Чи не найстаріший відомий монастир у Полтавський області був розташований на горі Красній у Гадяцькому районі.

Цитата

Красногірський Гадяцький Миколаївський монастир чоловічий. Заснований 1442 за 6 верст на південь від Гадяча на горі Красній (згодом територія с. Монастирські Будища Гадяцького повіту). Першу церкву збудовано 1482. У 18 ст. мав 3 дерев'яні церкви: Миколаївську, Благовіщенську (трапезну) і Різдва Богородиці (надбрамну). 1786 закритий. Миколаївська церква (збудована 1898 коштом поміщиків А. Тимофієнка та І. Мокрієвича) перетворена у парафіяльну, інші перенесено до с. Веприка.

* "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., с. 398.

Село Монастирські Будища згодом було перейменовано у Малі Будища (сторінка україномовної "Вікіпедії" за посиланням).

А згадану вище Миколаївську церкву насправді збудовано у 1798 році.

Монастир що проіснував в прикордонній області на неспокійній та легкодосяжній зі степу Полтавщині 15, 16, 17 століття, звичайно не міг не мати укріплень, що захистили би його мешканців та накопичені цінності від зловмисників та всякого роду несподіванок.

Проте доступні відомості про такі укріплення вкрай малі. На історичному сайті Полтавщини про них зазначаєтся наступне:

Цитата

І. Самойлович із гадяцьким полковником та старшиною між 1685–1687 «расположил оный на основании новом и оградил земляным валом вышиной в шесть аршин, с четырмя по углам в пять сажень батареями, наподобие крепости». Вал в ост. чв. 18 ст. був ще цілий, але зарослий деревами.

(...)

За гетьманства Данила Апостола монастир був обнесений дубовим палісадом по валу.

Батареї в пять саженів на кутах валу, це не що інше, як площадки під артилерію - "роскати", характерні для східноєвропейської, в першу чергу московської, фортифікації 17 сторіччя.

Таким чином, можна зробити висновок, що укріплення монастиря у 17 і навіть 18 століттях не лише підтримувалися у придатному для оборони стані, але й розвивалися відповідно до викликів часу.

Поселення на березі Дніпра, відоме з 17 сторіччя, рано отримало власні укріплення.

Цитата

Орлик (Орель, Оріль) - село Кобеляцького району, центр сільської Ради народних депутатів. Розташоване на березі Дніпродзерджинського водосховища, за 40 км від райцентру та за 60 км від залізничної станції Кобеляки. 1817 жителів (1990). Перші писемні відомості відносяться до 1631, коли по р. Орелі були уходи Станіслава Янковського, Ієжи Шеховича, Олени Драбовичевої. Пізніше ці землі були у володінні шляхтича Гурського, що у 1643 уступив їх Немиричам. 1654 землі відійшли від Польщі, маєтки переходять до козацької старшини. Поселення Орель (Оріль) засновано 1676 козаком Степаном Підстрельним на місці впадіння р. Орелі в Дніпро. Первісна назва - від річки, сучасна - від прізвища Орлика Пилипа (1672 - 1742) - генерального писаря (після смерті І. Мазепи старшина, що емігрувала з ним, проголосила Орлика гетьманом). 1694, під час походу І. Мазепи проти кримських татар, це місце було зміцнене ретраншементом. У 30-х рр. 18 століття Орлик одне з укріплень Української лінії (...) У 17-18 с. Орлик був сотенним містечком Полтавського полку. З 1764 Орлицька сотня входила до складу Донецького Пікінерського полку; у 1769 - 70 солдати сотні брали участь у масових заворушеннях. У 1776 - 83 Орлик - село Катерининської провінції Азовської губернії. З 1784 Орлик - у складі Катеринославського намісництва, з 1769 - Малоросійської губернії. З 1802 - Костянтиноградського, з 1803 - Кобеляцького повіту Полтавської губернії. У 1807 в містечку - 228 дворів, 2542 жителі, 3 лісових пристані. (...)

На території сільради виявлені сліди неолітичного поселення (4 тисячоліття до нашої ери), 7 поселень, кургани та скарб бронзових речей (2 - 1 тисячоліття до нашої ери), 2 слов'янських поселення (середина 1-го тисячоліття нашої ери) та 2 поселення періоду Київської Русі (11-13 століття.)

*) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., сс. 625-626.

В 1790 р. у містечку була зведена дерев'яна Успенська, а в 1801 р. мурована Миколаївська церкви.

Сторінка села Орлик в україномовній "Вікіпедії".

Сторінка села Орлик в російськомовній "Вікіпедії".

Історія села на офіційному сайті села.

Є також деякі подробиці щодо Орлицьких укріплень:

Цитата

Орлицька фортеця 17-18 століть на лівому березі Дніпра неподалік впадіння в нього р. Орілі. Служила укріпленим ядром сотенного містечка Полтавського полку Орлика (тепер село Кобеляцького району). Контролювала броди й переправи на шляху татарських нападів на Подніпровську Україну. У 18 сторіччі входила до системи укріплень Української лінії. За планом 1764 являла собою невелике укріплення бастіонових абрисів, оточене земляним валом з палісадом по гребеню і ровом. Захисний вал з боку річки на той час був розмитий повенями. Довжина укріплень, що збереглися, сягала 300 саженів. До фортеці вели Борисоглібські та Переволочанські ворота. Всередині розташовані Спаська церква, ратуша, спостережна вежа, ринкові будівлі, громадські й приватні двори та будинки. У 2-й половині 18 сторіччя Орлицька фортеця занепала. Залишки укріплень зникли у 19 сторіччі.

*) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., с. 626.

Как известно, знаменитый исторический роман "Огнём и мечом" (впервые издан в 1884 г.) был экранизирован в 1999 г. режиссёром Ежи Гофманом, который ранее экранизировал два другие романа трилогии Г. Сенкевича: Пан Володыевский (1969) и Потоп (1974). "Огнём и мечом", как в формате книги, так и в формате фильма, отличается эпичностью и размахом. Казалось бы, что на фоне событий, сотрясающих целые государства, на фоне осад замков и разрушений городов какому-то небольшому и грубоватому оборонному двору было сложно выделиться, но благодаря любовной линии Разлоги всё же умудрились занять в истории вполне достойное место.

О значении Разлогов для автора книги говорит хотя бы тот факт, что первое название книги было "Волчье логово" или "Волчье гнездо" (Wilcze gniazdo), а это прямая отсылка к Розлогам, ведь, по словам книги, Разлоги первоначально назывались Красными Разлогами, а потом "от множества волков, наполнявших их окрестности" поселение назвали Волчьими Разлогами. В итоге автор отказался от первоначального названия и выбрал "Огнём и мечом", но усадьба из романа не исчезла. Позднее, уже в процесс экранизации книги, Ежи Гофман также уделил Разлогам немало внимания, и это притом, что в целом фортификационный компонент в его фильмах представлен на довольно примитивном уровне (об этом в отдельной теме).

Вот как описаны Разлоги в романе:

Цитата

Достаточно было взглянуть на Разлоги, чтобы угадать, что за люди живут в них. Когда посол и Скшетуский въезжали со своими повозками во двор, они увидели не барский дом, а скорее обширный сарай, сбитый из огромных дубовых бревен, с узкими, похожими на бойницы окнами. Помещения для челяди и казаков, конюшни и амбары примыкали непосредственно к дому, образуя неправильную и такую убогую и простую постройку снаружи, что, не будь света в окнах, трудно было бы принять ее за человеческое жилье. Во дворе стояли два колодца, ближе к воротам столб с кольцом, к которому был привязан ручной медведь. Тяжелые ворота, сделанные из крепких дубовых бревен, вели во двор, окруженный со всех сторон рвом и забором. Видно было, что дом-этот выстроен прочно и хорошо защищен от нападения; он во всех отношениях напоминал собою порубежную казацкую полянку, хотя большинство шляхетских усадеб были в то время довольно убоги и просты, но Разлоги скорее напоминали собою разбойничье гнездо, чем усадьбу. Челядь, вышедшая с факелами навстречу гостям, была больше похожа на разбойников, чем на прислугу. Огромные дворовые псы гремели своими цепями, как бы желая сорваться с них и броситься на прибывших; из конюшен доносилось ржание лошадей. Молодые князья и княгиня кричали на прислугу, отдавая приказания. Среди такого шума гости вошли в дом.

Розван Урсу, увидев наружную дикость и бедность, сожалел, что согласился остаться здесь на ночь; но, войдя в дом, он был поражен, потому что внутреннее убранство этого дома нисколько не соответствовало его наружному виду. Прежде всего, они вошли в просторную комнату, стены которой почти сплошь были завешаны сбруей, оружием и звериными шкурами. В двух огромных печах горели дрова, и при ярком их свете можно было разглядеть богатую конскую сбрую, блестящие панцири, турецкие кольчуги, на которых сверкали дорогие каменья, проволочные полупанцири с золочеными пуговицами, дорогую стальную броню, польские и турецкие шлемы и шишаки. На противоположной стене висели щиты, уже вышедшие в то время из употребления, рядом с ними польские копья и татарские дротики, много оружия, начиная от сабли и кончая ятаганами и кинжалами, с рукоятками, усыпанными драгоценными каменьями, блестевшими, как звездочки. По углам висели лисьи, волчьи, медвежьи, куньи и горностаевые шкуры охотничьи трофеи молодых князей. Ниже, по стенам, дремали на кольцах ястребы, соколы и огромные беркуты, привезенные из далеких восточных степей и употребляемые для охоты на волков. Из этой комнаты гости вошли в большую приемную. И тут также в камине ярко горел огонь. Эта комната была убрана с еще большей роскошью. Стены были обиты дорогими тканями, на полу разостланы чудесные восточные ковры. Посредине стоял длинный стол, сколоченный из простых досок, а на нем кубки, золотые и из венецианского стекла. У стен стояли столы поменьше, комоды и полки, а на них погребцы, ящики, бронзовые и медные подсвечники, часы, отнятые турками у венецианцев и, в свою очередь, у турок казаками. Вся комната была завалена предметами роскоши, употребление которых даже не было известно их хозяевам; всюду роскошь эта мешалась с простотой; дорогие турецкие комоды, отделанные бронзой, черным деревом и перламутром, стояли рядом с неотесанными полками; простые деревянные стулья возле мягких диванов, покрытых коврами. Подушки, лежавшие по восточному обычаю на диванах, были покрыты парчой и шелком, но редко которая была набита волосом, большей частью сеном или гороховой соломой. Все эти дорогие ткани и предметы роскоши частью были куплены за бесценок у казаков, частью же приобретены на войне еще старым князем Василием и молодыми князьями, предпочитавшими странствование на чайках по Черному морю женитьбе и хозяйству. Все это нисколько не удивляло Скшетуского, хорошо знакомого с украинскими обычаями, но зато валах недоумевал, видя, что, несмотря на всю окружающую их роскошь, князья Курцевичи одеты в простые сапоги и кожухи нисколько не лучше тех, какие носила прислуга; недоумевал и Подбипента, привыкший у себя на Литве к иным порядкам.

Вот так оборонный двор выглядел в фильме:

А это он после погрома и пожара:

Интерьеры:

Как видим, в фильме усадьба выглядит чуть более презентабельно, чем в книге, во всяком случае, главное здание не похоже на "обширный сарай", а окна не настолько узки, чтобы можно было принять их за бойницы. Декораторы реконструировали и внешнюю линию обороны двора, представленную рвом, деревянным частоколом, воротами и подъёмным мостом.

Можно присмотреться к деталям. Например, можно понять, как по мнению декораторов функционировал подъёмный мост – его поднимали при помощи двух воротов, установленных на территории внутреннего двора усадьбы:

Подъёмный мост и небольшой мокрый ров, скос которого утыкан кольями:

Частокол имел высоту около 2,5 метров, потому всадник, сидящий на коне, мог заглянуть во двор, да только ров мешал это сделать. В частоколе прорезали треугольные бойницы. Расположили и достаточно высоко, на уровне где-то 2 метров от земли и потому непонятно, как их могли использовать, ведь с внутренней стороны частокола нет никакой площадки, воспользовавшись которой можно было бы подступиться к бойницам:

Секции забора, расположенные по бокам от ворот, почему-то решили показать в виде глухих стен, хотя там бойницы пришлись бы очень кстати:

Ворота выглядят не особо прочными, но после того, как поднимался мост, оборонный потенциал проезда увеличивался. Кстати, в фильме есть момент, когда Юрко Богун сотоварищи ночью подскакивает к воротам, но мост в этой сцене показали опущенным. Это прокол, т.к. на ночь его должны были поднимать, о чём упомянуто и в книге:

Цитата

Два всадника подъехали к воротам.

- Кто там? - раздался голос ночного сторожа.

- Не узнаешь меня, Максим?

- А, это ваша милость! Слава Богу!

- На веки веков! Отворяй. Ну что у вас?

- Все хорошо. Да уж давно вы не были в Разлогах.

Ворота пронзительно заскрипели, через канаву перекинули мост, и всадники въехали на двор.

С внутренней стороны частокол подпирают палки. Интересно, это так имитировали систему обороны или же просто декораторы укрепляли свою конструкцию, чтобы она не завалилась:

Рядом с воротами можно увидеть сигнальный колокол:

Разумеется, ни один шляхетский двор (пусть даже и маленький) не мог обойтись без орудий истязания:

Главные здания подобных оборонных дворов наверняка также приспосабливали к обороне. Генрик Сенкевич описывает постройку, возведённую из огромных дубовых брёвен с узкими окнами, похожими на бойницы. Важная деталь – Г. Сенкевич пишет, что "Помещения для челяди и казаков, конюшни и амбары примыкали непосредственно к дому", в результате чего образовывалась "неправильная" постройка (вероятно, подразумевалось отсутствие симметрии). В фильме же показали вполне симметричную избу, которая была отделена от других жилых и хозяйственных построек, окружавших двор. Дом в фильме напоминает укрепленный объект главным образом благодаря выступам на углах, которые похожи на миниатюрные башни:

Если допустить, что такие выступы были на всех четырёх углах, то сходство с оборонной планировкой ещё больше усиливается. Правда, чтобы использовать эти выступы в качестве башенок, откуда можно было обстреливать подступы к входу и стены в целом, то нужно было бы в боковых стенках устраивать бойницы, а их там не видно:

Может показаться, что я излишне придирчив к декорации, которая служит в качестве фона, но мне кажется, что на её создание потратили много времени и денег, привлекали специалистов-консультантов и всё такое. Вполне вероятно, что в качестве основы использовали реконструкцию какой-то реальной усадьбы. Во всяком случае, дома-замочки (как каменные, так и деревянные) с подобной планировкой мне известны, потому не думаю, что декорация Разлогов возникла на пустом месте.

На этой страничке нашлись интересные рабочие материалы, касающиеся Разлогов. Вот эскиз ворот:

А вот и план декораций всей усадьбы, которые позволяет вычислить её основные размеры/пропорции:

Обратите внимание, как хитро работали декораторы – у зданий создавались только внешние стены, а ограда была сделана только на небольшом участке, который попадал в кадр.

Дорисовывая съему, можно допустить, что главное здание всё же могло быть с четырьмя башенками:

Фото со съёмочной площадки, запечатлевшее сгоревшую усадьбу:

Источник

"Сгорела" она, конечно, не очень реалистично, выглядит так, будто её после возгорания сразу успели потушить. В книге усадьба была сожжена полностью:

Цитата

• Они въехали в лес, который промелькнул, как молния, пронеслись через яр, а за ним уже и Разлоги. Еще минута и решится его судьба. А ветер свистит ему в уши, шапка слетела с головы, конь храпит и чуть не падает. Еще мгновение, они выедут из яра. Вот... уже? Но вдруг страшный, нечеловеческий крик вырвался из груди Скшетуского. Двор, хозяйственные постройки, конюшни, частокол и вишневый сад - все исчезло. Бледный месяц освещал холм с кучей черных, обгорелых бревен, которые перестали уже дымиться. Ни один звук не прерывал тишины. Скшетуский безмолвно стоял над рвом, подняв руки кверху, и все смотрел и смотрел, как-то странно покачивая головой. Татары остановили лошадей. Он слез, отыскал остаток сгоревшего моста, перешел по балке через ров и, сев на камень, лежавший среди майдана, начал озираться кругом, как человек, который, впервые увидев какое-либо место, желает ознакомиться с ним.
• Верные казаки подхватили ослабевшего от бешенства атамана и повезли его опять в Разлоги, но, вернувшись, не застали даже и следов двора: его сожгли вместе с князем Василием соседние крестьяне, рассчитывая, что если князья Курцевичи или князь Иеремия захотят им мстить, то они свалят всю вину на Богуна и его казаков. Все было выжжено дотла, вишневый сад был вырублен, а челядь вся перебита. Чернь безжалостно мстила за притеснения, какие она терпела от Курцевичей.

Декорация дома спустя некоторое время после съёмок (скансен в г. Серпц, Польша). Видно, что воссоздали только часть строения:

Источники фото: 1, 2, 3

P.S. В ближайшие несколько лет поляки в с. Мельник (Польша) планируют построить исторический парк "Трилогия", посвящённый книгам Г. Сенкевича и фильмам Е. Гофмана. Проект в числе прочих объектов из книг/фильмов предполагает воссоздание и оборонного двора в Разлогах:

Источник: 1, 2

Парадокс – поляки у себя готовы воссоздавать Разлоги, а у нас в той же Полтавской области, где эти Разлоги фактически находились, о подобном проекте никто не задумывается, хотя есть масса материалов и готовая история, от которых можно отталкиваться. Если фантазии ноль, можно скопировать то, что показали в фильме, если же привлечь к проекту одного-двух специалистов, то можно создать объект даже более реалистичный, чем тот, который реконструировали поляки.

Цитата

Сары:

(...) Городище и Поселение, 8 - 10 [вв.].

*) Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог - справочник" К. "Наукова думка", 1987, 736 сс., тир. 13 500 екз.,  с. 403

Сторінка села в україномовній "Вікіпедії". Є згадка про городище.

Сторінка села в російськомовній "Вікіпедії". Є згадка про городище.

Село на Вікімапії.

Цитата

Кнышовка:

(...) Городище, 7 - 3 [вв.] до н.э.

*) "Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог - справочник" К. "Наукова думка", 1987, 736 сс., тир. 13 500 екз.,  с. 402

Сторінка села в україномовній "Вікіпедії". Є згадка про городище.

Окрема сторінка городища в україномовній "Вікіпедії".

Сторінка села в російськомовній "Вікіпедії".

Городище на Вікімапії.

Город-крепость, одно из звеньев в цепи укреплений Посульской оборонной линии. Весьма интересный объект, привлекающий к себе внимание во многом благодаря наличию укреплённой гавани, обустройство которой повлияло на внешний вид и планировку детинца.

Вот как-то так мог выглядеть детинец:

А это вид уже со стороны реки, путь в гавань:

Есть ещё диорама "Давньоруське місто Воїнь", которую по непонятным для меня причинам фотографируют крайне редко, потому знакомиться с диорамой интернет предлагает, в основном, по картинкам такого размера и качества:

В качестве альтернативы предлагаю вам ознакомиться с диорамой по этой фотографии:

Источник

Диорама находится в Археологическом музее Переяслава-Хмельницкого, т.е. ориентировочно в 130 км. от того места, где тысячу лет назад основали Воинь. Диораму решили разместить именно в Переяславе, поскольку форпост Воинь считался приграничным укреплением Переяславского княжества.

Диорама создана А.В. Казанским, профессиональным художником, благодаря которому мы можем созерцать прекрасные диорамы Киева, Чучина, Родня, Черкасс… но, как по мне, диорама форпоста Воинь в сравнении с другими работами мастера выглядит не очень внушительно. Тем не менее, рад, что она у нас есть.

Не стоит на современных картах искать село Воинская Гребля, рядом с которым находился город-порт, поскольку нужный район вот уже более 50 лет находится под водой Кременчугского водохранилища. Городу-крепости и повезло и не повезло одновременно – с одной стороны археологи ринулись на участок и в течение 3-х лет (1956-1959) проводили там раскопки, с другой стороны вряд ли они обследовали всю площадь объекта, который вольготно расположился на 28 гектарах прибрежных земель. Интересно, что именно в 1959 году был введён в эксплуатацию первый гидроагрегат Кременчугской ГЭС, так что можно предположить – раскопки были свёрнуты, т.к. пора было затапливать берега Днепра. Жаль, конечно.

А на этих картах (1871, 1941, 1950) село Воинская Гребля ещё есть:

Источник

Сейчас это место где-то здесь:

Живая карта

На основе материалов исследований, проведённых в конце 1950-х годов, был написан ряд статей, в 1966-м даже вышла книжечка "Древньоруське місто Воїнь" (здесь можно частично ознакомиться с содержанием), потому на старте не буду захламлять тему тучей текстов. При желании, 5 минут покопавшись в Сети, сможете выйти на другие источники информации, если вдруг заинтересуетесь данным укреплённым пунктом. Пока же общие сведения.

Вот что пишет о городе А.В. Куза в книге "Древнерусские городища X-XIII вв." (1996):

Цитата

Воинская Гребля, с. (б.). Полтавская обл. На прав. бер. р. Сулы, среди поймы находилось городище (теперь залито Кременчугским морем) — остатки древнерусского Воиня, впервые упомянутого в летописи под 1055 г. Детинец городища (площадь 4,6 га) был укреплен подковообразным валом (длина 400 м, выс. от 3 до 7 м) упиравшемся концами в реку. Ров имел шир. 5 м, глуб. 3 м. За валом располагался окольный город, ограниченный естественными рубежами (болота, старицы), площадью 23 га. На 3 от него — грунтовой могильник. Поселение исследовалось в 1956-1959 гг. В. И. Довженком. Основу вала составляли два ряда клетей забитых землей. Третий внутренний ряд клетей (около 100) был жилым. Въезд в детинец находился с сев.-зап. Внутри детинца находилась гавань длиною 300 м, шир. 10 м, глуб. свыше 1 м.

Под укреплениями XI в. были обнаружены следы 2-х валов (выс. до 5 м) и рва (шир. 16 м, глуб. 6 м) конца X в. В валах отмечена сырцовая кладка, характерная для строительства эпохи Владимира Святославича. В древнейший период рвом (шир. 8 м, глуб. 3 м) и, вероятно, валом, впоследствии спланированными, был укреплен окольный город. Это линия укреплений проходила на расстоянии около 100 м от валов детинца.

Раскопками обнаружены наземные и полуземляночные жилища. Собран обширный материал, характеризующий древнерусский быт домонгольской поры. Среди находок есть свинцовая вислая печать Изяслава Ярославича, византийские монеты, обломки стеклянных сосудов, оружие, орудия труда и т. д. Поселение неоднократно горело. Жизнь на нем прекратилась после нашествия Батыя.

• ПСРЛ, I, стб.162; II, стб.151;
• Ляскоронский В. Г., 1897, с.190-191; 1901, с.412;
• Падалка Л., 1905, с.189;
• Макаренко Н. Е.. 1917, с.5;
• Копилов Ф. В., 1949, с.253;
• Ляпушкин И. И.. 1961, с.325 (М 286);
• Раппопорт П. А., 1961, с.218; 1967, с.168,172;
• Довженок В. И., Гончаров В. К, Юра Р. О., 1966, Короткий список, с.273;
• Довженок В. И., 1968, с.41,42;
• Кучера М. П., 1975. с.140,141;
• Археологія УРСР, с.257-264.
   

Цитата

Білоцерківка - село Великобагачанського району, центр сільської Ради народних депутатів, якій підпорядковані села Герусівка, Дзюбівщина, Коноплянка, Красногорівка, Лугове, Морозівщина, Сидорівщина. 729 жителів (1990). За свідченням істориків О.А. Грановського та Л.В. Падалки село засновано в 1-й половині 17 століття. До визвольної війни українського народу 1648-54 належало магнату Яремі Вишневецькому. У роки війни стала слобідкою з населенням 225 чоловік. Входила до Балакліївської сотні Полтавського полку. З 1660 - центр сотні. 1669 згадується як містечко Миргородського полку. У січні 1696 Білоцерківку спалили кримські татари, з 19.І до 14.ІІІ 1709 була окупована шведськими військами. Козаки Білоцерківської сотні брали участь у боротьбі проти шведів. У 18 столітті підпадають під владу поміщиків Базилевських. У 1777 - 81 у селі відбулися заворушення, селяни спалили панський маєток. До 1764 Білоцерківка — у складі Миргородського полку, потім — Говтвянського повіту Новоросійської губернії, з 1781 — Київського намісництва. Діяли Успенська, Воскресенська та Михайлівська церкви з школами грамоти, церковнопарафіяльна та міністерська школи. У 40-х роках 19 століття відкрилося парафіяльне училище Полтавської палати державних маєтностей. (...)

*) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., с. 61.

Сторінка  села Білоцерківка в україномовній "Вікіпедії". 

Сторінка села "Белоцерковка" в російськомовній "Вікіпедії".

Село на Вікімапії.

Цитата

Білики (Біликів Брід, Біликів, Білиполь) - селище міського типу Кобеляцького району, центр селищної Ради народних депутатів, якій підпорядковані села Жуки, Рубани, Фрунзе. Розташоване на правому березі р. Ворскли, за 14 км від райцентру. У Біликах - залізнична станція Ліщинівка (у кінці 19 - на початку 20 століття - Білики). 6403 жителі (1990). Після укладання Люблінської унії 1569, ці землі потрапили під владу Речі Посполитої; з 1571 належали козаку Омеляну Івановичу. На початку 17 століття більша частина цієї території стала власністю шляхтича С.Гурського, 1643 перейшла до українського магната Юрія Немирича. Білики засновані як стратегічний пункт у 1-й половині 17 століття. Були обнесені земляним валом (залишки збереглися до 20 століття), мали фортецю з підземними укріпленнями, у якій була кріпосна Георгіївська церква. 1659 Немирич був убитий повсталими селянами на території Білорусії, а його маєтки перейшли у володіння гетьманського уряду. В 2-й половині 17 - на початку 18 століття у передмісті Біликів - Боярці був маєток генерального писаря, а потім генерального судді В.Л. Кочубея (1640 - 1708; ... ) У січні 1750 в Біликах спалахнуло селянське повстання. У вересні 1760 гетьман К.-Г. Розумовський віддав Білики у вічне володіння графу Р.Воронцову. За переписом 1765 містечко Біликів входило до складу Полтавського полку, вважалося козацьким поселенням. У 18 столітті у Біликах — 4 дерев'яні церкви: Покровська (1751, нова -1889; ...), Різдва Богородиці (1762, нова - 1881) та Успенська (1790, нова - 1902), Миколаївська церква (1750, нова - 1903). При церквах існували бібліотеки, школи грамоти, шпиталі. 1787 садибу Кочубея відвідала проїздом Катерина ІІ.

(...)

Поблизу селища знайдені кам'яні шліфовані молотки доби бронзи (2 тисячоліття до н.е.); на його околицях знаходяться залишки курганної групи. У Біликах жили нащадки вихідців з Грузії; учасники Вітчизняної війни 1812 П.С., І.С. та С.С. Жевахови. (...)

  *) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., сс. 57 - 59.

Сторінка  містечка Білики в україномовній "Вікіпедії". (Тут зазначається, що Білики у 18 столітті певний час були сотенним містечком Полтавського полку, мало цехи, а у 1709 році його певний час займали запорожці та шведи.).

Сторінка посьолка "Белики" в російськомовній "Вікіпедії".

Містечко на Вікімапії.

Цитата

Безсали - село Лохвицького району, центр сільскої Ради народних депутатів, якій підпорядковані населені пункти Вишеньки, Мехедівка, Озерне, Сокриха, Червона Слобідка. Розташоване на правому березі р. Сухої Лохвиці, за 10 км від райцентру та за 21 км від залізничної станції Сула. 1252 жителі (1990). Засноване на початку 17 століття. Вперше згадуються 1693, коли за універсалом гетьмана І.Мазепи були віддані у володіння Михайлові Гамалії.  1740 Безсали входили до складу Лохвицької сотні Лубенського полку, з 1782 - Лохвицького повіту Чернігівського намісництва, з 1796 - Малоросійської, з 1802 - Полтавської губерній. 

(...)

 На околиці села є городище і курганний могильник.

  *) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., сс. 47, 48.

Сторінка села Безсали в україномовній "Вікіпедії".
(Тут зазначається, що городище було позначене на карті ще Бопланом).

Сторінка села Безсалы в російськомовній "Вікіпедії".

Село на Вікімапії.

На сайті Руина.Ру городище поряд із селом Безсали віднесено територіально чомусь до басейну ріки Ворскли:

Цитата

Безсалы, село в Полтавской области. Близ села, городище древнерусского (XII-XIII вв.) времени.

Цитата

Балаклія - село Великобагачанського району, центр сільскої Ради народних депутатів, якій підпорядковані села Колосівка, Писарівщина, Шипоші. Розташоване за 22 км від райцентру та за 42 км від залізничної станції Гоголеве. 575 жителів (1990). Виникла у кінці 16 - на початку 17 століття в ході козацької колонізації Правобережжя (Лівобережжя ? - N.) На карті Г.-Л. де Боплана (середина 17 століття) позначена як село Баклей. У роки визвольної війни українського народу (1648-54) воно вже було "містечко Балаклейка", в якому знаходилася сотня Полтавського полку (153 чоловіки). У 1654 в містечку, крім козаків, проживало 148 міщан, справами яких відали війт та бурмістр. Балакліївська сотня брала участь у Північній війні 1700-21.  У кінці 18 століття Балаклія відійшла до Білоцерківської сотні Миргородського полку. На той час у містечку, поруч з 115 дворами виборних козаків і 102 дворами козаків - підпомічників, з'явився 91 двір посполитих, 15 посполитих належало бунчуковому товаришу В.Родзянку та полковому осавулу С.Кирякову. 1760 миргородський полковник Ф.М. Остроградський одержав універсал на володіння 109 посполитими.

(...)

 На території Балаклії знаходиться городище скіфського часу (5-3 ст. до н.е.).

  *) "Полтавщина. Енциклопедичний довідник" за ред. Кудрицького А.В., К. "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана, 1992, тир. 30 000 прим., 1024 с., с. 44.

Сторінка села Балаклія в україномовній "Вікіпедії".

Сторінка села "Балаклея" в російськомовній "Вікіпедії".

Село на Вікімапії.

Назва поселення явно тюркського походження.  За версією "Вікіпедії", перехід поселення до складу Білоцерківської сотні відбувся не у кінці 18го, а у другій половині 17го століття.