Диорама находится в Черкасском областном краеведческом музее.

Подпись гласит:

Цитата

Диорама "Черкассы XVI в.". Художник А.В. Казанский.

Черкассы, старинный украинский город, был основан в конце XIII в. С XIV в. город стал центром Черкасского староства. В 1549 г. был построен новый укреплённый замок. Всё городское население жило в остроге, который находился возле замка. Главными занятиями горожан было ремесло, торговля, промыслы, а также сельское хозяйство. Город играл значительную роль в борьбе с турками и крымскими татарами.

Диорама интересная, но, к сожалению, её фото в Сети попадаются редко. Видим на холе замок, к которому примыкают городские укрепления:

Источник

Источник

Автор диорамы А.В. Казанский, создатель ряда других интересных диорам: Киев, Чучин, Воинь, Родень.

Видео по теме:

Источник

Диорама забавная (для экспоната из краеведческого музея это не комплимент) и производит впечатление игрушки.

Фотографии диорамы зачастую публикуют без подписи, потому затрудняюсь сказать, какое именно событие таким вот образом проиллюстрировано.

Рік видання: 2023

Автор: Олександр Прядко

Серія: Міста та фортеці Переяславщини

Видавництво: ?, Переяслав

Мова: українська

Формат: 21 х 15 х 0,5 см (60х84/16)

Обкладинка: м'яка

Папір: ламінований

Кількість сторінок: 76

Ілюстрації: чорно-білі карти, плани, малюнки, графічні реконструкції, фото.

Наклад: 100 примірників

Купити можна у автора, написавши йому особисте повідомлення у Facebook або надіславши листа на ел. пошту oleksandr.pryadko555@gmail.com 

Аннотація:

Цитата

Робота присвячена історії розвитку фортифікацій козацького містечка Ірклієва в ХVІІ-ХVІІІ ст. Розглянуто природно-географічні умови мікрорегіону, історію досліджень городища, основні історичні свідчення, результати польових обстежень укріплень, археологічні знахідки та картографічні джерела. У додатках подано реєстри Ірклїївських козаків 1649, 1756, 1762 років. Окремо представлено всі наявні сфрагістичні дані про печатки козацького Ірклієва. На основі картографічних джерел та археологічних розвідкових досліджень здійснено реконструкцію фортеці.

Представлене дослідження зацікавить істориків, археологів, краєзнавців, музеєзнавців та всіх, хто небайдужий до історії міст і сіл України.

Про автора:

Цитата

Прядко Олександр Олегович, народився 20 січня 1985 року в селі Малі Канівці Чорнобаївського району Черкаської області.

Закінчив Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди (2008 р.).

Захистив кандидатську дисертацію в Інституті археології НАН України (2019 р.). З 2012 р. завідувач науково-дослідного сектора «Археологічна експедиція» Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Автор понад 60 наукових праць, утому числі 2-ох монографій (у співавторстві).

Приклади сторінок:

Зміст:

Цитата

Передмова - 4

Хронологічний показжчик - 6

Природно-географічні умови - 8

Історія досліджень - 12

Історичні свідчення - 17

Результати обстеження Іркліївського городища - 38

Знахідки - 42

Картографічні джерела - 45

Післямова - 49

Додатки - 51

• Додаток А. Печатки козацького Ірклієва - 52
• Додаток Б. Іркліївська козацька старшина - 54
• Додаток В. Реєстр Іркліївських сотень 1649 р. - 57
• Додаток Г. Реєстр козаків Іркліївського куреня 1756 р. - 66
• Додаток Д. Реєстр козаків Іркліївського куреня 1762 р. - 73

Передмова:

Цитата

Рання історія Ірклієва тісно пов’язана з фортецею, розташованою на панівному високому мисі лівого берега при броді через р. Ірклій. Високі вали з дубовими частоколом та глибоким ровом перед ним давали надію жителям Ірклієва та навколишніх сіл та хуторів на виживання в місцевості, що постійно потерпала від нападе татарів. Щедрі природні ресурси, звільнення від податків давали можливість першим поселенцям будувати плани на перспективу таї розвиток.

Татари приходили до Ірклієва та навколишніх сіл у 1675, 1678, 1979, 1680, 1692 роках. У 1675 році тут розміщувалась навіть ставка нураддін-султана Девлет-Гірея з 13000 татар (нураддін - третій за важливістю титул після хана і калги). І це тільки зафіксовані в письмових джерелах татарські інвазії, а насправді їх було значно більше. З цього приводу серед жителів с. Мельники (що за 5 км від с. Іркліїв) побутує цікавий переказ щодо походження назви Мехмед (Мухамед) Гори, що знаходиться поруч із селом. Згідно з цим переказом, під час походу кримського хана (ймовірно нураддіна чи калги) на Лівобережжя, на цій горі в тимчасовому таборі він помер. Упродовж тижня татари збирали мед для бальзамування тіла хана селами й хуторами. Його заливали в труну, яку потім відправили до Криму. Ця легенда має реальну основу, зважаючи на кількість нападів татарів у той час, але, можливо, з часом її достовірність буде підтверджено або спростовано.

На 1746 рік, за картографічними та писемними джерелами, відомо про існування в містечку Ірклієві одночасно чотирьох церков. Вони локалізувалися в межах наступних кутків: церква Святої Трійці та Успіння Пресвятої Богородиці - в північно-східнії частині фортеці; Троїцька церква - за будівлею котельні ПТУ, на сезонному городі; Успінська - на краю мису в північному куті за 130 м на південь від будівлі автостанції, на сезонних городах; третя церква - Архістратига Михаїла - знаходилася за межами міських укріплень на кутку Забашта за 140 м на південний схід від основної будівлі ПТУ; четверта церква - Миколи Чудотворця (куток Низький або Великий Поділ) - на правому березі р. Ірклій, навпроти сучасного магазину «Ірклій», поруч з будівлею аптеки. На 1912 рік відомостей про церкву Архістратига Михаїла вже не зафіксовано в письмових документах, натомість з’являється інформація про Ільїнську церкву при кладовищі. Нині її можна локалізувати за 250 м на північ від маслозаводу та за 150 м на захід від пам’ятника Богдану Хмельницькому. Усі згадані церкви з приходом до влади «червоних» московитів у 20-х рр. XX ст. було безжально знищено. І лише в 1997 році на мисовому підвищенні було збудовано церкву Святої Трійці. Назва церкви була перейнята від «старої», а місце обране вже нове.

Іркліїв пройшов шлях від невеликої слободи до козацького полкового містечка, пізніше - центру району, а нині - об’єднаної територіальної громади. Неодноразово фортечні вали приймали на себе удар московитів чи татарів. Іркліївські козаки, селяни та міщани пліч-о-пліч відбивали напади ворогів впродовж багатьох років. Тому розглядати історію Ірклієва без фортифікацій просто неможливо.

Запропоноване дослідження є лише частиною багатотомної історії ХVІІ-ХVІІІ ст. козацького містечка Ірклієва.

Інші книжечки серії "Міста та фортеці Переяславщини":

• Золотоноша: історична топографія та фортифікації (2021)

По теме объекта есть ряд публикаций, информации не так уж и мало, так что на старте ограничусь общими сведениями.

Вот что сообщает о Родне А.В. Куза в своём труде "Древнерусские городища XI-XIII вв." (1996):

Цитата

Пекари, с. Черкасская обл. В 7 км ниже г. Канева и в 2,5 км выше села Пекари, на возвышенности прав. бер. р. Днепр, городище Княжа гора. Поселение состоит из двух частей (1,5 га и 2,5 га), разделенных валом и рвом. С двух сторон оно окружено глубокими оврагами, а с третьей — обрывается к реке. Городище исследовалось многими археологами. Основные работы осуществлены Н. Ф. Беляшевским и Г.Г. Мезенцевой. Обнаружены десятки жилых и хозяйственных построек, множество наконечников стрел, копий, орудий труда, украшений. Найдены кресты-энколпионы, змеевики, иконки, паникадила и подсвечники. В состав кла¬дов, зарытых на городище, входили великолепные золотые украшения, исполненные в технике перегородчатой эмали. Большинство исследователей вслед за Н. Ф. Беляшевским отождествляют городище Княжую гору с остатками древнерусской Родней, упомянутой в летописи под 980 г.

• ПСРЛ, II, стб.65;
• Антонович В.Б., 1895, с.89-90;
• Беляшевский Н.Ф., 1892; 1893;
• Богусевич В.А, 1952, с. 153;
• Довженок В.И., 1961, с.97; 1967, с.260,261; 1968, с.40; 1975, с.6; Короткий список, с.411;
• Толочко П.П., 1975, с.43-45;
• Мезенцева Г.Г., 1968.

Можете также прочитать краткую справку от Википедии, и, конечно же, при желании в Сети можно найти другие сведения об этом укреплённом пункте.

Подытожу в общих чертах. На южной околице Канева находится форпост, одно из укреплений Поросской оборонной линии. Город хорошо себя чувствовал в 11 – 12 веках, а полностью был разрушен, вероятно, в 1239 – 1240 годах, во время военной компании Батыя, после чего уже не возрождался. Временами источники принимают детинец и посад Родня за два отдельных городища, что, как по мне, не совсем корректно, поскольку, как я понял, это были две части одного целого. Интересно, что в районе Канева находится внушительное скопление городищ, обилие которых порождает разные версии в трактовке того, какие роли они играли, как были взаимосвязаны и т.д.

Основные сведения о городе на Княжьей горе были получены довольно давно, в 1958 – 1965 годах, когда Галина Мезенцева провела на территории объекта раскопки. Полученные материалы стимулировали появление ряда публикаций и помогли утвердиться мысли, что укрепление на Княжей горе – это и есть летописный Родень.

Вот так Родень выглядел по мнению Галины Мезенцевой:

Источник

Однако не только графическими реконструкциями может похвастаться этот летописный город. Галина Мезенцева, проконсультировав замечательного художника А.В. Казанского, помогла ему создать красивую диораму, которая показывает обобщённый образ детинца Родня, каким он мог быть в 11 – 13 веках.

Отдельно стоит отметить, что А.В. Казанский сделал целый ряд прекрасных диорам, реконструировавших образы укреплений 11-13 веков: диораму Киева, города-крепости Чучин, города-крепости Воинь, Черкасс.

Странным мне кажется то, что диораму решили разместить не в одном из музеев Канева, а вместо этого украсили ей экспозицию Черкасского областного краеведческого музея:

Источник

Найдавініші укріплення належать до часів форпосту на річці Рось, збудовані ще за часів Ярослава Мудрого. 

Місце першої фортеці і зараз чудово проглядається на супутниковій карті в районі вулиці 1-го Травня (Тартацька). Вулиця з забудовою оточує пагорб над річкою Рось, на якому нині встановлено пам’ятний знак на честь першого поселення в Корсуні. Звісно, що цю фортецю як і інші було зруйновано монголо-татарами  у 1240 році.

 

Наступне укріплення належить до часів козацтва. У 1650-х роках за наказом Богдана Хмельницького біля річки Корсунки збудовано невелику фортецю майже квадратову в плані і чотирма бастіонами. Вали фортеці і нині добре проглядаються на супутниковому знімку. Знаходиться вони між вулицею Ярослав Мудрого, Героїв Майдану і Кущаєвським яром.

Також до фортець умовно можна віднести палацовий комплекс Лопухіних-Демидових, закладений ще у 1780-х роках Станіславом Понятовським, племінником останнього польського короля. Палацовий комплекс знаходиться на острові, оточеним гранітними скелями і водами річки Рось. На його території збудовано браму і вежі у ґотичному стилі. Тому комплекс можна за бажання віднести і до фортець, хоча ніяких реальних оборонних функцій він не виконував.

І

Крім того цікава точка зору О.М. Гаврилюка, який сам є висококваліфікованим правником, суддею господарської системи судочинства, на місце магдебургій в тогочасній правовій системі й укріпленні поселень, що їх отримали.

Отже, с. 26 згаданої книги:

Магдебургське право, також його ще називають у довідниках Німецьким правом – це скодифіковані в 1188 році норми звичаєвого права і судових правил німецького міста Магдебурга. За цим правом місто звільнялось від управління і суду феодала (власника), отримувало самоврядування і власне судочинство. Магдебургське право визначало порядок виборів і функції бургомістра , магістрату, судді й судових радників, регулювало діяльність купецьких гільдій і ремісничих цехів, торгівлю, опікунство, успадкування та інші міські справи. Міста- магдебургії забезпечували й захист від ворогів: городяни повинні були будувати укріплення, споруджувати замки й фортеці, виставляти вартових.

Протягом 17-18 століть Магдебургське право поширювалося на всю Західну Європу, Чехію, Угорщину, а також Польщу й Литву, звідки й потрапило на територію України. Першим його дістали вже у 14 ст. міста Галичини, Поділля, Волині, пізніше – Київщини, Сіверщини, Слобожанщини та Півдня. На сучасній Черкащині першим Магдебургське право отримав Корсунь (1585), потім – Чигирин (1592), Мошни (1592), Канів (1600), Крилов (1616), Медведівка (1616), Лисянка (1622), Умань (1632), Сміла (1773), Черкаси (1791), Білозір’я (1791), Звенигородка (1792), Квітки (1792), Сахнівка (1792), Кальниболото (Катеринопіль) (1792).

Без сумніву, цей перелік треба враховувати при описі укріплених поселень, які знаходились на території сучасної Черкаської області.

Щодо можливого питання про укріплення поселень, які отримали магдебургію в другій половині 18 ст., то гадаю, що вже до отримання це були значні та важливі поселення, які могли мати власні укріплення раніше. Яскравий приклад в цьому відношенні становлять Черкаси. І хоча на той час загроза нападів татар суттєво зменшилась, залишалася загроза конфліктів між РіччюПосполитою та Россійською Імперією, а також внутрішніх заворушень на зразок Коліївщини. Це залишало потребу в існуванні фортифікацій у згаданих поселеннях.

Біля села Журжинці (село на Вікімапії) знаходиться велике давнє городище, залишене укріпленнями, які археологи відносять ще до ранньозалізного, тобто античного, періоду.

Спочатку інформація про саме село:

Журжинці - село Лисянського району Черкаської області. Давня назва поселення - Джуринці, Джурджинці. Дослідник М. Любавський згадує поселення Джуринці 1480 як отчину Баглаїв. Це найдавніша згадка поселення території сучасної Лисянщини. Пізніше, дехто П. Надзуга, який, зібравши пісні в селах Звенигородщини, 1928, надіслав їх вченому А.Ю.Кримському, де в одному с місць запису уточнював: "село Журжинці, або Джурджинці - на північ від Звенигородки, на північний схід від Лисянки". В історичних описах села значиться, що Журжинці - поселення на північ від Звенигородки і на північний схід від Лисянки, біля початку річки, яка впадає нижче Лисянки у Гнилий Тікич. Мова йде про одну з існуючих на той час річок Лисянка або Зубря. Місцевість поблизу Журжинців - гориста й лісова. 1730 у селі збудована церква. 1741 у Журжинцях налічувалося 50 дворів. У 19 ст. у поселенні знайдено багато археологічних матеріалів: базальтовий молоток, бронзовий гельт з вушком, 2 залізні ножі, 2 залізні стрілки, залізне вістря і т.п., виявлено в окрузі рештки давнього земляного валу. 1825у Журжинцях народилося 39 чоловіків та 37 - жінок. Зареєстровано 26 шлюбів, померло 30 чоловіків і 27 жінок. Представники чоловічої статі на час смерті мали: двоє по одному року, четверо по 3 і 4, інші - по 8, 11, 30, 32, 35, 37, 41, 42, 46, 47, 50, 57 років. Запис у метричну книгу зробив священик церкви Різдва Св. Богородиці Моісей Коломойцев. Згідно з розподільчим актом 1838 власниками Журжинців стали землевласники Прототопови. (тобто Протопопови - N.)

(...)

Поблизу села збереглися залишки скіфських курганів, городище доби раннього залізного віку.

(...)

В.Щербатюк

Як бачимо, історія села Журжинці досягає середньовіччя. Проте городище, також згадане в процитованій статті, значно старіше за село. Ось як воно описується:

Журжинецьке городище - залишки поселення доби раннього залізного віку, яке збереглося поблизу с. Журжинці Лисянського району Черкаської області. Датується 6 ст. до н.е. Проте знахідки ліпної кераміки чорноліської культурина території городища свідчать, що поселення виникло ще до 8 ст. до н.е. Журжинське городище витягнуте по осі південний схід - північний захід, має площу понад 700 га. Навколо поселення є рів і вал висотою до 10-12 м. Рельєф місцевості нерівний. У деяких місцях вал проходить по підвищенню над глибокими балками. Південно-східна частина городища поблизу с. Хижинці Лисянського району заросла листяним лісом. Ця частина укріплення збереглася найкраще. У центрі городища, на схід від с. Журжинці, проходить внутрішня лінія укріплення площею 47 га. Вал охоплює високий майданчик, зарослий невеликим лісом. Журжинське городище має свого роду фортифікаційні унікальні особливості: вали розташовані в деяких місцях зигзагоподібно, що давало можливість обстрілювати вороога під різними кутами. До городища вели два входи: з північного та південного боків. В'їзд до поселення в основні ворота закривався допоміжними воротами. Таким чином, ворог, увійшовши через основні ворота, потрапляв у пастку, яка обстрілювалася майже з усіх боків.

О.Березовський

В цьому описі здається є неточності орієнтирів на прилеглі села, які можуть утруднити пошуки укріплень. Втім, основні особливості городища зрозумілі. Це одне з городищ-гігантів "скіфського" періоду, укріплення якого, можливо, почали будувати нащадки носіїв чорноліської археологічної культури (очевидно давні балти), а використовували потім вже представники скіфського державного утворення.

Інтернет-ресурсі щодо залишків укріплень поблизу Журжинців надто мало інформативні:

Сторінка села в україномовній "Вікіпедії".

Сторінка села в російськомовній "Вікіпедії".

Журжинці на сайті "Україна Інкогніта".

Залишається ще одне питання. Між Журжинцями та Хижинцями згадуються "давні земляні вали" відомі як "Змієві", причому навіть в контексті оборонних ліній, що використовувала середньовічна Русь. Побудова оборонних ліній Русі південніше річки Рось видається взагалі, малоймовірною. Скоріше за все мова йде про вали замкнені, які належать до того-таки Журжинського "скіфського" городища. Проте до остаточно з'ясування цього питання залишається невелика ймовірність, що мова йде про окремий відрізок лінійного (незамкненого) валу, що доповнював на певному напрямку укріплення городища.

Ось що повідомляється про "Змієві вали" у згаданому виданні:

Змієві вали - укріплення, що простягнулися на південь від Києва вздовж приток Дніпра - Віти, Стугни, Трубежа, Сули, Росі та інших. Точної дати спорудження не визначено, приблизно у 1 тис. до н.е. - 1 тис. н.е. Застосовувалися для оборони від нападів кочовиків, зокрема для захисту південних рубежів Київської Русі. Назва походить від народної легенди про давньоруських богатирів, які перемогли велетенського змія, впрягли його у плуг і примусили проорати гігантські борозни. Змієві вали збереглися на території Лисянського району Черкаської області довжиною 10 км поблизу сіл Журжинці та Хижинці. І. Фундуклей 1848 писав про значення Лисянських Змієвих валів: "Відносно важливості історичної, ні один із предметів тутешнього краю не може зрівнятися з могилами, за винятком, можливо, валів, з яких (як можна здогадуватись) одні були стінами для міст і поселень грецьких та скіфських, інші - позначали кордони яких-небудь народів, а ще інші були просто військковими укріпленнями у віддалені часи". Краєзнавці Лисянщини дійшли висновку, що коли в подальших дослідженнях Журжинсько-Хижинських Змієвих валів виявиться, що вони збудовані в один час із валами, які розташовані по межиріччях Ірпеня, Стугни, Росі, то можна буде говорити про існування сильного племінного, а можливо й державного об'єднання на території Лисянщини.

В.Щербатюк

Ця стаття додає мало інформації до вже відомої, але мабуть, зі стінами скіфського міста Фундуклей в цьому випадку не помилився.

На горі поблизу села Дібрівка (село на Вікімапії) за переказами місцевих жителів знаходилася фортеця, проте період її існування залишається невстановленим.

Цитата

Лимарська фортеця - стратегічна споруда у вигляді фортеці або замку, що у добу середньовіччя була на Лимаровій горі поблизу сучасного села Дібрівка Лисянського району Черкаської області. За переказами, фортеця слугувала захистом місцевого населення від татар та інших ворогів. З висоти пташиного польоту чітко простежуються обриси фортечного муру. При оранці землі тут знаходять багато міцних шматків цегли, каміння з колишніх стін фортеці, а також залишки кераміки. Значна кількість знахідок припадає 1970-1980ті. 1992 знайдено виготовлену з глини і випалену на вогні дитячу фігуру.

За матеріалами Лисянської районної ради

*) "Край козацький. Довідник з історії Лисянщини" за наук. ред. Гуржія О.І., К. "Наукова думка", 2004, тир. 1000 прим., 408 с., сс. 132-133.

Отже городище (назвемо так місце гіпотетичного розташування фортеці) археологами мабуть і не обстежувалося і щось певне сказати про нього поки немає можливості. Середньовіччям у нас мають звичку називати весь час мало не до скасування кріпосництва в Російській Імперії.

Саме ж село Дібрівка мабуть виникло достатньо пізно:

Цитата

Дібрівка - село Лисянського району Черкаської області. Згадується 20 березня 1845 у акті про спадщину на Лисянський маєток (Лисянка, села Орли, Чеснівка, Дібрівка та інші), згідно з яким Дібрівка перейшла у володіння Сесілії Радзивілл від померлої її сестри Іанори Яблоновської.

(...)

В.Щербатюк

*) "Край козацький. Довідник з історії Лисянщини" за наук. ред. Гуржія О.І., К. "Наукова думка", 2004, тир. 1000 прим., 408 с., сс. 83-84.

Сторінка села в україномовній "Вікіпедії".

Сторінка села в російськомовній "Вікіпедії".

Перша письмова згадка про Суботів належить до початку XVII століття: він, як хутір, був власністю дрібного шляхтича, козацького сотника Михайла Хмельницького. За часів Михайла Хмельницького тут був дерев'яний двір.

Після його загибелі у 1620 його син Богдан Хмельницький по 1648 збудував у Суботові палац-фортецю, яка стала однією з його резиденцій (1664), згодом зруйнованою поляками.

Укріплення та архітектура Суботова

Укріплення Суботова Хмельницьких та його околиць за місцем розташування розподілялись на три групи:

центральну — найбільшу, що складалась із двох нерівних частин: оборонних споруд замку (нині Замчище) та укріплень Іллінської церкви (1653 р.);

Вовчий шпиль — сигнально-спостережний пункт і укріплення для захисту південних меж маєтностей;

заплаву Тясмина — садиби-хутори на пагорбах островах (в залежності від рівня води в річці), що здійснювали додатковий контроль над Суботівським шляхом.

В окрему групу виділялись підземні споруди (в тому числі ходи).

Центром Суботова був замок площею 2 га, природні переваги розташування якого підкріплені інженерними спорудами. Для будівництва обрали мис, оточений з півночі, сходу і заходу болотами та крутими схилами ярів. Найменш неприступною виглядала південна сторона, яку і укріпили штучними перекопами.

Суботівський замок не відрізнявся принципово від багатьох інших, що були на пограниччі з Диким Полем. Його дерево-земляні укріплення були розраховані на відбиття татарських нападів. Оборонні споруди включали рів, два яруси валів із ескарпованими схилами (на верхньому було викопано ряд загострених паль) та чотири дерев'яні вежі.

Городище відноситься до зарубинецької археологічної культури періоду кельтського впливу у сучасній Східній Європі (3 ст. до н.е.-1 ст. н.е.), яка (культура), як вважається, утворилася внаслідок взаємовпливів мігруючих кельтизованих германських племен та місцевого населення, та стала прототипом мовно-етнічної спільноти слов'ян. Розташоване городище безпосередньо біля Канева з півдня.

Цитата

Найбільше городище зарубинецької культури (1,5 га) Пилипенкова Гора розташоване на високому пагорбі правого берега Дніпра на південній околиці Канева. Пам'ятку досліджували у 1948р. В.А.Богусевич і Н.В. Лінка, у 1966-1970рр. Є.В.Максимов. Укріплення являли собою систему валів і ровів, а також ескарпів, які оточували вершину горба. На розкопаній частині виявлено 42 житла і 112 господарських ям. Розташовані житла на відстані до 5 м одне від одного групами по 8 - 12 жител, які утворюють коло. Житла здебільшого прямокутні площею 12-20 кв.м., долівка заглиблена до 0,5 м. Стіни каркасно-плотової конструкції з глиняною обмазкою. Фрагменти обмазки з одного боку були ретельно загладжені, з іншого мали відбитки пруття. У центральній частині жител на земляній долівці знаходилися вогнища у вигляді глиняних або обкладених камінням черенів. Як правило, біля них були привогнищеві ями. Біля жител розташовані вогнища просто неба за кам'яними черенями - рештки літніх кухонь. На краю городища знайдено залишки залізоробних горнів та скупчення шлаків. З городища походить багато кухонного і тарного (горшки, корчаги, покришки, диски) та столового (насамперед чорнолощені миски) посуду, а також бронзові фібули, уламки зернотерок, серпи, бронзоплавильні тиглі, побутові речі, прикраси. Виявлено понад 2000 уламків амфор, що походять з античних центрів виноробства - Фасооса, Родоса, Пароса, Синопи. Городище датовано кінцем 3 ст. до н.е. - 1 ст. н.е.

*З навчального посібника "Давні слов'яни. Археологія та історія", К. "Стародавній світ", 2012, 366с., нак. 1000 прим., - с.301.

Інформація про розвідки на об'єкті НДІ пам`яткоохоронних досліджень Міністерства культури України.

Прошу доповнити повідомлення наявною інформацією.

Перший період розквіту обговорюваного укріпленого поселення відноситься до зарубинецької археологічної культури періоду кельтського впливу у сучасній Східній Європі (3 ст. до н.е.-1 ст. н.е.). Як вважається, дана культура, утворилася внаслідок взаємовпливів мігруючих кельтизованих германських племен та місцевого населення, та стала прототипом мовно-етнічної спільноти слов'ян.

Багатошарове городище Монастирок розташоване на високому пагорбі правого берега Дніпра поблизу Канева. Досліджено у 1974, 1979, 1980, 1982-1985рр. Є.В.Максимовим і В.О.Петрашенко. На городищі відкрито 8 жител, 2 господарські споруди та 175 господарських ям зарубинецької культури. Оборонні споруди складалися з рову та земляного валу, на гребні якого був частокіл. Житла здебільшого мають квадратну форму, долівки заглиблені до 0,5 м. Їхні стіни були переважно каркасно-плотовими з глиняною обмазкою. Одне з жител мало зрубні стіни, що свідчить про переселення сюди частини північно-західного населення. У кожному житлі було глинобитне вогнище. Знайдено багато кухонного і тарного (горшки, корчаги, покришки, диски-коржівниці) та столового (головним чином, чорнолощені миски) посуду, а також уламки амфор, залізні вироби, бронзові фібули та ін. Об'єкти зарубинецької культури датовано кінцем 2 ст. до н.е. - 1 ст. н.е.

Ще один період розквіту вказаного укріпленого поселення відноситься до райковецької археологічної культури періоду існування великих слов'янських військових союзів - "славіній" (8-9 ст.). Носіями райковецької археологічної культури являлися жителі більшості "славіній" на захід від Дніпра - полян, древлян, волинян, уличів, тиверців, білих хорватів, тому в деякій мірі данна культура є прототипом народної культури сучасних українців.

В цей час за результатами археологічних досліджень, поселення мало вже дві лінії оборони напільної сторони з дерев'яними стінами та воротами в вежах.

На багатошаровому городищі поблизу колишнього с. Монастирок (Черкаська обл.) на плато правого берега Дніпра Є.В.Максимовим і В.О. Петрашенко досліджено 30 жител - напівземлянок з печами - кам'янками і численні господарські ями райковецької культури. З об'єктів походить ліпний та ранньогончарний посуд, залізні і кістяні знаряддя праці (ножі, ложкар, проколки), предмети домашнього вжитку і прикраси, зокрема бронзові сережки-лунниці. Знайдено також срібний арабський дирхем. Об'єкти райковецької культури датовано 8-10 ст.

Поселення продовжувало існувати як укріплення Старої Русі, яке блокувало переправу через Дніпро і яке в данний час ототожнюється з літописним городцем Заруб.

... частина городищ була військовими фортецями з відповідними залогами, що обумовлювало специфіку проживання на цих памятках і обмеженість господарської діяльності на них. Яскравим прикладом цієї особливості є городище Монастирок, що охороняло Зарубський брід на Дніпрі. Під час масштабних рокопок цієї памятки Є.В.Максимовим і В.О.Петрашенко було встановлено, що навіть давньоруська кераміка практично не зустрічалась поза межами об'єктів. (Максимов Е.В. Петрашенко В.А. Славянские памятники у с.Монастырек на Среднем Днепре. - К.,1988., с.6,8) *1

1* Ця обставина свого часу ввела в оману М.К.Каргера, який не знайшов на городищі давньоруських матеріалів і тому шукав літописний Заруб в іншому місці.

Втім, городець займав лише частину попереднього поселення.

На сайті Руїна.Ру його описано наступним чином:

Зарубинцы, село в Киевской области. В 2 км к С от села, в урочище Церковщина сохранились фундаменты двух каменных храмов XI-XII вв. здесь располагались известный Зарубский монастырь и древнерусский Заруб, впервые упомянутый летописью под 1096 г. Единого мнения о месторасположении Заруба-поселения нет. Ряд исследователей полагает, что в урочище Церковщина находился лишь монастырь, а само поселение стояло где-то в стороне, на высотах прав. бер. р. Днепр. Тщательные поиски летописного Заруба, предпринятые в 1973 г. Киевской археологической экспедицией, заставляют считать его местом — территорию храма на второй надпольной террасе. Только здесь обнаружена в изобилии древнерусская (конца XI-XIII вв.) гончарная керамика.

Ця інформація з локалізацією монастиря без точного визначення місця знаходження городця Заруб очевидно застаріла.

На цьому ж сайті в іншому місці городище, залишене літописним Зарубом, вже ототожнються з городищем Монастирок:

Заруб Впервые упомянут летописью под 1096 г. Следы древнего города обнаружены у хут. Монастырек, в 1,5 км к северу от с. Зарубинцы Киевской обл. Здесь на высоком выступе правого берега Днепра расположено городище (площадь около 5 га), окруженное селищами. Памятник исследован Е. В. Максимовым и В. А. Петрашенко. На городище вскрыто около 3 тыс. кв. м. Сохранились отложения трипольской культуры, начала нашей эры, раннеславянского (VIII—X вв.) и древнерусского времени. Обнаружено восемь жилищ XI—XIII вв. Их нижние части углублены в землю. Печи глинобитные куполообразные. Помимо гончарной керамики, найдены стеклянные браслеты, железный серп. Укрепления сооружены в древнерусское время.

Город Заруб охранял брод через Днепр. В 0,5 км от городища, на первой надпойменной террасе, в урочище Церковище, находятся руины знаменитого Зарубского монастыря. По мнению П. П. Толочко, город Заруб включал в себя не только городище Монастырек, но и поселение в урочище Церковище, где встречена в изобилии древнерусская гончарная керамика конца XI—XIII в.

В подальшому територія городища увійшла до володінь Трактемирівського Військового монастиря Війська Запорізького.

Досить цікавою є стаття щодо об'єкту та його оточення із газети 2000 за 2013 рік.

Городище і могильник розташовані на сусідніх високих пагорбах Бабина Гора і Дідів Шпиль на правому березі Дніпра поблизу с.Бучак (Черкаська обл.) біля Канева. Пам'ятки досліджували у 1970-1975 рр. Є.В. Максимов, Р.В. Терпиловський, Л.О. Циндровська.

Невелике городище займало вузьку вершину горба Бабина Гора, захищену подвійною лінією укріплень. Біля його підніжжя відоме неукріплене селище. На городищі знайдено залишки 7 жител з глинобитними стінами і вогнищами. Поблизу будівель та всередні них розташовані господарські ями. Ще кілька подібних жител виявлено на селищі. З городища і селища походить багато посуду - кухонного і тарного (горшки, корчаги, покришки, диски) та столового (насамперед чорнолощених мисок). Знайдено також бронзові фібули, уламки зернотерок, серпи і косу, побутові речі, прикраси, наконечник списа, уламки античних амфор. У рештках укріплень виявлено наконечники сарматських стріл.

На могильнику Дідів Шпиль відкрито 52 різночасових поховання. Серед них - 14 тілоспалень з інвентарем, 2 безінвентарні кремації та кенотаф зарубинецької культури, а також 10 тілопокладень з посудом пізньоскіфського типу і 2 поховання дитячих черепів. Могильні ями неглибокі (до 0,5 м), переважно прямокутної форми (до 1,6 х 0,7 м). Поховальний інвентар зарубинецьких поховань складався з ліпного посуду (грубноліпних і лощених горщиків, мисок, кухликів), античної сіроглиняної чаші, фібул середньолатенської схеми і бронзових шпильок, намистин, кісток тварин - залишків жертовної їжі. Знахідки свідчать про тісні зв'язки місцевих племен з населенням Нижнього Подніпров'я. Поселення і могильник датовано 1 ст. до н.е. - 1 ст. н.е.

Як бачимо, городище було зведене не даремно, його атакували загони степових народів. Характер оборонних споруд городища та його розміри не уточнюються, але зважаючи на рівень будівельної справи носіїв зарубинецької культури, це щонайбільше могли бути земляні вали з частоколом по їх верху та ровом перед ними, утвореним виїмкою грунту для валу.

Прошу доповнити повідомлення наявною інформацією.