Перейти к публикации
Замки и Крепости Украины - Форум
Filin

Сучавская Тронная крепость: осада 1653 года и смерть Тимоша Хмельницкого

Рекомендованные сообщения

Поскольку украинский след прослеживается в истории Тронной Сучавской крепости, то подумалось, что не будет лишним об этом следе рассказать. А тут в руки попалась статья из «Киевской старины» (майский номер за 1887 год), где как раз зацепили эту осаду, связанную с именем Тимоша Хмельницкого, старшего сына Богдана Хмельницкого. Дело в том, что Тимош погиб, защищая эту молдавскую твердыню. Но обо всём по порядку.

suchava-1.jpg

Источник фото

Начнём с краткой исторической справки. Сейчас Сучава относится к Румынии, но ранее этот город был частью молдавских владенией. Считается, что первые укрепления в Сучаве построил в конце 14 века молдавский господарь Петр I Мушат. Первое письменное упоминание крепости относится к 1388 году. Первоначально укрепления представляло собой небольшой квадратный в плане замок, усиленный угловыми башнями и башнями в средней части каждой из стен. Вторая линия укрепления появится позднее. Веками Сучава обладала статусом столицы Молдавского княжества, а в замке, именуемом «Тронной крепостью», короновали молдавских господарей. В период правления Стефана III Великого (1429 - 1504), одного из самых видных молдавских господарей, крепость в Сучаве была сильно перестроена, после чего её значение как оборонного объекта усилилось многократно.

suchava-7.jpg

Источник 3D-реконструкции

suchava-4.jpg

Источник

В 1476 году крепость выдержала осаду турецких войск султана Мехмеда II (1432 - 1481). После снятия осады сильно повреждённый замок восстанавливают и снова модернизируют, ещё больше наращивая его оборонную мощь. В 1485 году турки снова осаждают крепость, но снова терпят неудачу. В 1497 году Сучавскую твердыню осаждают поляки, и снова безрезультатно. В 1538 году огромная армия турецкого султана Сулеймана I (1494 - 1566) захватила крепость. В 1563 году в крепости 3 месяца держал оборону господарь Деспот Водэ, против которого вспыхнул заговор во главе с Томшей, возглавившем взбунтовавшихся бояр. Осада закончилась тем, что наёмники, защищавшие крепость, выдали Деспота Водэ его врагам. Томша лично забил Деспота до смерти дубинкой, а затем был провозглашён господарем под именем Стефана VII.

Тут сделаю небольшое лирическое отступление от истории крепости, поскольку дальнейшая судьба Томши очень интересно сложилась. Получив «трон», он не смог на нём удержаться, поскольку турки видели у руля княжества совсем другого человека, Александра III Лэпушняну (? – 1568), которого они и поддерживали. Ситуация сложилась критическая, Томша лишился всякой поддержки и был вынужден сбежать к полякам, а точнее – на подольские земли. Далее он планировал перебраться в Венгрию, но явно недооценил длины рук султана Сулеймана I. А султан между тем попросил польского короля Сигизмунда II Август (1520 - 1572) захватить Томшу. Король согласился выполнить просьбу Султана. Схватили Томшу в 1564 году люди Юрия Язловецкого, владельца Замка в Язловце, каштеляна каменецкого, будущего великого коронного гетмана. Затем Томшу переправили во Львов, где его заточили в Нижнем замке. Чуть позже король исполнил и другую просьбу султана – Томшу и его соратников обезглавили на рыночной площади во Львове. Поговаривают, что похоронили Томшу в монастыре Св. Онуфрия всё в том же Львове. Такая вот история…

Вёрнёмся к крепости. Ближе к середине 17 века восстановлением и укреплением крепости занимался Василий Лупу (1593 - 1661). Его дочь, Роксанду (Розанду), долго сватал Тимош Хмельницкий. В итоге, обойдя других соперников, всеми правдами и неправдами Тимош всё же добился руки Роксанды. Благодаря этому браку нарисовалась связь с молдавским княжеством, господарю которого теперь надлежало оказывать поддержку. И Тимош эту поддержку неоднократно оказывал. Как-то раз ситуация сложилась для Василия Лупу не очень хорошо – против него выступили войска трансильванского князя Юрия II Ракоци, валашского господаря Матея Бесараба, к которым присоединились войска Георгия Штефана, планировавшего стать новым молдавским господарем. В итоге эти объединённые войска направились к Сучаве с намерением осадить крепость, где на тот момент укрылась жена Лупу. Но Тимаш не оставил тёщу в беде одну и со своей казацкой армией принял активное участие в обороне крепости, о чём и рассказывает «Киевская старина»:

post-1-0-41075000-1318120469_thumb.jpg post-1-0-82151900-1318120471_thumb.jpg post-1-0-29050700-1318120474_thumb.jpg

В результате осады 1653 года замок был сильно разрушен. В 1675 году молдавский господарь Думитрашку Кантакузино, пляшущий под турецкую дудку и отдавший свою страну на растерзание татарам, выполняет полученный от османов приказ – взрывает крепость. В 1684 году руины пострадали во время землетрясения. С этого момента и вплоть до рубежа 19 и 20 века руины продолжали разрушаться. В 20 веке к крепости пробудился интерес – начались раскопки, реставрация и т.д.

suchava-2.jpg

suchava-3.jpg

Желающие могут повертеть 3D-модель крепости в Google Earh:

post-1-0-90534000-1318166028_thumb.jpg

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Грушевский немало написал об осаде Сучавы:

ДРУГА КАМПАНІЯ ТИМОША, ОБЛОГА СУЧАВИ, ТЯЖКЕ СТАНОВИЩЕ ОБЛОЖЕНИХ.

З козацької сторони на “презирливі і гострі слова” післані з товаришами Ждановича гетьман Потоцкий одержав, десь коло 20 серпня, іронічну відповідь козацького гетьмана на своє попереднє проханнє вільного приступу до своєї воєводської столиці: козацький гетьман давав йому волю йти до самого Дніпра - тільки без кровопролиття. На лист післаний з товаришами Ждановича відповіди не було. Хмельницький відповів на нього висилкою свого війська на Молдаву - против нових союзників Польщі. Виступ був формально нейтральний: гетьман підтримував Лупула, що ще не перестав бути польським громадянином, не обвинуваченим в ніяких шкідливих для Річипосполитої вчинках. Але король обовязався Ракоцієві оборонити Молдаву від козаків, і фактично гетьман висилав своє військо против польського війська.

В наведенім вище оповіданню, як його записав від гетьмана Фомин 27 н. с. серпня, говорилось сумарно про посилку з Лупулом Тимоша і 20-тисячного козацького війська, “два тижні тому”, себто коло 13 н. с. серпня. Але тут мабуть злито до купи два ріжні моменти: виїзд Тимофія з Лупулом, що стався мабуть в перших днях серпня, і вихід головного козацького війська, призначеного на Молдаву, що справді могло рушити коло 13 серпня. Тиміш з Лупулом полетів наперед, взявши кілька тисяч козаків і по дорозі, під Кальниболотом зійшовшися з двохтисячною Ногайською ордою, і коло 10 серпня був уже над Дністром. Павло з Алєпа каже, що Тиміш перейшов Дністер в понеділок Успенського посту”, Успенський піст того року почався в понеділок, і очевидно сей день, 11 н. с. серпня розуміє Павло [1]). З сим сходиться звістка воєводи Стефана з 20 н. с. серпня, що Тиміш уже став під Сучавою, і деякі инші вказівки [2]).

Хмельницький оповідав Фомину 27 н. с. серпня, що перейшовши Дністер під Сорокою без якої небудь перешкоди, бо Сорока стояла порожня, Тиміш з Лупулом стріли “заставу” в милі від Дністра, “тисяч до двох” Мунтян, Волохів і Ляхів, - напали на них в ночи і погромили. Язиків з сього погрому, як першого трофею походу, Хмельницький сподівався в тих днях, і з вістей присланих йому знав, що по сім Тиміш кинувсь під Сучаву, визволяти тещу, а Лупул-очевидно з дуже малою військовою охороною для безпечности перейшов назад за Дністер і лишився тим часом в гетьмановій землі, в Рашкові, щоб дочекатись дальших козацьких контінґентів: очевидно з тих 20 тис. козаків, що гетьман назвав Фомину. Стефанів “поручик”, що попав був у неволю, втікши прибіг 1 вересня до свого патрона з вістю, що до Лупула прийшли до Рашкова ще два козацькі полки, і Лупул вибирається з ним в поміч Тимошеві [3]).

Той же налетівши так само несподівано на Сучаву, під носом угорського і молдавського війська, що її облягали, проскочив до замку, знищив ворожі шанці, і сполучився з сучавською залогою. Маємо про се реляцію Стефана польському канцлєрові Кориціньскому, написану безпосереднє по сій події. Він пише, що одержав (під Сучавою) відомість з Яс про султанського посла, що привіз йому кафтан “як то звичай єсть” (при інвеститурі), і поїхав з Сучави до Яс, “а син Хмельницького почувши, що я вийшов звідти, промкнувся до Сучави з Ордою й козаками”. В сей мент наспів з своїм військом Кондрацкий, 19 серпня Стефан з'їхався з ним над Жіжією, і зараз рушив під Сучаву. Прийшовши туди 21 серпня, “застав козаків, що стояли під Сучавським замком і спішно сипали шанці, довідавшися про наше військо”. Стефан скаржиться Кориціньскому, що се дав їм знати (про експедицію Кондрацкого) Яні Грек з Жванця, що бувши у Лупула митником в Хотині й тепер посилає йому всякі відомости, - Стефан просить на будуче “запобігти сьому лихові”. Кондрацкий попробував викликати козаків на битву, але вони не хотіли виходити з табору; Кондрацкий двічі приступав до табору з своєю кіннотою-зсадивши її з коней, і з Стефановою піхотою, але їх обстрілювано одночасно з замку і з козацького табору, і се змусило його оден і другий раз занехати сей наступ і перейти до облоги. Стефан запевняє, що козаків з облоги не випустить, але з одної сторони-просить вислати військо на Україну, аби заступити дорогу новим козацьким полкам, що міг би Хмельницький прислати сучавському відділові, а з другого боку-прохає у короля кілька сот німецької піхоти і армати для облоги [4]).

Ширше описує сей Тимошів похід під Сучаву М. Костин - зпід його літературних прикрас і явно непріязних настроїв супроти козацької інтервенції прозирають все таки ріжні інтересні конкретні подробиці, і те сильне вражіннє, що зробила ся нова козацька блискавиця; я подаю його оповіданнє в скороченню.

Незадовго (після того як Стефан обложив Сучаву після погрому Лупула під Ясами) прийшла вість, що Тимуш з 9 тис. козаків війшов через Сороку до Молдавії, і Василеві прихильники вхопили капітана Грумезу, що стеріг границю під Сорокою. Стефан зараз звернувся по поміч до Ракоція і короля Казимира, і від Ракоція прийшов зараз Стефан Петкі з 4 тис. німецького війська, а Кондрацкий, камінецький полковник, дістав наказ, коли б козаки війшли до Молдавії, зараз іти в поміч Молдаванам, і він се й зробив. Довідавшися, що козацьке військо прийшло над Прут і Татар з ним нема, Стефан пішов заступити їм дорогу де небудь над Жіжією, сполучившися з Петкі й Кондрацким. Петкі дійсно наспів, але Кондрацкий спізнився, і без нього Стефан не посмів виступити проти козаків. Тиміш прийшов під Сучаву і почав грабувати монастирі; приступив під Драгомирну і почав стріляти з гармат, а коли монахи піддалися, забрав всі церковні богацтва; поховалось там богато купців і бояр з своєю ріднею-їх жінок і доньок козаки насилували і взагалі поводились не як християне, а гірше від поган; коли б Тимуш мав досить часу, не лишив би ціло ні одного монастиря. Тим часом, на той день прийшов Кондрацкий і прийняв командуваннє. На воєнній раді в Григорештах над Серетом він висловився за негайний, раптовий напад на козаків. “Козацьке військо як тільки викопає собі укріплення не тільки під такою твердиною як Сучава, а просто над якою небудь річкою, стає цілком недоступним; в сій хвилі вони ще не окопались і мабуть не знають про нашу присутність, а коли її почують то до завтрашнього дня не перевірять-бо на чолі їх стоїть людина молода і нерозсудна. Але як тільки вони нас помітять, зараз почнуть копати шанці. Ми повинні впасти на них, поки у них нема укріплень, так раптовно, щоб вони й канонади не встигли почати. А коли не вдасться їх погромити відразу, поки вони не поробили укріплень, то потім не то що ми всі разом, але щоб прийшов і сам король польський і князь семигородський-нічого не зроблять”.

Другого дня Кондрацкий повів наступ, і поки козаки його займали герцями, він вичікував зо дві години Угрів і Молдаван. Тим часом козацьке військо, поки одні частини їх боронилися від Поляків, - другі шпарко насипали землю на вози і за короткий час уже мали високі укріплення. Поляки попробували їх штурмувати, але не дочекавшися угорського і молдавського війська, відступили і вночи зайняли оден з горбів під Сучавою. Сюди до них прийшли Угри і Молдавани. Козаки ж за ніч так укріпили свій табор, що ні гадки не могло бути його здобути. Так справдилися слова Кондрацкого. Ніхто й не приступав до табору, тільки Тимошеві Татари і козаки виходили з табору й заводили герць. Татари пробувши два дні, стали добиватися щоб їх випущено з табору-поки не погинули їх коні. Тиміш впав в безпамятний гнів і стяв голову мурзі, тоді Татари тої ж ночи вийшли з табору й пішли під Чернівці, а далі повз Хотин до Могилева; хотинський паркалаб хотів заступити їм дорогу, але кінець кінцем сам мусів тікати від них.

Стефан воєвода поставивши гармати, став обстрілювати козацький табор, а з міста обстрілював замок. Козаки від того терпіли мало, поробивши сховки в землі; виходили на вилазки, і одного разу кинувшися на гармати, одну з них навіть захопили, але Поляки відігнали їх і після того вони виходили тільки по воду і фураж поки їх не замкнули з усіх сторін. Досі Костин (с. 340-3).

Павло з Алєпа записує такі оповідання. “Тимофій що дня виходив, на ворогів і побивав їх тисячами - ніхто не міг противстати його великій відвазі. Що дня виїздив з табора з невеликою купкою людей на буланім коні, котрого дуже любив: побивав, ранив і гонив ворогів; достовірні люди оповідали про нього, що він убив з власної руки 1300 Німців, купою нагромадивши перед собою. Стріляв з лука правою рукою і лівою, рубав шаблею, стріляв з рушниці зпід черева свого коня і так побивав ворогів. Аґа-скарбник, що приїздив з Стамбула від султана в справах Молдавії й їздив з капіджі-башею до Стефана, що був тоді під Сучавою, повернувся здивований джиґитовкою й сміливістю Тимофія, захоплений його юнацтвом. Ніхто не міг влучити його ні з рушниці ні иншою зброєю, такий він був чудовий їздець: крутився на сідлі як блискавиця. Скільки жалю завдав він Полякам - значним і простим: сам оден з власної руки вбив їх кілька тисяч, як то оповідали нам люди, додаючи, що своїм мечем він убив 7000 Евреїв”.

“Що дня привозили до нас у Яси, до шпиталів і монастирів по кілька ароб з тисячами ранених, а від побитих на місці земля засмерділася. Гармати з замку і з козацького табора побивали й розганяли силу ворогів” (107).

Характеристика тим замітніша, що писалася в тодішній столиці воєводи Стефана, під безпосередніми вражіннями облоги.

На ріжноголосих подробицях ріжних оповідань, сучасних і пізніших [5]) не буду спинятись. Облога козацького табору почалась як бачимо, 21 серпня н. с. і протяглася до 10 жовтня. Спочатку тісної бльокади не було, і козаки досить свобідно робили собі експедиції в околиці (між нашим екскурсія на Драгомирну скінчилася тим, що частині козаків відтято поворот до табору і винищено). В перших днях вересня-коли прийшов Денгоф з драґонами і гарматою (вислано його 2 вересня), і Стефан назбирав більше війська, бльокаду затіснено, вихід козакам загорожено, і вони стали все більше терпіти від недостачі води і фуражу.

Денгоф і Кондрацкий повторили проби приступу, але вони не вдавались; козаки сильно укріпили свій табор, високо висипавши вали, а під ними наробивши вовчих ям з заткненими в них косами, і там погинуло немало Поляків і Семигородців, між инших славний угорський герой капитан Мартин Неметь. Крім оборони козаки робили зручні вилазки і нераз робили великі шкоди неприятелеві. Одного разу вони здобули вже неприятельські шанці і захопили гармати, тільки не дали їм вивезти; иншим разом підійшли до бльокгаузу, з котрого обстрілювано замок з найбільших гармат і ледво чи не знищили. Але голод і недостача води, також неприятельська канонада сильно докучали їм. Коні і худоба в замку і в козацькім обозі в великій скількости здихали без паші, і сморід робив повітрє неможливим. Пробували викопати криниці, але здається безуспіху. Але не вважаючи на все стара господарова з своїми Волохами і Тиміш “в небезпеках сміливий” (як його атестує польський автор) [6]) з своїми козаками твердо тримались, сильно бились і чекали виручки від гетьмана. З напруженою увагою взагалі всі наоколо чекали, що з того буде: чи виручить гетьман свого сина, чи не поспіє?

1 вересня Стефан алярмував канцлєра, що за одержаними відомостями “старий Хмельницький за тими полками (що прийшли до Лупула в Рашкові) тягне з військом своїм к Дністрові - або сина свого ратувати, або битися з військом королівським”; просив польський штаб мати на нього пильне око, щоб не впав несподівано [7]). Гетьман Потоцкий запевняв своїх союзників, що він захистить Волощину від Хмельницького, посунувши своє військо під Могилів [8]). Король писав до цісаря, просячи стриматися від яких небудь неприязних кроків на семигородській границі, що могли б відтягнути увагу і сили Ракоція від боротьби з козаками [9]). Богато сенаторів, і здається сам король висловлювалися за те щоб з-під Львова йти під Сучаву самим і покінчити з Тимошевим військом; з огляду на трудний перехід був намір пустити наперед кінноту, а за нею йти з обозом і пішим військом. Але потім роздумалися - очевидно під вражіннєм вістей про наближеннє Хмельницького - що міг би війти до Галичини і відтяти коронне військо від краю, тому кінець кінцем взяли середній курс - на Камінець [10]). Йшли одначе так повільно, нерішучо, вичікуючи відомостей і раз у раз вагаючися що до своїх рішень і намірів, що справа розвязалася без них.

Татари покинули Тимоша скоро по приході на Волощину; де котрі польські звістки кажуть, що їх тріпнув в дорозі до Сучави Кондрацкий [10]), Стефан же хвалився, що деякі Татари стали йому в поміч-може бути ним перекуплені: далі читаємо, що якийсь буджацький мурза з 700 Татар передався на польську сторону і брав потім дуже діяльну участь в битві з козаками. На жаль, не заховалося ближчих і докладніших відомостей про те, що стримало дальші посилки від гетьмана. В польських обозових реляціях згадуються то листи від Тимоша до батька, то від батька до Тимоша перехоплені на дорозі: Тиміш скаржиться на Ляхів, що його обступили, просить батька прибувати на ратунок [11]). Богдан пише синові, щоб він не сподівався від нього помочи, бо він наперед мусить розправитися з Поляками; або що Тиміш взявся проти його волі помагати Лупулові і тому не має чого сподіватися від нього. Але тих листів ніде не видко, і можливо, що все се тільки були балачки. До того ж деякі проникливі політики казали, що сі листи Хмельницький пише більш для замасковання свого заміру йти на Волощину-тільки перебили йому ріжні перешкоди [12]). Козак-бранець, приведений з Поділля оповідає: Хмельницький тричі розсилав універсали, щоб ішли на Волощину рятувати Тимоша, але не хочуть його слухати [13]) і т. д.

Примітки:

[1] Пер. Муркоса. с. 164.

[2] Жерела XII ч. 295 і 299. Стефанів поручик, що приніс йому відомости про Лупула 1 вересня, пробув у полоні у Лупула 3 тижні, значить попав до нього коло 10 серпня н. с.-знову се сходиться з датою першого наступу. В депеші зі Львова 11 серпня у Тайнера Monumenta є згадана звістка, що Хмельницький 6 серпня став над Дністром, і до нього прийшло 10 тис. війська; очевидно мова про Тимоша.

[3] В листі до Кориціньского 20 серпня Стефан писав, що Лупул лишився в Ямполі, але відомости Хмельницького були новіші, і в листі з 1 вересня Стефан згадує про Лупула в Рашкові.

[4] Жерела XII ч. 295. Hurmuzaki Док. IX ч. 57.

[5] Оповідання Нарративи, Коховского, Кравса, инші ще менше варті. Листи господаря Стефана-Жерела XII с. 252 дд. Депеші Доні ч. 19-21. Відомости з обозу у Ґоліньского с. 647 (28 серпня) і 648 (3 вересня), Міхаловского с. 669 (15 вересня).

[6] Narratywa: І sаm Tymosz in periculo audax wycieczkę uczyniwszy, tak dalece Węgrow wsparł, że działek pomnieyszych mało iuz nie stracili, gdy by była znowu większa potęga opugnatorow wstrętu nie dawszy natarczywego naieznika między szance nie wparła (c. 148- л.7).

[7] Жерела XII ч. 299.

[8] Acte c. 224, Моnum. Hung. XXIII с. 121, Жерела XII ч. 300.

[9] Жерела XII ч. 301.

[10] Вісти з королівського обозу 28 серпня: “Прийшла відомість, що Тимошко в обозі з 12 тис. козаків; чимало що дня їx уривають і воду їм відтяли; просили помочи у батька, і він довідавшися про облогу, задумує піддатися Туркові. Того ж дня мав король нараду: гетьман, сенатори. Король іде під Галич, а відти комонником хоче йти до тої Сучави, бо так скоро не можуть зібратись, а король й. м. потягне поволі за ними-бо переправи дуже лихі.

“Сьогодня знов кажуть, що Хмельницький довідавшися, що син його в обозі, тягне з великою силою під Камінець: з козаками, з Татарами, і так чувати, що має ріжні замисли, бо не одного боїться. А у нас так міркують, що коли Хмельницький йде до нас, то і ми наближаємось до нього-бо від Галича (до Камінця?) 12 миль, а від Камінця до Сучави 6, і то все по дорозі-хоч до одного міста, хоч до другого” (Ґоліньского с. 647).

[11] Міхалов. с. 669.

[12] Міхалов. с. 668.

[13] Депеші Доні з 12 вересня, с. 553 і 556.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 21.

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВІСТИ ПРО ГЕТЬМАНА, ОПОВІДАННЯ ПРО ТИМОША, СМЕРТЬ ТИМОША, РІЖНІ ВЕРСІЇ, ВІДЗИВИ ПРО ТИМОША.

Особа гетьманича в сім часі займала уяву не менш ніж казкові Лупулові скарби що він стеріг, і діставала все нові інтерпретації. Підчас весілля Лупулівни Поляки малювали його брусом і грубіяном, що не вміє не стати ні сісти, ні слова промовити. За першого походу на Волощину представляли його руїнником і тираном-кровожером, що тільки те й робить, що когось стинає власною рукою. Тепер знов попадає він в доволі незвиклу в нашій традиції ролю розпустника, еротомана, садиста, і т. д.

Анонімний польський автор “Короткої Нарративи” пояснює його несподівану смерть тим що се йому “між иншими екскурсами розпуста з цілим жіночим двором господаревої не на добро послужила”.

Доні в своїй депеші 18 вересня переказує історію, що розповідалася в польськім обозі, і очевидно послужила підставою до такої характеристики. “Від початку замішання богато жіноцтва для небезпеки поз'їздилося з околиці до Сучави; але в сім непевнім захисті їм довелося витерпіти більші переслідування і насильства від Тимофія, ніж могли їх спіткати в чистому полі від розбещених вояків. У вівторок 9 вересня [1]) він задумав весело провести день і запросив дам, їв і пив без міри, а потім велів танцювати; але за тим пішли тисячі зневаг для чести сих жінок, так що вони кинулися до ніг воєводини (жінки Лупула) благаючи її не дозволяти їх так ображати в своїй хаті і на своїх очах. Та хотіла вгамувати сього хлопа і виговорювала йому за таку грубіянську зневагу, але він на се відказав: “Стара курво, через тебе я замкнений в сім місці, поставлений на явну небезпеку утрати життя і слави. Видай мині зараз гроші, золото, срібло і дорогоцінности, які маєш тут, аби я міг принаймні задоволити своїх товаришів!” Воєводина відрікла, що на теперішній час досить буде і невеликої суми, бо в сім місці нема й способу витрачати гроші. Той по пяному розлютувавсь і відповів, що коли його жаданнє не буде сповнене негайно, то її синок буде стятий в її присутности. Перелякана воєводина впала до ніг сього тирана, але він ні трохи не змилосердився й велів привести неповинного хлопця. Тоді мати побігла до покою. Де був її синок, і вхопила його на руки, постановивши позбавити себе життя, щоб не побачити такого видовища, а одночасно доручила кільком Німцям, що тепер замісць мурів охороняють особу воєводини, передати 100 тис. угорських червіних Тимофієві як викуп свого власного життя і життя свого сина. Так скінчилися сумні сі танці, і ввечері дві панни втікли звідти і розповіли лоґофетові що сталось, а він з усякою чемністю вирядив їх до Яс. Тимофій же, одержавши таку значну суму, стратив всякі инші бажання крім одного: утікти з тим золотом, що він вирвав у воєводини. Вибравши найвідважніших людей він попробував се, але опинившися на незахищеному місці, зрозумів неможливість охоронити себе й свій багаж; велів відставити його назад, а сам пішов пробоєм на Угрів. І хоча з обох сторін були значні страти, видно вже було перевагу козаків - але Кондрацкий зручно вдарив збоку і змусив їх відступити, хоч і з немалими стратами з нашої сторони - бо козаки не тікали і не переставали відстрілюватись. Кондрацкий велів своїм злізти з коней і йти за неприятелем аж до мурів. Тут наші стріли свіжі козацькі сили, і всякий наступ кінчався смертю: коли хтось видирався на мури діставав косою по ногах і падав мертвий. Особливо потерпів відділ Денгофа з 500 драґонів - стратив богато офіцерів чужоземних і польських. Кажуть, що їх (мабуть Поляків взагалі) загинуло до 800, а Угрів, Волохів і Мунтян до 1500. Кажуть, що й неприятель стратив таке ж число, але про се нема певної відомости. Але важна звістка, що самого Тимофія ранено з гармати в бік, як пише Денгоф. Були й такі листи, що його ранено в ногу і по трьох годинах, коли йому її відтяли він був у безнадійному стані, а деякі Вірмени що приїхали з волоського табору, кажуть, що вже й помер” (с. 557-8).

А балакучий анекдотист Кравс розписує Тимошеву розпусту фарбами ще яскравішими: “Коли козаки (укріпивши свій табор під Сучавою) почули себе безпечними завдяки сильним шанцям, захотів Тиміш задоволити свою хіть - бо мав бути спеціяльний син Венери. Викликав до себе з замку свою тещу, Лупулову жінку, ніби то в важних справах, і як вона прийшла, добивався від неї, щоб вона з ним спала, і навіть силоміць хотів її знасилувати. Тоді побачивши його хіть - а була вона теж поганка, з черкеського татарського роду, донька султана, - впала вона на коліна і з слізми просила пожалувати її честь, нагадуючи йому, щоб подумав про свого тестя, нещасного вигнанця - не робив такої кровосумішки, а як уже має охоту до жінок, то вона має в замку гарних дівчат, боярських доньок: вона їx до нього пришле, і котрі йому сподобаються, він собі може з ними забавлятись. Через таке її противленнє і плач Тиміш пустив воєводину не рушивши її, казав відправити до замку, що був тут ще при шанцях, а до табору його мусіли з тим же супроводом прислати 11 дівчат, і він три найгарніші з них лишив у себе, а решту пустив назад до замку, але з тою умовою, що на його бажаннє вони мусять знову ставитись у нього. А з тими трьома, що він лишив у себе, він забавлявся вдень і вночи, і так і життє своє стратив, як зараз побачимо” (с. 215).

Тут Кравс оповідає менш інтересну історію про “польського трубача”, що був у козацькім таборі, але як притис обложених голод, то він утік до польського табору, де знайшов свого колишнього пана, польського полковника, і щоб ратувати собі життє, відкрив йому секрет козацького наступу, що має статися в ночи: мовляв він для сього й прийшов, щоб остерігти Поляків та врятувати себе таким чином. Далі викрив їм місце Тимошевого шатра - що визначався значком зеленої фарби. Пояснив, що в тім шатрі Тиміш забавляється звичайно з молдавськими дівчатами. Пушкар взяв се на увагу і вцілив саме в Тимошеве шатро, так що куля влучила в нього і відірвала йому задню частину його тіла, не зачіпивши тої дівчини, що була з ним - “особливо її помилував Бог” (с. 216-7).

Костомаров розповів сю історію ще в більш романтичній формі. Дмитро Вишневецький, колишній претендент на руку господарівни, хотів відплатити Тимошеві за те що він відбив у нього дівчину; він обіцяв великі гроші тому хто покаже Тимоша, і якісь шляхтичі, “вирятовані від смерти завдяки Тимошеві” - показали його пушкарям, пушкарі і влучили в нього. Жерела процитовані до сього оповідання, не кажуть нічого про сього романтичного Тимошевого соперника [2]). Дм. Вишневецький не згадується в польськім таборі під Сучавою, і здається взагалі прийшов до королівського війська пізніше, і я не маю змоги тут занятись розслідуваннєм, чи пок. наш історик зачерпнув його з якогось пізнішого джерела, чи сам скомбінував сю романтичну подробицю.

Деякі польські джерела натомість складають сю пригоду на Тимошеву охоту до піячення. Згаданий уже автор “Короткої Нарративи” так оповідає цілу пригоду: “Доходять до нас відомости про смерть Тимоша, постріленого з гармати. Лежав під шатром і відпочивав - чи то стомлений частими битвами, чи то добре напившися (solennie ріаnу) - як то з козаками буває. Місце того шатра незадовго перед тим показав пушкарям козак - що втік відти. Пушкар так зручно нарихтував гармату на те місце, що куля розбила скриню, що стояла поблизу і дошки розлетівшись від сильного удару так його вразили, що скалічили йому ногу від бедра, і він не так по рицерськи від гармати, як по хлопськи - від пня мусів здихати. З гнівом, без усяких розпоряджень умер в три дні потім, з такими словами, що як собі за життя постелив, так на тім світі спати буде. Ще за життя спух так, що ні одної з суконь старого господаря не ставало на нього” (тут автор додає як одну з причин того його розпусту).

Пок. Костомаров переказуючи сю звістку, дещо змінив її і пустив в оборот як цитату таку характеристику Тимоша: “Тиміш козацьким звичаєм любив випити і лягав спати під шатром”. В такій формі се пішло в оборот, тому що сеї цитати не можна було сконтролювати, бо Нарратива не була видана (та й досі не видана) - тим часом її автор висловив се тільки як одно з можливих припущень. Ще слабший натяк можна добачати в словах Коховского. - Коли союзники почали з подвоєною енерґією обстрілювати козаків, з огляду на чутки, що Турки наближаються на виручку, “угорський пушкар нарихтувавши гармату на найвищий намет, добре влучив у свою ціль: Тимофій з товаришами сидів при столі [3]) коли залізна куля, розбивши колесо воза, двома уламками оси вдарила його в ногу і голову, так що мозок вискочив, і страшна рана притягла негайну смерть; вхопила компанія нагло позбавленого притомности - але з утратою голови не лишилось і життя” [4]) Коротше дає подібний же образ Павло з Алєпа: Тиміш сидів у своїм шатрі й пив (вино) і в той час вцілили йому з гармати в голінь його вороги Ляхи, що прийшли в поміч новому господареві, на злість Хмелеві й козакам: помітили Тимофія й вцілили його; сильно він страждав від сеї рани і за кілька день помер” (107).

Натомість сучасний лист з обозу представляє сю пригоду підчас сну: “Тимошка вцілено коли він відпочивав в своїм шатрі: пострілено його в ногу над коліном, і поки його донесли до замку, мав здохнути, така певна відомість” [5]). Таке ж оповіданнє Костина: “Тиміш згинув від гарматної кулі що вдарила його коли він спав у своїм шатрі: хоч він лежав на землі, куля влучила його, і через три дні він помер” (с. 343).

Инакший образ дають козацькі оповідання записані на гарячих слідах подій московськими послами. Галицький козак “Степан Радивилів”, що був при гетьмані, коли прийшла вість про смерть Тимоша, розповідав так: “Приступав до Сучави богато разів волоський господар Степан Лоґофет, і з ним було Ляхів, Мутьян, Венгрів і Шведів 25 тисяч, і побито їх на приступах з 10. А Тимофій сидів в облозі 12 тижнів, і було з ним в облозі козаків 8 тисяч, і побито козаків і померло тисячі зо дві. Був у них великий голод, їли коней і шкіру. Підчас приступу зрадили Тимофієві три Ляхи, визволені ним від смерти, вони сказали волоському господареві і Ляхам, що в Сучаві великий голод, і розповіли де буває Тимофій. Він був під той час у своїм шатрі, і вони почали стріляти з гармат до його намету; Тимофій з намету вийшов, а вони намет збили. Тимофій сів в обозі серед возів (в телЂгах), а з гармат вози розбито, і дерево від воза вдарило Тимофія по нозі; від того удару нога у нього пухла і прикинувсь до того удару злий огонь (ґанґрена); пролежавши шість день він помер” [6]).

Реляція писана з польського табору за свіжими відомостями, 21 вересня, представляє Тимоша при роботі в момент коли влучила його куля. - “Вийшов до гармат, що стояли перед його шатром, аби їх як найкраще нарихтувати на наших, але в той час пушкар (польський) так нарихтував (на Тимошеве шатро), що вцілив до тої гармати, при котрій стояв Тимошок, - колесо розлетілось і вісь вдарила його в коліно, з того коліно розпухло і за три дні він помер, 15 с. м.” [7]).

Подібно і у Рудавского з Твардовским. “Занятий був розширеннєм шанців, коли гарматна куля розбила йому голінь, і він з того вмер; тіло його, кажуть, так розпухло, що ні одна з одежин воєводи Василя не могла його вмістити - хоч і той був досить тілистий” (Рудавский). “Прохожувався, знать, по замкових валах, звернувши увагу на деякі непорядки при гарматах, коли умисно пущена туди куля з великої “колюбрини” нашого обозу, вдарила в колесо гармати, і уламками, що розтріснули наоколо, ранила його смертельно в ногу” [8]) - каже Твардовский і додає до сього характеристичну кондолєнцію: “Можна з того не хибно пізнати божий суд над ним. Бо чому ж не подоліла його инша зброя, а тільки гарматна куля, що то- каже старе прислівє-кого гром з хмари мине, куля забє: сліпий припадок несе її туди де Бог уцілити призначить. Але чи не справедливіше було йому опинитись на палі, або бути на чверти розтягненим Діомедовою чвіркою? або такою смертю що вимислив фалярід (тою що лєґенда наділила Наливайка)? або нарешті щоб на ножах його рознесли зболілі матери, жони і сироти, щоб кричав до смерти і був вороннєм похований? Та досить і того: здохлий пес не кусає!”

Мало що здержливіше надгробне слово Коховского: “Такий кінець дістав сей страшний, крівавий автор батозької різні: скінчив життє ще нужденніш від гарматної кулі, аніж відбирав життє у наших через наємних різунів. Відомий більше своєю жорстокістю аніж воєнною заслугою (virtute), нижчий був від батька розумом (ingenio), але перевищав його хибами. Кощунив на святих, приятелів зраджував- все по пяному. Все боже і людське грозився шкереберть перевернути; папу, султана, королів обкидав лайками. Тільки від пятого стану і від завзяття свого виявляв він таку безоглядну відвагу (in audaciam praeceps)”.

Инакше, розуміється, промовляє над його могилою Павло з Алєпа. Розповівши про оден з його останніх учинків: спустошеннє вірменського монастиря в Сучаві [9]), він завважає: Шкода мині його юнацтва, його намірів-як він говорив нашому патріярхові прийшовши до Молдавії за першим разом: “Я прийшов не тільки на те, щоб вернути трон моєму тестеві, але й визволити з рук ворогів Велику Церкву”. “Читач зрозуміє його слова” - себто його замір визволити від Турків Православний Схід, завважає обережний підданець Порти, не відважаючися висловитися ясніш.

Theatrum Еurораеum (417) записує передсмертні слова, мовляв переказані попом, що був при тім (“помогав ховати”): “Маю двох батьків, що за мою кривду відомстять” - очевидно про рідного батька і про тестя.

Варто зазначити, що оповіданнє про Сучавську облогу в сім німецькім збірнику, що інформував Центральну Европу про східнє-европейські події цілком свобіне від усяких лєґенд, котрим розписували особу Тимоша місцеві анекдотисти, і ставиться до його проводу в сучавсьгій кампанії з великим признаннєм і повагою.

Примітки:

[1] Годиться з калєндарем.

[2] Костомаров цитує (с. 531) Коховского, Величка і Рудавского, але там нема нічого про Дмитра Вишневецького.

[3] discumbebat-се слово значить і “бути при столі” і “спати”, тут воно очевидно має перше значіннє.

[4] І с. 386. Кубаля, посилаючись на Кравса (с. 376), додає подробицю, що козаки вхопивши Тимошкового трупа, трясли його, хотячи оживити, “але що був без голови, трудно йому було ожити”. Автор взяв сі слова в лапки, наче вираз якогось джерела, але у Кравса сього нема, ся фраза розвиває слова Коховского і я не знаю чи автор десь знайшов їx в такій формі-чи від себе додав те “оживленнє”-не Тимоша вже, а свого оповідання

[5] Міхаловский с. 670, лист з 23 вересня.

[6] Акты Ю. З. Р. X с. 53-4. Павло Яненко-Хмельницький, що проважав тіло Тимоша до Чигрина, росповів те ж далеко ляконічніш, але дуже точно: “Тимофій сидів в Сочаві і коло Сочави в окопах півтреті неділі, а вбито його з гармати по нозі; лежав чотири дні, і як його не стало, тому нині девять неділь” (також с. 58). Се говорилось 2 листопада н. ст. і буквально сходиться з звісткою воєводи Стефана, бо за 9 неділь буде як раз 12 н. с. вер.

Але цікаво одмітити, що перше ніж прийшла у військо автентична відомість про Тимошеву смерть, поширилася чутка про се в фантастичних формах. Перший раз почули про се посли 17 н. с. жовтня в Прилуках, від одного бужинського козака: у Тимоша був бій з Поляками і Венграми, в тім бою Тимоша ранили: пробили йому з мушкета литку. Потім 21 жовтня оповідав тим же послам челядник Виговського за Дніпром: “Гетьманів син Тимофій з козаками побив Ляхів і Венгрів під Сочавою, і на радощах став з козаками стріляти і його в тій стрільбі підстрелили з мушкета в ногу; хто його підстрілив, не відомо, але він від тої рани помер; про те все писано до гетьмана і гетьман писав про се до Чигрина: велів сина свого поминати і сорокоусти по церквах давати, а жінки і челядь їx тепер ходять у жалобі” (с. 43). Се була неофіціяльна відомість, і в Жовнині, 21 жовтня, городовий отаман заперечив її-що се брехня, ніби Тимоша застрілено: він писав батькові, що його ранили-аби батько його пожалував, прийшов скоро в поміч. І в Чигрині Юрко Хмельниченко і наказний полковник Томиленко говорили послам про Тимоша, як про живого-що гетьман післав йому військо на ратунок (с. 44 і 45). Лист, що про нього оповідав жовнинський отаман, дійсно міг бути висланий з Сучави і донесений з значним опізненнєм до війська.

[7] Acte с. 234.

[8] Wojna domowa c. 98-9, се повторяє, коротше тільки, також Величко. Подробиці сього оповідання відчуваються також у наведенній історії про Дмитра Вишневецького в творі Костомарова.

[9] (Перед смертю) “він зруйнував вірменський монастир в Сучаві, вбив настоятеля, священиків, монахів і всіх Вірмен, що шукали там захисту; вони були дуже богаті і він забрав усе майно, всі драгоцінности, силу золота, перел, каміння-самого золота було дві бочки” — с. 108.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 22.

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

СУЧАВСЬКЕ ВІЙСЬКО БОРОНИТЬСЯ, ФЕДОРОВИЧ НАСТУПНИК ТИМОША,

ГЕТЬМАН НАДХОДИТЬ, ПЕРЕГОВОРИ З СУЧАВСЬКИМ ВІЙСЬКОМ.

Я вважав потрібним спинитися на сих оповіданнях, і на сій ліриці, бо все се досить характеристичне - не для особи Тимоша, а для часу і оточення. Докладну ж дату події дає лист воєводи Стефана до канцлєра 18 вересня: “Нічого певнішого не маю подати до відома в. м. як те, що 12-го пострілено з гармати сина Хмельницького, і він на сім тижні помер” [1]).

Але - додає Стефан - “чернь з полковниками і сотниками, поправивши шанці при тій фортеці, борються далі, і штурмом їх взяти трудно - хіба виморити голодом; тому я мушу залишити штурми, щоб не тратити людей, і доти їх тримати в обозі, поки вони не піддадуться, або не розбіжаться”.

Останні слова пояснюються вістями з королівського обозу, 23 вересня: очевидно, діставши вість про смерть Тимоша, Стефан і його союзники понадіялись на прострацію обложених, викликану сею катастрофою, і спробували їх штурмувати, але попіклись. “Наші й Угри діставши відомість (про смерть Тимоша) цілий день і ніч штурмували, але нічого не добились, тільки понесли велику шкоду в людях” [2]). Рудавский се представляє инакше, як козацьку вилазку, зроблену другого дня по смерти Тимоша. Під проводом Федоровича вибраного за ватажка після смерти Тимоша, козаки напавши на неприятельські окопи, збили сторожу, і викликали таку паніку, що коли б Денгоф не стримав утікачів, - польсько-угорський табор впав би в їх руки (с. 129).

Костин навпаки представляє що козаки, “поставивши після смерти гетьманом якогось Федоровича, стратили всяку енерґію і відвагу; одної ночи в їх таборі стався такий переполох, що всі як вівці кинулися на міст, і так тислися, що богато їх попадало в рів і погинуло, а як неприятель догадався б напасти під ту хвилю, то певно здобув би їх табор” [3]).

Коховский оповідає, що козаки заховали тіло Тимоша в наметі і протягом тижня таїли його смерть, чи для того щоб Хмельницький, довідавшись про смерть сина, не закинув гадки про рятуваннє залоги, чи щоб не осмілити сею вісткою ворогів. Представляючи властивою героїнею сеї облоги дружину Лупула, він малює, як то вона з дамами свого двору обходить козаків і з плачем благає, аби далі з такою ж вірністю, як билися за Тимоша, бились за його дружину, що носить в собі його дитину, і козаки схвильовані слізми і красою сих волоських жінок піднявши до гори правиці присягають не полишити, але вірно боронити їх в усіх небезпеках. В коротшій і менш мальовничій форми знаходимо сей мотив і в Th. Eur. [4]).

Сяк чи так, козацька залога не вважаючи на утрату Тимоша дійсно боронилась завзято, і скоро перед союзниками стало питаннє, як же бути далі? Не вважаючи на всі запевнення воєводи Стефана, що хан готов покинути козаків і перейти на сторону короля, инші вісти говорили, що хан рушає в поміч козакам, і кінець кінцем може впасти під Сучаву разом з козаками, або відтяти головне польське військо від того, що стояло під Сучавою. З другої сторони не виключений був якийсь виступ на користь Лупула з боку Порти - її сілістрійського баші наприклад. Се викликало трівогу у коаліції, їй бажалось як найскорше ліквідувати сучавский інцидент - “аби неприятельська сила, наступивши на розділені наші сили не наробила замішання або під Сучавою, або під Жванцем, такого, що й трудно було б полагодити при розділених силах”, як висловлюється “Нарратива” з польського становища, і так само алярмував Ракоцій. Висилаючи своїх послів до польського обозу в середніх днях вересня, він обіцяє в найближчих днях вислати під Сучаву нове військо під проводом Кеменя, і просить польський штаб з сього боку зробити все можливе для скоршої ліквідації Сучави: посунути польську армію далі Дністром під Могилів або Рашков, щоб заступити дорогу козакам і Татарам, і відвести сілістрійського башу від плянів наступу, а за те обіцяє по ліквідації сучавської облоги післати своє військо в поміч Полякам на козаків, і т. д. [5]). Про Лупула приходили вісти, що до нього вже прийшло 10 тисяч козаків і йдуть в поміч Сучаві [6]). Коли б за сім посунув іще сам гетьман, не тільки б Сучава була звільнена, але б уся кампанія, і вся дунайська ситуація набрала б зовсім иншого обороту.

Як побачимо далі, тільки зійшовшися з ханом, і договорившися з ним що до кампанії, гетьман доперва в початках жовтня вирядив сильне козацьке й татарське військо на виручку сина й сучавських скарбів. Козацькі вістуни мабуть перебільшуючи рахують його на 50 тисяч козаків, решта Татар; але й меншого було досить, аби взявши в два огні польсько-угорське військо, що облягало Сучаву, збити його на пірря. Але ся ратункова армія не потрапила дати вісти обложеним, і поки наспіла, вони вже піддалися. Була в яких двох днях від Сучави, коли одержала вість, що сучавська залога замирилася й вийшла з Сучави [7]). Поляки вчас зміркували ситуацію й рішили запропонувати обложеним можливо легкі умови, з огляду на можливість порятунку. Угорське і волоське військо нудилося довгою облогою і хотіло як найскорше покінчити з Сучавою, а королеві хотілось, згідно з обіцянками сих своїх союзників найскорше дістати їх військо для операцій против козаків. Здобути Сучавську залогу силою здавалось безнадійним. “Козаки під сучавським замком ще бороняться сильно. Добре окопались, і ще краще копають далі. Пороху ще мають доволі, але худоби вже нема. Коней мають іще досить, і ними живляться. Коли б їм як скорше післати муки і худоби за ті коні - котрі добрі”, читаємо в одній реляції [8]).

Де що небезінтересне для останніх стадій облоги Сучави, поруч явних видумок, міститься в відомостях зібраних московським гонцем Вонифатьевим в королівськім таборі з 9 до 14 жовтня, себ то в момент капітуляції. В Сучаві з Домною і Тимошем було 10 тис. молдавського війська і 12 тис. козацького, а під Сучавою польського війська з полк. Кондрацким 10 тис., венгерського війська з “полковником Янушем” 2 тисячі, та на семигородський границі стоїть 3 тисячі Ракоцієвого війська. Від Матвія мутьянського воєводи 2 тис., з новим воєводою Стефаном Лоґофетом 7 тис. стоїть в 6 милях від Сучави на яській дорозі. Польське військо облегло Сучаву, а угорське і мутьянське військо стоїть окремо (порознь). “Одинадцятого” (мб. 21 вересня н. с.) польське військо приступало під Сучаву, але не здобуло; молдавське, угорське і мутьянське військо їм не помогло і на приступ не ходило. А козаки підчас приступу казали Полякам, що Тимоша вбито з гармати в ногу: був він жив після того 3 дні і потім помер, а на його місце козаки вибрали двох людей: Ходоровича та Ковалька. Після сього вибору Ходорович і Ковалько ходили “на вилазку” на Поляків і вбили Поляків 340 чоловіка. Всього пробули козаки в облозі 8 тижнів, і як у них в Сучаві не стало хліба, вони прислали до полк. Кондрацкого таку заяву, що вони готові замиритися з Поляками, аби їм король дав пробаченнє, бо їм нема за кого стояти, як Тимоша вбито. Вислали з городу гармати і три дні “переїздили з польськими людьми”. А за той час півчетвертої тисячі козаків вийшло з Сучави і провезли до Сучави 400 возів усякого запасу. Поляки довідавшися, що козаки везуть до городу всякий запас, хотіли їх захопити і не допустити до города. Але ті козаки стали з ними битись, а з города вийшли люде на вилазку, за той час ті козаки що виїздили по запаси, пройшли до городу; з тих гармат що були вивезені з міста, козаки під той час почали стріляти на польське військо, а потім забрали їх назад до міста. Підчас тої битви взято двох козаків і привезено до королівського обозу, і вони казали на допиті, що Тиміш живий. Після того козаки сиділи в Сучаві ще 4 дні і випустили 3 тис. козаків “війною”; до них почали приставати різні люде, і Поляки побачивши, що козаків стає все більше, а почувши до того, що старий господар іде “на одсіч Сучави” з козацьким і татарським військом, - відступили від Сучави і йдуть до королівського обозу. Старий господар пішов таки був з Білої Церкви з козаками й Татарами “на одсіч Сучави”, але як почув що козаки провезли до Сучави великі запаси, він вернувся з дороги “з Аркужа Поля” (Рашкова?) і став з військом “у Винницях”, чекає Хмельницкого, а має з собою 10 тис. козаків і 20 тис. Татар [9]).

Примітки:

[1] Жерела XII с. 264, з ориґіналу кор. архіву.

[2] Міхалов. с. 670

[3] Вид. Коґальнічану с. 343. Сього Федоровича вибраного за ватажка по смерти Тимоша, Доні зве colenello Fiederenko Nosaceck, huomo di primaria stima nella natione (c. 560)-людиною високої репутації у свого народу, може тому що помішав його з Носачем. Видавець в примітках до сього видання (с. 579) ототожнює його з кальницьким полковником Федоренком, себто Богуном, але з пізнішої історії його смерти знаємо, що Федорович був суботівський козак (див. нижче с. 599). Липинський на тій підставі, що в деяких польських джерелах сучавський Федорович зветься “Поляком” або “литовським шляхтичом”, (Fedorowić glahcic litewski-Ґоліньский с. 649) вважає його шлятичом з Білоруси (Z dziejów Ukrainy c. 287). Се могло бути хиба так, що сей Федорович зайшов з Білоруси і пристав до козаків; але сі польські згадки не настільки конкретні, щоб на сім твердо стати. Доні на иншім місці зве його “польським банітом” (нижче с. 598).

[4] Theatrum с. 417, Коховского І с. 386.

[5] Жерела XII ч. 308, про се ж посольство в депеші Доні з 25 вересня, ч. 22.

[6] Ракоцій писав матери 21 вересня: “Сьогодня принесено мині листа від п. Петкі: пише, що Тімуш син козацького гетьмана мабуть помер від рани, і його трупа занесено до палати. Лупул прийшов був на поміч з 10 тис., вони вже стали над Дністром, коли наспів від гетьмана післанець, щоб вони вертали, бо він не може розривати свого війська з огляду на великі сили короля. Козаки в окопах (під Сучавою) мусіли вже пропасти, вигнали до 100 коней-в середу прийшли вони”.-Monum. Hung. dipl. XXIV с. 474.

[7] Оповіданнє Степана Радивила, що був у гетьмана коло 20 жовтня. Акты ЮЗР. X с. 54. Козак Харко Сивий казав, що Хмельницький післав під Сучаву 20 тисяч, а скільки пішло з ними Татар, він не знав-тамже с. 43.

Доні пише, вже після капітуляції Сучави, що до королівської кватири було прислано одного чи кілька листів Лупула до його дружини і козацького сучавського коменданта з заохотою міцно триматися, бо 13-го хан з Хмельницьким і великим військом перейдуть Дністер, щоб визволити Сучаву. Але в королівський кватирі висловлялися підозріння, що Лупул пустив сього листа умисно так, аби він попав у руки Поляків і відстрашив їx від походу на Волощину (с. 568-9).

[8] Міхалов. с. 683.

[9] Польські справи 1653 р. кн. 83 стовб. 7 л. 70-73.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 23.

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

КАПІТУЛЯЦІЯ, ПОЛЯКИ ПОБИВАЮТЬ КОЗАКІВ, КОЗАКИ ВИХОДЯТЬ НА УКРАЇНУ.

Кінець кінцем після ріжних нарад з сенаторами, де маршалок Любомірский виступив з гострою критикою всіх королівських операцій і радив, кинувши всякі плани на Україну, тікати завчасу від можливої конфузії до дому - рішено було за всяку ціну зліквідувати сучавський інцідент [1]). Вислано було з відділом кінноти і артілєрією Гувальда, на випадок коли б дійсно прийшло нове козацьке військо обіцяли послати під Сучаву всю кінноту, - але заразом вирядили до обложених, до Лупулової рідні й козацького війська на переговори полк. Маховского як зручного дипльомата: обіцяти їм життє, свобідний вихід з усім що мали, під обовязком вчинити присягу тільки вірности і льояльности, і виконати ріжні церемонії покори [2]). Кемень, що прийшов під Сучаву з новим військом, теж радо пристав до сього проєкту, іменем угорської сторони і після кількох днів переговорів козацьке військо сильно і безвихідно притиснене безвіддєм, не підозріваючи, що йде поміч, і вже така близька, згодилося на капітуляцію і зложило присягу на поданий йому текст. Умови переказуються в польських джерелах так:

“Обложені вчинять присягу вірности королеві, а Ракоцію і обом воєводам, його союзникам - на добросусідські відносини. На знак покори і вдячности положать всі корогви перед гетьманами і комісарами і віддадуть королеві і князеві ссмигородському, а собі лишають тільки десять, що їм позволив король і семигородський князь. Зложать на землю перед ними ж всю зброю і більшу стрільбу, яку досі вживали, і назад її відберуть потім як зложать присягу.

З замку нічого не візьмуть - лишать так як застали, в людях і річах. Всі шати і достатки Тимошеві будуть віддані гетьманам і комісарам, і все заграблене з церков волоських буде повернене. Виходячи з Волощини ніякої шкоди чинити не будуть. Старому господареві волоському і його прихильникам більше не будуть давати ніякої помочи.

Я, Микола Хведорович, старший на той час війська Запорозького, з товаришами і полковниками своїми присягаю Пресвятій Трійці, Пресвятій Діві і всім святим, що ми дізнавши ласки і милосердя - перед усім короля й. м., н. п. м., і князя семигородського, а також і господарів їх м., присягаємо королеві й. м. на підданство і послушенство за таку його милостиву ласку, кн. семигородському - ніяким чином не наступати ні на осіб, ні на державу його, а навпаки-против неприятелів його ставитись; так саме і що до господарів їх м. і що до умов (капітуляції). Діялося під Сочавою дня 9 жовтня”.

В більшости копій сі “пункти” надписуються й подаються за такі що їх козаки мовляв, прийняли, і на них піддалися [3]). Але копія збірки Ґоліньского має инакший заголовок: “пункти найясніш. короля польського, доручені Себастьянові Маховскому” (л. 650), і судячи з їх стилізації, се дуже правдоподібно, що маємо перед собою польський проєкт, поданий через Маховского насамперед під увагу Кеменя і товаришів - тому зложений латинською мовою. Формула присяги також може бути тільки польським проєктом [4]). Про дійсні умови козацької капітуляції судити на їх підставі не можемо, а властиво - можемо думати, що вона відбулася на умовах ще лекших, тим більше, що за деякими дуже правдоподібними звістками, при капітуляції було застережено, що се сучавське військо після капітуляції пристане до королівського.

Найбільш виразно оповідає се Коховский - мовляв тайною умовою з Федоровичем було договорено, що після сеї капітуляції козацьке сучавське військо під полишеними йому корогвами піде до королівського табору, і буде служити королеві в наступній кампанії, щоб загладити свій бунт. Подібне, тільки менш виразно, кажуть і деякі сучасні листи [5]). Але якби там не умовлялись і що б не обіцялось, все уневажнили віроломні вчинки польської сторони. “Нарратива” й Кравс оповідають, розходячися в подробицях, але згідно в головнім, що коли козаки зложили присягу і стали виходити з свого табору, щоб розстаратись поживи і коней, їм не тільки що продавали поживу по страшних цінах, користаючи з їх тяжкого становища, але й побивали їх, забираючи гроші і здобич - пропало їх кілька сот. Результат був той, що козаки, давши перед тим заставців, тепер не журячися ними рушили собі просто за Дністер з тілом Тимоша і потягли до козацького війська не заходячи до королівського табору; затримали з собою й ротм. Могильницького, що їм придано для безпечности. Сучавський замок розграбували Угри, Волохи і Мунтяни, каже “Нарратива” - Поляки, мовляв, задоволилися самою славою, і Маховский хотів тільки те осягнути, щоб за ті суми, що мають дістати з Лупулових скарбів хан і Порта, вони пообіцяли не підтримувати Лупула.

Кілька конкретних подробиць переказує лист з 20 жовтня [6]): “Се певно, що Сучава 10 жовтня піддалася новому господареві. Козаки, які там були, боячись аби їх не постинали, самі піддались і видали королеві старшину, 16 чоловіка, і їх в обозі стято, а одного Поляка вбито на палю: був він теж між старшиною кілька день перед підданнєм [7]). Козаки з Волохами поріжнилися в обозі і кількох знатних бояр позабивали і постинали; инші втікли з сейменами з табору до замку, а потім до наших передались. Господарева, затрівожена тим, нарешті почала переговори; не менше також затрівожив їх і прихід Кеменя, що недавно прийшов під Сучаву з 6 тисячами війська і з арматою для облоги. Козаки видали 3 гармати, що стріляють трьохфунтовими кулями, 40 гаківниць і всі корогви; при тім зложили присягу на вірність королеві і Річипосполитій, і на приязнь новому господареві і Ракоцієві. Мають іти до королівського обозу з п. Маховским. Все добро Тимошкове, всю здобич лишили в замку. Тамже лишилося тіло Тимошкове - в однім склепі, в труні, накрите двома коврами [8]). Господаревій лишено на волю вибирати-чи їхати до чоловіка на Україну, чи до Польщі, де собі вибере. Новий господар зараз спровадився до Сучавського замку, і там мав бути при скарбах до дальшої диспозиції короля: лишено при нім і тих скарбах тисячу німецької піхоти. До обозу прислав двох бояр, заявляючи своє підданство королеві і готовість іти з усіми Волохами в поміч против кождого неприятеля - зараз має післати до короля своє військо мультанське й угорське”.

Польний писар Ян Сапіга, що “для своєї приємности” вибрався під той час до Сучави, як раз потрапив на те як козацьке військо виходило з обложеного міста - з можливою парадою. При новім начальнику їх Федоровичу йшла окрема почесна сотня, перед ним вели шестеро коней - хоч козакам, потративши коней в облозі приходилось страшною ціною купувати їх від Поляків. На возі везли тіло Тимоша, вкрите довгим білим покривалом з нашитими на нім червоними і чорними хрестами. Сапіга вважав потрібним чемно привитатися з ними в такій обстанові [9]).

Лупулова дружина, хоч трималася під вартою в окремому шатрі, довідавшися про приїзд Сапіги і Конєцпольского, знайшла спосіб побачитися з ними (настільки все було підкупне навколо!). Сапіга описує її як даму гарну вродою [10]), приємну в розмові, незвичайно виувіченою в виразах, вона гідно зносила свою нещасливу долю і висловлювала тільки жах перед наміром “Лоґофета” скалічити її дітей “з варварських хоч і політичних мотивів” - утяти носа синові і уха доньці, щоб син не міг претендувати на воєводства, а донька не могла вийти за яку небудь визначну особу. Прощаючися вона кинулася до ніг Сапіги і Конєцпольского, благаючи їх вставитися перед королем, щоб він не позволив Лоґофетові скалічити її дітей: “нехай не думає, що вони не досить іще нещасні, вродившись від такої нещасливої матери”. Сама вона не знає що робити з собою: хотіла б до батьків, але боїться їх гніву, бо вони з самого початку були проти її подружжя з Лупулом; поїхала б до Царгороду, але не певна чи вдасться її чоловікові вернути собі господарство - бо хоч він і має сильних протекторів, але вона знає, як трудно йому буде дістати інвеституру против волі сусідів. Се говорилося очевидно з бажаннєм дістати запросини до Польщі і король дійсно післав їй запросини розгоститися в однім з його маєтків - тільки Стефан не згодився випустити її з своїх рук, і настоював на раціональности скалічення Лупулових дітей, бо мовляв се у них так ведеться для забезпечення влади: убивати дітей попередника або калічити їx так, щоб вони не могли претендувати на пануваннє.

Про свого чоловіка, казали, воєводина відзивалася з обуреннєм, мовляв се його Біг карає за його лукавство, інтриґи против сусідів і грошолюбство. Про гроші дані Тимошеві потверджувала мовляв вище наведене оповідання - казала, що він одержав від неї в золоті й сріблі більше як на 100 тисяч угорських червоних.

Про грошеві операції з козаками і бійки при виході з облоги Доні в депеші 16 жовтня оповідає такі поговірки в королівській кватирі: “Через недогляд польської старшини козаки купили у наших 500 коней, в день їли і пили з усіма разом, потім пішли бійки, і богато побито на смерть, вночи вони відійшли до певного місця і своїм звичаєм окружили себе возами. Наші думали, що вони лишаться тут і боронитимуться - бо пішла чутка, що Татари надходять їм у поміч. Але рано вони відійшли з своїм новим командантом Федоровичом, польським шляхтичом, настановленим на місце Тимоша” (с. 366).

Три дні потім він додає такі пояснення: “Загальна гадка така, що Маховский хотів як найбільше вибрати грошей від козаків і повадився з ними мякше ніж би годилося з бунтівниками доведеними до крайньої нужди в поживі. Се потверджується тим що він позволив їм купити до 500 коней, щоб вивезти тяжкі скрині та коробки, так що-казали-як би семигородський ґенерал і Кондрацкий не виступили против нього, то козаки, платячи високо понад вартість, купили б (коней) далеко більше, і наші з жадности до грошей не спинились би й перед тим, щоб зістатися пішо” (567).

В козацькім війську про капітуляцію розповідали так: Після смерти Тимоша козаки трималися в обозі, але мали великий голод, їли коней і шкіру і замирилися з господарем Стефаном на тім, що вони вийдуть з тілом Тимоша і з зброєю, і з трьома гарматами; лишилося козаків живих і вийшло з облоги тисяч чотири. З Тимошевої служби (?) всякої і з скарбу сочавського Стефан узяв четверту частину, а решту віддав Ляхам, Мультанам, Венграм і Шведам і відправив їх; Ляхи за королівським наказом пішли до короля, а сам Стефан до Яс, і з ним пішло чоловіка з сотню [11]).

Гадяцький козак, цитований вище, що був у гетьмана, коли там одержано останнє потвердженнє смерти Тимоша і капітуляції, оповідав ще загальніше: як Тимофій помер, то волоський господар Стефан Лоґофет замирився з козаками, що сиділи в Сочаві на тім, що вийдуть з города з тілом Тимофія, а скарби й Лупулову дружину з сином там облишать [12]). Цікаво, що в обох оповіданнях підчеркується, що сучавська залога замирилася з воєводою Стефаном, і замовчується договір з Поляками. В тім моменті, коли гетьман і старшина запевняли Москву, що ніяким чином не миритимуться з Польщею, се була мабуть неприємна подробиця і замовчувалася навмисно. Можливо, що се не лишилося без впливу і на лиху долю, яка потім спіткала привідцю капітуляції Федоровича.

Примітки:

[1] “Того ж дня (4 жовтня) від господаря (Стефана) і п. Кондрацкого новина, що Сефер-казі йде з військом на переді, а за, собою має хана, і вже самі Волохи, що стоять при союзниках, почали хитатись. Король й. м. порадившися з присущими сенаторами і деким з війська, постановив вертати (від Бару над Дністер)-аби не стратити війська свого під Сучавою, котрого там 5 тисяч, а особливо чужоземських пішаків і армату”... “Господарова, замкнена в Сучаві, просить милосердя короля й. м., і віддає всі незмірні скарби, що має при собі-тільки тут задача, хто їx має дістати: Мультани, Угри чи Поляки? Більше як три дні вона не буде чекати, притиснена голодом і всякими недостатками, і се мотиви переговорів, доручених Маховскому-Міхал. с. 678 і 682. Се питаннє-кому саме піддадуть ся сучавські козаки: Полякам, Уграм чи Стефанові, очевидно дуже цікавило союзників-з огляду на сучавські скарби. Доні пише з обозу 25 вересня, мовляв Кондрацкий дає знати, що козаки мабуть заведуть переговори про умови гонорової капітуляції, але як переказував оден полонений, ще не погодилися, кому піддатися: найбільша частина хоче піддатись Лоґофетові, деяка частина-Уграм, а решта Полякам. Тому Кондрацкий вважає корисним, щоб король післав від себе якусь поважну особу, яка б могла вплинути на козаків, щоб піддалися Полякам”-с. 562. Про місію Маховского “з титулом і правами комісара”-Narratywa c. 154.

[2] Доні деп. XXIV а і XXV b, Кохонский с. 384.

[3] Міхаловского с. 682, Осол. 1453 с. 363. також у Рудавского і Коховского.

[4] Тому й імя старшого-“Микола Федорович”, може бути вірне, а може й ні.

[5] Див. нижче лист Барановского з 20 жовтня.

[6] Лист якогось Барановского з Стариск у Міхаловского с. 690-1, інформатором являється якийсь не названий на імя поручик; деякі відомости я переставив, збираючи разом.

[7] Се мабуть ті самі убийства, про які говорить Кравс і Коховский, тільки Кравс, прикрашуючи і прибільшуючи своїм звичаєм, представляє так, що Поляки і наємне німецьке військо вибили козаків до ноги і відібрали у них здобичу, не випустивши з Волощини. Мовляв козаки вийшовши з табору після замирення і придбавши поживи, попробували знову замкнутись, але Кемень змусив їx до нової капітуляції, заборонивши під карою смерти продавати їм що небудь, поки вони не зложили зброї і не вийшли з табору; але ніякої кривди з боку Угрів вони, мовляв, не потерпіли, а побили їх Поляки і “Шведи” (з наємного війська)-с. 217-8.

[8] Зацитую ще коротку згадку Павла з Алєпа. “Тимофія поховали вийнявши з нього середину і набальзамувавши. Положили в труну обшиту оксамитом зовні і в середині. Перед смертю він отримав радісну вість, що жінка родила йому двох хлопців; не потішився ними, бо й року не пожив з жінкою”-ст. 107-8.

[9] Доні переказує його оповіданнє в депеші з 19 жовтня, XXV b.

[10] З оповідань ріжних осіб Доні описує нунцієві її вбраннє: вона одягається на турецьку моду: носить оксамитну сукню довгу аж до землі з розтятими рукавами; рукава сорочки дуже довгі, завинені на запястю й застібнені ґудзиком з дуже дорогим діамантом. На голові має округлу шапочку з найкращих соболів, а з коміру звисають великі перли, сплетені в ланцюг-с. 570.

[11] Акты ЮЗР. X с. 58.

[12] Тамже с. 54.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 24.

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ЛУПУЛОВІ СКАРБИ, АРЕШТ ЛУПУЛА, ЖАЛІ ЯН. РАДИВИЛА,

ПОХОРОН ТИМОША, ДОЛЯ ДОМНИ РОКСАНДИ, ЇЇ ЛИСТИ ДО ЦАРЯ.

Лупулові скарби не оправдали себе: така була загальна поголоска, переказана у Твардовского і Коховского, і мабуть вірна, бо ніде тих скарбів не чути; Коховский переказує ріжні пояснення, де се так вони поділись: одні здогадувались, що Лупулова роздала їх підчас облоги козакам, або що їх поховала; инші думали, що сам Лупул розмістив свої гроші під проценти у ріжних заграничних банкирів [1]).

Були підозріння і на Кондрацкого: навіть скору його смерть поясняли тими неприємними поголосками, що ходили про нього: ніби випустив козаків за гроші з облоги.

Татари, не діставши скарбів, пошукали своєї шкоди на Поляках: “Сочавчики”, ідучи в неладі до головного війська, наскочили на Татар, і були пограблені, побиті, навіть корогви потратили [2]). Лупул якийсь час крутився над Дністром коло Раштова, не рискуючи пройти до Сучави з тими помічними козацькими полками, що прийшли до нього, а тепер старався заохотити хана до походу на ратунок Сучави - їздив то до Хмельницького, то до хана, намовляючи їх до походу. Після того як прийшли вісти про капітуляцію сучавської залоги і про те, що козацько-татарське військо пустилося за воєводою Стефаном, щоб відібрати від нього сучавські скарби, він випросився у гетьмана і собі, по ті скарби - і по свою рідню. Павло Яненко-Хмельницький, що був післаний від гетьмана, щоб відставити Тимошеве тіло до Чигрина, каже, що гетьман і хан дали Лупулові в супровід зо дві тисячі козаків і Татар, але з дороги гетьман звелів їх вертати, а старого господаря наказав відпровадатити до Умани, чому - сього козаки не могли пояснити, і дійсно се зістається незрозумілим [3]).

Лупулова сімя зісталася в руках Стефана; козаки оповідали, що він таки велів скалічити свого хрещеника - Лупулового синка: розпороти йому ніс, аби він не міг претендувати на господарство, а мати його “заслав на село”. Але Костин свідчить, що Лупулового синка фактично не скалічено, і він кілька років пізніш дістався на господарство [4]).

Лупула ж зажадав собі від гетьмана хан і гетьман його велів видати. Про се розповідали московським послам в грудні в Умани-наказний полковник і городовий отаман: гетьман велів Лупулові бути в Умани, але потім прислав по нього хан чоловіка з 30 яничарів, і з ними гетьман чоловіка 20 своїх козаків, і вони взяли Лупула і повезли до Криму. А тому мовляв видав його гетьман ханові, що “Лях Суловський”, що був раніш в Умани підстаростою, вхоплений “в загонах” на допиті розповів гетьманові про невірну поведінку Лупула: “коли гетьманів син Тимофій був в облозі в Сочаві, князь Василь (Лупул) писав польському королеві, щоб він прислав на нього своє військо, - і за се гетьман віддав князя Василя” [5]).

Очевидно ханові скортіло дістати щось із Лупулових скарбів - уже не сучавських, а тих його заграничних депозитів, про які тепер раптом заговорили на всіх язиках, і всякими способами стали їх дошукуватися: родина Лупула, воєвода Стефан і сам царгородський диван. Відомо напр., як воєвода Стефан дошукувався Лупулового депозиту, 40 тис. золотих, що він зложив в однім з афонських манастирів, і кінець кінцем сі гроші арештував великий візир (в лютім 1654 р.). З сих мотивів, а також щоб зробити кінець балачкам про заходи Лупулових прихильників коло привернення йому господарства, диван кінець кінцем велів відставити Лупула до Царгороду і там він помер не дождавшися повороту на господарство [6]). Родину його старався дістати до себе Януш Радивил, але воєвода Стефан не хотів її пустити з своїх рук, боячись, що вона почне зараз же доходити наново свого господарства-як не через Радивила то через Хмельницького. Таке переконаннє мали і в Царгороді, і тому очевидно, й забрали туди Лупула. Реніґер пише з Царгороду в грудні, що модавська справа не вважалася тут ліквідованою: Лупул живе, хоч і в ханових руках, його донька, як кажуть, родила сина від молодого Хмельницького по його смерти тому козаки мабуть не лишать молдавського господарства. Коли Поляки переможуть козаків, се забезпечить спокій князям-союзникам, як ні-то буде знову війна [7]).

Януш Радивил був незвичайно роздражнений і розжалений таким фіналом сучавської справи. В листах своїх [7]) він різко критикує королівську поведінку і виливає свої почуття над бідним тестем, таким вірним союзником і слугою Річипосполитої, позбавленим через неї влади, рідні і всього майна. Хмельницький певно не лишить старого господаря без своєї помочи; чи ж не краще було королеві прийняти його з ріднею під опіку Річипосполитої, ніж віддавати в руки варварів-його, недавно ушанованого польським шляхетством з усім потомством?

Незадовго сі жалі мали самим фатальним чином вплинути на політичну орієнтацію невінчаного короля Литви.

В королівськім таборі також заднім числом схвилювалися сучавським фіналом - саме тим що козаки кінець кінцем пішли собі свобідно до головного війська. “З-під Сучави козаки, зложивши присягу, пішли до Хмельницького, взявши тіло Тимошеве; пишуть що Маховский повернув їм самопали й шаблі; виправдувався з того - але ex nihilo nihil”, переказує оден обозові вісти середини жовтня [9]). “Сучаву взято з замком 11 жовтня; Кондрацкий і Маховский пустили 6 тис козаків - а згинуло їх 15 тис.; буде Маховский мати великий клопіт” - пише королівський коморник з обозу [10]). “Козаків тих що були в облозі в Сучаві, вийшло 4 тис., п. Маховский і п. Кондрацкий випустили їх вільно, взявши окуп (на боці приписка Ґоліньского: “кажуть, що 200 тисяч”); пішли вільно на Україну, взявши з собою тіло вбитого Тимошка. Все військо і король й. м. дуже гніваються на них (Маховского і Кондрацкого) що їх випустили” [11]). “Новини з України до Кракова”, записані самим Ґоліньским: “П. Кондрацкий взяв від козаків, що відкупились, 200 тис. і так вільно випущено їх за присягою: забрали свої достатки й скарби, скільки того було, і Тимошкове тіло з собою забрали” [12]). А лист одержаний в Лянцкоруні з обозу “з датою 6 листопаду” в тій же збірці додає: “П. Маховский здав прилюдну реляцію з своєї сучавської комісії, але краще був би стримався, бо тільки відважно (голословно?) задав фальш усім, хто говорить, що ніби то він за приватним королівським наказом випустив козаків. Не подякувано йому ні трохи, тільки сказано, щоб з тою реляцією готов був стати на соймі, як би того була потреба. Так і лишиться під бичиком кождого”

Ще гірше скінчив той Федорович, що взяв провід над сучавською залогою по смерти Тимоша і складав умову з Маховским. Як ми бачили, Доні підчеркнув незвичайні, гетьманські гонори, що йому показували козаки, а такі річи взагалі не подобалися гетьманові. В королівській кватирі була про Федоровича така репутація, що він богато поміг привести до капітуляції [13]) - се теж не могло йому вийти на здоровлє. Єсть у Доні ще натяк, доволі неясний, що правда, на якусь причетність Федоровича до змови на гетьмана [14]). Офіціяльне козацьке пояснення було таке, мовляв гетьманові було донесено, що Федорович при капітуляції взяв собі частину “Тимошевого скарбу”, а потім, збираючи козаків, виявив якісь зрадничі наміри (зле мислить над гетьманом і над усім військом Запорозьким). Тому гетьман велів свому довіреному чоловікові чигринському отаманові Л. Капусті, що був тоді в Корсуні, де пробував Федорович, обшукати його, і коли обшукуваннє потвердиться - відставити його до Суботова, як суботівського козака, і там стяти. Капуста його арештував і при тім “вийняв” у нього дещо з Тимошевих річей. Се мабуть послужило потвердженнєм обвинувачення, і в останніх днях листопада Капуста приставив Федоровича до Суботова [15]). Очевидно, там зараз же над ним і виконали гетьманський рішенець, так би сказати - при гробі Тимоша, що був привезений тиждень перед тим до Суботова його свояком, Павлом Яненком-Хмельницьким, “наказним полковником київським”. Гетьман умисно посилав його з військового табору, щоб спровадити тіло Тимоша до Чигрина, не завозячи до війська. Таким чином відпадає ся чула сцена стрічі гетьмана з тілом сина в поході, що пішла в літературі - її в дійсности не було.

Про віддані Тимошеві посмертні почести записує поголоску, що ходила по Україні, Єрлич в своїх записках: король велів віддати честь його тілові - “коштовно оббивши труну везти її чотирма кіньми і кількома хоругвами відпровадити до Чигрина, до батька”. І ся куртуазія не мала в дійсности місця, бо сучавська залога відставила Тимофієве тіло до війська Хмельницького ще перед замиреннєм. 2 листопада привезли його до Чигрина, під доглядом свояка Павла Яненка. Московські посли, що під ту хвилю були в Чигрині, описують докладно церемонію. Тимошева жінка була тоді в Суботові, стріла його там і з ним приїхала до Чигрина. Там стрічали його: гетьманова дружина, син, доньки, наказний полковник Василь Томиленко і козаки кінні й піші зі зброєю. Духовенство в ризах з образами теж виходило стрічати його за місто, “на поле”. Як заносили тіло до церкви, козаки стріляли з рушниць, а з городу з гармат. Поставили його в церкві, і до приїзду батька ховати не будуть [16]).

Цікаво одмітити нарешті кінцеву увагу Рудавского, якось досі не завважену. Він каже, що Тимоша, сього “неосвіченого, грубого і жорстокого хлопця”, “грецькі лестощі наділили небесними почестями і проголосили славним мучеником” (с. 129). Чув він справді що небудь про такі церковні почести, шкільні панеґірики? Річ досить інтересна для ближчого розслідування. Поки що маємо тільки коротку похвалу йому як поборникові грецької віри в устах Павла Алєпського, наведену вище (с. 589).

Побувавши потім в Чигрині, він описав гробовець Тимоша, і свою стрічу з його вдовою, що жила там-пожалував її гірку долю [17]). Потім ми бачимо її в Рашкові. Костин оповідає, що її брат, Стефаниця, ставши воєводою молдавським після Ґеорґіци Стефана в 1658 р. захотів силою забрати її з Рашкова, що їй подарував старий Хмельницький по смерти Тимоша, і вона проживала там; він вибрався на Рашків походом, але нічого не міг зробити і мусів з нічим вертати, тільки накликав новий козацький похід на Молдаву [18]). Домна Роксанда дійсно лишилася далі в Рашкові. Відси 1 січня 1660 р. при тій нагоді, що якийсь московський аґент Лукіян Іванович приїздив до Рашкова відбирати присягу, “Домна Роксандра Тимошиха Хмельницька”, як вона себе називає в своїй чолобитній, вислала до царя свого служебника Георгія Каріазі з поздоровленнєм і проханнєм, щоб цар велів дати їй “хрисовула” на доживотне володіннє “трьома маєтностями”, наданими їй від “гетьмана Богдана Хмельницького” [19]).

Дістала вона того “хрисовула” чи ні, не відомо. Вона вже не згадує про нього в иншім листі до царя, писанім чотири роки пізніш, в березні 1664 р., з того ж Рашкова, де вона далі мешкала. Сим разом приводом послужило, що в Рашкові у неї опинився єродіякон Мелетий, повертаючи з Волощини з царськими дорученнями: тому що від Дністра до Дніпра не було переїзду через Ляхів, вона того Мелетія тримала у себе більш як місяць, “охороняючи його як своє око”, поки ті “віроломники” з соромом розійшлися, і вона могла виправити його до київського воєводи. Що вона при тім хотіла від царя, не ясно-через оту риторичну украшеність стилю. Здається вона висловлює бажаннє, щоб цар позволив їй переїхати до Москви і там дав можливість спокійно дожити вік, після того як повмирали “всі ближчі й дальні родичі її”, і вона видимо досить сумно і небезпечно почувала себе в своїм Рашкові [20]). Можливо, що се докладніше мав вияснити її післанець, що їхав від якогось молдавського боярина.

В дописці Домна додає проханнє до царя висловлене більш конкретно. Вона просить випустити чоловіка одної з її служебниць Василя Калачинського, що їздив попереднього року до Москви в посольстві від Юрия Хмельниченка і “за зраду Юраськову” - як значиться в довідці доданій до сеї чолобитної, був засланий до Нижнього Новгороду і засаджений до вязниці.

В усобиці що почалася на Україні, приходилось їй нелегко в сій пограничній твердині. Весною наступного року партизани московські перевели у неї в Рашкові реквізицію запасів, яка її так дошкулила, що вона звернулася по рятунок до польських пограничників - “писала, щоб прислали військо і вивезли її з Рашкова”. Сі листи були перехоплені, і звісний Дрозд поспішив до Рашкова на розправу за таку державну зраду: “не роблячи ніякої кривди міщанам, велів Домну бити, і майно її забрати, і тим майном наняв Волохів і Татар бучацьких” [21]).

Але “мужественна невіста”, як її позиває Величко, не вступилася і після сього з свого Рашківського володіння, і ми ще стрінемося тут з нею. Довго ще сидить вона тут на волосько-українськім пограниччу, як пригадка сеї династичної комбінації, що такого розголосу наробила, такого вражіння задала свого часу, і дійсно могла мати великі політичні наслідки, коли б пляни старого гетьмана здійснились.

Примітки:

[1] Коховского с. 390.

[2] Narratywa c. 159-60.

[3] Про се оповідання Степана Радивилова-що татарсько-козацьке військо погналося за воєводою Стефаном; Яненка-Хмельницького-що Лупул відпросивсь і собі в погоню, й Івашка Скачка, що провожав Василя.

[4] Вид. Коґальничану с. 367-тут оповідається як наступник Ґеорґіци Ґіка з честю вислав родину Лупула до Царгороду, де вона ще зостала його в Едикульській вязниці.

[5] Акты ЮЗР X с. 83-4. В реляції з обозу до Лянцкороньского, ніби то з 6 листопаду (мабуть пізніш?), у Ґоліньского с. 657: “хан був узяв в окови (w okowy) Василя, старого господаря, тому що не має йому чим заплатити потім як забрано сучавські скарби, але згодом, за заходами його вестерніка, випустив його”. Ся вістка про звільненнє була хибна-хіба що може невільничий режім Лупулові полекшено. Про те як привезено його до Криму оповідав московським послам 20 (30) листопада в Криму “Жидовин Исупко Яковлев”: хан прислав з Волощини в город Козлов волоського князя-його донька була за сином Б. Хмельницького, та його вбили з гармати: Ісупко чув се від тих людей, що його привезли. Хан хоче відправити його назад до Волощини і післав у сій справі умисного гінця до Царгороду.-Крим. справи 1653 р. стовб. 17.

[6] Про се Кравс с. 219. Перші чутки про його висилку до Царгороду Жерела XII с. 280.

[7] Жерела XII с. 273.

[8] Лист до канцлєра з 10 жовтня Hurmuzaki Docum. suppl. II. III ч. 36. лист до Богуслава Радивила 18 жовтня. Теки Нарушевича 147 с. 282-3.

[9] Міхалов. с. 689.

[10] Ґоліньский с. 665-лист позначений 22 жовтнем, але з змісту виходить, що раніший.

[11] Тамже с. 654.

[12] Тамжс с. 665.

[13] Acte c. 239.

[14] В депеші 5 листопада він пише: “Торік підозрів Хмельницький, що оден Поляк-шляхтич, баніт, що командував його військом, хоче його вбити, тому велів його арештувати. Але він виправдався і був пущений вільно. Тепер його обвинуватили в тім самім, і видано наказ, щоб його вхопили. Але прийшлось на те післати богато людей, і хтось з старшини остеріг його. Він з ним і втік, і кинувся до ніг й. кор. в., бажаючи пробачення для себе і своїх. Сей випадок мабуть поставить у підозріннє і другого Поляка-баніта: того Федоровича, що командував козаками в Сучаві” (с. 573).

[15] Акты ЮЗР. X с. 57.

[16] Там же.

[17] Оповіданнє се наведене далі, в розд. IX.

[18] Вид. Коґальнічану с. 367.

[19] Сей лист Роксанди, писаний грецькою мовою, заховався в ориґіналі в актах Посольського приказу. Молдавські грамоти ч. 32. Після повного царського титулу і побажання всякого добра, вона вимовляє свою радість з приводу успіхів козацького і царського війська над ворогами-все се в виразах дуже загальних, як цілий лист взагалі служить типовим взірцем риторичного пустословія, і по сім наступає найбільше конкретна частина, котру я теж переказую тільки в скороченню, з огляду на її многословність: “Тому прошу я, раба твоя, велику твою державність про три пільні маєтности, що подарував нам гетьман Богдан Хмельницький до віку мого, скільки його буде: покажи свою щедроту, обдаруй нас сими маєтностями до віку нашого, на прославленнє твоєї царської милости. Я не просила б про се твоє велике царство, коли б сподівалася, що твоя висота визначить нам инші добрі володіння, аби я мала з чого жити, як одна з вірних підданиць твоєї держави-що засвідчить тобі твій вірний раб Лукіян Іванович, що приходив сюди-до Рашкова і Гриконт, як великому твому царству цілували хрест і євангелію я і всі люде мої від усеї душі й серця, щоб бути вірними державі твоїй. Прошу і благаю включити мене і сі маєтности до твого хрисовула, щоб я мала їх як визначне добродійство від тебе на мій прожиток і на кінець мого життя. Зволь описати їx (тим хрисовулом), щоб до них не мішались ні полковники, ні козаки, ні монастирі. Прошу наділити нас таким хрисовулом і післати його нам з Георгієм Каріязі-вірним рабом твоєї держави. 1660 р. января 1. Раба твого великого царства Домна Роксандра Тимошиха Хмельницька”.

[20] “Смиренно прошу батьківського милосердя в цар. вел., щоб я принята була під кріпку руку в. ц. вел і від богатьох літ бажавши душею моєю милосердя в. цар. вел., очима моїми могла його дізнати, будучи в літах своїх сліз них-лишившися після померших усіх моїх ближніх і дальших родичах. А я сподобившися такого милосердя, доки здоровя мого стане, цареві небесному молитимуся за ваше ц. вел., щоб продовжив віку на поширеннє і оборону віри православної, і вірною підданою і найнижшою служебницею в. ц. вел. буду, як померлі-Б. Хмельницький і син його, а мій муж Тиміш до смерти в. ц. вел. безнастанно служили і не відступали”, і т. д. “Список с листа з белоруского письма” в молдавських справах 1664 р. стовб. 2. “Дата: В Рашко†марта 10-го дня лЂта 1664-го, Домна Роксанда Хмельницкая рабски челомъ бьетъ вашему царскому величеству”.

[21] Акты Ю.З.Р V с. 264.

Источник: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 25.

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Хороший фото-отчёт, благодаря которому можно ознакомиться с архитектурой крепости, а также посмотреть, сколько всего восстановили в процессе реставрации (это я о белых линиях на стенах, которые отделяют аутентичные руины от нарощенных стен):

post-1-0-48118400-1339578420_thumb.jpeg post-1-0-17250500-1339578423_thumb.jpeg post-1-0-96962000-1339578425_thumb.jpeg post-1-0-61279400-1339578428_thumb.jpeg post-1-0-08450500-1339578431_thumb.jpeg

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

<iframe src="//player.vimeo.com/video/107802179?byline=0&portrait=0&color=ffffff" width="750" height="422" frameborder="0" webkitallowfullscreen mozallowfullscreen allowfullscreen></iframe>

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Ваша публикация должна быть проверена модератором

Гость
Вы не авторизованы. Если у вас есть аккаунт, пожалуйста, войдите.
Ответить в тему...

×   Вставлено в виде отформатированного текста.   Вставить в виде обычного текста

  Разрешено не более 75 смайлов.

×   Ваша ссылка была автоматически встроена.   Отобразить как ссылку

×   Ваш предыдущий контент был восстановлен.   Очистить редактор

×   Вы не можете вставить изображения напрямую. Загрузите или вставьте изображения по ссылке.

Загрузка...

×