Олександр Сірий

Закінчення.... сотника Григорія Михайловича Павловського - ділянка землі з хатою в Куземині. Остан нім відомим ігуменом був Самсон Венницький, який зоставив після себе «Літопис ігуменів Скелського монастиря», що на 1917 рік знаходився в бібліотеці Видубицького монастиря в Києві. Про авторитет Пустино-Скелского Свято-Преображенського чолові чого монастиря говорить слідуючий факт описаний істориком Олександром Лазаревсь ким: «Году 1734, генваря 30, приехалъ въ Лубне к храму трехъ святителей преосвященний архиепископъ Рафаилъ Заборовский Киевский и Галицкий, Малыя России; а по службе божіей, предъ вечернею, въ монастиръ приехалъ, а 1 февраля зъ монастира поехалъ его жъ преосвященство к Сорочинецъ, прятать ясневелможного господина гетмана его милость Даніила Апостола, которого похоронивши феврала 5 дня, вовторокъ на всеедной неделе приехалъ воспять въ монастиръ нашъ, февраля же 9 въ субботу; а 11 дня, рано изъ монас тира жъ поехалъ въ понеделокъ к Киева, за игуменства превелебного отца Феофана Трофимовича Мгарского. — А на погребении зъ преосвященнейшимъ архиепископомъ Рафаиломъ Заборовскимъ Киевскимъ, Галицкимъ и Малыя Росии, были игумени: Гавріилъ Леополский игуменъ Густинский да Феофанъ игуменъ Мгарский Лубенскій, Серафіонъ игуменъ Сорочинскій, Иларионъ игуменъ Гадяцкій, игуменъ Скельскій, игуменъ Полтавскій, игуменъ Нехворощанскій, архидіаконъ Иовъ да Платонъ, писарь консисторийскій, и инихъ множество. И погребенъ во граде Сорочинцяхъ всемилостиваго Спаса, въ церкве мурованной въ склепа, подъ онбономъ». На жаль документів про наш монастир практично немає, як наприклад збереглося дуже багато матеріалів про Полтавський Хрестовоздвиженський, або про Мгарський. Ось що мені довелося знайти майже по крупицях в газеті Полтавські Єпархіальні відомості в «Донесеніи преосвященного Самуила - Митрополита Киевского от 4 ноября 1784 года Исторические сведения о монастырях Полтавской епархии, представленные в Священный Синод преосвященными Киевским, Переяславским, Славянским в 1781-84 гг. –Скельский Преображенский монастырь получил открытие свое прежде 1666 года. Основанием сего служат записи, древностию летъ отличающиеся. Жители утверждають преданием предшес твенниковъ себе подобныхъ, что начало монастиря по благочестивому исповеданию Киевской епархіи принадлежащие монахи сделали, основали его выходци Корсунского польской области монастыря, у реки Ворсклы на земле бывшего в то время полковника малороссійскаго в Зенькове Василия Шимана на одной из гор так называемыхъ Скелских, на расстоянии от города Гадяча в 50, а от Ахтырки в 20 верстахъ. По Скелским горам назван Скелским. Других о монастыре сем сведений не явилось из-за пожара 1780 года. Начальстьво в нем игуменное». Незважаючи на заборони про скупку монастирем земель, які періодично видавалися урядом за часи від 1725 року до свого закриття в 1786 року монастир де скупив, а де отримав у вигляді пожертви і дарунку багато нерухомості у жителів навколишніх містечок та сел. В основному це ліс: в козачки з Груні Стрижакової в 1725 році, жителів Куземина Михайла Демиденка та Дешихи в 1726 році, у козака Олишевича, в 1728 році; 1736-го року ділянки лісу у куземинських козаків Федора Балацького, Івана Макаренка, та козака із Більська Антона Хоменченка і сотника Куземинського Михайла Семеновича Зражівський ліс. Продає Скелському монастиреві також млин куземинський козак Бутенко. Отримує монастир маєтності за заповітами та у вигляді подарунків у ці часи: в 1736 році житель села Котелевки Рудчевський ліс, ліс по заповіту від куземинсь ких сотників Михайла Степанова(1739р) і Ковтуна Миколи(1743р), Михайла Павлов ського в 1748 році; дарує частину свого лісу під назвою Осташевський житель села Слободки Москаленко(1745р), Веценевський ліс - куземинський сотенний писар Оксак(1748 р), жінка козака села Жури Тетяна Хилобочиха в 1755 році. В 1740 році Охтирський протоієрей Тимофеєв продає Скельським монахам частину свого лісу, що прилягає до монастирських володінь, а також ліс в урочищі Носівщина в козака Сотанчен ка. Монастирське життя просто кипіло. На нього працювали селяни, угідь було достатньо. Були плани щодо його розширення, побудова кам’яних приміщень, храмів та келій. Збиралися будувати цегельний завод, благо в монастирському селі Павловочка були достатні запаси потрібної глини та піску, та і багато тамошніх жителів його й виробляли для особистих потреб. Податі обитель платила невеликі, була йому увага і від можно владців. В половині XVIII ст. в Скельському монастирі вже три дерев’яних храми – Преображенська церква, Введенська з трапезною, Церква Різдва Предтечі. «Церковь Преображения Господня построєна в 1759 году Игуменом Скелским Порфирием Туманским….». та «Скельский-Преображенскій, муж. съ церковью Преображенія Господня, въ которой находится явленная икона Божьей Матери, известная подъ названіемъ Сокольская, или Скельскія; празднество ей совершается 23 Февраля. Обитель упразднена въ 1786 году и находилась тогда подъ начальствомъ Игумена; а когда и къмъ основана, неизвестно. (Ратшин Александр «Полное собрание исторических сведений о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России», Москва, 1882, Университетская типография, стр 427). Тим часом розростався й сад під горою, працювали млини, приносила немалий дохід переправа через Ворсклу та шинки. При обителі була школа, де вчили селянських дітей грамоті. Однак все це практично перекреслив останній Гетьман України Кирило Разумовсь кий, призначений на цю посаду в 1750 році. Він після свого призначення не пішов по шляху інших гетьманів, що надавали нові пожертви монастирям, а поступив рівно проти лежно – став забирати в монастирів їх володіння. Так 26 листопада 1761 року він забирає село Павловочку з усіма її угіддями, посполитими до своєї економії в Гадяцький замок, про що пише в своєму донесенні ігумен ієромонах Порфирій 31 грудня 1761 року в Київ Його Високо Ясно Преосвященному Кир Арсенію Могилянському Митрополиту Київсько му, Галицькому та всієї Малої Русі в своєму « Всенижайшему Доношении» в якому говориться такі слова:«…Сего 1761 года 26 числа меся новембрия по ордеру …Его Високографского сиятельства Гетмана Войска Запорожскаго, обоих сторон Днепра с под владения Свято преображенского Пустинно-Скелского монастира село Малую Павловочку къ економии Его Сиятельства под замокъ Гадяцкий со всеми угодиями отобрано…то уже более при убогой Скелской обители никаких подданных нетъ, монастирь Святопреображенский Пустинно скелский в самую крайнюю скудость и нуждение приведенъ…». Починається занепад Святої обителі. Іноків було мало, працювати на угіддях було нікому. Все таки було забрано 80 дворів посполитих. В останні роки перед закриттям монастиря братії стали платити з казни гроші. Так ігумен отримував – 50 рублів на рік, ієромонахи та ієродиякони 13 рублів, а прості монахи – 3 рублі на рік. Під час Катерининської реформи згідно Височайшого Указу від 10 квітня 1786 року були закриті більшість монастирів нашого краю, в тому числі і Скелський Спасо-Преображенський чоловічий. 13 ченців, які зосталися на той час, розійшлися по іншим святим обителям. Землі або були забрані в казну, або розкуплені та роздані тодішнім можновладцям. Село Павловочка відійшло до Гадяцького замку і стало наряду з іншими належати гетьману Розумовському, який продав його в 1810 році панам Бразолям – нащад кам Грунського сотника. На час закриття монастиря у його володіннях були – 201 жителів села Павловочка, Комиші, містечок Куземин, Груні, Котельви, двори в Куземині, Груні, Комишах, Лебедині, скит Спасо-Преображенський під Великими Будищами, сіножаті, ліси, багато орної землі, навкруги монастиря пишний фруктовий сад на 2 десятини, виног радник, шинок, дві пивоварні, солодовня, винокурня, перевіз через Ворсклу, водяні млини на Ворсклі та Груні, вітряні млини. В 1910 році Полтавські Єпархіальні Відомості писали, що при закритті Преображенский Скельский монастирь мав 5 церков, економію, 5 іеро монахів, 2 ієродиякони, 12 монахів, 8 послушників. Монастирська Преображенська церква була перенесена до Зінькова в 1790 році де була названа Покровською і простояла там до кінця 20-х рр. 20 ст. На її дверях довго був надпис, що підтверджував її ранішу належність до монасти ря: «...В 1790 году это Покровская церковъ въ Зенькове, на дверях которой написано «И обновя Преображения церковь тщаниемъ отцевъ нашихъ благословения Митрополита Киевского Арсения Могилянского денежным от доброхотнихъ детей любящихъ благоле пие дома Божия, собранимъ 1752 року Игуменом Порфириемъ Туманским з братиею…» Друга церква була перенесена в село Ступки Зіньківського повіту, інша до Миргорода, де стояла на цвинтарі та називалася Кладовищенська. Церковне начиння розійшлося по навколишніх церковних приходах. Так у Михайлівсь кому храмі села Буд біля Куземина було кілька предметів із зображенням монастиря: срібна чаша з надписом «Року 1740 месяца мая сооружена сея чаша святой обители Преоб ражения Господя Пустинно-скелской за всечестивого отца ігумена Лесаневича», а також витонченої роботи хрест, требник митрополита Петра Могили, кольоровий трід, фелон та два підрясники. «…когда въ 1786 году монастырь на скельской горе быль закрыть, то на последовавшее спустя два года предложеніе харьковского намесническаго правления измерить принадлежавшие въ ахтирскомъ уезде этому монастырю земли, Ахтырский нижний земский судъ, даль категорический ответъ, что таковыхъ земель, «по достоверно му сему суду сведению, въ здешнемъ уезде, принадлежащие деревне Скельке и слободе Заречной (Слободка), не имъется». Леса монастиря, на правомъ берегу Ворскла въ количестве несколькихъ тысячъ десятинъ, при закрытии его, взяты были въ казну. Куда девались зданія монастыря, неизвестно. Церковная утварь, богослужебные книги и облаченія разошлись по окрест нымъ приходамъ. Истекшимъ летомъ въ михайловской церкви села Будь, куземинской волости, благодаря вниманию ея настоятеля, о.Петра Цареградскаго, мне удалось видеть некоторыя изъ нихъ. Привожу ихъ опись. 1.Чаша серебрянная съ надписями: «Року 1740 месяца мая сооружена сея чаша святой обители Преображения Господня пустино-скелской за всечестного отца игумена Лесаневича». 2. Крестъ (1742 г. съ изящною резьбой внутри на кипарисе, изображающей Спасителя и Богоматерь во славе и многія событія изъ Hoваго Завета; 3.Требникъ м. Петра Могилы: 4.Цветная тріодь, на заглавномь листе коей, между протчемъ напечатано: «Въ двадца тое літо богоугоднпаго государствованія и преславнаго царства правленія, Петра 1... во тринадцатое благополучнаго возраста благороднейшего государя наследника Алексея Петровича. «трудолюбне престолъ митрополій кіевской, гaлицкой и всея Малыя Россіи правящу ясне въ Богу преосвященному архієпископу митрополиту Киръ Варлааму Ясинскому, за благо получного въ Малой Россіи владенія его царского пресветлаго величества обоихъ сторонъ Дніпра и славного чина св. апостола Андрея кавалера, ясневелможного, его милости, гетмана Іоанна Стефановича Мазепы»; 5.Фелонъ изъ светло-малинового 6apxaтa, обшитая серебристою каймой и цветами. На верху ея, въ серебрянныхъ одеждахъ, сь художественно вышитыми чернимъ шелкомь на атласе ликами, Спаситель, по левую Его руку—богоматерь, апостолы Петръ, Симонь, Маркъ, Андрей, по правую—Іоаннъ Креститель, Павелъ, Лука, Іоаннъ Богословъ, Іуда Алфеевъ: поперекъ съ обеихъ сторонъ—Варфоломій, Іаковъ. Подкладка, на ризе изъ сине-зеленой и пестрой крашенины. Теперь эта риза употребляется при погребении покойниковъ; 6.Два подризника(срачици), одинъ весь льняний, другой сь лнянымъ станомъ и посконнимъ подоломъ. На первомъ цветы вышиты шерстью, на последнемъ—сереброль и шелками, цветы точно живые….» ( А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина 1886 № 10 стр 384-388). З переказів відомо, що один з бувших ченців збудував на місці монастиря дерев’я ну капличку, яка була довго в великій шані в народі. Там всередині був вирізаний хрест з розп’яттям, а по обидва боки вирізані з дерева фігури Пресвятої Марії та Івана Богослова. Тут молилися чумаки, які проїжджали по дорозі. Один з млинів у Зінькові був складений з колод з монастиря і довго на одній із них виднівся вирізаний надпис «Скелька». Деякі ченці стали потім священниками в місцевих сільських приходах. Є відомості, що монастир закрився не водночасі, що там доживали свій вік ченці, що не мали сили та змо ги десь іти, їм це було дозволено Височайшим Указом. Може цей мій матеріал надихне місцевих краєзнавців та владу на ще більш активні пошуки матеріалів по Пустино-Скелскому Свято-Преображенському чоловічому монасти рю в архівах та сховищах України та Росії. І хай ця моя праця є лише невеличкою часткою історії нашого краю, але можливо в майбутньому ми всі разом, додавши частку до частки, відновимо чесну та максимально правдиву історію нашого краю. Є таке моє припущення, що монастир все таки відплатив жителям села Павловочки(Мала Павлівка) за їх самовіддану працю на благо святої обителі на протязі більше ніж століття і віддав Петропавлівській місцевій церкві багато десятин землі та лісу, бо де б у невеликому на той час приході та й небагатому селі в 1894 році в касі храму взялося 18 тис 850 рублів – найбільше в єпархії – а це 1413 приходів. А церква в ті часи мала право продавати своє майно. Та це тільки моя версія, ніякого документального підтвердження цьому немає. Ясно, що іноки не хотіли віддавати владі те, що було нажито за півтори сторіччя таким трудом і мабуть вирішили зоставити частину своїх багатств богу, цим віддячивши селян Малої Павлівки…. 1718 р Реєстр Братії мнстира Пустино-Скелского въ полку Гадяцкомъ Ієромнах Клеона Силичъ, ігуменъ мнстра Пустинно-Скелского Софроний,ієромонах,старецъ мнстра Скелскаго Ієромонах Климентий,уставникъ Скелского Ієромонах Логгинъ, економъ мнстира Скелского Ієромонах Акинлинъ, левого крилоса уставникъ Ієромонах Трифилий Ієромонах Петръ Ієродиконъ Феофанъ Іеродияконъ Калистъ Иеродиконъ Яковъ Манах Корнилий Димитриевичъ Монахъ Феофилактъ Монахъ Сарафим Монахъ Фадвенъ Монахи писма неумеії Монах Іліа Монах Амбросій Монах Михаїлъ Монах Доментіанъ Монах Савинъ Монах Калистрат Монах Яссонъ Монах Фотій Монахъ Ипполитъ Монах Елисей Монах Рувимъ Монахъ Савватій Монахъ Стефанъ Монахъ Каріонъ Монахъ Виталій Монах Сила Монах Протасій Монахъ Зосима Послушники мнстырскіе Феодор Пекарскій Петръ Романовичъ Корней Семеновичъ Ігънатъ Івановичъ Тышко Ковалъ Гаврило Гриценко Василъ Корнеєнко Михайло Андреєнко Василъ Івановичъ Трохимъ Гриценко Василъ Ющенко Марко Мартиненко Мойсей Байрачный Кирикъ Федоренко Павелъ Федоренко Фома Скотар Василъ Овчар Якимъ Хуторний Зеновый Байрачный Іванъ Павленко Петръ Якубовскій Прокопъ Винникъ Кондрат Скотар Грицко Овчар Дмитро Телятникъ Гаврило Байрачный Хлопце в мнстыре служащій Филипъ Павловичъ Неумеющіе писати Іоаннъ Василенко Іоаннъ Гавриловичъ Іоаннъ Павловичъ Петро Савченко Юско Гриценко Алексей Івановичъ Евстафій Семеновичъ Іаковъ Яременко За выше писаних писма неуметных присягу исполнившых я, ієромонах Клеона Силичъ, ігуменъ мнстира Пустинно-Скелского въ полку Гадяцкомъ зостаючого, подписуюся рукою власною (присяга Гадяцького молку 1718 року, автор-упорядник І.Л.Синяк,Київ,2021. Стор.63-64) РДАДА,ф.140,оп.1,спр.32,арк.19- 20. Оригінал З книги Івана Синяка Присяга Гадяцького полку 1718 року, Київ, 2021р По всім питанням пишіть або в групу "Грунська сотня Гадяцького полку 1651-1782рр, або на ел.адресу: doc_seriy@ukr.net? або по тел 0662420072

Продовження.... на гультяйську, нечемну поведінку іноків Скелського монастиря. Іноді це закінчувалося збройними виступами місцевих козаків та селян. Під час війни зі шведами ченці не підтримали виступ Мазепи проти царя в 1708-09 рр. Думаю з-за того, що тут знаходилися російські війська. А проходячи нашими краями в січні 1709 року після зайняття Груні та Куземина, шведи зайняли й монастир та навели там безлад: побили та попалили ікони, спалили церкви. Монахи розійшлися по окрузі. Постраждало багато монастирських маєтностей, про що неодноразово писав опісля ігумен гетьману та полковнику у своїх супліках. Відомо, що після поразки Мазепи під Полтавою в 1709 році близько 40 чоловік мазепинської козацької старшини наскоро прий няли постриг в Охтирському Свято-Троїцькому монастирі, однак скельські монахи про це заявили царевим людям і козаків було страчено. Цей вчинок розлютив місцевих жителів, яким увірвався терпець і під проводом місцевого жителя козака Чорного вибухнуло пов стання проти ченців. Багато дерев’яних монастирських приміщень було спалено та потрощено. Тодішня влада цей випадок зоставила без уваги і він вирішився якось сам собою. Царська влада оцінила вірність святих іноків. Одразу ж після Полтавської баталії гетьман Скоропадський надає дозвіл ігумену Скельському отцю Гервасію 28 жовт ня 1709 року на побудову через річку Ворсклу переправи і на збір мостового податку в казну монастиря, а дещо раніше, 28 грудня 1708 року, підтверджуються права Скелських монахів на село Павловочка. В Універсалі, що,до речі, дублювався Гадяцьким Полковни ком Чарнишом,у, як і раніше, заборонялося притягати селян села Павловочки (Мала Павлівка) місцевою козацькою старшиною для інших потреб окрім монастирських. Підтверджується Скоропадським в 1711 році і надані ще Мазепою грамоти на володіння млинами на Ворсклі та право на винокуріння і продаж своєї горілки. Хоча, незважаючи на охоронні грамоти, селян Малої Павловочки все таки притягує для своїх робіт полкова, Грунська сотенна адміністрація та місцеві козаки. На що була подана скарга ігумена до Генеральної військової канцелярії на Гадяцького полковника, Грунських сотника та війта і війта Павловочки. На що 19 грудня 1716 року видається черговий охоронний універсал за гетьманським підписом. В період правління ігумена Гервасія Преображенський монастир продовжує активно скуповувати землі та інші маєтності навкруг: в 1711 році водяний млин на Ворсклі у жінки Куземинського сотника Афанасієва, земельні угіддя та млин на Ворсклі у Військового товариша Богуцького Михайла, дві земельні ділянки у значного товариша Гадяцького полку Мантропа; в 1712 році іноки купили ліс у міщан Куземина Шаповалів Романа та Андрія, дім в Груні у священика Дем’яновича в 1716 році. Деякі жителі, жертвували монастиреві свої маєтності: в 1713 році Куземинський житель Семен Бутенко подарував ченцям частину свого водяного млина, а гетьман Скоропадський двір з земельною ділянкою в м. Груні та водяний млин на річці Грунька із майна Гадяцького ключа. Та не тільки подарунками та купівлями жив монастир. Як вияснилося ченці не гребували і захватом майна козаків. Так в Генеральній канцелярії розглядалася справа про захоплення лісу і грунту скельским монастирем у жителя м. Зінькова Гадяцького полку Данила Іванова. В часи правління гетьмана Скоропадського до нас вперше доходять повні списки не тільки ченців, а всіх проживаючих в святій обителі. В березні-червні 1718 року вони приймали Присягу на вірність царевичу Петру Петровичу. В цей час на місце померлого в травні 1717 року Ігумена Скельського Преображенського монастиря ієромонаха Гервасія ієромонах Клеона Силич. Він і управлінці монастиря приймають в березні 1718 року в Гадячі присягу на вірність царевичу Петру Петровичу, які й привели до присяги всю остальну братію в червні цього ж року. З документу видно, що в монастирі на той час проживало в 68 чоловік. Монахів було всього 32: ігумен ієромонах Клеона Силич, 6 ієромонахів (монарше звання яке прирівнювалося до звання «ієрей» тобто священик в білому духовенстві), 3 ієродиякона(відповідало сану диякона) і 20 монахів. Якщо всі ієромонахи та ієродияконі були письменними, то з монахів письменними були тільки 3 чоловіки. Серед ієромонахів Ігумен Клеона Силич і управлінці монастирські:ієромонах Климентій -уставник, ієромонах Логгинъ - економъ, ієромонах Акинлин, лівого крилоса уставник. Серед них один мабуть один достатньо похилого віку записаний, як «Софроній, ієромонах,старець монастияа Скелського». Окрім ченців в монастирі проживало 27 послушників(ті що готувалися прийняти чернецтво). Видно вони були письменні, бо серед них немає поділу письменні/неписьменні. Серед проживаючих в монастирі є ще служителі - «хлопце в мнстире служащиі». З них Пилип Павлович - письменний, інші 8 були записані як «неумеющіе писати».Якщо іноки в переважній більшості мали чернецькі імена: Софроній, Клементій, Логгин, Акинлин, Трифилій, Феофанъ, Калист, Феофілакт, Сарафим, Фадвен, Доментіан, Савин, Калістрат, Яссон, Фотій, Іполит, Єлисей, Рувимъ, Савватій, Каріон, Віталій, Зосима, то послушники мали чоловічі православні хрестильні наймення. Допускаю, що при святій обителі була й школа, так як серед послушників монастиря є письменні, а вчителями були монахи. Серед тих, хто ждав постригу зустрічається декілька осіб з однаковими прізвищами. І хоча ці прізвища досить розповсюджені(Гриценко Гаврило і Трохим, Андреєнко Михайло та Гаврило,Іванович Василь та Гнат, Федоренко Кирик та Павло, Скотар Фома та Грицько, Овчар Василь та Грицько, Байрачний Гаврило, Мойсей і Зіновій) можна припустити що вони були родичами. Судячи з прізвищ багато послушників були з наймитів(Скотар Фома та Грицько, Овчар Василь та Грицько,Прокоп Винник, Дмитро Телятник). В цей час на Лівобережжі на заворсклянські володіння Скелської обителі накла дає руку старшина Охтирського Слобідського полку, проводячи відмежовування частини його володінь під приводом того, що землі пустують. Про це Скельські ченці постійно доповідають Гадяцькому полковникові, але відповіді на ці скарги так і не отримують. Так виник цілий конфлікт між ігуменом Скельським та старшиною Охтирського слобідського полку. Так в супліці в ГВК від 9 березня 1720 року просили монахи у гетьмана «слушной детерминации, куды бы з грунтами, за Ворсклом рекою будучими, належны были», а ще вони нарікали в своєму листі, що в їх поселення «….Слободку, за Ворсклом будуючую, от бригадира Феодора Иосифовича з Котелви поставлено г.Грекова майора полку гренадер ського порций 3, а раций 13». Далі ченці повідомляють, що згодом той же бригадир, незва жаючи на розмежування між територіями Гадяцького, Полтавського та Охтирського пол ків та визнання земельних прав за монастирем, самочинно призначеними комісарами «…устроенные монастырем копци уничтожил и велел новые покопать, выгону их отнял, и сады, и землю одаль от Ворсклы, и саги немалую часть завладел, и часть власного монастирского байраку, купленого у жителей лутиских ….». Ігумена і братію хвилювало те, що «…стацый драгунских щодено сподеваючися, боячися же, деби знову от Ахтырки жовнеров не поставили в их слободе». А ще вони слізно бідкалися, що й «…землю у них отняли, и их так стеснили, что не можно через копци и статчины выпустити». Діло затягу валось. Сварки з старшиною Охтирського слобідського полку все посилювалися. Для вирі шення цієї проблеми монахи скельські стали прохати допомоги в Гадяцького полковника Михайла Милорадовича. Ось їх лист від 8 грудня 1720 року: «Декабря 4, писала братія, по отданіи писанія нашего вельможности нашей, драгуны, отшедши oтъ монастиря нашего, которіи постановлени були зъ Котелви въ Слободце нашей казали себе дать исти людямъ и, пообедавши въ, Слободце, отъехали съ такимъ виговоромъ: теперича не даете провіанту и фуражу на нашу седьмую роту полку Санктпетербурзкаго зождавше дасте втрое или вчетверо», и зъ тим отъихали, И до сего времени, слава Богу, Нічого не чувати ни съ Котельви, ни зъ Ахтырки; Богъ весть, що дале будеть. Въ Kотельве въ нашомъ дворе, стоять порутчикъ седьмой роти, и туди велит дрова возити; но еще за нашимь ведомомъ не вожено ничего; paзве той человекъ, которій живеть у дворе, не веми и не огреваетъ? Сами тамъ не буваемъ навить и певне повести не можемо За Слободкою теди и за протчі ми кгрунтами убогой обители нашой, которіи суть освидетельствовани вельможностями вашими, в ихъ же милостямъ всехь кгрунтовихь справъ списки до рукъ подани въ тропе (следь) насилаю чи за вельможностію нашіею честного брата нашего іеромонаха, економа святия обители нашої, всесмиренно молимь: ясневельможному его панской милости, пану гетману яко всехъ насъ особливейшему патронови, предложити, и самого вельможности вашей, яко своего пана и господаря, истого, просимь за, нами убогими предстательство вати, ажъ бисмо не були больши оть ахтирского полку турбовани: яко сами, вельможнос тямъ ваша, разсмотрели, же наши грунта, которихъ списки подалисмо вельможностямъ вашимъ хочай за Ворскломъ, по однако жъ по разграничению господами Косоговимъ и Дауномъ на малороссийской границе постають (хоча Котельва и поддалася подъ Ахтирку) чого ради паки и просимъ вашой панской милости распорядити насъ, указомъ его ясневел можной милости; въ якомъ, расположеніи ми, убозів, на граници зостаючи, имеемъ жити; понеже когда всецелого окончания тому делу но вскори не учинится, безъ турбации оть Ахтырского полку жити не надеемся, понеже Котельвяне старшіе себе границу кладуть по Ворскло и сь тимъ всимъ до Ахтирки належати хотять, а ми, надъ Ворскло седячи, и прочіи городи понадь Ворскломъ, жеби за Ворскломь которіи издавна имелисмо и теперь имеемъ, и люде имеють, жеби не владели кгрунтами, того желаютъ (без чего всемъ трудно жити), чого ради паки просимъ вельможности вашой, пана нашого, тому делу конецъ учинити, да безъ всякой турбаціи за царское всличество и за рейментара своего и за вашу панскую милость, со всемъ православнимъ воинствомъ помолимся Богу, яко и есми». (А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина 1886 № 10 стр 396-398). Чи була реакція на ці супліки зі сторони гетьмана Скоропадського невідомо. Адже в той час в моді серед козачої старшини та полковників були самовільні захвати земель. Особливо це посилилось під час правління Охтирського полковника І.І.Перекрес това. 1718 року 19 вересня свята обитель отримує черговий універсал на володіння селом Малою Павловочкою тепер уже від Гадяцького полковника Милорадовича. При Клеоні Силичу монастир значно добавляє в своїх володіннях скупкою земельних ділянок, лісу, греблі, млини: земельна ділянка у козака Величко в Гнилиці, ліс у міщан з Куземина Швеця, Лук’яненка, Сіромахи в 1718 році, та Дудацького в 1722 році; ліс під горою від жителів Куземинської сотні Сомаченка та Писаренка; продає свій млин під Куземином міщанин Бутенко Семен в 1720 році; жертвує інокам в 1719 році Куземинський житель Хипениченко Кирик свій дім з двором. А з березня 1720 року по серпень 1721 року йде переписка Ігумена Скельського з гетьманською канцелярією про переведення монастир ської слобідки, що була на території Охтирського полку в Гадяцький та про звільнення монастиря від сплати покуховного податку та показанщини. Тим часом недалеко від святої обителі монастир засновує ще одну слободу під назвою Зарічна. В Зарічному та Скельці організовуються ярмарки, де ченці торгують медом, горілкою, продукцією свого натурального господарства, рибою, хутром бобрів. Сюди приїжджають люди зі всієї округи та чумаки. З 1724 року ігумена Клеону Силича переводять до Києва, де він до 1728 року перебуває в званні намісника Київських митрополитів при Софіївському монастирі, а ігуменом нашої обителі стає Єпифаній Яковович, а з 1725 року Прокопій Бочковський, який до цього тут був писарем. Він уже будує солодовню та два невеликих пивних заводи ки і винокурню. І ось Преображенський Скельський монастир до сер. XVIII ст стає най багатшим власником навколишніх земель. Він має достатні кошти від продажу пива, горіл ки, продуктів саду, меду, риби та бобрів. Та найбільша його власність – це його піддані селяни жителі села Павловочки(Мала Павлівка), яких уже в 1718 році було 45 дворів. Так 30 жовтня 1723 року Гадяцький полковник Михайло Милорадович, переписуючи володіння свого полку в донесенні царю «Ведение Полку Гадяцкаго городовъ, селъ и деревень» пише слідуюче про маєтності монастиря – «…надал гетьман Скоропадский року 1719 село Павловочка въ уезде Грунском владеть ним старцы монастыря Скелскаго…». Права монастиря на них постійно підтверджуються гетьманськими та полковницькими універсалами, в тому числі і зновприйдлешнього гетьмана Данила Апостола від 5 листопада 1729 року. Ці постійні стверджуючі універсали «антецессорів» говорять про те, що первинно Павловочка належа ла до володінь Гадяцького замку тобто гетьмана, і кожний гетьман, будучи глибоко вірую чим чоловіком, слідуючи тогочасній моді та правилам та догоджаючи церкві, надавав свої володіння святим отцям. Таким чином можливо ще Богдан Хмельницький жертвував це село Скельському монастирю. Дещо пізніше, в «Генеральном следствіи Гадяцкого полка в 1729-1731 гг» в розділі монастирські володіння було записано: «Грунской сотни в селе Павловка – 77 дворов, владеют Пустынского Скелского Преображенского монастыря игу мен с братіей, по универсалу бывшего гетмана Скоропадского, данному в 1708 году оному игумену за воинскую службу». В 1732 році ми можемо також ознайомитися з іноками Пустино-Скелського Спасо-Преображенського чоловічого монастиря з присяжних списків Гадяцького полку «Монастиря Преображенского Пустиноскелского Епархии Киевской Гадяцкого полка Игумен Иеромонах Прокопий Бочковский, Намесник Иеромонах Лобчин, Уставник монах Тит, Полатний иеромонах Феофилак, Уставник левого криласа иерм. Онисим Конов, мо нах Илия, Иеромонах Сила Гарасимов, Иеромонах Фаддей, Иеромонах Зена Семенович, Иеромонах Варфоломей Евстафиевич, Диакони: Дамаскин Василиевич, Дорофей Василие вич. Монахи:Аврасий Самойлович, Калестрат Маркович, Саватий Лукьянович, Флеонок Яковлев, Спиридон Василиев, Исакий Григориев, Тихон Феодоров, Иов Иванов, Ахаик Михайлович, Филарет Афанасиев, Илиодор, Тимофей Павлов, Полиевкт Данилович, Андреан Стефанович, Никон Остапович, Корнилий Михайлов, Иоаким Криницкий, Инок Иоасаф, Константин Василиевич, Трифон Андреевич, Яков Савелиев, Антоний Федоров, Арсений Мартинов, Илиодор Семенович, Иоасаф Семенович, Клеопа Дамянов, Иринарх Дубовик, Никифор Гордеевич, Исаия Самуйлович, Горгоний Василиев, Паисий Пантели монов, Терентий Иосифович, Исидор Иванович, Иоиль Григориев, Дософей Григориев, Гедеон Григориев, Товита Демянович, Фотий Василиев, Прокопий Феодоров, Пахомий Рудковский, Исихий Коваленко, Иеродиакон Мисаил Иванович, Иеродиакон Димитрий Емелианович». Цей список говорить про тоді вже численну братію в Скелському монас тирі, тоді як в Гадяцькому Миколаївському Красногорівському монастирі було їх тільки 15. А всього по Полтавській єпархії тоді було 22 святих обителі. Більшість із них не мали таких маєтностей як в описуваному мною, були бідні, жили натуральним господарством, іноки самі тяжко працювали на землі. Ну а як же проживали іноки в нашому монастирі? По-різному. Деякі з них, не треба закривати очі і на це, вели спосіб життя, який був недостойний їх сану: пиячили, не хотіли працювати, займалися грабунками, як про це кажуть усні перекази сучасників. Про це каже, наприклад, доля ігумена Бочковського Прокопія, якого в 1732 році заслали в Гадяцький Миколаївський монастир на епітімію за пияцтво, де він і помер в 02.02. 1750 році простим монахом. І хоч одразу після його смерті тодішній Скельський ігумен звертався із запитом про його поховання, але не отримав позитивної відповіді — і Проко пія Бочковського, незважаючи на його передульше ігуменство, поховали простолюдином. І от тепер, через 2 роки, ченці Скельські, звернулися повторно з проханням до Гадяцького ігумена дозволити здійснити над могилою покійного церковне поховання по чину, як над ченцем. З листа було видно, що прохачі не знали за що саме він був засланий у монастир - «по делу, нам нижайшим неизвъстно какому. Це прохання було задоволено архіреєм, бо єдиними аргументом на користь дозволу подібного перепоховання (точніше відспівування і дозволу подальшого поминання) було те, що в момент смерті покійний був тверезим, оскільки якщо й хотів випити, то в нього не було такої можливості, оскільки монастирсь кий шинок на період Великого посту (коли і помер Прокопій Бочковський) був закритим. 28 квітня 1732 року ігуменом Скельським став Іосаф Лісеневич, висвячений Рафаїлом Заборовським і який служив в тут до 1 вересня 1747 року. При ньому свята обитель продовжувала процвітати. В ці часи ми вже можем показати списки селян, що працювали на монастир: «…Того же села Павловочки посполитые владения Монастира Скельскаго подданніе - 1747 годъ - Софрон Колесниченко, Павло Василенко, Федоръ Романенко, Грицко Цинбалъ, Гаврило Самойленко, Иванъ Довгопятенко, Грицко Павленко, Потапъ Пуденко, Потапъ Галатенко, Зиновей Калесниченко,….. та інші» та за 1748 рік - «…Вдова Василиха, Савка Лисенко, Данило Сорока, Панас Галатенко, Павло Ткачъ, Василь Кириченко,Иван Довгопятко,Тимофей Левченко,Грицко Цинбалъ, Леско Сахненко, Леско Горпини зят,вдова Чепуриха,Гаврило Гавриш, вдова Харчиха, Гаврило Самойленко, Михайло Козачок, Онипко Парасенко, Максим Кударенко вдова Ворониха,Матвей Федко, Данило Гузенко, Гордей Самойленко, Степанъ Перехристъ,……та інші.». Якщо в 1747 році тут було 37 дворів посполитих, то через рік стало 47 дворів. Може це росло населен ня Павловочки, а може хтось з козаків переходив у посполиті, а може ігумен селив тут нових людей. Монастир платив податок, здавав звіти про свою господарську діяльність в єпархію, в Генеральну Військову Канцелярію. В Київ митрополиту щороку Скелський ігумен окрім звітів направляв щедрі дари, куди входили горілка, мед, вино, риба, шкури бобрів, овочі, фрукти з садів. «В січні 1770 року ігумен Скелського монастиря Самсон з братією відправили митрополиту Київському Арсенію партію горілки, яка була доброї якості» - так пишуть тодішні документи. Діяльність святої обителі перевіряли і чиновники з Петербургу. І в них було щось на кшталт плану. Наприклад щодо посівів зерна та заготівлі сіна. Про це говорить лист Іосафа Лісеневича від 2 липня 1747 року «1737 года іюля 2 месяца писано. По его Указу, Ея Императорского Величества Самодержиця Всероссийской и его Высококняжого Величества Генерал-аншефа Сенатора Московской губернии генерал-губернатора и Кавалера Ивана Федоровича Баратинского, присланного в полк Гадяцкий для проведения следствия – чего …хлеба так мало озимого и ярого в прошлом году засеяно и сена мало приготовили. Даю сию. Подпись Бунчуковому товарищу Андрею Полуботку в том, что в маетностяхъ Монастиря Свято-Преображенского Пустино-Скелского, обитателей полку Гадяцкого сотне Грунской в селе Павловочце мало хлеба та сева озимого та яринного хлебовъ в помянутых годах засеяли затемъ, что …в минувшемъ году мы полагаем что полковой канцелярией на линию в работники забраты были….а сего 1737 года и на ихъ людей в разные походы …и похоже також лошадей ихъ задействовали в разные магазейные по немалому числу провиантовъ…., а потом понемалу с переходными командами и с обозами задействованы и потомъ подводы сломаны а некоторые за упалость и за потеряниемъ самостоятельно малое число возвращалось …чрезь того также хлеба и сена призапасить фуража невозможно было. Егумен Іоасаф Лисеневичъ». Ченці Скелського Преображенського монастиря тісно спілкувалися з Запоріж жям. Туди ходили ігумен та братія збирати милостиню. Ось як про це пишуть історики «…. Про кiлькiсть духовних осiб, що перебували на Запорожжi у справах збирання милостинi, яскраво свiдчить i лист iєромонаха Iоаникiя Венерацького до iгумена Києво-Видубицького монастиря, датований 2 червня 1751 р. В цей час лише на Сiчi перебували "просителi" з багатьох єпархiй, а саме:з Київської, Чернiгiвської, Бiлгородської, Переяслав ської та деяких iнших. Характерно, що з багатьох монастирiв приїжджало не по одній, а до десяти духовних осiб. Так, з Полтавського монастиря на Сiчi одночасно перебували iєромонах, диякон, ченець; з Домницького, Сумського, Гадяцького, Сорочинського, Скельського, Мовнинського, Медведiвського i Онуфрiєвського монастирів приїхали ігуме ни, а при них братії вiд п'яти до десяти чоловік». На Січі ченці перебували по декілька місяців, служили служби, ходили по куренях та зимівниках, хуторах. Привозили звідти подаяння. Відомо, що в Скелському монастирі також лікувалися поранені запорожці після походів. Деякі з них потім назавжди зоставалися на наших землях та селилися в селах поповнюючи козаче населення. Після ігумена Лісеневича були настоятелі – Ісидор Чернявський (вересень 1747 року – серпень 1748 року), Філарет Чернуцький (серпень 1748 -1752 рр), ігумен Вікентій ()1752 – 1754 рр), Досифеей Голяховський (1754- жовтень 1755рр), ієромонах ігумен Порфирій Туманський (жовтень 1755-серпень 1762рр), Віктор Ладижський (серпень 1762 – вересень 1763 рр). При Теофілі Несину (вересень 1763 – до 1770 р), монастир отримав останню свою покупку – у сина померлого куземинського

Ризикну і я своїм невеличким непрофесійним дослідженням. Займаюся вивченням рідного краю - села Грунь,Мала Павлівка, Комиші, Гнилиця, Шенгеріївка і опосередковано захоплюється Пірки,Куземен, Буди. І ясно що Скельський Преображенський чоловічий монастир(1653-1786рр). Є в мене оповідання опубліковане в виданій мною книзі. Надаю на розгляд та суд вельмишанованого панства ЧЕРНЕЧА ОБИТЕЛЬ НА СКЕЛЬСЬКІЙ ГОРІ Чи багато чули сьогоднішні жителі сел Грунь, Куземин, Мала Павлівка, Скель ка про те, що більше ніж 350 років тому у нас був заснований і працював до 1786 року один з найбільших чоловічих монастирів Лівобережжя, що знаходився на межі з Диким полем та Московським царством – Пустинно-Скелський Спасо-Преображенський чолові чий монастир. І аж до початку XIX ст був оплотом та розповсюдником православної віри, осередком освіти в нашому краї, будівничим церков та поселень в окрузі, сприяючи цим економічному зросту нашої землі. Думаю, що пересічні жителі наших сел мало про це знають і з цікавістю будуть читати цей матеріал. З давніх давен територія між нинішніми селами Грунь та Куземин на правому березі річки Ворскли була гориста та поросла густими непрохідними дубовими та липови ми лісами, де водилося безліч живності. Вперше назву Скельські гори ми зустрічаємо в розмежуванні між Річчю Посполитою та Московським царством в 1634 році, де вказано що Скельські гори знаходяться на березі Ворскли з «литовської» сторони. На одній із них і був розташований Скельський Преображенський монастир. А в місці, що знаходилося під горою, де Ворскла різко повертала, знаходилося поселення - слобода Скелька. Вона була заселена козаками Гадяцького полку і її назва пішла від назви самої гори Колись там було давньоруське поселення-городище. З початку XVII ст наші землі активно заселяються вихідцями з правобережжя Дніпра, козаками, московськими людьми, сусідами з Дикого поля. На зміну сезонним «уходникам» приходять постійні жителі, яких з радістю приймали тутешні землевласники. Таким чином в першій чверті XVII ст тут і виникають Грунь, Куземин, які в 30-40 роках спочатку згадуються як однойменні урочища, а потім містечка. З початком Хмельниччини тут колонізаційний бум: розростаються населені пункти і засновуються нові. Люди з правобережжя масово втікають на нові землі від братовбивчої війни. За ними йдуть і ченці монастирів, адже вони страждали не менше. Їх грабували і поляки, і свої. Вони й засновували на нових місцях нові святі обителі, опираючись перш за все на московські власті, що були поряд, за Ворсклою і всіляко підтримували православний люд. Місцини вибиралися добре захищені природою, поблизу торгових шляхів та населених пунктів, що також сприяло розвитку торгівлі. В цьому була,до речі, зацікавлена і Московська держава. Ось тут між недавно осадженими містечками Грунь та Куземин і виникає черне ча обитель. «…Надходження товарів та продуктів з Московської держави до новозбудова них фортець проходило не без участі монастирів, які часто ставали пунктами відпочинку на торгових шляхах. Скельський Преображенський монастир засновано неподалік Зіньківського шляху, від якого відходили шляхи на Куземин, Охтирку, Олешню, Грунь. Поряд з монастирем існує човновий перевіз через р.Ворскла, звідки дорога йшла на село Лутище, а потім - на Охтирку. Засновниками монастирів, як це зазначено у писемних джерелах, були ченці - вихідці з Гетьманщини. Вони тікали з розорених польськими військами православних монастирів…..» (Кравченко О.М., «Заснування монастирів північ ного заходу Слобожанщини у козацьку добу», Сумський історико-архівний, №X-ХІ, 2010 р,стор. 197). А в кінці XIX ст наш земляк – уродженець Охтирки Твердохлібов писав про це місце так: «…На северо-восточной окраине Зеньковскаго уезда, Полтавской губерній, между местечками Грунь и Куземином, по правому гористому берегу Ворскли, тянется широкая полоса леса, окаймляющего съ юга полями, а къ юго-востоку, по переходе на низменный левый берегъ реки, граничащаго со степью, раскинувшеюся между Ворсклою и Мерломъ. Лесъ этотъ, еще недавно дремучій, теперь сталъ исподволь редеть; но темъ не менее местность, имъ покрытая, продолжаеть сохранять характеръ дикой заповедной пущи, безъ правильно устроенныхъ проездныхъ дорогъ. Въ этой-то пуще неподалеку от того места, где цепь холмистыхь возвышений праваго берега Ворсклы, делая изгибъ, круто поворачиваетъ отъ севера къ югу, надъ скалистымъ спускомъ къ реке стоялъ древній Скельскій монастырь, названный такъ оть скалъ или скель, на которихъ былъ расположенъ. Теперь о немь напоминаютъ только деревянная капличка да заглохлый вишенникъ, а въ свое время онъ могь считатся однимь изъ крупныхъ по землевладению. Леса, среди которихъ онь ютился и которыми владелъ на праве собственности, тянулись тисячами десятинъ вверхъ и внизъ по течению Ворсклы. Подъ, монастырскою горой были водяные мельницы, винницы, шинокь въ хуторе Скельке, а кругомъ лесъ. За рекой, на окраине луга, подъ дубнякомъ на пескахъ была «осажен» иноками большой поселокъ Слободка, поля и степи монастырскія врезались въ дачи слободы Котельвы и Ахтырскаго полка. Въ храмовой праздник, въ день Преображенія Господня, блізь монастыря собиралась многолюдная ярмарка. До сихъ поръ, окрестные старожилы помнятъ раскинутый подъ монастырской горой роскошный монашеский садъ, въ которомъ, между многими редкими породами фруктовыхъ деревъ, росли громадные волошские орехи и разводился виноградъ.» (А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина, 1886, № 10, стр 382). А перший спомин про цю святу обитель ми знаходимо в «Актахъ Московского Государства № 523-й.1653 года «Отписка Яблоновского воеводы Гр.Куракина о черкас скихъ вестяхъ…доносилъ: мая де въ 26 дня, писалъ ко мне съ Вольного Володиміръ Ново сильцевъ, а въ отписке его написано: де въ 23 д пришелъ на Вольное изъ литовской сторо ны изъ города Груни черный попъ Михайло Тарасовъ на церковное строение денегъ сби ратъ, а сказалъ: заводить де онъ монастырь на реке на Ворсклу на Скелскихъ горахъ на литовской земле, где рубежъ твой государеве съ литовской землею, а съ нимъ де попомъ 4 старца; а хотятъ де церковъ строить во имя великаго чудотворца Николы; а пришли де они старцы отъ разорения ляховъ изъ города Зеславля, изъ монастиря Архистратига Михаила, и въ той де стороне запустело городовъ съ 100 и больше...». Зеславль – це в російській вимові стародавнє місто Ізяслав, що і нині розташовано в південно-східній части ні Волині над р. Горинню, що зараз адміністративно входить в Хмельницьку область як районний центр. В ті давні часи він належав польським магнатам Заславським. За даними римо-католицьких джерел там на місці колишньої православної обителі монастиря Пресвя тої Трійці, що на той час вже занепала «внаслідок невідомих житейських перемін» був побудований в першій половині XVII ст католицький монастир бернардинів, будівля якого стоїть і зараз. При цьому достеменно відомо, що православні монахи там деякий час проживали де була в них невеличка церква Архистратига Михайла. Оскільки інших монас тирів побіля Зеславля тоді не було, осмілюся припустити, що це якраз і були ченці з братії монастиря святої Трійці. Отже дата 26 травня 1653 року і являється датою заснування монастиря, на відміну від церковних офіційних документів, що вказували лише приблизно час виникнення святої обителі. Як пише в 1886 році в своїй доповіді Полтавський єпископ Київському митрополиту про монастирі Полтавської губернії (до якої тоді відносилася територія Скельки): «…Скелский Преображенский мужской монастырь образованъ до 1666 года, въ 1780 году был пожаръ и все бумаги сгорели,..пришли монахи из Корсун ского монастыря, из-за Днепра и среди Черного непроходимого леса, среди яров и оврагов организовали монастырь на правомъ, высокомъ, нагорномъ берегу Ворсклы.... от Зенькова 24, от Груни 10, от Ахтырки 20 верстъ. Там ранее была пасека Зеньковского полковника Шимона. Сразу выстроили часовню, потом через два года церковь и уже в 1666 году было 2 церкви, все было из дерева...». Однак котелевський краєзнавець каже, що скит в цьому місці був ще в 1642 році, де вже жили іноки з правобережжя. Бо частіше вони осідали на місці старих давньоруських городищ, яких було багато по берегах Ворскли та Псла та недалеко від доріг і козацьких поселень. Так і монахи з Зеславського Михайлівського чоловічого монастиря з Подолії оселилися на місці бувшого скита, на березі річки, недалеко від Зіньківського шляху, який з’єднував їх з Охтиркою, Куземином, Грунню, Зіньковом в той час уже стали достатньо великими козацькими укріпленими містечками, сотенними центрами. Землі для розбудови монастиря, який було названо Пустинно-Скелський Свято-Преображенський, млин та сад були надані Зіньківським полковником, жителем містечка Грунь, Василем Симоновичем Шимоном. «….И действительно въ сохранявшейся суплике скельскихъ монаховъ къ гетману Скоропадскому, отъ 20 декабря 1720 г., они називають полковника Шимана своимъ фундаторомъ, говоря, что имеютъ оть Шимана «легацію на млянокъ», на садъ неоподаль от Ворскли, отъ Лутищъ идучой, и на всю сагу отъ устья ажъ до московской границы. Но слово фундатора чаще понималось въ смысле «надаєм», наделяющаго, и монастырь могъ существовать раньше получения имъ земельныхъ угодій отъ полковника Шимана….» (А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевс кая старина, 1886, № 10, стр 387-390). Адже при Богдані Хмельницькому засновувалося багато монастирів і політика Гетьманщини була направлена на поширення православної віри. Тому і пожертви в першу чергу надавали чиновники, тобіж полковники – провідники цієї політики. Це було богоугодна та почесна справа. Тож Зіньківський полковник, по прикладу інших і надав землі та інші пожертви на цю обитель – «…Се аз Василей Шиман, полковъник верного войска его царского пресветлого величества Запорозкого Зенковский, явъно чиню сим моим доброволним писмом при старшине городовой грунъской, мено вите: при Стефану Безжоном сотнику Груне Черкаской, Семену Пол..., — атаману городо вому грунскому Ивану Костенку и при мелниках Скелских... и инших людей добрих и веры годних притом було немало, иж я виписанный полковъник даю сей мой запис з доб рой воле в обитель Святого Спаса, нарекомий манастир Скелский, иж млинок на сазе, в том лузе стоячой, Ворскляной, идучей от Лутице, збудованый коштом моим, которий то млинок отдаю на святую обител вечними часы. Упоминаю при людех зацных вишпи санных, абы оние черноризце, мешкаючи в обители святого Спаса, контентовались тоею сагою, узявъши... границе, аж до устя, не чинячи перешкоди жодной меской гребле и не псуючи берегов, которие меское посполство все гатит и остерегает меской гребле, аби не било и тих млиновых перешкод, идучих на скарб войсковий. Деялося все это у Черкаской Груне, априля 2, 1665 …». Спочатку ченцями була збудована дерев’яна невеличка каплич ка, а потім побудовано ще три храми На початку свого існування монастир та іноки нічим особливим себе не заявля ли, окрім молитов «на всякъ день за монаршее достоинство, за ясновелможность гетманс кую и за все православное воинство». Та ще довго їх земельні володіння, за недостат ністю господарської уваги зі слів сучасників не давали достатніх прибутків. «Живучи вдали оть благочестивыхъ людей, въ пустыне, жаднихъ оферъ до церкви божественной какъ отъ ладану, яко и оть свечокъ не имеемъ», писали скельські монахи в супліці та просили гетьмана дать їм замість «офери ладанной и свечной, льготу «горелочную», что бы «полно било имъ безъ всякаго датку и турбацей давати горелку..еще передь руиною шведскою имели мы свою данницу, а ще бы и теперь спромоглися построити нужднаго ради братіи честной, всесмиренно молимъ волнихъ насъ сотворити отъ показанщины…». Першим відомим ігуменом з 1675 року був Амвросій Філіпович. Потім були ігуменами Діонісій Мостицький та Тарасій Бакуменко(мабуть це той «чорний піп» що ходив в Вольне просити допомоги). В цей час монастир ще бореться за своє виживання. Та все таки поступово його володіння розширяються за рахунок пожертв віруючих та козачої старшини. Так жертвують монастирю свої володіння, знаний в наших краях рід Павловичів, представники якого були сотниками в Куземині та Зінькові. Серед пожертв – двори в містечку Куземин та Груні. В 1672 році гетьман Самойлович після отримання булави надає пожалування перш за все монастирям та церквам. В їх числі і Скелському монастирю Грунської сотні Гадяцького полку село Павловочка з його посполитим населен ням. Це пожалуваня було найбільшою маєтністю святої обителі аж до момента її закриття. Але багато й простих козаків та селян дарують свої маєтності інокам в ці часи. Так в 1680 році козак Гаврило Григоренко подарував своє поле та невеликий лісок, а також луг біля Куземина, який в свій час був самовільно захоплений козаками села Більсь кого і повернутий монастирю рішенням Куземинської сотенної канцелярії. У 1679 році Котелвянський житель Іван Донець дарує монастирю свою греблю, а в 1700 році житель слободки Скелька Василь Романець ліс в урочищі Носівщина. З 1683 по 1691 року ігуменом Скелського монастиря був Лазарь Бузкевич (за іншою версією Бузанович), який на той час керував ще й Корсунським чоловічим та Полтавським Хрестовоздвиженським монастирями. Про нього пишеться: «….Ігумен Лазарь, Скелский монастир от основанія заложил и много труда в сем монастире примно живши, месце сие святое от себе воздвигнул, бил здавна в житіи іноческом іскусен и благоразумен…». В цей час і проходить основна розбудова приміщень святої обителі. Побудована нова церква, келії та інші будівлі, куплений водяний млин у вдови сотника Гнєдича з Котельви в 1683 році, а в жовтні 1690 року млин і дім у родички бувшого Зіньківського полковника Шимо на - Меланії Шиманової, половину млина на річці Ворскла у жителя Грунської сотні Кра маря Михайла та Крицькувної Анни. В лютому 1684 року Лазарь Бузанович переїзджає в Полтаву в Хрестовоздвиженський монастир, однак згідно грамоти Київського митрополи та Варлаама Ясинського йому надано повноваження також «надзирать строенія Скелского монастиря, житіе ігумена и братіи вместо митрополита….», бо Скелський монастир знаходився далеко від митрополичої кафедри. Знаменитий Лазар Бузкевич був тим, що до сьогоднішнього дня дійшли його Синоди (поминальні книжки). З приходом до влади Івана Мазепи, що прославився православними фундація ми, розвивається і Скелський монастир. Він зростає територіально, має землі по обох берегах Ворскли, в його володінні є двори в Котельві, Груні, Куземині, в слободі Скелька, пасіки. До цих пір ходять перекази про монастирський сад, де ріс виноград, плодові дерева: сливи, яблука, груші та знамениті волоські горіхи, якими до сьогоднішнього дня славиться Куземин. До монастиря відносяться також і ряд скитів: Спасо-Преображенсь кий в Великих Будищах (нині Зіньківського району) в Чернечому яру та скит в самій Павловочці в нинішньому Чернечому Яру, де неодноразово в 50-60 рр. XX ст. знаходили люди печери. В ці часи року ігуменом монастиря згадується ієромонах Прокопий Бочков ський. Так 6 липня 1691 року гетьман Мазепа підтверджує своїм універсалом володіння Скельського монастиря селом Павловочкою(Мала Павлівка): «….Пресветлейшихъ и дер жавнейшихъ великихъ государей ихъ царского пресветлого величества Войска Запорожского гетманъ Іоаннъ Степановичъ Мазепа. Іхъ же царского пресветлей шего величенства Войска Запорожского всей старшине и черне, особливе пану полковни кове Гадяцкому, сотнику Грунскому, отаманове городовому, війтове, и всем тамошнимъ обивателямъ и кожному, кому о том ведати надлежит, ознаменуемъ, ижъ яко за пришлого антецессора нашого бывшего гетмана и за нашого гетманского уряду законники монастира Скелского селцем Павловочкою, уезде Грунском найдучомъся владали и изъ оного вспартю ихъ монастырскихъ недостатковъ всякую звичайную повинност отбирали, так ми, гетьманъ, тепер тое же серце Павловочку при превелебном отцу Пахомию Федоровичу, теперешнему ігумену Скельскому, зъ повагою сего універсалу нашого приказуемъ, абы нихто зъ старшини и черне полку Гадяцкого, а особливо господар нашъ ему, отцу ігуменови, зъ братіею в владению оного села жадное не важилися чинити перешкоди и станови ська войсковимъ людемъ, жеби не давали, а войтъ з посполитими тяглими людми(опрочь козаковъ)абы всякую повинность и послушенство отдавали. Данъ в Батурине, июля 6 року 1691. Звишъменованый гетман, рукою власною. К сей копыи во верности сходства с поденнимъ універсалом владелецъ иеромонахъ Прокопий Бочковский, игуменъ монастира Пустинно-Скелского свято Преображенского своеручно подписался, а подленный уневерсалъ къ себе принялъ. Сводилъ с подленними універсалами писар полковой гадяцкий Ситенский.» Скельському монастирю надається також у володіння військова частина полкового водяного млина під назвою «Шиманов» в 1699 році. «№184, 1699, січня 13, - Гадяч. Універсал Івана Мазепи про надання військової частки Скельському Пустинному монастиреві з Шиманового млина. Его царского пресвітлого величества Войска Запорожского гетман Іоанн Мазепа.Пану полковникови гадяцькому, старшине полковой, господарю замку нашего Гадяцкого и кожному, кому колвек о том ведати належить, ознаймуем:ижъ просилъ насъ гетмана превелебный в Богу господинъ отецъ Пахомий Ходорович, ігуменъ монастира Пустинно Скелского, з братіею о надане войсковой части з млина Степана Стрижевского и Шиманового монастирским коштом набутихъ, на реце Ворскле, на гребле, близко монастира ихъ засипаной. Але, уважаючи ми, же под час нынешнихъ уставичныхъ военныхъ походовъ потребны намъ суть борошна на многіи войсковые расходы, не попустилисмо в ихъ заживане, обохъ тихъ млыновъ, тилко заховали при нихъ едну клетку Шимановскую о трох колахъ, двохъ мучныхъ, а третемъ ступномъ, на вышепомененой гребле монастир ской будучую, позволяючи им з оной войсковой части всякиі приходячіи млынскіе пожит ки отберати, при части мелницкой, до ласки нашой. Мети теди хочемъ и приказуемъ, абы имъ отцу ігумену с братіею в владеню того млына и отбераню всякихъ размеровыхъ приходов нихто з старшины и черни жадной и найменшой не важилъся чинити перепоны и трудности. Дан в Гадячомъ, януарія 13 дня. Року 1699. Звишменованний гетман, рукою власною.(ЦДІАК України – Ф.221 –Оп.1 – спр.580, стор.228) Знаходячись в лісових нетрях, відірваний від великих міст та шляхів, поступо во Спасо-Преображенський чоловічий монастир стає відомим на всю округу. Того ж 1691 року Скельським ігуменом митрополитом Ясинським призначається Пахомій Федорович, що прибув на місце 24 липня цього ж року. Він був добре знаний гетьманом, монарший постриг прийняв в 1689 році в Батуринському Крупницькому монастирі, де настоятелем був Дмитро Савич Туптало, що перебрався в Ростов. Через деякий час Пахомій Федорович стає ігуменом цього монастиря, а звідки переведений вже в Скельську обитель. Звідси він часто навідував Дмитра Туптала, який в кінці свого життя став настоятелем Новгород-Сіверського монастиря, а після смерті був канонізований як Чудотворець Ростовський. В бібліотеці Скелського монастиря довго зберігалася книга Четій-Міней, подарунок Дмитра Туптала. Пахомій Федорович був ігуменом в Сельській обителі до 1700 року, самої смерті. За період з 1700 по 1707 рік в монастирі змінилося близько десяти настоятелів. Це зв’язано з відомими подіями Північної війни. Про них,окрім імен, на жаль нічого неві домо. Це ієромонахи – Досифей, Інокентій, Феодосій, Амвросій, Генадій та ієросхимонахи - Григорій Симеон, Веніамін Волосовський, Василь Яковлевич. В цей час монастир являється найбільшим землевласником в окрузі. У нього є кілька млинів на рр. Грунь та Ворсклі, декілька сотен десятин лісу та багато земель, що простиралася по обидва боки Ворскли, заходячи на територію Охтирського слобідського полку та Котельвянської сотні Гадяцького полку. На нього працюють посполиті села Скельки, Павловочки, частина пос политих Груні, Куземина, маються скити під Великими Будищами, Павловочкою. Місцеві жителі продовжують жертвувати на святу обитель свою власність. Генеральна Військова та Гадяцька полкова канцеляріїї неодноразово видають «оборонні» універсали Пустино-Скельському монастирю. Один з них - в 1704 році Мазепою -універсал на володіння монастирем водяних млинів по річках Ворсклі та Груні. В цей же час в 1704 році Миргородський полковник у своєму листі пише про продажу пів млина козаком Іваном Ляшенком. Дарує дім з садибою в Котельві в 1705 році і ігумен Пустино-Лебединського монастиря Гнєдич. В ці часи змінюється склад чернецтва, на місце поступово вимираючих ченців, які прийшли сюди з Правобережжя, приймають нових послушників. В основному це місцеві жителі, але були також і жителі слобожанщини. Усні перекази кажуть, що в цей період змінилося і моральне лице іноків не в кращу сторону. Так під час царування Російського царя Петра I після Північної війни і під час неї всіх «увечних» солдат віддавали в монастирі в тому числі і в Скельський, що привело до погіршення дисципліни в них та зростання криминалізації. Тому змінилося від ношення влади, і місцевих жителів до святих отців. «…Въ 1700 году Петр Первый говорилъ: «Монахи ведут безобразный образ жизни, от нихъ прибыли обществу никакой, а ущерб для казны явный так как монахи свободны от податей...» (Полтавскіе Епархиаль ные Ведомости, 1897 год, стр. 378). Ченці часто займалися грабунками як місцевих жителів так і подорожніх, купців та чумаків на шляху Охтирка-Котельва-Полтава. Неодноразово жителі Скельки, Куземина та Котельви жалілися Гадяцькому полковникові

Добрий день. яка ціна?Куплю. Олександр 0662420072