша була дочкою древлянського князя Мала, який очолив повстання і убив князя Ігоря, а потім Ольга жорстоко його покарала. Сліди Мала губляться після 945 року. Більш за все, він не уникнув помсти княгині, але, на думку Прозоровського, після того, як потрапив у полон, не був страчений, а виселений. Прізвисько батька Малуші «Любчанин» він пояснював тим, що Ольга після древлянського по-грому могла поселити його в Любечі. Діти Мала відповідно також були поневолені. Малуша стала невільницею («ключницею», «під замком») у великокняжих палатах. Князівський палац на замковищі в селі Будаївка Крім того, вчений вважав, що «княжна» Малуша була не наложницею, а законною дружиною Святослава. Його версія ґрунтується на визнанні Володимира Ольгою нарівні із законними синами Святослава, а також на непорушності статусу Добрині, його успішній кар'єрі і загальній повазі та княжій ласці, які, на думку вченого, свідчать про його аристократичне походження і «законні» родинні зв'язки через його сестру [29]. Ця версія була забута, але знову оприлюднена 1971 року А.М. Членовим у статті «Древлянське походження князя Володимира», опублікованій в «Українському історичному журналі». Ми маємо і словесний портрет князя Святослава, який залишив нам історик Лев Диякон: «Він був середнього зросту, мав плоский ніс, очі блакитні, густі брови, мало волосся на бороді і довгі кошлаті вуса. Все волосся на голові були у нього вистрижені, крім одного пасма, що висів по обидва боки, що означало його знатне походження. Шия у нього була щільна, груди широкі, і всі інші частини дуже стрункі. Вся зовнішність представляла щось похмуре і люте. В одному вусі висіла сережка, прикрашена карбункулом і двома перлинами. Білий одяг його тільки чистотою відрізнялася від інших. При матері він не жив, залишив її господарювати в князівстві Київському, а сам гуляв з дружиною далеко від будинку. Жив суворим життям. Чи не тримав в побуті обозу, а харчувався кониною і м'ясом диких звірів. Зневажав холод і негоду, спав на повсті під відкритим небом, поклавши під голову сідло». Чим не схожий на козацький образ? Дуже великі сумніви виникають, коли княгині Ользі, хрещеній Оленою, приписують скандінавське походження. Про київську батьківщину Володимира свідчать безліч безперечних документальних наведених вище доказів і висновків: Колишня Будаївка на Київщині і Будутине весі найближча до наукового письмового стилю літературного мовлення, оскільки це статечні поселення і в своїх назвах мають спільний корінь і однорідне тлумачення про місце будування чи знаходження будівників, а волинські Будятичі і московський Будник - топоніми іншого походження, з однаковою змістовною природою (будятичі пробуджені, а будник – той хто будить). Топоніми давно заселених реґіонів України: Київщина і Чернігівщина. В ойконімії цих архаїчних за часом заселення земель представлені давні спільнослов’янські словотвірно-структурні моделі, яких формування відбулось ще у староукраїнську добу. Для ойконімії цих давно заселених теренів України ця належність виражалася за допомогою таких словотвірних суфіксів, як:*-jь (*-j-е, *-j-a), -ин (-ине),-ів (-ове),-івк-а, -их-а,-щин-а. Серед іменованих поселень 40-х рр. минулого століття вчені виявили велику кількість плюральних ойконімів на -и / -і, які утворювалися переважно за допомогою суфіксів -ич-і, -івц-і, -инц-і. Тож, Будаївка найстаріше поселення Київщини, яке тільки століття носить іншу назву – Боярка і до цого часу має рукотворну весь – острівець з дослідженим вченими замковищем. Подібного княжого укріплення не знайдено в жодному з населених пунктів, до яких прив’язують народження княжича Володимира. Літописець Нестер не подав жодної згадки про існування церкви Превсятої Богородиці. В літописі він ствердив, що заповіт на Будутине весь був здійснений Княгинею Ольгою безпосередньо Пресвятій Богородиці, а не церкві. На час заповіту храму Пресвятої Богородиці в Київському князівстві не існувало. Не належало Київському князівству і село Будятичі, а в 859 році, коли древлянська княжна Малуша народила сина це волинське село не існувало і не має під собою городища часів Київської Русі. Тільки у 981 році Володимир відвоював у поляків ряд Червенських міст (Волинь, Червень, Белз і Перемишль). До Русі було приєднано землі в басейні Західного Бугу. Незабаром тут було збудовано фортецю Берестя, а на Волині засновано нове місто Володимир. За наказом князя Володимира, у Києві протягом 989—996 рр. було збудовано церкву Пресвятої Богородиці (Десятинну) – перший на Русі кам’яний храм, збудований київськими та візантійськими майстрами. У Десятинній церкві, за рішенням князя Володимира, у кам’яному шиферному саркофазі було перенесено з Вишгорода і перепоховано останки княгині Ольги. Тут також було поховано Малушу – матір Володимир, яка носила імя Малфред, самого Володимира і його длружину. Десятинну церкву було зруйновано під час монголо-татарської навали. Майно Десятинної церкви в тому числі Будутине весь перейшло у володіння Києво-Печерської лаври, яка незабаром обєднала всі храми Київської митрополії. Документальні відомості неодноразово описували земельну власність бояр Малковичів і їх локалізацію поряд із землями будаївського замковища на весі-острівці, штучно створеному і перетвореному монахами Києво-Печерської лаври в храм з келіями для богослужіння. Вченими доведено, що древлянські землі межували з київськими по руслу річки Ірпінь зі столицею Іскоростень (нині місто Коростень) де споруджено пам’ятник княжні Малуші і її сину Володимиру. Поруч, розташоване місто Малин, збудоване древлянським князем Малом. Цей древлянський князь - батько Малуші і Добрині, відісланий княгинею Ольгою в місто Любеч на північ Київської Русі. Мал отримав прізвище Любечанин, яке в Київській Русі надавалась переважно воєводам, що захищали рубежі однозвучних міст і фортець. То ж Володимир ріс і виховувався на Київщині під наглядом баби-княгині Ольги, мав серед люду велику повагу за своє походження і величали його Володимир – красне сонечко. Посівши престол, він у першу чергу став роз-будовувати Білгород і укріплення вздовж Змієвих (Троянських) валів, у тому числі городища Будаївське, Боярвітське та Рославичське укріплення і низку інших приміських населених пунктів. Він проявляв турботу не тільки про свою малу батьківщину, а зміцнював Київську Державу – Велику Русь-Україну. Література: Ізборник. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації. Розділ третій. РЮРИКОВИЧІ. ПЕРСОНАЛЬНИЙ СКЛАД розділ 5. СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ († 972) Максімов О. Русь, яка була. Вид. Нюанс.2005.Розділ Ярополк, Олег і Володимир Літописний збірник, іменований Патріаршим чи Ніконовським літописом// Повне зібрання руських літописів (далі – ПЗРЛ). – М, 2000. – Т. 9. – С. 35 Повне зібрання руських літописів (ПЗРЛ). – Т. 2. Іпатіївський літопис. – СПб., 1908. – XVI с. – 938 стлб. – 87 с.] Устюжські і Вологодські літописи XVI–XVIII вв. // ПСРЛ. – Л. 1982. – Т. 37. – С. 60 Там же Татищев В. История российская с самых древнейших времен. – М, 1773. – Кн. 2. – С. 49 Толстой М.В. Святыни и древности Пскова. – Москва, 1861 Носов Е.Н. Новгородская земля: Северное Приильменье и Поволховье // Русь в IX–XI веках: археологическая панорама / Ин-т археологи РАН; отв. ред. Н. А. Макаров. – Москва; Вологда: Древности Севера, 2012. – С. 118. (рос.) Рюриковичи. Семь веков правления (далі-НБУВ), Інститут Рукопису – II, 1515. Грушевський М.. Історія України-Руси» стор.342 Хачатуров Р.Л. Мирні договори Русі з Візантією. М., Юр.літ.1988 р. с. Грушевський М. «Очерк Київської землі» від смерті Ярослава до кінця XIV століття. К. – 1891 р., – С.10 Літопис Руський. Роки 1126 – 1146. Котляр М.. З історії боярського землеволодіння на Русі ХІІ–ХІІІ ст. / Микола Котляр // Україна в Центрально-Східній Європі, 2013. С. 97–110. Грушевський М. «Очерк Київської землі» від смерті Ярослава до кінця XIV століття. К. – 1891 р., – С.10 Люта Т. Земельна власність Києво-Печерського мона-стиря в Києві та його околиці в XVI – першій половині XVII ст.31 Дятлов В. Десятинна церква у Києві. К.: Либідь, 2015. – С. 88 Історична хронологія церкви Богородиці Десятинної. Толочко А. Князья Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. – С. 156-157; Літопис Руський. – К., 1989. – С.297,301,357; П.П. Толочко. Киев и Киевская земля в эпоху раздробленности ХП-ХШ веков. – К. 1980. – С.45. Люта Т. Земельна власність Києво-Печерського мона-стиря в Києві та його околиці в XVI – першій половині XVII ст.30 Русакова Ю. Неавтентичні документи Києво-Печерсь-кого монастиря XVI–XVII ст. Текстологія та поземельний аспект побутування. Автореферат дисертації. К. – 2008, – С.15-17 До питання про отримання Києво-Печерською лаврою ставропігії. Патерик Києво-Печерський. К., 2001. Додаток 9. С.319-340 ЦДІАУК України, ф. 127, оп. 1015, спр. 49. Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Печерской лавры. С. 168–169. Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский. Статистические и исторические заметки о всех населенных местностях в этих уездах и с подробными картами их. – К., 1887. – C. 94-95 ЦДІАУК України, ф. 128, оп. 1 вотч, спр. 4025, Ч.2 арк.178-178. Копії різних документів у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (далі – ЦДІАУК): ф. 12, Києво-Печерська лавра. – On. Грамоти. – Спр.І; ф. 59, Київська губернська канцелярія. – Оп.І – Спр. 2544; Національна бібліотека України ім. В.Вернадського Іванченко Л. Древньоруське оборонне будівництво у працях М.П. Кучери. Вісник Інституту археології. 2014. Випуск 9. 282 Желєзняк І. Семантичні параметри Слов’янських антропонімних етимонів. Слов’янська ономастика: Збірник наукових праць. Ужгород, 1998, – С. 97 Д.И. Прозоровський. Про родство св. Володимира по матері. – Записки Імператорської Академії наук, т. V, кн. I. СПб., 1864